Змістовий модуль 1. Модерністські зрушення у французькій літературі XX століття

Змістовий модуль 2. Своєрідність світобачення і його художнє вираження у німецькій літературі XX століття

Змістовий модуль 3. Філософсько-естетичні та морально-етичні проблеми англійської літератури XX століття

Художні тексти, рекомендовані для обов язкового читання

1. А. де Сент-Екзюпері. «Маленький принц».

2. Белль Г. «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...».

3. Бехер. Поезія.

4. Браун С. (один, два твори на вибір)

5. Брехт Б. «Матінка Кураж».

6. Верлен П. Поезія.

7. Войніч Е. «Овід».

8. Гамсун Кнут. «Пан», «Вікторія»

9. Гашек Я. «Пригоди бравого вояка Швейка»

10. Голдінг У. «Володар мух».

11. Джойс Д. «Джакомо», «Уліс».

12. Драйзер Т. «Сестра Керрі».

13. Дюрренматт Ф. «Візит старої дами».

14. Еліот Т. Поезія.

15. Замятін Є. «Ми».

16. Зегерс А. Поезія.

17. Золя Е. «Жерміналь»

18. Зюскінд П. «Запахи».

19. Ібсен Г. «Ляльковий дім».

20. Йонеско Е. «Носороги».

21. Камю А. «Сторонній», «Чума».

22. Кафка Ф. «Перевтілення».

23. Крісті А. На вибір.

24. Лондон Д. «Мартін Іден», зб. «Північні оповідання» 3—4 оповідання на вибір

25. Лорка Г. Поезія

26. Манн Г. «Молоді літа короля Генріха IV».

27. Манн Т. «Смерть у Венеції».

28. Маркес Г. «Стариган з крилами», «Сто років самотності».

29. О'Генрі. «Дари волхвів», «Вождь червоношкірих», «Останній листок», «З любові до
мистецтва».

30. Олдрідж Д. «Клітка акул», «Останній дюйм».

31. Пруст М. «В пошуках утраченого часу».

32. Ремарк Е. М. «Три товариші».

33. Рембо А. Поезія.

34. Рільке Р. М. Поезія.

35. Роллан Р. «Зачарована душа»

36. Селінджер Д. «Над прірвою у житі».

37. Стілл Д. (два твори на вибір)

38. Уайльд О. «Портрет Доріана Грея».

39. Уеллс Г. «Невидимець», «Машина часу»

40. Фріш Макс «Санта Круз».

41. Хемінгуей Е. «Старий і море», «Прощавай, зброє».

42. Чапек К. 5—6 новел на вибір.

43. Шоу Б. «Пігмаліон».

Для вивчення напам'ять:

Гарсіа Лорка/ «Гітара»; Р. М. Рільке. Поезія за вибором; Мацуо Басьо. Хоку (за вибором); Ісікава Такубоку. Танка (за вибором).

Бібліографія

1. Зарубіжна література XX ст. / За ред. Ніколенко О. М., Хоменко Н. В., Конєвої Т. М. —
К., 1998.

2. Хрестоматия по зарубежной литературе XX века. (1917—1945).

3. Богословский В. Н. и др. История зарубежной литературьі XX века. — М., 1990.

4. Богословский В. Н., Гражданская 3. Т. История зарубежной литературьі 1917—
1943 гт.— М., 1990.

5. Сучков Б. Лики времени. — М., 1969.

6. Ивашева В. Литература Великобритании XX века. — М., 1984.

7. История зарубежной литературн конца XIX — начала XX века. Курс лекций под ре-
дакцией М. Е. Елизаровой, Н. П. Михальской. — М., 1970.

8. История зарубежной литературн конца XIX— начала XX века / Под ред.
Л. Г. Андреева. —М., 1978.

1.3. Перелік художніх текстів для обов'язкового читання і вивчення напам'ять

Художні тексти, рекомендовані для обов'язкового читання

1. А. де Сент-Екзюпері. «Маленький принц», «Планета людей».

2. Агата Крісті. Твори за вибором.

3. Беккет С. «Чекаючи на Годо».

4. Белль Г. «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...».

5. Браун С. (один—два твори на вибір).

6. Брехт Б. «Матінка Кураж», «Життя Галілея».

7. Верлен П. Поезія.

8. Гамсун Кнут «Пан», «Вікторія», «Голод».

9. Гашек Я. «Пригоди бравого вояка Швейка».

10. Голдінг У. «Володар мух», «Шпиль».

11. Джойс Д. «Джакомо», «Улісе».

12. Драйзер Т. «Сестра Керрі», «Джені Герхард», «Американська трагедія».

13. Дюрренматт Ф. «Візит старої дами», «Фізики», «Суддя та його кат».

14. Еко У. «Ім'я троянди».

15. Еліот Т. Поезія.

16. Замятін Є. «Ми».

17. Зюскінд П. «Запахи. Історія одного вбивці».

18. Ібсен Г. «Ляльковий дім», «Бранд», «Пер Гюнт».

19. Йонеско Е. «Носороги».

20. Кавабата Я. «Тисячокрилий журавель».

21. Камю А. «Сторонній», «Чума».

22. Кафка Ф. «Перевтілення», «Процес».

23. Кобо Абе. «Жінка в пісках», «Людина-коробка».

24. Коельо П. «Алхімік», «Одинадцять хвилин».

25. Лондон Д. «Мартін Іден», зб. «Північні оповідання» 3—4 оповідання на вибір.

26. Лорка Г. Поезія, збірка «Циганські романсеро».

27. Лонгфелло. «Пісня про Гайавату».

28. Лоуренс Д. «Коханець леді Чаттерлей».

29. Манн Г. «Молоді літа короля Генріха IV».

30. Манн Т. «Смерть у Венеції», «Чарівна гора», «Маріо і чарівник».

