Життєвий і творчий шлях Е.-М. Ремарка

(Еріх Марія Пауль) (22.06.1898—25.09.1970)

У німецькій літературі XX століття не було більш популярного письменника як Ремарк. Його любили і читали мільйони, а книги перекладені на 50 мов і видавалися надзвичайно великими для того часу тиражами. Достатньо сказати, що вже перший ро­ман Ремарка «На Західному фронті без змін» (1928) розійшовся у кількості 3,5 млн примірників, що стало рекордом для усієї книжкової індустрії. Видатний письменник належить до письменників «втраченої генерації» і представляє саме таку літе­ратуру. Головна тема творів — показ життєвої долі молодих людей, які стали жертвами безглуздої Першої світової війни, «втраченою генерацією» для людства. Народжені для життя, сотні тисяч юнаків неприродно рано пізнали смерть, а ті, що

залишилися жити, були приречені на душевні муки, проте вони любили життя: «Життя є життя. Воно не варте нічого і коштує дуже багато. Від нього мож­на відмовитися — це нескладно. Але чи одночасно не відмовляєшся від помсти, від усього, що кожного дня, кожної години висміюється, що зветься вірою в лю­дяність і людство? Ця віра живе незважаючи ні на що...Так чи інакше, але все-одно треба витягнути цей світ із крові та бруду. І хай тобі вдасться зробити це хоч на сантиметр — це теж важливо, бо ти боровся. І поки ти дихаєш, не упус­кай випадку поновити боротьбу».

Еріх Марія Ремарк — це надзвичайно приваблива особистість — яскрава, тала­новита, дотепна і романтична. Його називали «Лицар честі і пера». На біографію Ремарка наклала свій відбиток уся історія XX століття: дитинство і юність у кайзе­рівський час, Веймарська республіка і, нарешті, роки вигнання, проведені в США та Швейцарії. Його доля нагадує долю славетного Данте, який теж більшу частину свого життя провів поза межами батьківщини, усім серцем вболіваючи за неї: «Я народився у часи гасових ламп, — писав Ремарк, — пережив період розвитку електрики та авіації. Якщо проживу 10—15 років, то дочекаюся польоту на Мі­сяць. Наука подолала все. Лише людям не вдалося стати ближче один до одного... У більшості ми не зробили ні кроку... Це страшне протиріччя. І незважаючи на все це, я вірю, що люди знайдуть шлях один до одного. Я не наївний оптиміст, але чи неможливо, щоб люди навчилися одне в одного доброму?».

Еріх Марія Ремарк народився 22 червня 1898 року в провінційному містечку Оснабрюці, в Нижній Саксонії. Батько письменника Петер Франц Ремарк був палі­турником і був родом із династії ремісників середнього достатку. Мати Анна Марі займалася вихованням дітей.

Раннє дитинство Еріха було безтурботним, з іграми на лоні природи і святами на центральній площі, де мандрівні актори і музиканти розважали публіку. Хлопець був справжнім мрійником, рано захопився літературою, багато читав, однак безсис­темно. Читав усі книги, що їх приносив додому батько для того, щоб зробити палі­турки. Однак пізніше, згадуючи дитячі та юнацькі роки, Ремарк говорив: «.Мої мрії не натрапляли на порозуміння ні вдома, ні в школі, не знайшлося і мудрого порад-

ника, який би зумів мене зорієнтувати у світі книг. Неможливо було уявити себе в майбутньому ніким іншим, як учителем чи аптекарем».

У 1915 році Ремарк вступив до католицької вчительської семінарії, підкорив­шись волі батьків, які мріяли про те, щоб їх син належав до солідного середнього прошарку і уник участі простого робітника. Однак закінчити заклад не вдалося. На­слухавшись патріотичних гасел, які звучали і вивішувалися скрізь, по-дитячому ві­рячи в усе те, що говорили про німецьку культуру, її винятковість та гуманізм, у 1916 році 18-річний юнак йде захищати «німецьку цивілізацію». Йде Ремарк на фронт добровільно, бо війна вважалася священною битвою. Але що могли важити будь-які ідеї перед усім потворним, що було на війні: безглузда смерть, каліцтво, страждання чоловіків, юнаків, майже хлопчаків, яким так хотілося жити.

