Російська і польська історіографія другої половин ХІХ перших десятиліть ХХ ст.. по визвольну боротьбу українського народу

Польські вчені 19 ст (Бобржинський, Рурський, Даровський, Дубецький, Шайноха, Ролле) підкреслювали цивілізаторську місію польських меча й плуга в Україні. Визвольну боротьбу вони трактували як домову війну між хлопством, козаками і поляками, що мала з українського боку суто руйнівний характер. Хмельницький зображувався зрадником Польщі – підлою людиною. В першій половині 20 ст. продовжували розвиватися ідеї домової війни, заперечувався національно-визвольний характер боротьби українців за незалежність, наявність процесу державотворення, існування в Хмельницького програми щодо створення держави. На переконання Равіти-Гавронського , козаки і селяни не мали політичних ідеалів і планів, а керувалися виключно інстинктами ненависті до влади і порядку. Водночас, у роботах Гурки, Кубалі, Томкевича, Яблоновського окреслився відхід від стереотипів. Кубаль порівнював Хмельницького з Кромвелем, відзначав його здібності в складній політичній обстановці. Загалом, він позитивно ставиться до гетьмана.

Російські історики другої пол. 19 ст. (Карпов, Коялович, Ключевський, Павлищев, Соловйов) розглядали подій суто під кутом боротьби проти Польщі і во'зєднання Русі. Ігнорувалася державотворчість. Карпов вбачав у Хмельницькому талановитого політика і полководця, Ключевський – безпринципного діяча із пересічним політичним розумом, Яковенко – хитрий і підступний козак. У 20-х рр. 20 ст. утверджується в історіографії марксистська школа. У другій пол. 20-х поширюється концепція Покровського – буржуазна козацька революція. Хмельницький зображується представником козацької і некозацької підприємницької еліти. З початку 30-х рр. виходить трактування революції вже як Селянської війни. Автори Історії України (1932) заперечували існування окремого козацького стану, вбачали зміст боротьби у створенні передумов для розвитку в майбутньому буржуазного ладу, утвердження вільного селянського господарства. Негативно зображали особу гетьмана, змальовуючи його як шляхтича. У працях Скубицького, Рубінштейна, Хмельницький поставав діячем, що намагався загальмувати селянський рух, закріпачував селянство, проводив угодовську політику щодо Польщі. Звинувачувався у спробах змовитися з польською шляхтою.

4.4. Історики державницького напряму про українську державу серединиХІХ ст.державницький напрям утверджується з кінця 19 ст. і триває до 30-х. Увага зосереджується на державотворчій діяльності в період війни.

Каманін високо оцінював Хмельницького як полководця і політика, Єфименко – як послідовного борця за цілісність України. Яворницький вказував, що гетьман після 8 років боротьби переконався, що самому йому не здолати ворога і тому пішов під протекцію царя. У своїй «Історія України-Руси» Грушевський присвятив висвітленню чотири томи, які по сьогодні не втратили свого непересічного значення як своєрідної «енциклопедії знань» з історії боротьби за незалежність і створення національної держави. Оцінюючи епоху Хмельницького як «велику народну війну», називаючи її «найбільшою революцією» в українській історії, він спробував комплексно дослідити її причини, розглядав її важливою складовою європейського революційного руху XVI—XVIII ст. Визнаючи, що «козацька Україна у 1648 — 1654 рр. дійсно була фактично незалежною державою», вчений, приділивши багато уваги висвітленню її відносин із сусідніми країнами, разом із тим лише епізодично торкався комплексу питань, пов'язаних із її розбудозою та функціонуванням. На його думку, революція справила значний вплив на долю України, але він не приховував і спустошень і руйнувань, яких зазнала Україна.

Низку важливих аспектів соціально-правової організації Запорозької Січі, внутрішньої і зовнішньої політики уряду Б. Хмельницького та його наступників, становлення й функціонування органів влади з'ясовано у працях В. Гарасимчука, М. Кордуби, А. Окиншевича, М. Слабченка, С. Томашівського та інших дослідників. Саме в цей час було розпочато й досягнуто серйозних успіхів у вивченні кардинальної проблеми — боротьби за створення незалежної Української держави, її характерних рис та особливостей.

Поява в українській історіографії нової концепції Національної революції тісно пов'язана з іменем В. Лигіинського. Її основні теоретичні підвалини вчений виклав у фундаментальних монографіях «Станіслав Михайло Кричевський» та «Україна на переломі. Замітки до державного будівництва 1657-1659», які побачили світ відповідно у 1912 та 1920 рр. Вже у першій з них В. Липинський аргументовано довів державотворчий сенс національно-визвольної боротьби середини XVII ст. «Остаточною ціллю політики Богдана, — наголошував він, — було визволення українського народу. Гї першою і конечною передумовою було: звільнення його з тогочасної "неволі лядської", зруйнування гнобительської польської державності на українських землях». На його тверде переконання, «польській державній ідеї, що була виявом польської експансії на Схід», протиставлялася ідея визволення «з лядської неволі всієї України по Львів, холм і Галич, як сказав Хмельницький». Отже, на думку дослідника, на українських теренах Речі Посполитої у 1648—1649 рр. відбувалася «Велика українська революція». Уперше у вітчизняній історіографії вчений спробував прослідкувати співвідношення і взаємовплив національного та соціального аспектів боротьби, підкреслюючи при цьому її політичний характер. Заслуга В. Липинського полягає в тому, що він першим почав розглядати революційний процес під кутом зору витворення незалежної держави.

У 30-х рр. було видано велику синтетичну працю Д. Дорошенка «Нарис історії України», а також підготовлено до друку І. Крип'якеви- чем курс «Історія України». Обидві ці праці й понині залишаються одними із найкращих підручників з історії українського народу. В них приділено велику увагу визвольній боротьбі й фундації у її ході та подальшої еволюції національного держазного організму. Проблемі становлення Української держави в контексті історичного поступу України XVII ст. присвятив своє дослідження О. Терлецький. А. Яковлів зосередив увагу на розкритті суті українсько-московського договору 1654 р., показавши при цьому характер політики московського двору щодо козацької України протягом другої половини XVII ст. Історіографія досягла серйозних успіхів у дослідженні соціально-правової організації Запорозької Січі й Гетьманщини, адміністративно-територіального устрою Лівобережної України (М. Слабченко); її центральних органів влади та формування еліти (Л. Окиншевич); складання території козацької держави (М. Василенко); впливу соціальної боротьби на характер соціально- економічних відносин (М. Петровський, М. Ткаченко).

