Історичне значення діяльності Богдана Великого

Значення постаті гетьмана в українській історії, попри всі допущені ним помилки й прорахунки, важко переоцінити. Так, він уперше протягом XIV-XVII ст. спромігся об’єднати патріотичні сили навколо великої ідеї національного визволення й спрямувати енергію народу на розбудову соборної держави та виборення незалежності, а також сформулювати наріжні принципи державної ідеї, що стала знаменом визвольних змагань українців наступних століть. Гнучкість соціально-економічної політики гетьмана дозволила провести державний корабель повз небезпечні «соціальні рифи» й запобігти вибухові громадянської війни. Прогресивне значення мала послідовна й рішуча боротьба Б. хмельницького проти стихії розбурханих мас і старшинського отаманства, за зміцнення централізації держави й встановлення в ній спадкового гетьманату. Виявивши себе блискучим полководцем, він сформував боєздатну, одну з кращих в Європі національну армію, затвердив військовий статут, збагатив воєнне мистецтво, створив розвідку й контррозвідку. Організована ним дипломатична служба забезпечила прорив на шляху до визнання козацької України урядами інших держав я суб’єкта міжнародних відносин; гетьман вважався одним із найвправніших дипломатів Європи XVII ст.

58.

Попри місцеві особливості, на початку XVII ст. різко погіршилося економічне, соціальне і правове становище селян усіх регіонів України. Найважливішим воно було у Белзькому, Берестейському, Підляському, Волинському, Руському, західній частині Подільського, центральній і північній частинах правобережного регіону Київського воєводств, де кріпаки виконували панщину протягом 3-6 днів за тиждень. Сучасники, включно з поляками, литовцями, євреями та іноземцями, визнавали вкрай тяжке становище селянства. Так, французький інженер Г.-Л. де Боплан, котрий прожив майже 20 років в Україні, описуючи умови життя селян Середнього Подніпров'я, відзначав, що вони опинилися у найгіршому становищі. Розвиток фільваркового господарства призводив до обезземелення селян і воднораз — до зміцнення позицій середнього й особливо великого (магнатського) землеволодіння.

Небачену гостроту суперечностей породили спроби панівного стану поширити кріпацтво, фільварково-панщинний тип господарювання й утвердите магнатське землеволодіння на сході Подільського, у Брацлавському, південні? і південно-східній частинах Київського воєводств. Сталося це тому, що ні уряд Речі Посполитої, ні магнати й шляхта, ні місцеві органи влади не врахувалі' особливостей цього регіону. По -перше, з останньої чверті XVI ст. внаслідої зростання військової потуги козацтва й ефективніших дій польського військц особливо кварцяного (було утворене в 1563 р. за рахунок коштів від четверто частини прибутків з королівських маєтків — кварти), створюються сприяв ливіїїіі умови для його заселення. До середини XVII ст. тут виникли сотні і містечок, тисячі сіл. Так, лише у Брацлавському й Київському воєвод- з'явилося понад 300 міських поселень. За даними Сергія Ленявка, тільки луцькі гродські книги за 1593 р. містять 211 документів про втечі селян, за 1594 — 259, а за 1595 — 132. У першій половині XVII ст. в рух приишли десятки тисяч осіб. Як з'ясував І.Крип якевич, до судових книг Подільського воєводства щорічно ВНОСИЛОСЯ 110 200 и більше скарг про втікачів. По-друге, зростанню кількості колоністів сприяла запроваджена тут практика слобід — звільнення феодалами поселенців від податків і повинностей на термін від 10-15 до зо років. Обживаючи пустоті, розбудовуючи оселі, густо скроплюючи розорюваний чорнозем гірким потом і кров'ю, вони дихали ^ свободою і вчилися захищати її та плоди своєї виснажливої праці зі зброєю в ках. По -третє, Південний регіон був колискою становле ння козацького стану. Саме тут виникло якісно нове за типологією господарство, що грунтувалося на засадах приватної власності та вільної праці вільної людини й стало земним і реальним ідеалом для сотень тисяч селян і міщан, І котрі масово проголошували себе козаками.

Визріванню вибуху сприяв також вплив інших факторів. Н.Яковенко з'ясувала, що внаслідок шлюбних зв'язків та вимирання українських княжих родів помітно зміцнилися.А внаслідок прибирання ним до своїх рук адміністративно-намісницьких урядів на Брацлавщині, півдні й південному сході Київщини воно посіло тут панівне становище. За таких обставин козацтво, покозачені селяни й міщани, слобожани півдня та південного сходу України пов'язували різке погіршення свого становища, зародження й поширення фільваркового господарства та елементів кріпацтва з появою тут поляків, утвердженням чужоземного режиму, який ніс і національно - релігійне пригноблення. Внаслідок цього соціальний конфлікт набував національно-релігійного забарвлення.

По-четверте, козаки, покозачені селяни й міщани, слобожани, на відміну од покріпаченого населення, становили якісно інший психологічний тип особистості, ментальність якої формувалася й ґрунтувалася на основі інстинкту свободи. Саме особиста свобода виступала для них альфою й омегою їхнього способу життя, мислення, поведінки. Вольові, енергійні, навчені військової справи, вони ладні були ищрдше вмерти, ніж втратити її й перетворитися в кріпаків, челядь, бидло. Йшлося не про розміри повинностей, панщини, податків чи рівень закріпаченості, а про значно принциповіше й вагоміше — про саме існування системи соціальних відносин, яка позбавляла людину свободи.

