Схвалення Римських договорів

На конференції в Мессіні (1-3.06.1955 р.) шість держав-членів ЄСВСп шукали наступника Жана Моне на посаді голови Високого органу, оскільки останній подав у відставку через невдачу реалізації ідеї ЄОСп, в якій він вба­чав потенційну небезпеку відновлення військових потужностей Німеччини, що таким чином опинялася поза межами комунітарного контролю.

Держави Бені­люксу запропонували, аби на пропозицію європейських федералістських рухів була вивчена можливість створення спільного ринку і в інших економічних галузях, включно з енергетикою і транспортними комунікаціями. Комісія де­легатів та експертів від урядів за головування бельгійця Поля-Анрі Спаака, розробила з цією метою проекти двох договорів, що були підписані в Римі 25.03.1957 р. Зазначені договори стали установчими для Європейського Еко­номічного Співтовариства (ЄЕСп) — загальний спільний ринок та спеціально­го Європейського Співтовариства з атомної енергії (Євратом). Разом із ЄСВСп ці Співтовариства стали фундаментом європейської інтеграції. Договори вступили в дію 14.01.1958 р.

З часу підписання Римських договорів (1957 р.) і до вступу в силу Єдино­го європейського акту (1987 р.) держави-члени випробовували новий тип між­народної співпраці. З точки зору предметного виконання економічних цілей багато-чого, хоча й не усього, було досягнуто. Водночас почала виникати по­треба і у співпраці в неекономічній сфері.

Предметне виконання цілей

Із відмовою розвинутих країн від вугілля як основного джерела енергії та кризою в сталеливарній галузі, почала відходити на другий план й сама важли­вість ЄСВСп. Євратом також майже припинив свою діяльність: очікуваний брак ядерної сировини усе не наставав, а тому основна мета Євратому — спільна ене-ргогенерувальна політика — повною мірою ніколи впроваджена не була.

А отже, автоматично, найважливішим Співтовариством стало ЄЕСп, що включало в себе вільний рух товаріввсередині митного союзу(від 1.07.1968 р.), котрий охоронявся також єдиним митним тарифом і доповнювався додатко­вими лібералізаційними факторами, як от: вільним рухом працівників, по­слуг і капіталів, включно з поточними платежамита свободою заснування (підприємств).

Ефективність цих лібералізаційних заходів була підтримувана активністю в інших суміжних галузях: економічна конкуренція, зближення національних систем регулювання та усунення різноманітних перешкод на спільному ринку, сільське господарство, транспортне сполучення, зовнішні торговельні відно­сини тощо.

Також відбувається зближення економічних політик, при якому, зокрема, у восьмидесятих, за прикладом Німеччини, держави-члени почали усвідомлю­вати реальну небезпеку інфляційної політики у стосунку до купівельної спро­можності, зовнішнього торговельного балансу та ін. Тим самим було уможли­влено появу Європейської валютної системи,суть якої полягала у адмініст­ративних угодах поміж урядами держав-членів.

3. Початок третього етапу юридично було оформлено підписанням Єдиного
європейського акту (ЄЄА), який вступив в силу 1987 р. В результаті
відбулося значне розширення сфери компетенції Європейських
співтовариств, були внесені зміни до їх інституціональної структури та
намічені основні контури розвитку співробітництва держав-членів в сфері
зовнішньої політики та безпеки. ЄЄА створив основу для переходу до
нового, більш високого рівня співробітництва держав - до створення
Європейського Союзу. Відповідно до програмних положень ЄЄА був
початий перехід від спільного до єдиного внутрішнього ринку, що
повинно було в перспективі підготувати створення валютного та
економічного союзу.

Восьмидесяті роки прийнято вважати періодом стагнації, коли виникла потреба трансформувати спільний ринок у вищу форму — ринок внутрі­шній,що є більш подібним до ринку єдиної держави; правовим виразом цієї потреби став Єдиний Європейський акт(1986 р.). остаточним терміном імп­лементації відповідних норм було визначено 1.01.1993 р. Хоча й дотепер є очевидним, що стадії внутрішнього ринку ще не досягнуто повністю, в першу чергу це стосується сфери послуг.