5. Радянська історіографіяУ працях кінця 30-х — першої половини 40-х рр. (А. Барабой, С. Боровий, В. Голобуцький, О. Макарець, К. Осипов, М. Петровський, М. Подорожний, В. Пічета, Б. Федороз, М. Шиманський та інші вчені) ще підкреслювався національно-визвольний характер боротьби, яку відтепер почали називати «визвольною війною» українського народу; мали місце спроби дослідити співвідношення її національно-визвольного і соціального аспектів; спостерігалось прагнення розкрити характер соціально-економічної політики уряду Б. Хмельницького; чимало уваги приділялося з'ясуванню ролі гетьмана у розвитку визвольної боротьби; піднімалася проблема державного будівництва в Україні в середині XVII ст.; приєднання України до Росії оцінювалося як «найменше зло». Разом із тим, у працях цього часу з'явилися теоретичні положення, які почали домінувати у вивченні цієї проблеми. Йшлося про роль Росії щодо України; Визвольна війна стала кваліфікуватися виключно як боротьба українців за об'єднання з «великим братнім єдинокровним народом»; приєднання України до Росії розглядалося як закономірний наслідок історичного розвитку України, волевиявлення споконвічних прагнень українського народу; хронологічні межі Визвольної війни визначалися 1648 —1654 рр. (від часу оволодіння повстанцями Запорозькою Січчю до Переяславської ради); підкреслювався «народний» характер останньої; Б. Хмельницький виступав виразником і поборником прагнень українського народу до «возз'єднання».

Зауважимо, що суперечливість цього етапу розвитку радянської історіографії найповніше відобразилася в працях визначного українського історика М. Петровського, який у своїй відомій монографії «Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1648-1654)» у світлі тогочасної офіційної концепції на основі багатого фактичного матеріалу здійснив доволі успішну спробу комплексного висвітлення революційних подій середини — другої половини XVII ст. Зокрема, йому вдалося встановити, що у 1648 р. соціальна боротьба в Україні набрала «типових форм селянської війни».

Однак характеристика приєднання України до Росії як «найменшого зла», наявні в історичній літературі критика політики царизму щодо України після 1654 р. та згадки про створення національної держави вже не влаштовували офіційну ідеологію. З ініціативи першого секретаря ЦК КП(б)У А. Кагановича у 1947 р. колектив Інституту історії України АН УРСР було звинувачено у «буржуазному націоналізмі». Незабаром було прийнято постанову ЦК КП(б)У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР». Як зауважував М. Брайчевський, із цього часу приєднання України до Росії почали оцінювати як безумовне благо та найкращу перспективу для українського народу. Водночас розпочався перегляд формули «найменшого зла» і замість загальновживаного «приєднання» України до Росії декретується термін «возз'єднання» України з Росією, який стає обов'язковим для всіх праць.

Панування цієї офіційної концепції Визвольної війни, що тривало фактично до середини 80-х рр. XX ст., суттєво відбилося на дослідженні практично всіх її подій, аспектів, горизонтальних зрізів. Її серцевину становив комплекс теоретичних постулатів, сформульованих у «Тезах про 300-рїччя возз'єднання України з Росією», котрі істотно збіднювали основну суть подій середини XVII ст. Цей документ націлював науковців не на вивчення складних процесів визвольних рухів в Україні, а лише на їх т. зв. «возз'єднавчий» аспект. Відповідним чином були зміщені акценти в оцінках національно-визвольної боротьби. Фактично, за спостереженням М. Брайчевського, український народ боровся «головним чином... проти власної національної незалежності»; провід у ній відводився не козацтву, а селянству; ігнорувалася участь у боротьбі шляхти і духовенства; хронологічні межі війни визначалися 1648 — 1654 рр. (верхня з них обґрунтовувалася завершенням Переяславської ради), що означало штучне виділення з єдиного процесу боротьби за створення незалежної Української держави й абсолютизацію одного із н етапів. Фактично до кінця 80-х рр. ігнорувався справжній зміст подій середини XVII ст., який полягав у боротьбі за створення незалежної держави на етнічному українському ареалі. На процес українського державотворення раннього нового часу накладалася схема відомого марксистського положення про державу як «засіб придушення і експлуатації пригнобленого класу». Відповідним чином оцінювалася внутрішня політика гетьманського уряду, з якої вилучалися всі державотворчі аспекти. Подібний підхід обумовлював і трактування ролі козацької України в міжнародних відносинах не як їх повноправного суб'єкта, а лише у контексті геополітичних інтересів інших держав. Тим самим поза увагою науковців залишалося висвітлення політичних програм українських урядів та боротьби за реалізацію їх засадничих принципів; ігнорувалися як автономістичні засади в політиці правлячих кіл України щодо Речі Посполитої, так і можливості прийняття турецької протекції; теза про «бездержавність» української нації створювала підставу для виправдовування політики російського царату щодо України у постпереяславську добу.

Однак у цьому масовому продукуванні ідеологічних постулатів час від часу з'являлися і праці справді високого наукового ґатунку. Серед них найвагоміший внесок у дослідження українських подій середини XVII ст. зробила монографія І. Крип'якевича «Богдан Хмельницький» (1954). У ній учений глибоко проаналізував причини Визвольної війни, охарактеризував перебіг її основних подій, розкрив суттєві зрушення соціально-економічного характеру в козацькій Україні, показав процес формування Української держави, навів характеристику різних течій серед старшини тощо. Він особливо підкреслив об'єднавчий аспект політики Б. Хмельницького, який прагнув згуртувати у боротьбі з Польщею всі суспільні стани, наліагався зберегти союз козацтва з поспільством, протидіяв відновленню великого землеволодіння, захищав інтереси міщан і сприяв розвитку міст і торгівлі. Деякі з цих положень розвинув Ф. Шевченко у книзі «Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст.». Він також, окрім задекларованих у назві монографії проблем, торкнувся висвітлення процесу становлення нової еліти, соціальних зрушень в українському суспільстві. Об'єктом монографічного дослідження В. Голобуцького стала зовнішня політика уряду Б. Хмельницького. Найбільш рельєфно у ньому відтворено зріз відносин козацької України з Російською державою й Річчю Посполитою.