Хоча за рівнем розвитку промисловості й торгівлі Україна відставала од передових країн Західної Європи, протягом першої половини XVII ст. окреслився процес розкладу цехового ремесла і в багатьох промислах зароджуються початкові форми мануфактурного виробництва (залізорудне, папероробне, винокурне, пивоварне, лісопильне, соляне, поташне, селітроварне та ін.). Так, уже працювало 120 рудень, 250 винокурень, 100 пивоварень, 50 поташних буд (у Київському й Брацлавському воєводствах), 15 типографій, 10 "паперо- вих млинів' тощо. Однак розвиток феодальних відносин, "промислова" полі-тика польського уряду, свавілля власників міст і містечок гальмували становлення капіталістичного укладу, формування міської буржуазії.овував панівний стан Речі Посполитої.

Ахматівська битва.

Охма́тівська битва(Дрижипільська битва) — битва під Охматовим (тепер село Жашківського району Черкаської області) 19 — 22 січня (29 січня — 1 лютого) 1655 року між військами Речі Посполитої і Кримського ханства з одного боку та Військом Запорозьким і військом Московського царства з іншого.

Битва на лютому морозі тривала цілу ніч. Солдати коронного війська під командуванням коронного обозного Стефана Чарнецького прорвалися до московського табору і в рукопашному бою захопили там 20 гармат і 300 бочок пороху. Московські стрільці стали кидати зброю та хоругви і здаватися, однак були відбиті козаками. За словами очевидця-шляхтича, «трупом жолнірським козаки отаборились, бо не тилко вдень, а й уночи билися рукопаш», тобто спорудили укріплення з возів та тіл загиблих і три дні оборонялися без води та вогню. У неділю козаки запропонували переговори і домовилися з татарами про нейтралітет. У вирішальний момент Богун з козацькими загонами непомітно вийшов з Умані і вдарив в тил польсько-шляхетського війська. Татари, переконавшись у безрезультатності облоги табору, спішно залишили поле битви й почали грабувати українські села. 22 січня весь табір, не порушуючи замкнутості своїх рядів, пробився через ворожі застави до Охматова і після впертої битви визволив загін Пушкаря, що перебував у фортеці.

Обидві сторони втратили убитими по 15 тисяч вояків, зокрема у московській армії загинуло 9 тисяч. Виснажені супротивники до весни припинили бойові дії. Весь край був геть сплюндрований польськими та татарськими військами.

У козацькій традиції за рівниною у двох верстах від Охматова між річками Багвою та Буртою закріпилася назва «Дрижипіль», так як поле бою дрижало від холоду і вогню.

60. Хід битви.Під Пилявцями, на правому березі ріки Ікви (за іншими даними Пиляви) українське військо збудувало добре укріплений табір. Окремо, на лівому фланзі головних сил української армії, розташувалась кіннота Максима Кривоноса. Козацька піхота, зайняла греблю, що сполучала обидва береги річки і збудувала на ній шанці. 9 вересня 1648 надійшло польське військо і стало табором на протилежному березі річки. Вирішальна битва розпочалась 11 вересня 1648 запеклими боями за греблю через річку Ікву. Польські корогви під командуванням Я. Тишкевича, Йордана і Осінського розпочали штурм українського табору і зуміли відкинути козацькі застави, що обороняли греблю. Коронні підрозділи відразу ж через неї почали переходити на правий берег і утворили плацдарм для подальшого наступу. Протягом другого дня козацька піхота відбила свої позиції на греблі. У ніч на 13вересня 1648 у козацький табір прибув на допомогу 4-тисячний загін буджацьких татар очолюваний Айтимир-мурзою та Адлаєт-мурзою (на думку деяких дослідників, татари прибули лише 15 вересня 1648, а гучні вигуки і мушкетна стрілянина у козацькому таборі нібито на честь прибулих союзників мали, за задумом Б. Хмельницького, ввести в оману польське командування. Вранці 13 вересня 1648 українська армія вишикувалась в бойові порядки на полі бою. Першими нанесла удар шляхетська кіннота. Витримавши потужній натиск ворожих хоругв, українська піхота при підтримці артилерії розпочала контрнаступ. Козацькі полки швидко повністю оволоділи греблею, перейшли на лівий берег і почали шикуватись у бойові порядки. Не витримавши натиску і піддавшись всезростаючій паніці, польські війська почали безладно відступати. Щоб уникнути повного розгрому, польське командування відкликало з поля бою всі підрозділи і розпорядилось підготуватись до відходу табором. Під вечір в погоні за ворогом українська піхота на чолі з самим гетьманом Б. Хмельницьким дійшла аж до перших рядів польського табору. В ніч на 14 вересня 1648 польське командування розпочало відступ, який незабаром перетворився в панічну втечу. Наслідки битви.Українська армія захопила всю ворожу артилерію та величезний обоз з матеріальними цінностями. Загальна вартість трофеїв перевищувала 7 млн. злотих. Блискуча перемога української армії в Пилявецькій битві мала велике воєнно-політичне значення. В результаті Пилявецької битви польську армію було розгромлено, повністю звільнено Волинь і Поділля, створились сприятливі умови для визволення всіх західноукраїнських земель. Після перемоги під Пилявцями польську шляхту в Україні ще довго глузливо називали «пилявчиками».

