Устрій і політичний режим Української держави

Національна політична система постала не з уламків польської і не на порожньому місці, а на основі традицій козацького самоврядування й політичної культури українського суспільства кінця XVI – 1-ї половини XVII ст.Починаючи з 1648 року складається державний апарат очолюваний гетьманом, повноваження якого були значно ширшими , ніж у короля Речі. Верховним органом влади була генеральнарада, до компетенції якоївходило обрання гетьмана і генеральної старшини. З органу прямого народовладдя вона перетворилась на представницький – у роботі брали участь представники не лише від полків, сотень і запорозького козацтва , а духовенства, міщан й інколи покозачених селян. Утворився генеральний уряд до складу якого крім гетьмана входили генеральні старшини. З 1648 ефективно діяли центральні і місцеві органи влади. Адміністративно-територіальний устрій козацької України поділявся на полки й сотні, що не становили самостійних і самоврядних територіальних одиниць. З польської інституційної системи в українську перейшло міське самоврядування, що функціонувало на основі магдебурзького права. Впродовж 1648 р. в містах відбулося переобрання війтів, бурмистрів, райців ,лавників та ін. посадовців.

54. Суперечності становлення еліти у козацькій Україні. Суперечності становлення еліти у козацькій Україні.
Незрівнянно більше уваги приділялося урядом козацтву. З самого початку розбудови Української держави її центральні і місцеві органи влади формувалися власне з його представників. Тому не випадково уряди всіх гетьманів (за певним винятком І.Виговського й П.Тетері) дбали перш за все про обстоювання станових інтересів козацтва та легітимацію його ролі політичного лідера нового суспільства. Перед ними стояло кілька складних проблем, які виникли в ході революції і вимагали свого розв'язання. Насамперед це правове розмежування з масами покозаченого поспільства. Першу спробу у цьому напрямі влітку 1650 р. зробив Б.Хмельницький, намагаючись обмежити склад козацтва 40 тис. реєстровиків. «Кождий нехай із свого ся і тішить, підкреслював він 10 серпня у наказі ніжинському полковнику П. Шумейку, козак нехай свого глядить і своїх волностей постерегаєт, а до тих, котори не суть приняти до реєстру нашого, аби дали покой...» Однак опір нереєстрових козаків, покозачених селян і міщан, постійна загроза продовження воєнних дій спонукали українського володаря відмовитися від свого наміру. Наступні гетьмани також виношували плани відокремити козацтво від покозачених мас. Проте здійснити це їм не вдалося, і воно продовжувало залишатися відкритим для інших станів і груп суспільства.
По-друге, не простою виявилася проблема внутрішньої консолідації козацького стану. Найуспішніше у цьому напрямі діяв Б.Хмельницький, котрий, з одного боку, запобігав загостренню суперечностей, а з іншого - ефективно протидіяв спробам окремих груп козацтва, зокрема, запорожців й голоти, домогтися реалізації своїх намірів шляхом внутрішньо-станової боротьби. Ситуація докорінно змінилася після його смерті, коли внаслідок помилок І.Виговського спалахнув збройний конфлікт між городовими козаками і запорожцями й окреслилося регіональне протистояння правобережного й лівобережного козацтва, що під впливом геополітичного фактору стало однією з найважливіших причин розпаду козацької України на три державні утворення, а в кінцевому рахунку і поразки революції.
По-третє, це проблема єдності козацької старшини, зберегти яку спромігся лише уряд Б.Хмельницького. Попри зусилля його наступників, особливо П.Дорошенка, так і не вдалося згуртувати старшин навколо стрижневої програми - реалізації державної ідеї. Різні соціальні й зовнішньополітичні орієнтації, перевага регіональних, групових й вузькоегоїстичних інтересів втягували ЇХ у братовбивчий вир міжусобиць, що стали першим цвяхом у домовину самостійності й цілісності козацької України.
По-четверте, феодалізація старшини і заможного козацтва, що започаткувалася в останні роки гетьманату Б.Хмельницького й помітно посилилася за сприяння уряду Лівобережної Гетьманщини з початку 70-х рр. XVII ст. Цей процес відбувався шляхом перетворення козацької старшини у землевласників, котрі набували земельні володіння або у формі тимчасової власності „ на ранг", як винагороди від гетьмана й царя за службу у Війську Запорозькому, або приватної власності („зуполне", „на вспартя дому", „на подпору дому", придбаної за допомогою купівлі). До останньої належали й маєтки, надані польською Короною48. Тим самим козацький стан, з одного боку, роз'їдався з середини через те, що дана група козацької верхівки, пориваючи з традиційними козацькими політичними цінностями, зближалася з шляхтою, а з іншого, створювалися сприятливі умови для наростання суперечностей в середині козацької спільноти, що породжувало гострі соціальні конфлікти. Недостатнє усвідомлення урядом цих небезпек послаблювало консолідацію козацтва, таку необхідну в умовах боротьби за збереження держави.