31. Маркес Г. «Стариган з крилами», «Сто років самотності», «Полковнику ніхто не пише».

32. Мердок А. «Чорний принц».

33. ОТенрі. «Дари волхвів», «Вождь червоношкірих», «Останній листок», «З любові до
мистецтва».

34. Олдрідж Д. «Клітка акул», «Останній дюйм».

35. Платонов А. «Котлован».

36. Пруст М. «В пошуках утраченого часу».

37. Ремарк Е. М. «Три товариші», «На Західному фронті без змін», «Повернення».

38. Рембо А. Поезія.

39. Рільке Р. М. Поезія, збірка «Сонети до Орфея».

40. Роллан Р. «Зачарована душа», «Кола Брюньйон».

41. Сартр Ж. П. «Нудота», «Мур», «Кімната».

42. Селінджер Д. «Над прірвою у житі».

43. Стілл Д. (два твори на вибір).

44. Уайльд О. «Портрет Доріана Грея», «Саломея», філософські казки (2 за вибором).

45. Уеллс Г. «Невидимець», «Машина часу».

46. Фріш Макс. «Санта Круз».

47. Хемінгуей Е. «Старий і море», «Прощавай, зброє».

48. Чапек К. 5—6 новел на вибір.

49. Шоу Б. «Пігмаліон», «Будинки вдівця».

Для вивчення напам'ять:

1. Гарсіа Лорка «Гітара».

2. Р. М. Рільке. Поезія за вибором.

3. Мацуо Басьо. Хоку (за вибором).

4. Ісікава Такубоку Танка (за вибором).

Вивчити напам'ять

РАЙНЕР МАРІЯ РІЛЬКЕ

Згаси мій зір...

Згаси мій зір — я все ж тебе знайду, Замкни мій слух — я все ж тебе почую, Я і без ніг до тебе домандрую, Без уст тобі обітницю складу. Відломиш руки — я тоді тебе Впіймаю серцем, наче між долонь, А спиниш серце — мозок запульсує; Коли ж ти вкинеш в мозок мій огонь, Тебе в крові палючій понесу я.

(Переклад М. Бажана) Осінній день

Мій боже, час! Вже літо стало ярим.

На сонячний годинник довгу тінь

накинь і вітер простели над яром.

Звели останнім ягодам оцим

ще наливатись, дай їм трохи строку,

щоб геть дозріти, щоб солодкість соку

відтак вином зробилася тяжким.

Хто був бездомним, той не знайде дому,

не збудеться самітник самоти, не спатиме, читатиме, листи

почне писать чи вийде в парк брести

уздовж алей по листю ворушкому

(Переклад М. Бажана) Оливковий сад

Під сірим віттям вгору йшов помалу Він, сірий і самітний, між олив І голову, пилюкою припаду, в пил рук гарячих глибоко втопив. По всьому — це. І це кінець надходить. Та я повинен і осліпши йти. Чому мене примушуєш доводить, Що ти єси, хоч зник для мене ти? Тебе не можу більше я знайти, — Ані в собі, ні в інших, ні в камінні Знайти не можу. Сам-один я нині. Зі мною — вся скорбота людських бід.

Полегшити ти міг би їхній гніт, Коли б ти був. О невимовний стид... Казали згодом: ангела прихід Хіба то ангел? Ах то ніч прийшла, Зашелестіла листям на оливах. Здригнулись учні в снах своїх лякливих. Хіба то ангел? Ах то ніч прийшла Звичайна ніч прийшла сюди, як сотні Ночей було минуло тут підряд. Каміння спить, і пси лежать дрімотні. Ах, ніч сумна, як ночі ті скорботні, Що ждуть, щоб ранок повернувсь назад. Бо не приходить на такі благання Ні світла ніч, ні ангел поготів. Все тратять ті, хто сам себе згубив, — їх обмина отецьке піклування, їх поронило лоно матерів.

(Переклад М. Бажана)

ТОМАС СТЕРНЗ ЕЛІОТ

Ранок біля вікна

Вони гуркотять тарілками, сніданок готуючи

В кухнях підвальних уздовж вичовганих тротуарів, —

Зрозумілі мені душі смутні покоївок,

Що проросли без надії за ворітьми...

Коричневі хвилі туману набігають на мене

Круговоротом облич на дні вулиці,

Зриваючи з перехожого, гряззю забризканого,

Безпричинну усмішку, що висне в повітрі

І щезає над низкою дахів.

(Переклад М. Стріха)

Суїні серед солов'їв

Горила Суїні розставив коліна, Руки впустив, регоче без тями. Зебра на вилицях роздулась — Стали в пасмуг жирафині плями. Кола місяця штормового На захід плинуть, аж до Лап-Ланти. Смерть і Ворон ширяють вгорі, А Суїні вартує ворота рогаті. В імлі Оріон із Псом, Принишкли морів пустині; Дама в іспанськім плащі Моститься на коліна до Суїні. Падає, скатертину тягне, Перекинула чашку з кавою;

На підлозі сіда зручніш, Позіхає, панчоху підтягує. Кавою облитий, сахнувсь Аж на підвіконня, та змовчав; Гарсон несе бананів, цитрин, Фіг та з теплиці овочів; Двоногий мовчун окавлений Міркує, як би-то збігти; Рахіль, вроджена Рабінович, До грон простягає кігті; Вона і дама в іспанському Чи не змовились проти нього; Тож він відхиляє гамбіт — Очей не зведе, така знемога; Виходить та й загляда у вікно, Посміхається Суїні їм, І посмішку золоту Обрамляють пишно гліцинії; Хазяйка з кимось, не видно з ким, У прочинені двері базікає, А солов'ї за Серцем Святим, Заливаються за базилікою, Як заливалися в кривавім вогню, Глушачи зойк Агамемнона Й цвіркаючи рідким На саван, і так осквернений.