У другій половині 60-х рр. окремі вчені наважилися стати на шлях перегляду постулатів офіційної доктрини «Визвольної війни і возз'єднання України з Росією». І. Бойко поставив під сумнів твердження, що із «возз'єднанням» України з Росією успішно завершується Визвольна війна, наголошуючи на тому, що Правобережна Україна залишалася в складі Польщі. О. Апанович ззернула увагу на несумісність самодержавних і демократичних принципів організації політичного життя козацької України і Росії, що, на її думку, і стало причиною ліквідації російським урядом української автономії. М. Брайчевський у статті «Приєднання чи возз'єднання?» доводив наукову неспроможність засадничих ідей офіційної концепції Визвольної війни. Однак нові підходи було відхилено на початку 70-х рр., а більшість їхніх авторів зазнала переслідувань у своїй професійній діяльності.Однак і за цих украй несприятливих обставин у наступні роки українським історикам усе ж вдалося отримати помітні позитивні результати в досліджуваній проблемі. Зокрема, було з'ясовано основні напрями соціально-економічної політики Б. Хмельницького; висвітлювалися окремі питання державотворення, особливо політичного устрою й становлення еліти; започатковується дослідження впливу політичної боротьби на діяльність уряду. Певних здобутків було досягнуто у вивченні воєнного аспекту Визвольної війни, зокрема, питань формування української армії, налагодження її озброєння та постачання, тактичного й оперативного мистецтва. Значну увагу привертав зовнішньополітичний аспект діяльності українського уряду. Стецюк присвятила монографію вивченню народних рухів у Лівобережній і Слобідській Україні у 50~70-х рр., в якій ідеалізувала соціальні виступи козацької голоти і поспільства й акцентувала увагу на їх антагонізмі з козацькою старшиною. Натомість М. Брайчевський першим у радянській історіографії довів безпідставність обвинувачень українських гетьманів у «зрадах», наголосивши на патріотичному спрямуванні їхньої діяльності.

6.6.сучасна українська історіографія почала формуватись з кінця 80-х років.

· Було піддано ґрунтовній критиці концепцію визвольної війни України з Росією, доведено її наукову неспроможність.

· Вперше в 2-пол ХХ ст.. українські історики основну увагу приділили комплексу питань, пов’язаних з Українською діяльністю.

· Процес формування української політичної еліти.

· Все більше деталізація внутрішньої політики Б.Хмельницького.

· Розпочалося визначення української державної ідеї.

· Розпочато вивчення біографій представників генеральної старшини і полковників.

· Помітно зріс інтерес до національної свідомості українців.

· Суб’єктом досліджень стають військові компанії української армії.

Історики, які займались цією проблемою: Горобець, Брехунко, Степанков, Гуджій, Бульвінський, Дашкевич, Антонович, Чухліб, Газін В.В., Смолій.

8.Роль і місце люблінської і Берестейської унії в історії України Одним із найважливіших рубежів у пізньосередньовічній історії України стала Люблінська унія 1569 р., яка передбачала об'єднання Великого князівства Литовського з Польським королівством у федеративну польсько-ли- товську державу — Річ Посполиту. Ще до укладення цієї унії, а саме навесні згаданого року, польський сейм затвердив акти короля про відторгнення від Литви та приєднання до Польщі Волині, Брацлавщини й Київщини. Таким чином, виникли сприятливі умови для утвердження тут влади польських феодалів та поширення католицизму. Українські магнати й шляхта одержали такі ж самі права та привілеї, що й польські та литовські, а тому в основному безболісно й порівняно швидко інтегрувалися разом із ними в панівний клас Речі Посполитої. Як слушно зауважував М.С.Грушевський у своїй праці «Куль- турно-національний рух на Україні в ХУІ-ХУІІ віці», «українське панство Волині, Побужжя, Полісся починає рішуче прощатися зі своєю патріархальною старосвітчиною, старається Себе, а коли не себе, —хто* старший був і уважав свою життєву кар'єру скінченою, — то своїх дітей способити до нозих вимог, втручатися в круг політичних і культурних інтересів, якими жила польська шляхта, входили в ближчі зв'язки й зносини з репре- зентами польських фамілій, впливовими магнатами, з королівським двором, з коронним трибуналом».

Цей процес супроводжувався покатоличенням та ополяченням українських феодалів, перед у чому вели князівські й найзаможніші шляхетські роди. Так, упродовж останньої третини XVI — початку XVII ст. у католицизм перейшли майже всі князівські родини українського чи білоруського походження: Пронські, Слуцькі (Олельковичі), Збаразькі, Вишневецькі, Ма- сальські, Острозькі, Ружинські, Заславські, Чарторийські, Ко- рецькі та ін. Відомо, що на початку XVII ст. із 29 польських сенаторів «руського» походження тільки один був православним, а решта — протестантами (сім) і католиками (21) Трагізм цієї ситуації полягав у денаціоналізації, втраті етнічної самосвідомості економічно найпотужнішого, політично най- впливовішого та найкраще організованого класу-стану українського суспільства, який задля збереження й наступного зміцнення своїх станових інтересів не лише не підтримав боротьбу народних мас України проти іноземного поневолення, за створення національної державності (не кажучи вже про те, щоб очолити цю боротьбу), а й брав активну участь у її придушенні. Характерно, що процес денаціоналізації охопив не лише панів- католиків, а й православних, позиції яких залишалися досить міцними на Брацлавщині й Київщині.

А тим часом верхівка православного українського та білоруського духовенства — митрополит Михайло Рогоза, львівський єпископ Гедеон Балабан, луцький —Кирило Терлецький, холмський — Діонісій Збируйський, турівський — Леонтій Пелчицький, володимирський —Іпатій Потій, перемишльський — Михайло Копистенський — всіляко прагнули добитися рівних прав із католицькими єпископами, звільнитися від підлеглості константинопольському патріархові. З цією метою вони, заохочувані польським урядом, зголосилися на унію православної церкви з католицькою. В грудні 1595 р. їхні представники — К.Терлецький та І.Потій — від імені «всіх русинів» присягнули на вірність папі римському Климентієві VIII, після чого була урочисто проголошена унія. Всупереч протестам різних прошарків українського та білоруського населення Берестейський (Брестський) церковний собор 8 жовтня 1596 р. схвалив акт унії, а наступного дня офіційно засвідчив її прийняття. Вкрай заінтересована в поширенні уніатства серед православних — підданих Речі Посполитої, королівська влада не перебирала засобами у зміцненні сили та впливу уніатських священників.