61. Замостянське перемир’я 1648 р. та його наслідкиСлід зазначити, що події осені 1648 р. обернулися великою руйнацією західного регіону України. Український хроніст другої половиниXVII ст. Феодосій Софонович зазначав, що українсько-кримські війська, прямуючи до Замостя, «всюдь; пустошачи і в неволю людей татарскую беручи». Безперечно, це була велика трагедія, яка проте відповідала традиціям свого часу.

Між тим наступала зима — найнесприятливіша пора року для воєнних дій української армії. Через утому, гостру нестачу коней, облогової артилерії, боєприпасів, епідемію чуми, від якої в грудні помер М. Кривоніс, війська майже втратили боєздатність; розгорталася партизанська боротьба поляків проти українців у межах етнічних польських земель.

З іншого боку, поява українсько-татарських військ на польських теренах, захоплення ними багатьох міст і загроза їхнього наступу на Варшаву, неспроможність швидко зібрати армію, котра розбіглася після Пилявецької поразки, — все це сприяло зміцненню поміркованого крила польської політичної еліти, яке виступало за обрання на престол Яна Казимира та укладення перемир'я з Військом Запорозьким. 17 листопада сейм обрав Яна Казимира королем. Ще до цього юридичного акту він послав до Б. Хмельницького з листом секретаря Якуба Смяровського з пропозицією укласти перемир'я.

19 листопада посланець з'явився в українському таборі. Через день спочатку старшинська, а згодом і «чорна» рада схвалили рішення про припинення воєнної кампанії, визнання влади нового польського короля та відступ «на Україну». У вівторок 24 листопада останні українські підрозділи залишили околиці Замостя. Вже дорогою на Київ Б. Хмельницький спробував виправити ситуацію. Зокрема, він почав масово розташовувати залоги в містах на схід від лінії р. Горинь — м. Кам'янець-Подільський.

На жаль, гетьман, погодившись на відведення українського війська, припустився найбільшої за всю свою політичну кар'єру помилки, яка мала трагічні наслідки для України. Внаслідок цього рішення втрачалася щонайменше третина української території, а Польща отримувала напрочуд вигідний стратегічний плацдарм для зосередження й утримання тут за рахунок українського населення армії, готової в сприятливий момент розпочати наступ. Окрім того, в разі поновлення воєнних дій вони велися б винятково на українських землях, що прирікало останні на спустошення, руйнацію, обезлюднення.

Оцінюючи політичні наслідки розвитку національно-визвольної боротьби в 1648 р., важливо пам'ятати, що досягнуте перемир'я Б. Хмельницький розглядав як тактичний крок на шляху до поставленої мети.

62. Переяславські переговори 1649 р. та їх наслідки( З книжечки Газіна…..Перемир, я між Б.Хмельницьким та польською урядовою комісією очолюваною А.Кисілем, в Переяславі ( 20-26 лютого 1649р) Антипольське повстання повстання охопило територію Подільського та Волинського воєводств,Хмельницьким вироблено основні засади держвної ідеї. У цей час гетьман вперше відправив посольство до Москви з клопотанням про прийняття Війська Запорозького під протекцією царя.

Зміст переговорів:

· Визначено територію підвладну гетьману Війська Зопорозького (до р.Горині та Прип,ять на Волині і до м.Камянець на Поділлі).

· Через лінію розмежовування не мали права переходити ні польсько-литовські. Ні українські війська.

· До скликання нової комісії шляхті й магнатам заборонялося повертатися до маєтків, що розташовувалися на території козацької України)

В лютому відбулися українсько-польські переговори у Переяславі. Гх перебіг, а також сформульовані українською стороною умози укладеного перемир'я засвідчили, що Б. Хмельницький розглядав їх лише як тактичний крок для того, щоб уникнути початку воєнних дій у невигідних для України обставинах, а також виграти час у дипломатичній боротьбі за створення антипольської коаліції.

Щоб запобігти загостренню відносин із Польщею, він послав у Східну Волинь (до Гогці) наказного переяславського полковника Андрія Рома- ненка «для береганья собранья своевольного, чтоб на пограничье над Горьшью ни которого меж нами и ляхами поставленого договору в покое додержали». Та найбільше Богдана турбував розвиток подій на Поділлі, де кам'янець-подільський каштелян С. Лянцкоронський намагався розширити собі воєнний плацдарм за рахунок козацької території. На початку другої декади лютого розгорілася боротьба за «ключ» до східних районів Поділля — м. Бар. Посланий сюди Хмельницьким полковник І. Федоренко розгромив під Іванківцями корогви Яна Стри- жевського та зайняв місто. Лянцкоронський і Остророг, зосередивши під своїм керівництвом близько 12 тис. жовнірів, у першій декаді березня перейшли в наступ. Федоренко змушений був відступити до Шаргорода, однак спроба польських полків 13—14 березня здобути місто штурмом зазнала невдачі, й вони відійшли до Бара. Майже в цей час відбулися бої між козаками й жовнірами в Острозі та Заславі.Хмельницький наказав Данилові Нечаю вирушити на допомогу Федоренку та спільними силами відкинути поляків за визначену в Переяславі лінію розмежування. Прибувши до Шаргорода, брацлав- ський полковник 22 березня звернувся з листами до Лянцкоронського та брацлавського старости, застерігаючи їх від порушення умов Переяславського перемир'я. Командування польського війська проігнорувало це попередження, тож наприкінці березня в околицях Бара знову спалахнули жорстокі бої. На початку другої декади квітня жовніри відступили до Меджибожа. Лянцкоронський намагався оскаржити перед гетьманом дії подільських полковників