(Переклад О. Мокровольського) ФЕДЕРІКО ГАРСІА ЛОРКА

Гітара

Як заридала Моя гітара, — Розбилась досвітку Криштальна чара. Ой заридала Моя гітара... Хочу утішить — Надармо, Хочу утишить — Намарно. Плаче, як вода, Що рине з яру, Плаче, як вітер, Що жене хмару. Хочу впинити — Надармо, Вона ридає За даллю.

Плаче пісок гарячий, Кличе біле латаття, Плаче стріла за цвіллю, Вечір кличе світання, Плаче в голім гіллі Пташка остання. А — ой, гітаро! У серці п'ять ножів Одним ударом!

(Переклад М. Дуката)

Про царівну Місяцівну

Прийшла в кузню Місяцівна В серпанковім покривалі Хлопчик дивиться на неї — Краса очі пориває. Має білими руками, Аж малому серце в'яне, Вислоняє, грішна й чиста, Тугі перса олив'яні. «Тікай, тікай, Місяцівно, бо як вернуться цигани, накують із твого серця намиста й перснів багато». «Дай я, хлоню, потанцюю, бо як вернуться чхавале, ти з закритими очима лежатимеш на ковалді». «Тікай, тікай, Місяцівно, чуєш, топотять бахмати?» «Ну-бо, хлоню, не топчися по білі моїй крохмальній». Битим шляхом скаче вершник, Мов у бубон, в шлях бабаха, А вже в кузні малий хлопчик Склепив віченьки, бідаха. Гаєм їхали цигани, Мусянджовії примари. Очі мружили набакир, Рівно голови тримали. А в тім гаю пугач пуга, Пугач пуга тоскно й жаско... Пливе небом Місяцівна, За руку держить хлоп'ятко. В кузні туж, у кузні лемент, Плачуть, голосять цигани, А царівну Місяцівну Повивають хмари, хмари.

(Переклад М. Лукаша)

Газела про темну смерть

Хотів би я заснути, як засинають яблука,

І спати десь далеко від цвинтарного гамору.

Хотів би я заснути, як та мала дитина,

Що в чистім морі мріє собі розкраять серце.

Ви тільки не кажіть мені, що мертві

Не кривавляться,

Бо рот гниє, а все водиці просить.

Навіщо мені знати, як їх мордують трави

І місяць із гадючим ротом,

Що порається перед світом,

Хотів би я заснуть на час,

На час, на хвильку, на століття,

Хай знають тільки всі, що я не вмер,

Що є в моїх вустах ще стійло золоте,

Що я — маленький приятель провесняного леготу

І велетенська тінь від власних сліз.

Покрий мене над ранок покривалом,

Хай пригорщами сипле на тіло мурашву;

Змочи мені взуття твердючою водою,

Хай клешні скорпіонячі по ній дрібочуть

Поковзком.

Бо хочу я заснути, як засинають яблука,

Навчитися плачу, що від землі очистить,

Бо хочу бути разом з дитиною сумною,

Що в чистім морі мріє собі розкраять серце.

(Переклад М. Лукаша)

Касида про сон під зорями

Жасмину цвіт і свіжо вбитий бик. Поміст без краю. Мапа. Зала. Арфа. Рання. Дівча прикинулось жасминовим биком, А бик — то присмерк, що реве багряно. Щоб небо та було дитям маленьким, Жасмин би мав півночі у полоні, А бик — арену синю, без тореро, І серце на спочинку при колоні. Коли ж бо небо — слон здоровий, А той жасмин — вода без крові, А те дівча — то вітка ночі росяна На темному безмежному помості. Поміж жасмином і биком Чи кістяні гаки, чи люди сонні. Всередині в жасмині слон і хмари, Всередині в бику — скелет дівочий.

(Переклад М. Лукаша)

ЛЕКЦІЙНІ МАТЕРІАЛИ

ЛЕКЦІЯ 1

ФРАНЦУЗЬКА ЛІТЕРАТУРА

1. А. де Сент-Екзюпері — письменник, льотчик, філософ.

2. Особливості творчого методу Екзюпері.

1. Антуан де Сент-Екзюпері — письменник, льотчик, філософ. Життєвий шлях письменника (1900—1944)

Антуан де Сент-Екзюпері — французький письмен­ник, військовий льотчик. Вперше про нього ми діз­наємося ще у дитинстві, коли зустрічаємось з його Маленьким принцом, героєм однієї з найпрекрасні-ших літературних історій. Коли дорослішаємо, то знайомимося з його книгами «Нічний політ», «Зем­ля людей», «Воєнний льотчик». Але це вже не каз­кові пригоди, а реальні історії, почуття людини, яка за 44 роки пережила стільки подій, що їх вистачило б на два життя.

Повне ім'я: Антуан Жан Батіст Марі Роже де Сент-Екзюпері.

Вислови:

— «Найскладніший політ — це політ над собою»;

— «Єдина розкіш — це розкіш людського спілкування»;

— «Бути людиною — означає, що ти за все несеш відповідальність»;

— «Я не цілком упевнений, що жив після того, як минуло моє дитинство»;

— «Світ спогадів дитинства, нашої мови й наших забав мені завжди здавати­
меться безнадійно істинним, ніж будь-який інший».

Портрет:

«Зовні він був простуватий: понад 6 футів росту, з круглим обличчям, чітко окресленим, але таким, що не вирізняється особливими рисами: ротом, з рідким во­лоссям на голові та кирпатим носом. Але у нього чудові руки, настільки ж вишука­ні й красномовні, як і мова. Потиск такий міцний, що відчуваєш: він може вирвати руку».

Якось М. Горький сказав: «Обличчя — дзеркало душі». На портреті можна поба­чити усміхнене обличчя, спокійний, і, здається, трохи збентежений погляд. Коли

читаєш його твори, мимоволі й обличчя читача набуває подібного виразу. Тоді очі з портрета промовляють: «Шукайте мене в тому, що я пишу, а щоб писати, треба передусім жити».