9Становище козацького стану і демократичні принципи його соціальної організаціїДруга половина XVI ст. виявилася надзвичайно важливим етапом у зміцненні козацького стану в Україні, його суспільно- політичної організації, у формуванні на території, де проживали козаки, елементів національної державності. В усьому цьому величезне історичне значення відігравала Запорозька Січ, процес утворення якої, очевидно, в основному завершився в 60-70-х роках указаного століття на дніпровському острові Томаківка (Буцький . З виникненням Січі дух козацької вольниці розлився по всій Україні. Саме протягом 60-90-х років XVI ст. в основі соціальної організації запорозького козацтва утверджуються демократичні принципи: заперечення кріпацтва й станової нерівності; формальна рівність у праві користуватися земельними та іншими господарськими угіддями; право вступу до лав козацтва будь-кого, незалежно від його соціальної, національної чи релігійної належності; право участі кожного козака в січових органах самоуправління. Не можна не погодитись із зауваженням О.Компан, що запорозьке козацтво «більшою мірою, ніж будь-хто до нього, опустило ідею свободи з небес на землю».

, Запорозький Кіш став, по суті, органом української державності. Оскільки всі керівні військово-адміністративні посади на Січі були виборними й усі без винятку козаки мали право обирати й бути обраними на ці посади, за формою правління Січ від самого початку свого існування була республікою. Австрійський посол Еріх Лясота, який улітку 1594 р. побував на Запорожжі, підкреслював великий вплив рад простих козаків («черні») на ухвалення старшиною й гетьманом * тих чи інших політичних рішень. Ознайомившись зі способом суспільного життя на Січі, Карл Маркс дійшов висновку, що тут «виникла християнська козацька республіка».

Як неодноразово зазначалося в історіографії, в політичній еволюції Запорожжя істотно випередило організацію козацтва «на волості»** й стало, за словами М.Грушевського, «огнищем козацької сили, солідарності, організованості». Тому, на думку Д.Бойка, в південному пристеповому регіоні, де з часом оформилися полки реєстрового козацтва, елементи української державності складалися набагато повільніше, ніж на Запорожжі. В цілому ж однією з найхарактерніших особливостей формування української державності була провідна роль у ньому козацького стану за цілковитої байдужості, якщо не ворожості, до цього процесу з боку переважної більшості української шляхти.

10 Формування зародків української держави. Вплив великого кордонуЗ середини XVI ст., з появою Запорозької Січі і формуванням козацтва як окремого стану феодального суспільства, організація козацтва перейшла на якісно новий рівень розвитку.
До утворення Запорозької Січі спричинив комплекс причин. Одним з видів діяльності козацтва було уходництво - сезонні походи в місця постійних промислів (уходів) в Дикому Полі з метою здобуття засобів до існування. Це об'єктивно сприяло господарському засвоєнню і вивченню більш глибших районів Дикого Поля. Козаки відбували з місць постійного перебування (Канів, Черкаси) навесні, об'єднувались у загони на чолі з отаманом і їхали в степи до осені, де й займались мисливством, рибальством, випасом худоби і коней, видобутком солі та ін. Вже з початку XVI ст. осередком уходів стало Запоріжжя, особливо полюбляли козаки район Дніпрових порогів, від р. Самари до о. Хортиця і район Великого Лугу, береги Дніпра нижче порогів. Самі козаки говорили: "Січ - мати, Великий Луг - батько". З часом уходництво переросло в постійну колонізацію Дикого Поля. В місцях уходів з'являються укріплені зимівники, городки - "січі" (засіка, сікти). Поступово в козаків сформувалося усвідомлення потреби в об'єднанні своїх сил і створенні єдиного центру, щоб міцно взяти під контроль засвоєні землі. Так повинна була виникнути Запорозька Січ, але коли саме це сталося, точно невідомо.
За свідченням "Польської хроніки" Бєльських у 30 - 40-х рр. XVI ст. якась Січ існувала на о. Томаківка. Перша ж достовірно відома Січ існувала у 1553 - 1557 рр. на о. Мала Хортиця, засновником якої був Дмитро Вишневецький (Байда) із знатного магнатського роду, князь, був державним урядовцем, але покозачився. Всього відомо 8 запорозьких січей: Хортицька (1553 - 1557 рр.), Томаківська (1560 ті 1593 рр.), Базавлуцька (1593 - 1638 рр.), Микитинська (1638 - 1652 рр.), Чортомлицька (1652 - 1709 рр.), Кам'янська і Олешківська (1709 - 1734 рр.), Нова (Підпільненська) (1734 - 1775 рр.). П¢ять з цих січей знаходилися на території Дніпропетровської області.
Що собою представляв устрій Запорозької Січі? Січ була фортецею, всередині якої - майдан, площа для проведення ради, церква, стовп для покарань, а навколо - великі хати - курені, будинки для старшини, канцелярії, арсеналу, різні майстерні та ін. Всі козаки, що належали до Запорозької Січі, були приписані до куренів, очолюваними курінними отаманами. Традиційно на Січі було 38 куренів. В основу організації Запорозької Січі були покладені широкі демократичні засади. Всі посади на Січі були виборними на один рік, обирали на Різдво на козацькій військовій раді, якій належала вища влада на Січі. Вищу виконавчу владу на Січі мав кошовий отаман, разом з яким обирали військову старшину: суддю, писаря, осавула, які й становили уряд Січі, до них належали і курінні отамани. Вибирали також і іншу старшину, яка при військовій старшині виконувала допоміжні функції: довбиша, піддовбиша (бив у військові литаври, був при виконанні судових вироків, забезпечував сплату податків, стягнення мита з торгівлі); пушкаря, підпушкаря, гармаша (відповідали за артилерію, здійснювали нагляд за військовою в'язницею); товмача (перекладач, військова розвідка); кантаржія (охоронець мір та ваг, єдиних для торговців на всій Січі); шафарів (збирачі мита (перевізного) з купців за переправу через Дніпро); булавничого, бунчукового, хорунжого (прапороносець), пірначного; чаушів (посли); підосавулія, підписарія, канцеляристів та ін.
Була ще й похідна і паланкова старшина. Похідну становив полковник (сердюк), осавул, писар. Полк складався з 500 козаків, полки об'єднувалися у військову команду, 10 козаків мали 1 віз. Паланкова старшина була представлена полковником, осавулом, писарем та їх помічниками: хорунжим, підосавулом, підписарем.
Січ це була столиця. Під її контролем перебувала значна територія степу. Землі Війська Запорозького поділялися на адміністративно-територіальні одиниці - паланки. Спочатку їх було 5, потім стало 8. Щорічно місця промислів (уходи) поділялися між куренями. Чисельність козаків не була постійною, в різні часи коливалася від 3-5 до 15-20 тисяч. Основна маса козаків жила на "уходах" - хуторами, зимівниками, слободами. Серед козаків не було рівності, були заможні і голота. Вони всі разом збиралися на ради, вибирали старшину. Січ мала широко розвинену систему прикордонних форпостів (50 козаків) із системою попередження про наближення ворога за допомогою вогненно-димової сигналізації (фігури). Козацькі загони охороняли суходольні і водні шляхи, перевози через річки. Січ мала зовнішньополітичні зв'язки з Кримом, Росією, донськими козаками, Австрією, Молдовою, Польщею, Туреччиною, Венецією та ін. Січ мала й символи влади - клейноди: булаву, бунчук, печатку.
Тобто у Січі був свій уряд, адміністрація, свій адміністративний поділ території, кордони, прикордонна служба, податкова система, армія, військовий флот, закони, звичаєве козацьке право, зовнішньополітичні зв'язки, тобто важливі елементи, ознаки державності. Сама ж Запорозька Січ, як утворення військово-політичного характеру, виконувала і функції державного утворення. По суті, Запорозька Січ була зародком нової української державності