63. Боротьба населення козацької України проти умов Білоцерківського договору Умови Білоцерківського договору викликали масове невдоволення українського народу і спровокували численні стихійні виступи. Частина селян переселилася на територію Російської держави. Б. Хмельницький, який також не змирився з поразкою, накопичує сили і в травні 1652 р. завдає удару полякам в урочищі Батіг на Поділлі. Битва закінчилася блискучою перемогою козаків. Під Батогом загинула половина гусарів Речі Посполитої. Такого нищівного розгрому не зазнавала жодна польська армія протягом XVI–XVIII століть. І хоч це не означало кінець війни, Білоцерківська угода втратила свою силу. Дуже важливо, що відтепер українські селяни, козаки і міщани домоглися усунення фільварково-панщинної системи, великого та середнього феодального землеволодіння, кріпацтва та інших форм феодальної залежності. Було завойовано право земельної власності й вступу до козацького стану. Більшість земельного фонду вигнаних феодалів, королівської та католицької церкви перейшла у власність державного скарбу, тобто стала народною власністю. На руїнах фільваркового господарства, як стверджує історик В. Литвин („ТУ“, 2002, 8 листопада), став виникати абсолютно новий соціально-економічний устрій, причому на національній основі. Саме через це ми маємо всі підстави називати Хмельниччину не тільки національно-визвольною війною, а й революцією. (інша інформ……. Білоцерківська угода викликала велике невдоволення широких народних мас і радикального угруповання козацької старшини. Під час формування нового 20-тисячного реєстру спалахнуло повстання Корсунського полку, один за одним почали з’являтися самозванні гетьмани, дії яких, за словами В. Липинського, були виразом “тупого егоїстичного анархізму” і сприяли зміцненню охлократичних (охлократія – влада натовпу – Авт.) тенденцій. Стрімко наростала хвиля соціальної боротьби, в ході якої українське селянство намагалося “скинути із себе ярмо підданства” і масово покозачувалось. Внутрішньополітичну ситуацію ускладнювала серйозна опозиція з боку ряду полковників. Виникла примара вибуху громадянської війни (за словами Б. Хмельницького, війна “Русі з Руссю”), що могла знищити завоювання національно-визвольної боротьби. Б. Хмельницький зрозумів цю страшну небезпеку, спрямувавши зусилля на опанування бурхливої стихії національно-визвольної і соціальної боротьби ( навіть не зупиняючись перед стратами і придушенням виступів військовою силою), розпочав з квітня 1652 р. мобілізацію козацьких полків. На початку червня 1652 р. відбулася знаменита битва під Батогом (на Вінниччині, недалеко від м. Ладижин). Наслідком цієї битви був повний розгром 20-тисячної польської армії. За всю середньовічну історію Польща ще не зазнавала такої страшної поразки. Ця битва увійшла в історію як зразок знищення оточеної армії ворога.)

64. Бої 28 – 29 червння під Берестечком О восьмій годині ранку 28 червня короля повідомили, що українські полки переправилися й просуваються до його табору. Тому разом із М. Потоцьким він почав готувати військо до бою. Воно зайняло «польським шиком» позиції уздовж р. Стиру. Ліс і долина на правому фланзі були добре укріплені піхотою й драгунами. Через дві години з'явилися підрозділи козаків і татар, яким удалося захопити частину шляхетських слуг і коней. Виникли перші сутички, що ознаменувало початок Берестецької битви. До обіду козакам і татарам удалося оволодіти значною частиною навколишньої місцевості, відрізаючи таким чином польське військо від пасовищ. Вони завдали також удару по лівому флангу, на чолі якого стояло посполите рушення Сандомирського воєводства. У другій половині дня А. Конецпольський звернувся з проханням до коронного гетьмяня дозволити йому відкинути супротивника. Одержавши на підкріплення полк краківського старости Є. Лю- бомирського та корогви добровольців, коронний хорунжий близько сімнадцятої години розпочав атаку. Розгорівся запеклий бій, у ході якого польські корогви потрапили в скрутне становище. їм на виручку кинулися з лівого флангу І. Вишневецький і Лянцкоронський зі своїми полками. Татари й козаки зі значними втратами поспішно відступили до переправи. Переслідуючи їх, Конецпольський захопив кількох татар у полон, від яких довідався про місцеперебування хана та його стосунки з Хмельницьким. Таким чином, перший день боїв завершився перевагою польських підрозділів, що зумовило неадекватну переоцінку керівництвом коронної армії своїх можливостей. Скликана таємна нарада сенаторів вирішила «вийти в поле» і дати ворогу битву.

Хмельницький, не зосередивши основних сил кінноти, 28 червня утримався від активних дій. Виникли серйозні непорозуміння з ханом. Існують дані, що Іслам-Гірей планував розпочати переговори з Яном Казимиром, а також запропонував Б. Хмельницькому припинити рішучі наступальні дії, а натомість послати під Львів і Замостя татарські загони, які мали знищувати все на своєму шляху, щоб таким чином виманити Яна Казимира «в поле» й дати там йому бій. Однак гетьман рішуче відхилив цей план. На ранок наступного дня, очевидно, гетьман і хан все ж домовилися про здійснення наступальних операцій значними силами. Щоправда, українські й татарські полки перебували в різних таборах, розташованих за півтори милі від королівського.