«Граф за походженням, він нагадував кремезного і трохи вайлуватого французь­кого селянина — під два метри, а точніше 1 м 84 см на зріст, широкоплечий, вели­коголовий, із задерикуватим кирпатим носом, лисуватий, з високим лобом і задум­ливими чорними очима, що випромінювали якусь магічну силу. Коли усміхався, на щоках з'являлися ямочки...»

Творче кредо:

«Перш ніж писати, потрібно жити».

«Садівник у пустелі життя» — ці образні рядки належать людині, яка була та­ким же садівником і вже за життя стала легендарною — це льотчик, письменник і філософ А. де Сент-Екзюпері. «Багато разів писали і говорили, що А. де Сент-Екзюпері був більше льотчиком, аніж письменником, — згадував його друг Жорж Пелісьє. — Як на мене, ці поняття відокремити просто неможливо. Письменник і льотчик у його особі єдині і нерозривні, тому він став дивовижною, незвичайною людиною, якої ще не знав світ. Проте не слід забувати, що він був не лише пись­менником і льотчиком, а й гуманістом...»

Екзюпері не був вундеркіндом, але вже у 6-річному віці складав свої перші вір­ші, а в 25 років став зрілим письменником, майстром повітряного пілотажу. Крім того, мав талант універсальний. Досконало володів мовою математики, знався на квантовій теорії, вченні про хромосоми і гени, запатентував кілька власних винахо­дів. Він оперував філософськими категоріями, був палким і переконливим полеміс­том, володів неабиякими гіпнотичними здібностями, прославився як блискучий майстер карткових фокусів, чудово малював. Його ілюстрації до «Маленького принца» вважають неперевершеними.

Народився майбутній письменник 22 червня 1900 року в Ліоні, у родині страхо­вого інспектора. За походженням — аристократ, по лінії матері був нащадком ста­рої аристократичної провансальської сім'ї. Рід батька був ще старіший, ім'я Сент-Екзюпері носив один із лицарів Святого Грааля, а з 1235 року графи Сент-Екзюпері вже згадуються у багатьох французьких історичних хроніках. Проте аристократич­не походження А. де Сент-Екзюпері, здавалося, не давало ніяких особливих приво­дів для вибору однієї із найбільш небезпечних для того часу професій авіатора і для долі, наповненої пригодами і драматичними поворотами. Граф Антуан міг би спо­кійно і радісно жити, насолоджуючись ідилією природи і благополуччям у покоях старого замку, де жила родина. Сім'я мешкала у величезному замку часів середньо­віччя. Атмосфера у багатодітній дружній родині була тихою і доброзичливою, отож і Екзюпері виховувався в атмосфері любові, взаємної поваги і довіри.

Антуан рано втратив батька і переніс усю свою синівську любов на матір — графиню Марі де Сент-Екзюпері. Старий замок дав притулок вдові і її п'ятьом дітям. Мати з доньками оселилися на першому поверсі, а хлопчики зайняли тре­тій. Маленького допитливого Тоніо (так називали Екзюпері в родині) приваблю­вали не вишуканість старого замку (портрети, дзеркала, меблі, посуд тощо), а | безкінечні довгі мандрівки у поле разом із лісником. Він думав, що це буде три­вати вічно. З ранніх літ хлопець виявляв неабиякі здібності до техніки і механі­ки, одним словом — «всього, що рухається і крутиться». Так, із консервних ба­нок він виготовив власний телефон, який непогано працював, а ось паровий двигун розірвався прямо в руках, у результаті чого від болю хлопець навіть втратив свідомість. У 9 років змайстрував велосипед з крилами. А ще він мріяв

у дитинстві стати садівником. За його словами, садівник — це той, хто вирощує не просто квіти, а створює красу й гармонію.

З дитинства любив тварин. Як згадує сестра Сімоне: «Згодом із далеких мандрі­вок він привозив різних тварин: з Південної Америки — тюленя і пуму, з Афри­ки — левеня, у пустелі він приручив газелей і лисиць».

Дітей виховувала спочатку гувернантка, потім вони навчалися в закритих коле­джах. Освіту Екзюпері завершив у Швейцарії.

У 1909 році Екзюпері разом із братом Франсуа вступають в єзуїтський коледж Сен Круа в Ле Мансі, а з початком Першої світової війни навчання продовжив у одному із швейцарських коледжів. Саме тут Антуан прийняв рішення стати війсь­ковим моряком. Він переїздить до Парижа для того, щоб підготуватися до вступу у Вище військово-морське училище. Проте вперше в житті Екзюпері довелося пере­жити розчарування — іспитів з історії та географії він не склав, а тому не вступив до училища. В якості альтернативи Антуан вибирає архітектурний відділ Академії мистецтв, де провчився рік, проте захоплення технікою не покинув. Усі його думки заполонила авіація. Слід зауважити, що своє перше «повітряне хрещення» Антуан пройшов ще у 12 років, зробивши декілька кругів на літаку зі своїм знайомим льот­чиком.

У 1921 році А. де Сент-Екзюпері залишив заняття на архітектурному факультеті і записався добровільцем до Авіаполку в Страсбурзі. Пройшовши курс підготовки, він продовжив навчання в Марокко, потім у Франції. На той час це ще не було по­вністю усвідомлене покликання. Воно прийде пізніше під час постійних польотів, далеких перельотів і навіть численних серйозних авіакатастроф. Загалом Екзюпері провів у небі 6500 годин, або двадцяту частину життя присвятив авіації. На ті часи це число майже астрономічне. Пілот Екзюпері літав у небі над Європою і Афри­кою, Середземним морем і Атлантичним океаном, прокладав курс через підступні південноамериканські Анди.