11 Колоніальний характер польської політикиПочаток польської експансії на українські землі поклав Казимир Великий. В період з 1340 по 1349 рік він остаточно підпорядкував собі Галичину і частину Волині. Спочатку поляки з обережністю впроваджували зміни, але згодом було зрозуміло, що нічого доброго від них чекати не потрібно: «року 1340 король польський Казимир Київське князівство перетворив на воєводство і всю Малоросію поділив на повіти, а з русинів воєвод, каштелянів, старост, судів та інших урядників постановлював і шляхетністю та правами до польських сановників прирівняв, а всіх останніх на Русі з польською шляхтою у правах та вольностях об’єднав і все це під присягою нащадкам своїм заповідав оберігати. Однак, все ж, скіпетр руський так занепав, що з царства перетворилося на князівство, а з князівства на воєводство»

Організувавши інкорпорацію українських земель, польська еліта сформулювала імперіалістичну доктрину, за якої ці землі проголошувалися як такі, що раніше належали до Польщі, були від неї безправно відірвані на деякий час, а тепер законно знову повертаються до Корони [30. С. 28]. Маршал посольської ізби заявив, що «Київ і Київське князівство належали до Корони і його князі всі були васалами короля й Корони…». У ньому наголошувалося, що «Київ був і залишається головою і головним містом Руської землі, а вся Руська земля з давніх часів, починаючи від предків наших королів польських, була приєднана разом з іншими першими частинами до Польської Корони» [32. С. 22]. Саме за таких обставин українська нація не просто позбавлялася історії незалежного розвитку, а й перспектив розвитку на майбутнє, адже територія України проголошувалася як споконвічною Польською, де українці не мали нічого свого.

здійснено перепис вільних земель в трьох українських воєводствах і король почав роздавати їх польській шляхті. Відбувалося інтенсивне спольщення південної Київщини і Полтавщини. Шляхта послідовно запроваджувала тут фольваркові господарства, панщину. За Литовським статутом 1588 року селяни остаточно закріпачувались, встановлювався двадцятирічний термін розшуку селянина-втікача. Більшість міст в Україні перейшла до рук польських панів. Але навіть у державних, так званих «королівських містах», українцям ставили всілякі перешкоди при вступі до ремісничих цехів, обмежували територію їх проживання. Серед української знаті після Люблінської унії посилилася полонізація. Примусово насаджалася польська культура, мова, освіта, католицька релігія, яку особливо завзято запроваджував орден єзуїтів. Спольщена українська знать отримувала в Речі Посполитій незрівнянно вищий соціальний статус і можливості швидкого процвітання на державній службі.

Люблінська унія значно загострила релігійні проблеми. Широкі верстви українського населення — селянство, міщанство, дрібні та середні шляхтичі — противились покатоличенню і відстоювали православну віру. В цій боротьбі дедалі значнішу роль стали відігравати братства. У II половині XVI ст. їх діяльність набула як культурно-просвітницького так і політичного характеру. Вони перетворилися у могутню силу, що виступала за оновлення православної церкви, проти унії православної Визвольний рух в Україні наприкінці XV ст. та першій чверті ХТІ ст. Люблінська унія призвела до значних соціально-економічних та політичних наслідків для України. В перший рік існування польсько-литовської держави було

церкви з католицькою. Після укладення церковної унії православна церква опинилася фактично поза законом. Уніати захоплювали православні храми, їхнє майно та землю. Прихильники православ'я зазнавали утисків і переслідувалися. Уніатська церква сприяла посиленню спольщення українського населення. Але широкі маси українців — селяни, міщани, нижче духовенство, козаки, частина шляхти вперто відстоювали своє право сповідувати православну віру. Релігійні протиріччя загострилися. Православна церква перед небезпекою своєї загибелі пішла у 1599 році на союз з протестантами Речі Посполитої. Але і цей відчайдушний крок не приніс бажаного. Співвідношення сил продовжувало схилятися на користь уніатів та католиків.

12. Наростання національно – релігійного гнобленняДискримінаційна політика мала спрямованість у мовній та освітній сфері. Вже при укладенні люблінської унії польський уряд наполіг на тому, щоб «міські справи магдебурзького права» в інкорпоративних українських землях велися «письмом польським, відповідно до звичаю коронного». Спираючись на підтримку державних структур, мережу шкіл, що відкривалися, відсутність спротиву з боку еліти, польська мова витісняла українську із вжитку у містах серед шляхти, козацької старшини, інтелігенції. Водночас польські власті чинили спротив розвитку братських шкіл, відкриттю українських шкіл з викладанням латинської мови. Відомо, що король відхилив прохання київського митрополита П.Могилу у 1633 і 1634 рр. перетворити Київську братську колегію на академію, а також універсалами 1635 і 1648 рр. заборонив викладати у ній ряд предметів [30. С. 29]. У 1672 році було видано указ про заборону в усіх містах усіх чинів людям тримати в себе вдома чи на території Польщі, відкрито чи таємно, книги «українського друку», а хто їх має, то суворо наказано приносити і здавати воєводі, місцевому правителю [18. С. 516]. Різко негативну реакцію варшавського двору викликало відкриття у 1634 р. П. Могилою у Брацлавському, Волинському і Київському воєводствах шкіл із викладанням латинської мови та створення мережі типографій для друкування написаних латиною книг, що давало змогу українцям ширше прилучитися до європейської науково-культурної спадщини.