Перебуваючи під враженням учорашнього успіху, король і коронний гетьман відверто недооцінили можливостей українсько-татарськоікінноти, тому вирішили використати день 29 червня, щоб завдати противникові вирішального удару. Ян Казимир вивів у поле лише кінноту (понад 50 тис.), без підтримки піхоти й гарматного вогню. Не встигли кавалеристи зайняти бойові позиції класичним польським шиком («хрестом»), як помітили в багатьох місцях дим від запалених шляхетських маєтків, — це свідчило про наближення основних сил орди. Невдовзі жовніри побачили колони української й татарської кінноти (також близько 50 тис. вояків), що вкривали всю рівнину й пагорби. Не чекаючи наступу поляків, гетьман і хан вирішили випередити їх і першими завдати удару. Його було спрямовано на лівий фланг противника, де стояв полк С. Лянцкоронського. Брацлавський воєвода швидко опинився в критичному становищі, тричі потрапляв у повне оточення, вирватися з якого допоміг подільський воєвода С. Потоцький, що прибув на виручку зі своїм полком.

Однак ситуація на лівому фланзі залишалася вкрай складною, бо в катастрофічне становище потрапила шляхта Сандомирського воєводства. Тоді сюди були перекинуті полки М. Потоцького та Є. Лю- бомирського, а трохи пізніше — полк підканцлера литовського Л. К. Са- піги. Битва спалахнула з новою силою й набрала такого затятого характеру, що, за словами її учасника, «не можна було відрізнити поляка від татарина». Вона закінчилася поразкою польських полків, котрі залишили поле бою. Розвиваючи успіх, Хмельницький та Іслам-Гірей почали оточувати вцілілі підрозділи, відрізаючи їх від пасовищ. До вечора лещата навколо польського табору щільно зімкнулися. Увечері кіль- катисячний татарський загін переправився через Стир, вийшов у тил польської армії й захопив чимало шляхтичів і слуг. Загалом бої цього дня завершилися повною перемогою українсько-татарської кінноти. До рук українців потрапила корогва великого коронного гетьмана. Гадаємо, що якби під час битви підійшла козацька піхота, то доля воєнної кампанії 1651 р. вирішилась би на користь українського гетьмана.

Цього ж дня трапилася ще одна, на перший погляд, малозначуща подія — в королівському обозі опинився покойовий писар Іслам-Гірея. В ряді джерел знаходимо прямі звинувачення хана в тому, що він, одержавши певну суму грошей від короля й право забирати мешканців Правобережної України в ясир, пообіцяв Янові Казимиру порвати з козаками. Ці дані потребують подальшої перевірки. Однак безумовно одне — аналіз усіх виявлених джерел дає підстави стверджувати: Іслам- Гірей не збирався доводити справу до розгрому польської армії й напередодні вирішального дня битви увійшов у контакт із королем «задля укладення мирних трактатів».

Зрозуміло, Хмельницький не знав про підозрілі відносини Іслам- Гірея з польським урядом. Уночі підійшла українська піхота з обозом, яку гетьман до світанку встиг переправити через річку й болота. В його розпорядженні тепер було майже 60 тис. досвідчених козаків, 40 - 50 тис. селян, міщан та обозних слуг, тобто загалом 100—110 тис. осіб при 120 гарматах. Зведені сили українсько-татарського війська становили 140 - 150 тис. осіб. Ранком у густому тумані Хмельницький почав лаштувати армію до битви. Бойовий стрій (разом із підрозділами орди) простягався на 3,5—4 км. На лівому фланзі, що пролягав до лісу, розташувався хан зі своїми силами. Ставка Іслам-Гірея розміщувалася на пагорбі, звідки можна було спостерігати за розвитком подій на всьому полі битви. Центральну частину та правий фланг зайняли українські полки з основними силами ближче до центру, де на узвишші гетьман наказав побудувати табір зі з'єднаних у 10 рядів возів, який у разі необхідності міг стати «за добру фортецю». З лівого боку його прикривав один, а з правого — два менших табори. Гармати розміщалися в спеціально захованих між возами місцях. Між возами і за ними розташовувалися підрозділи піхоти, а перед табором стояла кіннота.

Загальна чисельність польської армії досягала 220—240 тис. Нагадаємо, що це була найбільша армія, яку протягом XVI—XVIII ст. вдавалося зібрати польському урядові. Увечері 29 червня Ян Казимир скликав військову нараду для вироблення плану майбутньої битви.

65… битва 30 червня під Берестечком… Сильний туман до десятої години ранку. Коли він почав розсіюватися розпочались дії. Українські й татарські підрозділи зачіпали поляків, виманюючи їх на себе, однак король заборонив їм виїжджати. Лише артилерія вела вогонь, коли кримчаки близько підступали до їх позицій. Близько дванадцятої години хан зімітував наступ на праве крило поляків, після чого відвів більшість вояків за пагорб. Пополудні українське військо з табором почало наближатися до польського лівого флангу. Король зібрав військову раду: одні перенести битву на наступний день, інші перейти в наступ усім військом, Ян Казимир вагався, близько 16 год прийняв рішення — наступати лівим флангом. На чолі 18 корогв І.Вишневецький розпочав атаку українських позицій. Хмельницький вислав йому назустріч підрозділи правого флангу. Зав'язався бій. Поряд із українцями с трималися татарські підрозділи. Спільно стримали жовнірів, і потіснити корогви посполитого рушення. Але Іслам-Гірей затягував наступ. Цим скористався Ян Казимир: перекинув на допомогу лівому флангові частину підрозділів. Ситуація на полі бою на користь Яна Казимира, який, захопивши ініціативу, повів в атаку полки центру й наказав наступати правим флангом. Прорвали лави українців і татар та почали рухатися до схилу пагорба, де містилася ставка хана. Кілька ядер упало близько від ханського намету. Замість контратаки Іслам-Гірей та його наближені знялися з місця. Водночас з поля бою відступила вся орда. Оголення татарами лівого флангу поставило українську армію в катастрофічне становище. В цій ситуації основне завдання В. Хмельницького у виведенні армії з-під удару і збереженні її боєздатності для наступної боротьби. Щоб уникнути повного оточення, Хмельницький вирішив під захистом табору відступити з пагорба в долину, до берега Пляшівки. В умовах ведення бою гетьману вдалося до сутінок успішно завершити цей маневр. Зайнявши вигідне місце, Хмельницький наказав козакам розпочати будівництво фортифікаційних споруд. Атаки поляків відбивали. Вночі жовніри за наказом короля припинили штурм українських позицій і відступити. Завдяки маневрові уникнули повного розгрому.