Водночас Співтовариство почало розширюватись за рахунок Великої Бри­танії, Ірландії і Данії (1973 р.); Греції (1981 р.); Іспанії і Португалії (1986 р.); Австрії. Збільшилася також допомога країнам, що розвиваються,зокрема з боку тих держав-членів, яким раніше належали колоніальні території даних країн. Партнерство відбувалося у формі угод про асоційоване членство з країнами Африки, Тихоокеанського регіону та Карибського басейну (АТК).

4. Четвертий етап в розвитку процесу європейської інтеграції пов'язаний із підписанням (лютий 1992 р.) та введенням в дію (листопад 1993 р.)
Договору про створення Європейського Союзу. За місцем укладання він
носить назву Маастрихтського. Заснування ЄС і складає головний зміст
європейського будівництва. Союз засновувався на основі Європейських
співтовариств, які доповнюються сферами політикита формами співробітництва, які визначаються цим договором. Цими сферами і формами є зовнішня політика і безпека, співробітництво в сфері юстиції та внутрішніх справ. Маастрихтській договір передбачав необхідність подальшого вдосконалення ЄС, порядок його функціонування та взаємодії держав членів з інститутами ЄС в нових сферах. В розвиток цих постанов була скликана міжурядова конференція, яка порівняно в короткий термін підготувала новий установчий договір, який вніс зміни до Договору про ЄС. Цей новий договір було підписано 2 жовтня 1997 р. в Амстердамі, за місцем укладання він носить назву Амстердамського договору. В ньому були більш чітко визначені сфери співробітництва в галузі зовнішньої політики, розширені положення, що стосуються охорони прав та захисту прав людини, розширена сфера дії європейського права за рахунок галузей, що раніше не входили до сфери компетенції Співтовариств і відповідно не регулювалися нормами європейського права. Процес ратифікації було завершено в 1999 р., тоді ж він і був уведений у дію.

Країни колишнього східного блоку підписують в 1991-1994 р.р. європей­ські договори про майбутнє приєднання:Чеська Республіка підписала після розпаду ЧСФР даний договір в 1994 р. (вступив в силу від 1.01.1995 р.).

4. Сучасний етап європейської інтеграції розпочався з міжурядової конференції 14 лютого 2000 р., яка завершилися підписанням Ницького договору (26 лютого 2001 р.). Цей договір вносить зміни до підписаних раніш установчих договорів та прокладає шлях до грандіознішого в історії європейської інтеграції розширення ЄС. У зв'язку із розширенням кількості членів передбачається зміна інституційної структури ЄС, порядку прийняття рішень.

Останнім виразним кроком є розширення від 1.05.2004 р. ЄС на десять но­вих держав (Естонія, грецька частина Кіпру, Латвія, Литва, Мальта, Поль­ща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія).Усі зазначені держави є ви­ключно реципієнтами з європейського бюджету. їх прийняття вже спричинило дискусію щодо подальшого скерування ЄС і реальності одночасного погли­блення і розширення ЄС. Не можна виключити, що ці суперечності можуть вести інколи до «кількашвидкісної Європи»,при якій не усі держави будуть інтегруватися з однаковою інтенсивністю.

Перспективи

Так само, як і в минулому, ЄС мала б зазнавати впливу двох процесів: по­глибленняступню інтеграції (вочевидь за принципом «кількашвидкісності» —> 4.3.5) і розширеннякількісного складу.

Поглиблення. НД містив положення про скликання міжурядової конфе­ренції, що мала бути проведена до кінця 2003 р. Цього, однак, не сталося. Дана конференція, згідно з приєднаною до НД Декларацією № 23, вирішувала чоти­ри основні питання: розмежування правомочності, місце Хартії основних прав,спрощення договорів та роль національних парламентів в європейській архітектурі. Для приготування цієї міжурядової конференції було скликано Конвент, на чолі з екс-президентом Французької Республіки Валері Жискар Д'Естеном, котрий запропонував 13.06.2003 р. проект т.зв. конституційного Договору для Європи.У роботі Конвенту і самої міжурядової конференції брали участь також делегати від десяти держав-претендентів на вступ до ЄС, а у випадку міжурядової конференції, навіть із правом голосу.

Розширення.Приєднання Болгарії і Румунії у січні 2007 р. Кандитатами на вступ також є Хорватія, Македонія та Туреччина,котра, однак, частково розташована в Азії [пор. положення ст. 49 ДЄС], а та­кож має проблеми із дотриманням прав людини, але натомість є членом мит­ного союзу ЄСп вже від грудня 1995 р.