Важливою передумовою до революції були утиски православної віри, а згодом укладення Берестейської церковної унії. Спираючись на католицизм, польські магнати здійснювали політику національного та культурного поневолення українського народу. Одним з основних інструментів окатоличення в їх руках стала уніатська церква, яку активно підтримувала римська курія. Папа Урбан VIII у своїх листах до керівництва Речі Посполитої неодноразово закликав сприяти поширенню унії та фізично знищувати її противників. Один за одним в українських землях виростали костьоли, кляштори, колегіуми та школи єзуїтів, а паралельно дедалі більшого поширення набуває процес передачі, захоплення або руйнації православних культових споруд, утисків православних та їх віру «Также и у віри руской помішка великая била от уният и ксендзов, бо уже не тилко унія у Литві, на Волині, але и на Україні почала гору брати. В Чернігові архимандритове один по другом зоставали, по инших городах церкви православніе запечатовали, до чого помошниками оным шляхта, уряд и ксіонзи были, бо уже на Україні що городок , то костел был. А в Кіеві теж утиск немалій церквам божіїм старожитним чинили так воєвода кіевскій Тишкевич, на тот час будучій, яко теж іезуїти, домінікани, бернадини и иншіе закони наездами правими метрополиту утескуючи и науки школ забороняючи, згола старорускую православную християнскую віру собі прекладаючи не розную от поган; бо ліпшое пошанованне ляда жидищеві спросному било, аніжели найліпшому християнинові русинові . А найгоршое насмівіско и утиски терпіл народ рускій от тих пор , которії з рускойвіри приняли римскую віру» [13, С. 51]. Церковна Берестейська унія 1599 року, за умовами якої утворювалася греко-католицька церква замість суспільної злагоди, консолідації нації, об'єднання церкви спричинила розкол українського соціуму на конфесійній основі, що вміло використовували Варшава та Москва. В соборному акті про возз’єднання уніатської та православної церкви митрополит Йосип говорив: «хитра політика колишньої Польської Республіки і згідно з нею напрямок місцевого Латинського Духовенства, що не терпів духу Руської народності і стародавніх обрядів Православного Сходу, спрямували всі сили свої до за гладження, якби можна було, і самих слідів первісного походження нашого народу і нашої Церкви. Від цього сугубого зусилля предки наші, по прийнятті унії, піддавались самої тяжкої долі. Дворяни, соромлячись у своїх правах, переходили в Римське Сповідування, а міщани та селяни, не зраджуючи звичаям предків терпіли тяжке пригноблення [6 С. 488]. Ідучи на визнання унії, правлячі кола Речі Посполитої сподівалися зміцнити внутрішню єдність країни, а водночас відвернути православне населення. Водночас перед католицькою церквою відкривалися широкі перспективи розширення сфери свого впливу. Для православного ж духовенства згода на унію стала вимушеним кроком, який був продиктований внутрішньою кризою церковного життя. В цілому ж ця акція мотивовувалася не стільки потребами віри, скільки політичними інтересами [31. С. 66]. «Православні ненавиділи уніатів за їх зраду правовірности, а Римо-Католицька церква не вважала їх за повноцінних братів, бо рішальною для неї була національна різниця між уніатськими українцями та католицькими поляками» [24. С. 475].

13 Роль народних повстань кінця 16 – 30 р. 17 ст. в кінці XVI ст. політика Польщі в Україні призвела до широкомасштабних народних повстань. Причинами повстань були: посилення феодального і національного гніту на українських землях після Люблінської унії; загострення міжконфесійних суперечностей після підписання Брестської церковної унії; наростання суспільної конфронтації в українському суспільстві, загострення класової боротьби; засилля польського права на українських землях наприкінці XVI ст.

Народні повстання мали антифеодальний і визвольний характер.

У1591 році почалось повстання під проводом Криштофа Косинського

У 1590 році гетьман реєстрового козацтва Косинський отримав від польського короля в подарунок за вірну службу маєток Рокитне, що на Білоцерківщині. Але на ці землі претендував князь Януш Острозький, староста білоцерківський, який і домігся грамоти від короля на володіння Рокитним. Це призвело до конфлікту між К. Косинським і Я. Острозьким, який поступово переріс (у 1591 році) в збройне повстання широких мас українського народу. Після оволодіння повстанцями Білою Церквою, повстання охопило Київщину і Брацлавщину, поширилось на Поділля. На початку 1593 року Косинський вступив в Волинь. У травні 1593 року козацьке військо зазнало поразки під Черкасами.

За деякими даними в ході жорстокої битви Косинський загинув (але є інші свідчення, що стосуються його подальшої долі), а козаки, зазнавши великих втрат, на умовах почесного миру відступили на Запорожжя. Варшавський сейм оголосив їх поза законом. Після боїв під Черкасами більше половини повстанців почали наступ на Київ і восени 1593 року оточили місто, але вимушені були припинити облогу, бо прийшла звістка, що кримський хан захопив Токомакську Січ і зруйнував її. Козаки змушені були повернутися на Запорожжя і збудувати нову — Ба-завлуцьку Січ. Але повстання не припинилось і незабаром переросло в більш значне і могутнє.

У 1594—1596 роках більшу частину України охопило повстання під проводом Григорія Лободи та Северина Наливайка

Момент для повстання було обрано дуже вдало. В цей час Річ Посполита вела війну з Туреччиною, намагаючись поставити на молдавському престолі свого кандидата — Сімеона Могилу. Скориставшись з малочисельності ворожих військ, Наливайко та його союзники окупували більшу частину Правобережної України, Полісся, навіть частину Білорусі. Повстання викликало піднесення антишляхет-ської боротьби в Україні. Похід Наливайка сприяв швидкому притоку селян і міщан до лав повсталих. Під його проводом козацьке військо здобуло Луцьк, Бобруйськ, Могилів. Керівник повстання, як свідчать деякі історичні джерела, мав намір створити незалежну козацьку республіку між Дніпром і Бугом, яку планував пізніше використати для боротьби проти татар і турків. Але подальші події розгортались в несприятливому для повстанців напрямі. Річ Посполита завершила перемогою війну в Молдавії і польські війська коронного гетьмана Станіслава Жолкевського вирушили в Україну. Наливайко був змушений відступити з Білорусі на Волинь, звідти на Подніпров'я, ведучи жорстокі бої в районах Латуня, Браїлова, Любартова, Пилкова, проте сили були нерівними.

У травні 1596 року повстання зазнало поразки. Лють поляків не знала меж. Вони вирізали майже 10 тис. душ в таборі повстанців, в основному жінок та дітей. Лише частина повстанців на чолі з Кремпським вирвалась із рук карателів і відійшла на Січ. Самого Наливайка разом з його соратниками привезли до Варшави. Майже всіх їх стратили. С. Наливайка катували понад 10 місяців. 20 квітня 1597 року керівника повстання було страчено. Жорстока розправа над українськими повстанцями не зупинила народний рух. Назрівали нові повстання. Вже на початку XVII ст. мали місце значні заворушення серед козаків та селян.