66..Облога 1-10 липна українців під Берестечком Сподіваючись на швидке повернення Хмельницького з татарською ордою, українці робили земляні укріплення. Центр табору над р. Пліснявою, зі східного боку прилягав до р.Пляшівки, маючи вільний перешийок на схід. До ранку був перетворений на фортецю. Ян Казимир скликав воєнну раду вирішила не атакувати бо будуть великі втрати, взяли в облогу. 1 липня Затримувався Хмельницький, без гетьмана генеральна старшина була неспроможна підтримувати необхідний порядок і дисципліну, але до вечора стабілізували ситуацію, не допустили паніки. 2 липня зірвано намагання польського командування перекинути в тил козакам нові сили. Розкриття намірів частини старшини й козаків таємно вибратися з табору. Постало питання про обрання — до повернення Хмельницького — наказного гетьмана, на раді перевагу полковникові Ф. Джеджалію. Всі вимагали конкретних дій: або миримся, або б'ємося, або поклонімося. 3 липня король розпорядився послати туди піхоту з гарматами. В українському таборі отримали гетьманський універсал із повідомленням, що він сам прибуде на допомогу з ханом. Козаки почали готуватися до запланованого на наступний день наступу. В ніч на 4 липня напад на польські підрозділи в тилу козацького табору. Козаки оволоділи шанцями противника на пагорбі, їх відбити. Почалося зменшення розмірів табору, щоб поліпшити його обороноздатність; зводилася нова система земляних укріплень. Ян Казимир заходи щодо повного оточення українців, але відхилив пропозиції штурму призвело б до великих втрат. Вище й нижче укр. табору жовніри будували мости й греблі через Пляшівку й болота, рили шанці, зводили редути. Джеджалій вирішив у ніч на 5 липня напасти на польські позиції, але місячне світло жовніри помітити приготування козаків, від задуму відмовилися. День розпочався гарматною перестрілкою. Старшина королеві посольство для переговорів про укладення миру. Поляки не прийняли рішення, повідомили укр. послам, що умови будуть передані наступного дня, а до того часу мусить залишитися «головний посол». Ранком 7 липня посли знову з'явилися до Яна Казимира. Ім було запропоновано видати 16— 17 полковників, частину яких передбачалося стратити, а інших залишити заручниками за Хмельницького та Виговського; повернути полонених поляків; розірвати союз із татарами; віддати гармати, клейноди; вдовольнитися умовами Куруківської угоди. Реакція більшості козацтва була негативною. Зібрана «чорна» рада відхилила вимоги й погоджувалася на мир лише на умовах Зборівського договору. Обурений Ян Казимир наказав артилерії розпочати обстріл їх табору. 9 липня, щоб закрити шлях відступу, Ян Казимир послав їм у тил брацлавського воєводу з трьома полками. Було навіть задумано провести штурм, але зірваний двома козацькими розвідниками яки попередити. Становище в українському війську з кожним днем погіршувалося, багато покидало табір. Невдоволення діями Джеджалія, і недовіра до козацької старшини. Більшість старшини вирішила виходити з оточення. У ніч на 10 липня старшинська рада обрала гетьманом Богуна, змістивши пасивного Гладкого, й ухвалила «отойти на Украйну оборонною рукою...». Щоб приспати пильність поляків, Богун уранці вирядив до короля нових посланців із заявою: козаки готові прийняти основні його вимоги. Але різка зміна їх настроїв насторожила пляків, вони скликали раду. Тим часом Богун на чолі 2-тисячного загону кінноти перебрався через Пляшівку. Невеликі сутички для з'ясування сили ворога. Основна частина старшини, необачно, зосередилась у районі переправи перед виходом з оточення, — адже решта війська нічого не знала про план дій, це породило чутки, що готується її втеча з табору. Десь на 10-ту годину ранку підозра вразила все військо, викликавши паніку. Командування виявилося неспроможним навести лад, почалася стихійна переправа. Вони ринули на позиції Лянцкоронського, який, вважаючи, що його атакують основні сили українського війська, поспішив звільнити їм шлях. Єдине що вдалося зробити Богуну, так це зібрати 20-тисячний корпус кінноти, який прикривав відступ. Незважаючи на панічну поспішність, козаки таки вивезли з собою майже всю артилерію та порох. В ар'єргарді відступаючих йшло близько 2 тис. козаків з наміром боронитися. В умовах неорганізованого відступу через три переправи, і наступу ворожих полків були відчутні втрати. За даними джерел, вони становили приблизно 4-8 тис.чол. більшість загинула внаслідок сум'яття на переправах. Довідавшись, що козаки покинули табір, Ян Казимир і коронний гетьман негайно послали туди підрозділи війська, вони застали лише хворих, жінок, і козацькі загони, що прикривали відступ. До рук жовнірів потрапило небагато вогнепальної зброї, гармат і пороху, 20 корогов, одна з булав, документи гетьманської канцелярії та скарбниця з 30 тис. талерів.. Основні сили українського війська таки вирвалися з оточення. Тому вважаємо безпідставним висловлене в історіографії міркування, нібито під час переправи козацьке військо було майже цілком знищене.