Але щоб заробити на існування, йому залишалося займатися виключно справа­ми земними. Він влаштувався у контору черепичного заводу, потім торговим аген­том автомобільної фірми (за рік роботи він не продав жодного автомобіля), нареш­ті — аеродромним механіком.

Сент-Екс (так називали Екзюпері друзі) фанатично любив літаки. Вони допома­гали йому збагнути красу Землі, вирватися із сірих буднів життя: «Зіткнувся лице в лице з вітром, з зірками і ніччю, з пісками і сонцем. Намагаєшся перехитрити сти­хії. Чекаєш світанку, як садівник чекає весну. Чекаєш аеродрому, як землі обітова-ної, і шукаєш свою істину по зірках». Треба сказати, що авіація часів А. де Сент-Екзюпері лише «ставала на крило», аероплани були надто ламкі і ненадійні, що призводило до частих аварій, причому в ситуаціях зовсім несподіваних.

У першу халепу Антуан потрапив 1923 року під час масового гуляння у Версалі. Над натовпом глядачів він виконував різноманітні акробатичні номери на «парши-венькому літачку», який почав розвалюватися у повітрі. Щоб не впасти на святко­вий натовп, пілот вивів машину на безпечне місце. Напівживий, А. де Сент-Екзюпері опритомнів на ліжку військового шпиталю. Письменник ледь не втопився під час аварії в Сен-Рафаелі, коли його гідроплан ввіткнувся носом у морське дно. Троє діб пілот вмирав від спраги у найсухішій та найспекотнішій Лівійській пусте­лі, про що розповів у своєму романі «Планета людей». У 1938 році він мало не роз­бився насмерть у Гватемалі. Літак кілька разів перевернувся у повітрі і скапотував. Рухнувши на землю, машина дивом не спалахнула, а в її пілота був проламаний че­реп, у кількох місцях перебиті руки і ноги. Ускладнення, пов'язані зі здоров'ям, за-

лишилися на все життя. Тіло А. де Сент-Екзюпері все було у шрамах і переломах, але, навіть до кінця не вилікувавшись, він знов і знов сідав за штурвал літака.

«Як сумно жити! Так сумно, що у мене з'являється бажання бігти, летіти хтозна-куди, а головне — від самого себе і стати іншим... Мені так потрібно бути вільним. Я люблю політ і ризик. А говорити про це — марна справа. Ви не можете собі уявити тієї миті, коли більше не боїшся ні аварії, ні туману, ні високих гір під тобою. Мотор може відмовити — нехай! Ти впевнений, що з тобою нічого не тра­питься. Я люблю політ... Але люблю вдень, а вночі мені самотньо й шкода самого себе. Після польоту у серці глибоке щемління, що так і не змогла вилікувати висо­та...», — згадував письменник.

За свою роботу в цивільній авіації А. де Сент-Екзюпері ще у 1930 році був від­значений найвищою нагородою Франції — орденом Почесного легіону: за винятко­ву сміливість, майстерність, холоднокровність і рідкісну самовідданість.

Ще однією пристрастю А. де Сент-Екзюпері було художнє слово, схильність до якого виявив уже в дитячі роки. Писав у перервах між польотами, особливо полюб­ляв робити це, як і Е. Хемінгуей, у місцях, далеко не безлюдних, — у кав'ярнях. Його романи «Південний поштовий» (1929), «Планета людей» (1939), алегорична казка-притча «Маленький принц» (1942) та інші увійшли до золотого фонду світової літе­ратури. Коли письменник відвідав Радянський Союз, написав нариси про Москву.

Головними натхненниками творчості А. де Сент-Екзюпері і прообразами його майбутніх творів стали друзі, кращі авіатори Франції Анрі Гійоме та Мермоз, з якими Антуана звела доля під час опанування поштових авіаліній. Це були мужні люди, які цінували справжню чоловічу дружбу. їм письменник присвятив найбільш проникливі сторінки своїх книг «Нічний політ» та «Планета людей». Першим вели­ким твором Сент-Екса став твір «Південний поштовий» — найбільш романтична книга письменника. Вона розповідає про те, як пілот компанії «Аеропосталь» Жак Берніс шукає в земному коханні ідеал і мету свого життя. Розчарувавшись у влас­них почуттях, він віддає усі сили авіації, перевозить поштові вантажі. Фінал твору трагічний — Берніс гине від куль арабів. Товариш знаходить його тіло в пустелі і підбирає пошту. Вона буде відправлена «вчасно і за призначенням».

Досконалого кохання шукав для себе і Екзюпері. «Я бажаю зустріти дівчину — красиву, і розумну, і повну чарування, і веселу, і вірну, і таку, що заспокоє...і такої я не знайду. Жінка, що мені необхідна, ніби складається із двадцяти жінок. Я за­надто багато вимагаю...», — так він писав у листах до своєї матері.

У 1925 році він зустрів багату дівчину Луїзу де Вільморен, в яку настільки зако­хався, що зразу ж запропонував їй руку і серце. Але кокетка Луїза на запрошення Екзюпері відповіла незрозуміло, а через декілька місяців, коли Антуан лежав у лі­карні після невдалого випробування літака, і зовсім забула про нього.

«Сент-Зкзюпери бьіл удивительньїм человеком, не похожим на других. За курносьій, вздернутьій кверху нос друзья називали его Звездочетом и шутили, что их друг смотрит только в небо. Антуан только ульїбался в ответ и продол-жал любить людей особой, трепетной любовью. Он бьіл так щедр, что не заду-мьіваясь, тратил значительньїе суммьі на друзей и отдавал им последнее, не тре-буя такого же отношения, если сам оставался без денег. Рассказьівали, что обладая большим и добрьім сердцем, Антуан бьіл слишком рассеян: он мог ус-нуть в ванне и затопить соседей снизу, вьілетая на самолете, забьівал закрить дверь и приземлялся не на нужньїе полоси».