Селянсько-козацькі повстання 1591—1596 рр. хоч і зазнали поразки, але мали велике історичне значення. Народ України набував досвіду боротьби, готувався до рішучих битв зі своїми ворогами, гартував волю і національну самосвідомість. I, головне, український народ все більше усвідомлював, що поліпшити своє становище він може тільки шляхом визволення України від польсько-шляхетського панування. В ході повстань виявилась і соціальна сила, здатна вирішити цю проблему. Нею стало визнане і невизнане польською владою козацтво, яке традиційно отримувало всенародну підтримку.

Незважаючи на дії уряду, масові виступи селян, міщан та козаків стали звичайним явищем. Особливо вони активізувались взимку 1613—1614 рр. на Брацлавщині, наприкінці 1615 — початку 1616 років — охопили значну територію Східної України. У 1616 році постання перекинулось на Київщину і Волинь.

У вересні 1625 року коронний гетьман С. Конець-польський на чолі 30-тисячного війська вирушив з м. Бара на Подніпров'я. Йому протистояло військо Запорозьке Марка Жмайла, до якого приєдналися міщани і селяни. Перші сутички між карателями і українськими повстанцями відбулися під Каневом. Вдало відбившись від ворогів, козаки відступили до Курукового озера. Головна битва відбулася 15 жовтня 1625 року біля села Таборище (м. Крилов), але справу вирішив не бій, а суперечки серед козаків. Помірковані запорожці під проводом Михайла Дорошенка вступили в переговори з поляками. 25 жовтня 1625 року була підписана Куруківська угода, за якою козацький реєстр встановлювався в 6 тисяч осіб, а решта, приблизно 40 тисяч козаків, повинні були повернутися до своїх панів. Реєстрові козаки отримували право обирати гетьмана, (затверджувати його кандидатуру мав король), проживати на державних землях. Звичайно, така угода не влаштовувала ні шляхту, ні козацько-селянські маси. Новий вибух в Україні був не за горами.

Одним із значних виступів 30 х років було повстання під проводом гетьмана нереєстрових козаків Запорозької Січі Тараса Федоровича (Трясила). До багатотисячного військо козаків (близько 10 тис.) Тараса Федоровича, приєднались тисячі селян і міщан. Повстання охопило Полтавщину, Київське Полісся, Запорожжя. Повсталі козаки нападали на панські маєтки, вбивали власників, управителів, орендарів, шинкарів. 15 травня 1630 року вони оволоділи Переяславом. Найкровопролитні-шим був бій 20 травня 1630 року, названий «Тарасовою ніччю», коли козаки вщент розгромили добірне шляхетське військо С. Конецьпольсь-кого. Наприкінці травня в одному з боїв поляки втратили до 10 тисяч своїх воїнів. Великих втрат зазнало польське військо і в сутичках з повстанцями в інших містах. Але досягти остаточної перемоги українці не змогли, тому що в рядах повстанців почались незгоди і чвари. Частина козацької старшини і реєстрових козаків добились обрання нового гетьмана А. Конашевича-Бута, який почав переговори з поляками. Ослаблений численними поразками С. Конецьпольський змушений був згодитись на переговори, в результаті яких було підписання 8 червня 1630 року Переяславської мирної угоди, за якою реєстр збільшувався до 8 тисяч козаків. Обурений діями урядовців, яких було чимало серед козацької старшини, Тарас Федорович з 10 тисячами козаків повернувся на Січ. Незважаючи на підписання мирної угоди в Переяславі, на Україні ще довгий час продовжувалися заворушення, не припинялась козацька війна проти польської влади, але у 1631 році повстання поступово пішло на спад. Повстання припинилось тому, що верхівка козацької старшини пішла на переговори з поляками.

14. Життя і діяльність Б.Хмельницького до початку революціїПро життя Богдана Хмельницького до 1647 року відомо дуже мало. Місцем народження вважається Суботів, як рік народження вказують або 1595 або 1596[

Найпоширенішою є версія, що Богдан Хмельницький походив з руського шляхетського роду гербу Массальський (яким король Ян II Казимир офіційно нагородив його сина Юрія під час нобілітації.

Батько Богдана, чигиринський підстароста Михайло Хмельницький, був на службі у коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, а потім у його зятя Яна Даниловича. 1620 року він брав участь у поході Станіславa Жолкевського на Молдавію й загинув у битві з татарами під Цецорою.

Матір Богдана була козачкою і, найімовірніше, звалася Агафією. Згодом після смерті чоловіка вона одружилася зі шляхтичем і «королівським жовніром» Василем Шишка-Ставецьким

Логічним є припущення, що Богдан отримав початкову домашню освіту, а далі навчався в парафіяльній школі. Не виключено, що навчався він у школі при якомусь із київських монастирі. Можливо, десь у 1609 році, на пропозицію гетьмана Жолкєвського, батько віддав його до Львівської єзуїтської колегії, де був учнем Андрея Ґонцеля-Мокрського, доктора теології, відомого письменника і проповідника. Там майбутній гетьман навчався п'ять-сім років, де був добре обізнаний з всесвітньою історією, в колеґії він дістав добрі знання латинської мови, досконало володів польською мовою, а згодом навчився ще турецької, кримськотатарської і французької мов.

Служба королю

Повернувшись на батьківщину, Хмельницький бере участь у польсько-турецькій війні 1620–1621 років, під час якої, в битві під Цецорою, гине його батько, а сам він потрапляє в полон. Два роки важкого рабства (за однією версією — на турецькій галері, за іншою — у самого адмірала) для Хмельницького не пройшли даремно: вивчивши досконало турецьку і татарську мови, він зважується на втечу (за іншими даними, був викуплений родичами). У 1622 Хмельницький утік з полону, а батько залишився в Туреччині і незабаром помер[11]. Повернувшись до Суботова, він був зарахований в реєстрове козацтво.

1633 року Зеновій Богдан Хмельницький був на службі в коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського і мав квартиру в Бродах.За вдалі походи Зеновія Хмельницького на чолі десятитисячного козацького війська в 1621 р. на Чорному морі, після поразок польських військ під Цецорою, король Сигізмунд III Ваза надав йому слободу Суботів, після його смерті в 1632, син його Владислав IV Ваза підтвердив привілей Хмельницького на Суботів та дав його йому в довічне користування. Під час конфлікту з чигиринським підстаростою — Данилом Чаплинським, цей привілей хитрощами був відібраний у Хмельницького, про що він сам пише у своїх листах до гетьмана Миколи Потоцького та до короля Янa II Казимира в 1648. Не змігши нічого довести, так як король Сигізмунд III і його син Владислав IV на той час вже не жили, Богдан Хмельницький подався до низового козацтва.

