Австрійська школа маржиналізму: основна проблематика досліджень

У концепціях австрійської школи провідну роль відіграє суб'єктивно-психологічний підхід. Спираючись на нього, австрійці прагнули побудувати послідовну, вільну від внутрішніх суперечностей економічну теорію, спрямовану на вивчення причинно-наслідкових взаємодій.

Видатними представниками цього першого великого маржи-налістського угруповання були Карл Менгер (1840—1921), Фрідріх Візер (1851—1926), Ойген фон Бем-Баверк (1851—1914).

Теорія вартості трансформувалася в їхніх дослідженнях у теорію граничної корисності (першим категорію "гранична корисність" увів у науковий обіг Ф. Візер, тоді як К. Менгер, наприклад, оперував категорією "кінцева інтенсивність"), обґрунтуванню якої приділялося найбільше уваги. Ціни, за визначенням маржиналістів, залежать не від вартості, яка зумовлюється витратами праці, і не від споживної вартості (корисності), а виключно від суб'єктивних оцінок цієї корисності, точніше — від граничної корисності.

Під граничною корисністю вони розуміли суб'єктивну оцінку корисності останньої одиниці запасу певного споживчого блага. Головні принципи теорії граничної корисності сформулював К. Менгер у праці "Начала політичної економії" (1871). На його думку, гранична корисність блага визначається двома чинниками — інтенсивністю індивідуальної потреби й рідкісністю (або запасом) цього блага. Чим більша інтенсивність потреби при певному обсязі запасу, тим вища оцінка блага індивідом, тим більша його гранична корисність, і навпаки. Обсяг запасу впливає протилежно: якщо він зменшується при постійній інтенсивності потреби, то гранична корисність блага збільшується.

К. Менгер категорично не визнавав будь-який вплив цін на граничну корисність. Оскільки він аналізував ринок з фіксованою пропозицією певного товару, у нього виходило, що ціну диктує попит (останній ставився в залежність від граничної корисності).

Дещо іншу концепцію ціноутворення висунув найвідоміший теоретик австрійської школи О. Бем-Баверк. Граничні корисності, на його думку, визначають ціни не опосередковано (через попит), а прямо, встановлюючи межі їх коливань. Верхня, максимальна межа зміни ринкової ціни будь-якого товару залежить від суб'єктивної оцінки його корисності покупцем; нижня, мінімальна межа ціни зумовлюється суб'єктивною оцінкою корисності вказаного товару, яка є в продавця. Перед О. Бем-Баверком постала проблема пояснити механізм вимірювання і порівняння цих суб'єктивних оцінок. Вирішити її він спробував за допомогою поняття граничної корисності грошей, прирівнюючи її до суми граничних корисностей товарів, які індивід може купити на останню одиницю свого грошового доходу. Проте такий суб'єктивний механізм встановлення ринкових цін погано узгоджувався з капіталістичною високотоварною економікою.

Оригінальною можна вважати теорію відсотка, розроблену О. Бем-Баверком. Вона побудована на ідеї про те, що для раціонального суб'єкта, зокрема для власника грошового капіталу, певне благо має більшу граничну корисність тепер, ніж у майбутньому. Індивідуум, вважав учений, розраховує на те, що в перспективі запас блага збільшиться, і тому прогнозує зменшення своєї оцінки його граничної корисності. Походження відсотка О. Бем-Баверк пов'язував із впливом фактору часу на граничні корисності.

О. Бем-Баверк, розвинувши ідею Ж. Б. Сея про продуктивність факторів виробництва, дослідив, як формується відсоток на капітал і як він впливає на інші категорії доходів. Нове в дослідженні капіталу — це оцінка теперішньої цінності майбутніх благ (дисконтування), необхідність якої спричинюється розривом у часі між авансуванням коштів на виробництво й отриманням кінцевого продукту. Чим довший цей період, тим більша різниця в оцінках блага "тепер" і в "майбутньому", тим усвідомленішою стає потреба приведення цих оцінок до одного моменту часу. Обстоюючи тезу про власну продуктивність капіталу, О. Бем-Баверк визначив відсоток на капітал як частину цінності майбутнього граничного продукту, що виробляється із застосуванням теперішніх засобів виробництва (капіталу). Заробітна плата й рента — це цінність майбутнього граничного продукту відповідно до праці чи землі, помножена на кількість продукції й дисконтована відносно цього моменту часу (у ролі дисконту виступає ринкова норма відсотка). Сучасна економічна теорія, сприйнявши ці висновки, пропонує таке формулювання: продуктивність капіталу визначається шляхом віднімання з продукту виробництва всіх альтернативних витрат; одержаний залишок тяжіє до рівня річної норми відсотка. Таким чином, характерна для класичної школи категорія "прибуток на капітал" замінюється в неокласиків терміном "відсоток на капітал".

Раціональні суб'єкти в австрійській теорії маржиналізму формують свої оцінки граничної корисності лише стосовно предметів споживання (споживчих благ). Індивідууми неспроможні оцінити корисність факторів виробництва (виробничих благ). Це означає, що ціни останніх визначаються не прямо, а опосередковано, через граничні корисності споживчих товарів, вироблених за допомогою капіталу та праці. Це явище відзначав ще К. Менгер, сформулювавши теорію вмінення: блага першого порядку (споживчі товари) самі наділяють цінністю блага вищих порядків (фактори виробництва), що беруть участь у їх виробництві. Це означає, що не цінність і ціна залежать від витрат виробництва, а навпаки, завдяки тому, що споживчі блага мають цінність, виникає оцінка факторів виробництва, яка й формує витрати виробництва. Проте одне й те саме виробниче благо може використовуватися для випуску різних споживчих благ, які характеризуються неоднаковими граничними корисностями. Ціну ж цього виробничого блага, на думку Ф. Візера, визначає найменша гранична корисність споживчого блага. Це твердження пояснювалося так: якби ціна виробничого блага залежала не від найменшої граничної корисності, то відповідне зростання витрат виробництва спричинилося збитково до виготовлення ряду споживчих товарів.

В економічну науку саме Ф. Візер увів поняття "альтернативні витрати", без якого неможливо уявити жодне сучасне дослідження. Ідея альтернативних витрат полягає ось у чому: виробляючи (купуючи) певний продукт, підприємець (споживач) ураховує цінність усіх альтернативних шляхів застосування матеріальних або грошових ресурсів, від яких необхідно відмовитися в разі їх використання обраним шляхом. Будь-який ресурс може використовуватися в різних виробництвах, тобто мати альтернативну вартість. Витрати на виробництво цього продукту залежать від альтернативних можливостей, якими нехтують унаслідок його виробництва.

Аналіз концепції альтернативних витрат показує, що Ф. Візер відходить від суб'єктивних оцінок індивіда (як це було у К. Менгера) і розглядає господарські закономірності, що складаються з багатьох індивідуальних оцінок і переваг. Разом з тим умовою альтернативних витрат є наявність конкуренції — за володіння запасом та за варіанти використання ресурсів, а також між виробниками й споживачами, продавцями й покупцями. І останнє: поняття альтернативних витрат втрачає свій економічний зміст і роль регулятора споживання блага тоді, коли кількість блага необмежена.

Суб'єктивно-психологічна теорія австрійської школи маржиналізму не змогла досягти мети, яку ставила перед собою, а саме: знайти кінцеву основу ціни.