Генетичні моделі трансмісії специфічної нездатності до читання (СНЧ) і результати аналізу зчеплення

Дислексія, або вроджена "словесна сліпота", була вперше описана в середині 1890-х рр. Головним симптомом дислексії є неможливість освоїти читання, незважаючи на збережений інтелект, відсутність порушень зору й слуху або травм головного мозку. Не слід плутати дислексію з небажанням дитини навчатися читанню у зв'язку з неадекватним педагогічним впливом, зниженим мотивацією й т.п. Характерними симптомами дислексії є нездатність розчленовувати слово на фонеми й нездатність швидко називати прості зорові стимули (предмети, кольори, букви, цифри*. У дислексиків також часто зустрічаються слабкі, але помітні порушення зорового й слухового сприйняття й деякі проблеми з координацією. Припускають, що причиною дислексії є специфічні порушення в клітинах головного мозку (див. також Хрестомат. 1.5*.

Ще на початку ХХ в. було помічене, що випадки дислексії носять сімейний характер. В 1950 р. було проведено перше сімейне дослідження дислексії. З тих пір генетичні дослідження дислексії стали носити систематичний характер. Дослідження близнюків показали більше високу конкордантність МЗ близнюків (68%* у порівнянні із ДЗ (38%*. Результати свідчать про роль спадковості й загального середовища.

При підрахунку простої конкордантності дислексія розглядається як якісна, альтернативна ознака, однак немає сумніву, що дислексія є складною ознакою, що вимагає кількісної оцінки й розробки стандартних критеріїв. При цьому одним з головних завдань є розробка методів кількісної діагностики й визначення граничних оцінок для постановки діагнозу. На жаль, варто констатувати, що єдиних психометричних критеріїв дислексії поки не існує. Це пояснюється варіативною симптоматикою, віковими змінами, відсутністю чіткого визначення дислексії. Робота в цьому напрямку продовжує вестися. У ній беруть участь психологи, фізіологи, медики, генетики.

Незважаючи на відсутність загальноприйнятих критеріїв дислексії, на даний момент зовсім очевидно, що для генетичних досліджень дислексія повинна розглядатися як складний мультифакторна ознака із граничним ефектом. Навряд чи настільки складний фенотип визначається єдиним геном з відомою функцією, хоча це не можна вважати вирішальним аргументом на користь мультифакторної природи дислексії.

Більшість досліджень останньіх років показують, що розлади, пов'язані з дією одного гена, як правило, рідше зустрічаються в популяції й носять більш важкий характер. Наприклад, рання форма хвороби Альцгеймера. Нещодавно серед мовних порушень також був виявлений специфічний розлад, пов'язаний з мутацією одиничного гена.

Не дуже давно була описана трьохпоколіна родина, відома як КЕ, у якій спостерігалося виражене мовне порушення специфічного характеру (особливий тип недорікуватості*. Це порушення успадковувалося за аутосомно-домінантним типом. Використовуючи традиційний аналіз зчеплення, вдалося картувати ген на невеликому інтервалі довгого плеча 7 хромосоми. Мутаційний аналіз дозволив виявити конкретну мутацію в гені FOXP2, відповідальну за синтез білка, фактора транскрипції. Мутація була виявлена у всіх уражених членів родини КЕ, однак серед інших 270 дітей з різними формами мовних розладів подібного дефекту не було виявлено в жодному випадку.

Потрібно визнати, що генетичний аналіз дислексії є складним завданням. Це пов'язане, по-перше, з тим, що не існує прямого зв'язку між генотипом і фенотипом. По-друге, фенотипічна варіативність дислексії надзвичайно велика й міняється з віком. Наприклад, у дорослих дефект компенсується, але первинні ознаки дислексії зберігаються. По-третє, відсутнє єдине розуміння того, що таке дислексія: чи є вона єдиною ознакою або являє собою цілий кластер порушень окремих здібностей (фонологічної, орфографічних, здібності до швидкого називання й т.п.*. Внаслідок цього різні дослідники користуються різними експериментальними підходами до вивчення дислексії. Накладає свій відбиток і специфіка мови тієї країни, у якій ведеться дослідження (більша частина робіт виконана на англомовних популяціях, однак дослідження ведуться й у Данії, Норвегії, Фінляндії, Німеччині*. Все це створює численні труднощі для узагальнення результатів генетичного вивчення дислексії.

Близнюкові й сімейні дослідження вказують на роль спадковості в розвитку дислексії. Перша спроба пов'язати успадковуваність дислексії з конкретною хромосомою була почата в 1983 р. За допомогою аналізу зчеплення вдалося показати, що можливою зоною локалізації дислексії є центромерна ділянка 15 хромосоми. У зв'язку з розвитком нових технологій пошуки локусів, відповідальних за цей дефект, останнім часом ведуться досить інтенсивно. Показано зв'язок дислексії з 6 хромосомою (6 і 15 хромосома прицільно досліджуються багатьма науковими групами*. Недавно було виявлене зчеплення з ділянками 2, 3 і 18 хромосом (мал. 1.11*.

Успішність проведених у цьому плані робіт буде визначатися трьома основними напрямками:

по-перше, створенням методів картування генів для кількісних ознак, пов'язаних з мовною сферою;

по-друге, виділенням і залученням у генетичні дослідження більше окремих фенотипів, що визначають дислексію;

по-третє - створенням можливостей для сканування всього генома.

Головною метою пошуку ключових генів є спроба проникнути в молекулярні механізми патології дислексії. Паралельно можна буде більше довідатися про те, як здійснюється читання й інші мовні процеси в нормі. Ідентифікація конкретних генів не є самоціллю. На наступному етапі має бути з'ясувати їхньої функції (функціональна геноміка*, тобто функції тих продуктів, які кодуються даним геном: чи залучені вони в метаболізм клітини і яким чином, чи є вони регуляторами транскрипції або структурних білків. Наприклад, якщо відповідний ген кодує білок, що є мембранним рецептором, можна буде почати пошук агентів, з якими він взаємодіє, і спробувати знайти способи, щоб змінити або перервати шляхи надходження сигналів. Ідентифікація генетичних механізмів, відповідальних за розвиток порушення читання й інших мовних процесів, буде сприяти з'ясуванню природи порушення й на інших рівнях (фізіологічному, нейропсихологічному*. Все це приведе до кращого розуміння природи дислексії й дасть можливість для розвитку методів ранньої діагностики й корекції порушення.

Дислексія є одним зі складних системних порушень розвитку, що у цей час у психогенетиці вивчено найбільше повно. На прикладі дислексії добре видно, у якій логіці ведуться дослідження генетики складних порушень і захворювань. Крім дислексії й інших специфічних когнітивних порушень, сучасна психогенетика велику увагу приділяє дослідженням раннього дитячого аутизму й синдрому гіперактивності й дефіциту уваги, які також належать до системних порушень розвитку й становлять інтерес у зв'язку зі зростаючою зустріваністю серед дитячої популяції.