67…Типологічна класифікація національно-визвольної війни XVII ст..

· повстання («козацьке повстання» , «Руська ребелія», «хлопське повстання», «загальнонародне повстання», «Велике козацьке повстання», «Велике українське повстання», «Національне повстання» тощо);

· війна («козацька війна», «селянська війна», «громадянська (домова) війна», «Велика війна 1648—1654 рр.», «польсько-козацька війна», «визвольна війна», «Національно-визвольна війна» тощо);

· революція («козацька революція», «буржуазна революція», «Національна революція», «Національно-визвольна революція», «Українська революція», «Велика українська революція», «народна революція» тощо)

Проблема типології заклечається в тому, що кожне з цих понять («повстання», «війна», «революція») відбиває певний сегмент того складного соціально-політичного феномена, який покликали до життя українські історичні реалії середини — другої половини XVII ст. Втілюючись у конкретно-історичні події, наділені спорідненими рисами, це феноменальне явище, з іншого боку, характеризувалося їхнім безупинним розвитком та перетіканням з однієї форми в іншу. При цьому самі події збагачувалися новою сутністю, набували характеристичних відмінностей, що, своєю чергою, потребувало адекватного їх відображення в термінології. Отже, помилкою було б поставити такі поняття, як «повстання», «війна», «революція», в один синонімічний ряд. Адже кожне із них несе у собі своє особливе, відмінне від інших внутрішнє навантаження, а отже всі вони призначаються для розкриття змісту далеко не тотожних між собою виявів суспільно-політичного життя.

Зокрема, застосування терміна «повстання» є цілком доречним, коли йдеться про збройний виступ певної соціальної групи на захист своїх інтересів, заснованих насамперед на так званих базових інстинктах. Як правило, така форма протесту має локальний характер, відзначається слабкою організацією й організованістю, а його керівники формулюють у зародку, а частіше не висувають зовсім програму ліквідації існуючої соціальної ієрархії й захоплення політичної влади.

Поняття «війна» ідентифікує найжорстокішу, найорганізованішу й наймасовішу форму збройної боротьби між державами, націями (народами), соціальними станами, яка має політичний характер і спрямовується на розгром (знищення) противника й утвердження своєї волі. Як правило, при цьому боротьба позбавлена конструктивного навантаження, а націлюється насамперед на запобігання агресії, утисків у національній чи духовній сферах, негативів соціально-економічної політики урядів тощо. Прикметно, що за певних обставин може відбуватися переростання повстання у війну.

Під дефініцією «революція», як правило, розуміється складне соціально-політичне явище, яке визріває й реалізується в критичні періоди суспільного розвитку, коли втрачається можливість його поступового еволюційного перетікання від застарілих у більш розвинені, прогресивніші форми. Її сутність полягає у докорінній зміні суспільного й державного ладу, панівного політичного режиму насильницьким методом, що супроводжується одночасним зламом узвичаєних устоїв не лише суспільної, а часто й морально-побутової та духовної сфер.

Попри увесь свій трагізм, революції, на відміну від воєн, насамперед характеризуються своєю конструктивною суспільною функцією. Означаючи «зміну в поведінці людей, їх психології, ідеології, віруваннях і цінностях», революція. Ще складніше історичне явище становить національна революція, коли поряд із змінами суспільного устрою відбувається, в умовах боротьби за незалежність, процес ліквідації вироблених в інших політичних культурах структурних основ організації політичного життя й заміни їх національними. Не випадково у їхньому перебігу часто спостерігається суперечливе переплетення громадянської та національно-визвольної воєн, що надає боротьбі виняткової жорстокості Й величезного кровопролиття.

У світлі вищесказаного, як на наш погляд, широко вживані в польській історіографії і перейняті звідти окремими українськими науковцями терміни «козацьке повстання», «козацька війна», «польсько- козацька війна», «селянська війна» тощо є однозначно неприйнятними в застосуванні щодо українських реалій середини - другої половини XVII ст., оскільки акцентуються лише на їхніх окремих сторонах, помітно звужуючи формат явища в цілому і зводячи його сутність до внутрішнього соціального конфлікту в Речі Посполитій. При цьому повністю ігнорується національно-визвольний аспект тогочасних подій, який полягав у прагненні українців до створення незалежної соборної держави і боротьбі за її суб'єктивізацію в існуючій на той час системі міжнародних відносин.

Не точною є й широко використовувана дефініція «козацька революція», оскільки також абсолютизує лише соціальний момент. Не повною мірою відбиває зміст українського феномена й означення «визвольна» або «національно-визвольна війна», яке набуло доволі широкого поширення. В них не відбивається насаліперед той факт, іцо з украінсько-польською війною тісно поєднувалася і перепліталася доволі гостра соціальна боротьба всередині самого українського суспільства; окрім того, поза увагою залишаються процеси державотворення, зміни системи суспільно-політичних відносин і соціально-економічної моделі в Українській державі.