З кінця 1620-х років починає активно брати участь у морських походах запорожців на турецькі міста (кульмінацією цього періоду став 1629 рік, коли козакам вдалося захопити передмістя Константинополя). Після довгого перебування на Запоріжжі Хмельницький повернувся в Чигирин, одружився на Ганні Сомко і отримав уряд сотника чигиринського. В історії наступних повстань козаків проти Польщі між 1630 і 1638 роками ім'я Хмельницького не зустрічається. Єдина його згадка в зв'язку з повстанням 1638 року — договір про капітуляцію повсталих був писаний його рукою (він був генеральним писарем у повсталих козаків) і підписаний ним та козацькою старшиною. Після поразки знову зведений у ранг сотника.

Вступивши до реєстрового козацтва, Хмельницький під час одного з боїв під Москвою врятував королевича Владислава, і потім той завжди прихильно до нього ставився. 1620 року у битві під Цецорою, батько й син Хмельницькі потрапили у турецький полон. Також існує думка, що старший Хмельницький загинув в цій битві. Знаходячись у Стамбулі, Богдан фактично виконував обов'язки перекладача при одному з командувачів турецького флоту, удосконаливши своє знання турецької мови.

Вже в 1620-их роках Хмельницький зв'язався з Козаччиною, де він служив, мабуть у Чигиринському полку і брав участь у військових походах козаків проти татар і поляків.

Біля 1625–1627 років Хмельницький одружився з Ганною Сомківною (козачкою з Переяслава) й заклав свою родину. Тоді ж він оселився на успадкованому від батька хуторі Суботові, біля Чигирина. З 1637 року Хмельницький серед вищої козацької старшини. Він брав участь у повстанні проти Польщі і як військовий писар — підписав капітуляцію під Боровицею 24 грудня 1637 року. Восени 1638 року Хмельницький був членом козацького посольства до короля Владислава IV. Однак, дальший хід подій довів йому повну неможливість згоди. Польська ординація 1638 року скасувала автономію Війська Запорозького й поставила Козаччину в безпосередню залежність від польської військової влади в Україні. Хмельницький втратив військове писарство (цей уряд був скасований) і став одним з сотників Чигиринського полку.

Наступні роки Хмельницький присвятив головно своєму господарству на Чигиринщині (Суботів, слобода Новоселище й суміжні землі). Але самого господарства було замало для нього. В українській історіографії існує малопідтверджена думка про те, що 1645 року він, разом з козацьким загоном на 2 тисячі чоловік був на службі французького уряду й, мабуть, брав участь в облозі Дюнкерка, де познайомився з визначним французьким полководцем — принцом Конде. Проте у 1655 р., Богдан Хмельницький під час зустрічі з французьким агентом, який приїхав на Україну, заявив, що він із задоволенням згадує своє перебування у Франції, розпитував про принца Конде та з гордістю називав його своїм старим вождем. Вже тоді був таким відомим козацьким ватажком, що Володислав IV, готуючи військову коаліцію проти Туреччини вдався до нього по допомогу Війська Запорозького. Хмельницький був одним з козацьких делеґатів, з якими Володислав обговорював у Варшаві, в квітні 1646 року, плани майбутньої війни. Усе це піднесло його авторитет в Україні та Польщі і за кордоном і створило йому широкі військові й політичні знайомства та зв'язки.

15. Підготовка козацького повстання в 1646 – 1647 рр. та його невдача.

Невдоволення козацтва «Ординацією 1638» призвело до того, що в 1645 – 1646 рр. частина козаків і старшин починають задумуватись над питанням необхідності підготовки нового повстання. Протест акумулював в собі чигиринський сотник Б. Хмельницький, що з початку 1647 р. почав таємно готувати виступ збираючи однодумців. На літа 1647 р. визначилось коло осіб – Федір Вишняк, Кіндрат Бурляй, Б. Топига, Іван і Данило Нечаї, Філон Джеджалія, М. Кривоніс, І. Ганджа, Іван і Данило Гирі, Півторакожух, Р. Пешта, М. Криса, які були готові підтримати Хмельницького. Хмельницький вдало скористався планами короля Владислава IV розпочати війну проти Порти із залученням до неї козацтва. Під виглядом підготовки до морського походу, Хмельницький збирає однодумців і проводить відповідну роботу серед козацтва. Хоча польські магнати і шляхта змусили короля відмовитись від війни, але той вирішив сам спровокувати польсько-турецький конфлікт.

Наприкінці серпня — на початку вересня 1647 р. відбулася зустріч канцлера Єжи Оссолінського з козацькою старшиною, втаємниченою в плани «турецької війни». Б. Хмельницькому вручили гроші для будівництва човнів, привілей для набору козаків, а також відібрані в І. Барабаша корогву й булаву. У вересні Б. Хмельницький провів кілька рад, на яких обговорювалися плани майбутнього збройного виступу. Порушувалося на них і питання щодо можливих союзників за межами України.

За даними джерел, повстання передбачалося розпочати наприкінці жозтня — на початку листопада захопленням ставки комісара Яцека Шемберка, де перебували клейноди Війська Запорозького й гармати. Проте раптова поява татар Очаківської орди сплутала всі плани. А. Конецпольському стало відомо про задум Б. Хмельницького (Р. Пешта зрадив його). Сотника було взято під арешт у Бужині Адамом Радлінським й кинуто до чигиринської в'язниці. Коронний хорунжий О. Конецпольський дає розпорядження стратити Хмельницького. Та на щастя Хмельницького чигиринським полковником був його кум С. Кричевський, який всіляко затягує страту, вимагаючи розпорядження коронного гетьмана М. Потоцького (на той час був в Барі). Лише завдяки клопотанням сотників Ф. Вешняка, К. Бурляя та Токайчука перед С. Кричевським Б. Хмельницькому вдалося уникнути смерті й вирватися на волю. Не гаючи часу, з кількома десятками друзів і найвірніших однодумців (серед них були старший син Тиміш і 20-річний Петро Дорошенко), Хмельницький відбув на Запорожжя (о. Томаківка). Найімовірніше, майбутній гетьман з'явився там на початку січня 1648 р. Відразу ж розпочалася активна робота зі згуртування запорожців та втікачів із різних прошарків суспільства.