Але високий, двометровий француз подобався жінкам. Одні його вважали кра-сенем, інші говорили, що він непривабливий зовні. Переживши одного разу трагіч-

не кохання, Антуан був обережний з почуттями. Він шукав жінку для серйозних відносин, бажаючи створити з нею міцну сім'ю. «Я требую от женщиньї успокоить мою внутреннюю тревогу, — писал он матери, — вот позтому женщина так и не-обходима мне. Вьі не можете себе представить, мама, как тягостно одному, как чув-ствуешь свою молодость никчемной».

Одного разу Екзюпері здалося, що він знайшов той ідеал жінки, який довго шу­кав. Нею стала Консуело Камілло — вдова відомого північноамериканського пись­менника Гомера Камілло. Вони познайомились в Буенос-Айресі, але як відбулася зустріч, достовірно невідомо. Через декілька місяців французький льотчик і арген­тинська знайома були вже у Парижі. Чужоземка була вітряна і непостійна. Вона шукала пригод, не могла насолоджуватися спокоєм і вносила у життя письменника постійні істерики і вияснення відносин. Багато хто недолюблював її, але вона була особистістю неординарною. Була начитаною, прекрасно розумілася у літературі, вивчала перську мову, була елегантна і вміла тримати себе у товаристві. Разом з тим Консуело не була красунею: вона була маленького зросту, мала смуглу шкіру і риси обличчя, далекі від досконалих.

Але, коли дочка російського письменника Олександра Купріна Ксенія зустрі­лася випадково з Консуело, та вплинула на неї.: «Она бьіла очень маленькая, очень грациозная, с прелестньїми руками, изящньїми движениями...громаднне, как звездьі, черньїе глаза очень вьіразительньїе, очень блестащие.. она бьіла очень интересньїм существом. С громадной фантазией! Обаятельнейшее сущес-тво! Веселая, остроумная».

Консуело полюбляла прикрасити події, розповісти неправдиві історії. Вона жила у своєму світі, який для оточуючих був незрозумілим. Купріна розповіла, як одного разу вночі, Консуело зателефонувала і плачучи просила Ксенію приїхати до неї, бо інакше вона накладе на себе руки. Ксенія приїхала до аргентинки, та зустріла її на порозі, заплакана і вдягнена у все чорне. Вона розповіла Ксенії: «Она мне сказала, что он спас ее от всего в жизни.. горя, страха, отчаяния.. И между ними началась большая любовь. Но возлюбленного якобьі расстреляли на ее глазах революционе-рьі, и она не мьіслила жизни без возлюбленного».

Ксенія два тижні не відходила від знайомої, прагнула розрадити її: «Три дня и три ночи я то и дело бегала вьітаскивать ее с озера, — рассказьівала Куприна, — ночью она не давала мне спать своими отчаянньїми истериками, и я все боялась, что она либо вскроет веньї себе, либо отравится». Але одного разу Консуело отримала телеграму і обличчя її засяяло. Коли Ксенія запитала, що сталося, та відповіла, що її ніби мертвий коханий не хто інший, як Сент-Екзюпері, який ви­рішив приїхати і провідати їх у заміському будинку: « Понимаешь, я не хотела любить зтого человека. Я думала он меня покинул, изменил. И вот я придумала, что он умер».

Вони одружилися через декілька місяців після зустрічі в Аргентині., навесні 1931 року. Весілля відбулося у Франції і було пишним. Спочатку молодята жили щасливо, Антуан терпів всі витівки дружини, а та вимагала постійної уваги і захоп­лення. Якщо їй щось не подобалося, вона била посуд, голосно кричала і показувала кулаки. Іноді вона йшла з дому, бродила цілу ніч по барах і вранці поверталася на­зад. Про їх сварки знало все місто, а Консуело і не думала приховувати це.

Сент-Екзюпері вважав за потрібне воювати з Гітлером. Багато друзів припуска­ють думку, що до цього його змусило нещасливе сімейне життя.

У 1929 році почалася II Світова війна. І хоч лікарі визнали А.де Сент-Екзюпері не придатним до польотів через численні травми і контузії, він все-

таки добивається зарахування в розвідувальну авіагрупу. Там Антуан служив до листопада 1940 року. Події військових років знайшли відображення у повісті «Військовий льотчик», де війна показана суворою, жорстокою і даремною. Кни­га наповнена філософським змістом, роздумами про життя і смерть, перемоги і поразки.

До початку II Світової війни Екзюпері було вже близько сорока років, але це не завадило йому добитися дозволу керувати швидкісним літаком «Лайтнінг П-38»(найбільш швидкісний винищувач часів Другої світової війни, на якому дозволяли літати молодим, віком до 35 років, льотчикам). Завдяки втручанню одного із синів Рузвельта Екзюпері у березні 1944 року був призначений засту­пником командира 31-ї ескадрильї середніх бомбардувальників в Сардинії і оде­ржав дозвіл на вісім бойових вильотів. Командир частини говорив про нього: «Він не уникав ризику. Завжди попереду, завжди готовий на все!» Ескадрилья за три тижні втратила 17 із 23 екіпажів. Екзюпері відчував свою відповідальність перед людьми. Чим частіше він бачив смерть, тим більше любив і цінував жит­тя, чим довше був у небі, тим ріднішою і ближчою ставала для нього земля. «Я хочу брати участь у війні, в ім 'я любові до дітей я не можу не брати в ній уча­сті», — говорив Антуан.

31 липня 1944 року майор Антуан де Сент-Екзюпері із останнього восьмого ви­льоту не повернувся. Його літак був збитий німецьким винищувачем над Серед­земним морем, неподалік від міста Сен-Рафаель. Смерть прийшла до Екзюпері в небі, яке він так любив і так поетично оспівав у своїх творах.