68...захоплення литовцями києва та бої під білою церквоюРадзивілл, 16 липня на чолі17-тисячного війська виступив у похід на Київ, успішно переправився через Дніпро і 2 серпня під Вишгородом об'єднався з Гонсевським. Ранком наступного дня оглянув захисні позиції козаків й уточнив деталі штурму Києва. Розпочалися сутички з козаками. В самому ж Києві виникла паніка, міщани поспішно залишали його. Наступ на місто розпочався вночі — одразу з трьох сторін. Жовніри подолали міський вал і вийшли в тил Ждановичу, опір козацьких підрозділів затримав їх просування. Радзивілл розпочав підготовку до вирішальної атаки але Жданович і Гаркуша дали наказ залишити Київ і відступити. Литовські жовніри, вступивши до міста, почали грабувати міщан, церкви та монастирі. Зайняття Києва литовським військом стало найкритичнішим моментом на цьому етапі революції. Хмельницький розсилав універсали й заклики до населення братися за зброю. Недовіра населення Хмельницькому але рішучі дії її розвіяли.

Вранці 23 вересня польсько-литовське військо почало шикуватися до бою. На правому фланзі литовські полки Я.Радзивілла; в центрі, польські підрозділи Потоцького, на лівому фланзі - Калиновський. Готуючись до атаки українських позицій, коронний гетьман виходив із того, що після поразки під Берестечком козаки не наважаться вийти назустріч жовнірам і захищатимуться під прикриттям табору, віддавши таким чином йому ініціативу. Опівдні польсько-литовське військо розпочало наступ. Хмельницький вирішив удатися до активної оборони: спираючись на систему укріплень, створених навколо табору, нав'язати тактику маневрової боротьби, уникаючи генерального бою. Передбачивши напрямок наступу пол-лит війська, відправив йому назустріч козацько-татарський роз'їзд, який повинен був вчасно повідомити про його наближення. Отримавши необхідну інформацію, він частину козацьких полків і татарську кінноту. Це було несподіванкою для ворога. Воно бачили що залучені до бою українські й татарські сили замалі для відкритої битви, але завдяки своїй мобільності вони були спроможні активними діями скувати фланги польсько-литовської армії зірвати її наступ. Тому коронний гетьман не поспішав наступати з основними силами. Радзивілл діяв значно рішучіше, його полки, перейшовши у наступ, змусили козаків і татар відійти в район болот, але ані Потоцький, ані Калиновський, не надавали відступові противника особливого значення, не без підстав підозрюючи, що це може виявитися прагненням заманити їх у пастку. Тому жоден із них не кинувся допомагати Радзивіллові в переслідуванні козаків. Наслідки першого дня боїв — наступ противника було зірвано. Зазнавши невдачі й реально оцінюючи співвідношення сил, Потоцький доручив А.Кисілю відписати гетьманові України про своє бажання «встановити мир» і пропонував відрядити послів. Проте Хмельницький, не поспішав, аби домогтися від нього більших поступок. Опівдні за його розпорядженням українські й татарські підрозділи вийшли в поле. Одні з'явилися перед польсько-литовським військом, другі почали наближатися до обозу, татари зайшли йому в тил. Проти них були послані корогви жовнірів, і в багатьох місцях спалахнули бої. Спроби поляків відрізати українців, котрі з'явилися в хащах біля їхнього обозу, виявилися невдалими, бо ті помітили небезпеку й відступили до підготовлених шанців, а з ближніх окопів почали виходити козаки, займаючи позиції для бою. В цей час із тилу татарський підрозділ Мехмет-мурзи вдарив на польський обоз, завдавши йому відчутної шкоди. А коли уже вночі Потоцький почав відводити військо до обозу, українська й татарська кіннота раптово атакувала. Щоб зупинити наступ, було залишено драгунів, але згодом попросили у коронного гетьмана допомоги. На поміч йому рушили два полки П. Потоцького, після короткочасного бою з якими козаки й татари відійшли до табору. Таким чином, і другий день не приніс успіхів пол-лит війську, навпаки, ініціативу перехопила українська сторона. Уночі Хмельницький відправив до коронного гетьмана листа, в якому знову наполягав на переговорах але з посольством не поспішав знаючи їх стан. Загони козаків і татар блокували його табір, не дозволяючи обозній службі постачати фураж і продовольство. Хід боїв 23—25 вересня переконав керівництво польсько-литовського війська, що здобути український табір приступом — справа безнадійна. А жовніри, яким кінчалася платня, заявили про намір залишити військо і повернутися назад. Посилилися незгоди серед керівництва об'єднаної армії. Непокоїли і відомості про можливий підхід до українського табору Іслам-Гірея з ордою. У такій обстановці надвечір 26 вересня козаки й татари зробили спробу вийти в тил обозу противника. М.Потоцький вивів військо в поле й, коли вже почало сутеніти, послав проти українських і татарських кіннотників спочатку драгунів, а згодом — два полки М. Калиновського та П. Потоцького. Поблизу табору Хмельницького їх атакували українці й після бою відігнали назад. Тактика Хмельницького цілком виправдала себе. Становище української армії було помітно кращим, однак гетьман не міг не знати про наростання суперечностей у його війську між низами та старшиною. Окрім цього, затримувався підхід татарської орди. Тож Хмельницький вирішив припинити зволікання з переговорами й піти на укладення нового договору.