Не так давно було знайдено доказ загибелі А.де Сент-Екзюпері. Понад 50 років після його таємничого зникнення усі версії смерті письменника будувалися лише на свідченнях очевидців. Могилою письменника стали неспокійні води Середзем­ного моря. Те, що не змогли зробити оснащені новітніми приладами кораблі, які вже багато років займалися пошуками літака А.де Сент-Екзюпері на дні моря, ви­падково вдалося простій рибальській шхуні «Обрій».

26 вересня 2003 року під час грози, за словами власника шхуни 54- річного Жа-на-Клода Б'янко, неподалік від берега між Марселем та Каесісом у сіті потрапив блискучий предмет, який виявився срібним браслетом, почорнілим від часу і води. Спочатку на пластині проступило ім'я «Антуан», а потім — прізвище «Сент-Екзюпері».

В оригінальності знахідки сумнівів не було. Повний напис був зроблений у З рядки:

— Антуан де Сент-Еезюпері;

— Консуело — ім'я молодої аргентинки — дружини знаменитого письменника,
з якою він обвінчався ще до початку II Світової війни;

— Рейнал і Хічкок — американські видавці, які опублікували «Маленького
принца» англійською мовою.

Далі була адреса їхньої агенції.

Окрім браслета, були знайдені два алюмінієві уламки, які, найвірогідніше, на­лежать літаку «Лайтнінг П-38», № 223 — бортовий номер машини Сент-Екзюпері. На думку американських експертів, це можуть бути фрагменти кабіни.

Знайдено також шматок тканини з пілотного комбінезона. Складність дослі­джень полягає у тому, що площа обстежень складає 100 км² із глибинами від 300 до 600 м, не рахуючи ущелини в 2,7 км. За допомогою гідролокатора вже виявили бі­льше 200 великих металевих предметів. Обстеження дна за допомогою спеціально­го робота конкретних результатів не дало — дно моря вкрите уламками військової

техніки. Отож А. де Сент-Екзюпері зник, немов той Маленький принц із його одно­йменної казки-притчі.

Рідні письменника дуже схвильовані знахідкою, але не хочуть, щоб пошуки три­вали. Заповітом його матері Марі де Сент-Екзюпері було не турбувати його морсь­кої гробниці, — зазначає племінник письменника Фредерік д'Аге.

У свідомості своїх сучасників Антуан де Сент-Еезюпері залишився «садівником у пустелі життя», який турботливо і завбачливо розкриває в людині її кращі мож­ливості. Про це яскраво свідчить його художній доробок. Екзюпері, великий Принц з маленької планети Земля, вчив нас мріяти, любити добро, вибудовувати гідне лю­дини життя. Маємо бути йому вдячними за це, пам'ятаючи, що найголовнішого очима не побачиш. Зірке лише серце.

Одним із найвідоміших творів письменника є його автобіографічний роман «Планета людей». Цей твір складно віднести до якогось літературного жанру, письменник також відмовився від цілісного сюжету, єдність твору досягається за­вдяки руху філософської думки автора. Більшість критиків визначають жанр як фі­лософський роман, оскільки цю книгу у Франції було відзначено премією, що при­своюють романам: настільки вразила сучасників ця пристрасна, поетична проза. За жанровими ознаками «Планета людей»— синтез репортажу та філософського есе. Твір складається зі вступу і 8 окремих нарисів (есе) — розповіді про життя друзів-льотчиків: «Лінія», «Товариші», «Літак», «Літак і планета», «Оаза», «У пус­телі», «У серці пустелі», «Люди».

Вступ містить головну тему оповідання, автора турбує роз'єднаність людей, а для того щоб об'єднати їх, необхідно пізнати людину. Людина має великі внутрі­шні здібності, а внутрішня сила людини проявляється у творчій праці.

Автор згадує свій перший нічний політ над Аргентиною, свою роботу пілотом у 1926 році на поштових літаках між Францією і Південною Америкою. Анрі Гійоме, товариш письменника, навчає його ремесла льотчика. У «Планеті людей» А. де Сент-Екзюпері вперше розповів про своїх друзів-піонерів французької цивільної авіації Жана Мермоза та Анрі Гійома. Мермоз прокладав нові повітряні шляхи над пусте­лею Сахарою, потім — над Андами, опановував техніку ночного польоту: «Ніч бу­ло приборкано, і Мермоз скоряв піски і гори, ніч і море. Не один раз піски і гори, ніч і море поглинали його. Але він повертався і знову рушав у дорогу».

Осмислюючи життя через призму своєї професії, Сент-Екзюпері намагався зрозуміти, чим професія льотчика збагачує людину, а через неї і все людство: «Спершу здавалося — літак віддаляє людину від природи, — але ні, ще більше владними стають її закони». Льотчик мислив масштабами сузір'їв і континентів, він — людина дії.

Роман присвячений другові письменника — льотчику Гійоме. Екзюпері розпо­відає, що він потрапив у снігову бурю в Андах і залишився один серед холодних скель. П'ять днів і ночей він ішов не зупиняючись, боровся за своє життя. Віра у краще і бажання вижити перемогли. Льотчик був врятований. У творі автор пору­шує проблему ставлення людини до техніки.

Письменник прагне осмислити моральні уроки жертовної відданості Мермоза та Гійоме своєму ремеслу. Вони прийшли в авіацію «як інші йдуть до монастиря». Постає питання про те, заради чого вони працюють і ризикують, і автор відповідає, шо велич усякого ремесла, можливо, передусім у тому й полягає, що воно об'єднує людей: бо немає на світі нічого дорожчого над узи, що єднають людину з людиною. А. де Сент-Екзюпері закликає берегти Землю, бо це дім усіх людей, роздумує над вічними питаннями про щастя, кохання і призначення людини.

«Земля допоможе нам зрозуміти самих себе, як не допоможуть ніякі книги».

«Кохати — це не означає дивитися один на одного, кохати — значить разом ди­витися в одному напрямку».

«Істина — це те, що робить світ простішим, а зовсім не те, що перетворює йо­го в хаос».

«Друзі — це ті, хто єдиним ланцюжком, як альпіністи, здійснюють сходження на одну й ту саму вершину, — так вони і знаходять один одного»

Найголовніше питання, яке Екзюпері поставив у романі — у чому полягає істи­на людини. На нього він дає просту відповідь— «Призначення людини— бути людиною на Землі», а це означає, що:

— треба прокладати шлях до інших;

— вміти відчувати біль іншої людини;

— любити свою справу, як льотчик;

— вміти відчувати зв'язок між людьми, бути потрібним;

— любити життя, пізнавати його смисл і служити йому;

— берегти дім — свою планету;

— жити працею і приносити радість»

— піклуватись про нащадків, пробуджувати у кожній людині людину.

«Коли ми усвідомимо свою роль на землі, нехай навіть скромну і непомітну, то­ді лише ми будемо щасливими. Тоді ми зможемо жити і помирати спокійно, оскіль­ки те, що дає сенс життю, дає сенс і смерті».

Тяжіння до притчової манери оповіді зумовило використання автором ряду образів-символів. Символіка — один із засобів художнього узагальнення, концен­трації сенсу. Образи-символи у письменника прості, однак унікальні: вода, дере­во, сад, троянда, садівник, вогонь. Вогники на землі під час нічного польоту — маяки, «живі зірки», «звістка від людини людині», «кожен вогник сповіщає про диво». Для письменника, який більшу частину свого життя провів за межами рід­ного дому, важлива символіка «дому»,коріння», «зв'язків»: «... не в тому диво, що дім укриває нас і гріє... Диво в тому, що непомітно він передає нам запаси ніжно­сті». Дім пов'язаний зі спогадами дитинства, це духовна батьківщина людини, а тому це одна із важливих тем у «Планеті людей». Символіка води сягає її міфоло­гічного значення: «Треба повірити у воду, як у бога... Вода дорожча за золото, мала крапля води висікає з піску зелену іскру — паросток». Вода в художньому світі А. де Сент-Екзюпері — джерело будь-якого існування, уособлення творчих здібностей, живої сили.

Мова книги визняється поетичністю та простотою, яскравою образністю, но­вою метафоричністю: «клімат смутку», «пейзаж серця», «щільність тиші». За­вдяки такому поєднанню непоєднуваного значні істини сприймаються по-новому, незвично розкривається їх зміст, а це змушує замислитися людину, яка тривожно вдивляється в навколишнє життя, шукає і не знаходить відповіді на одвічні питання.

«Планета людей» — найбільш фактологічний та бібліографічний твір письмен­ника. У попередніх творах особистий досвід письменника поєднувався із художньою вигадкою, у цій книзі з'являються реальні факти і реальні люди. Здається, автор відкидає літературні умовності, відмовляється від вигадки, надаючи перевагу точ­ності. Письменник таким чином обирає найкоротший шлях до читача, висловлюю­чи свої думки не лише опосередковано — через поетичні образи, а й у прямих ав­торських сентенціях. У одному з листів автор так визначив свою мету: «Я писав «Планету людей» пристрасно, щоб сказати моєму поколінню: «Ви — жителі однієї

планети, пасажири одного корабля». Твір пролунав для сучасників яскравою і си­льною художньою проповіддю. Перед загрозою війни, що насувалася, вона оспіву­вала «диво людської свідомості», здатність людей співпрацювати незважаючи на всі відмінності в поглядах, закликала до єднання. Цей твір мав особливий успіх у сучасників письменника, насамперед у Франції та США. «Планету людей» читають нині у всьому світі, бо у цій книзі утверджується ідея людської єдності.

«Маленький принц».Усе своє життя Екзюпері сумував за країною дитинства. Вважав, що в кожній людині живе дитина — щира, добра, відверта, але дорослі забу­вають, що вони колись були дітьми і надають перевагу грошам, владі, кар'єрі та ін­шим речам, які нічого не варті порівняно зі справжніми цінностями, що відкривають­ся ще в дитинстві. У душі Антуана де Сент-Екзюпері змогли гармонійно поєднатися дитина і дорослий, а ось як це можна зробити, шукаємо відповіді у головному творі письменника — філософській казці-притчі «Маленький принц» (1942).

«Читаючи і перечитуючи «Маленького принца», — писав журналіст Анатолій Маркуша, — я постійно відчуваю тривогу й легкий сум, і захоплення. Я думаю: наш світ малий, наш світ різноманітний, наш світ живе, балансуючи на грані катаст­рофи. Треба зберегти цей світ для тих, хто ще тільки народився, треба зберегти цей світ від сваволі, дурості, пожежі. І якщо знайшлась у світі людина, котра спромоглась у найстрашніші роки фашистської епідемії так чисто, так радісно розповісти про пустелю, про Маленького принца, прекрасну троянду й невтомного ліхтарника, справи наші не безнадійні...»

Я вспомнил сказку Сент — Зкзюпери,

как мудрий сон, что не любому снится.

Среди пустьіни в час глухой зари

усльішу голос Маленького принца.

Искал он розу в знойной полумгле

на дальней, им покинутой планете.

И за пять тисяч роз не отдал на Земле

одну, неповторимую на свете.

Ее могли в разлуке защипать —

кому страшни, кому страшни четьіре

наивних в детской дерзости шипа

от всех недобрих в ненадежном мире!

Алексей Прасолов

Книги французького льотчика і всесвітньовідомого письменника перекладено багатьма мовами. У передмові до українського видання творів Сент— Екзюпері Анатоль Перепадя написав:» Він став героїчною легендою Франції і в той час, коли на зміну героям і легендам приходили виконавці і статистика...Він неухильно йшов до великих істин, переконавшись, що найголовнішого очима не побачиш: найглиб­ше бачиш тільки серцем...»