Молодий солдат Ремарк ремонтував розбиті залізничні колії, прокладав теле­фонні лінії, встановлював загорожі із колючого дроту. Влітку 1917 року він був тя­жко поранений, осколок снаряду потрапив у ногу, руку, зачепив шию, в результаті чого Еріх потрапив до госпіталю в місті Буйсбурзі, де знаходився на лікуванні до кінця жовтня 1918 року. І хоч у листах він намагався бути веселим і безтурботним, жахи війни, пережите на фронті забути було просто неможливо: «Мерзенне це за­няття — у такий холод повзати по окопах, стояти на посту, замерзаючи на вітрі, і взагалі не відчувати себе людиною».

Із обпаленою душею повернувся він додому. Усі ті патріотичні настрої розбили­ся об скелю насильства і смерті. З'явилася зневіра, безнадія, спустошеність і мар­ність сподівань. Наслідком цього і була поява нової генерації — «втраченого поко­ління», а згодом і літератури про нього, зачинателем якої і був Ремарк. Фронтові переживання визначили характер літературної творчості письменника, шлях до якої був нелегким і довгим Ким тільки не довелося працювати Ремарку у перше повоєн­не десятиліття: вчителем, бухгалтером, репортером... Зневірені фронтовики не мог­ли знайти собі місця в повоєнному житті. Повернувшись до Оснабрюку, Ремарк завершив навчання в гімназії і став «запасним учителем», обов'язком якого була заміна вчителя, який захворів, в одній із сільських шкіл. Ремарк добирався до шко­ли на велосипеді, робив це з великим небажанням, оскільки вже на той час його ва­била література. Скоро він покинув школу і став перебиватися випадковими заробі­тками: давав уроки гри на піаніно, був інструктором в автошколі, навіть продавав надгробні плити. Жодна професія його не приваблювала, до того ж пережите на війні не давало спокою. Ремарк почав влаштовувати своє особисте життя.

У 1924 році на одному бенкеті він познайомився з танцівницею і красунею Ільзою Юттою Замбоною. У жовтні 1925 року вони побралися, проте шлюб видався не досить вдалим і через 5 років подружжя розлучилося. Спочатку кокетство дружини не викли­кало ніяких підозр, але згодом вона почала відкрито зраджувати і говорити, що вони обидва мають на це право: «Еріх, я так само кохаю тебе. Але погодься, ми ж не міщани, ми культурні сучасні люди». У 1938 році Ремарк знову вступив з Ільзою у фіктивний шлюб, щоб дати їй можливість виїхати за кордон у Швейцарію, а звідти до США.

20-ті роки стали для Ремарка переломними. Він заробляв собі на життя журналі­стикою і літературними працями. Усе це було лиш етапом для переходу до справж­ньої прози. Залишалося мало часу до того моменту, коли побачить світ перша книга Ремарка «На Західному фронті без змін» —-життєвий біль автора.

Ремарк любив ходити Берліном пішки. Йти і відчувати себе нарівні зі столицею. У світлому плащі з тростиною — бачили б його друзі! Проте вони ніколи не побачать. Фріц Хорстмейер помер у госпіталі, Бернхарда поховали прямо на полі бою, а Фрідріха після прямого попадання неможливо було навіть поховати... Мама Ремарка померла від

раку, у той час, як він, нашпигований ліками, перебував у госпіталі. Але у військових го­спіталях, принаймні, хоч кололи морфій, а в звичайних лікарнях, де помирала мама, його не було — все йшло на «героїв фатерлан». Ремарк усе ще бачив війну уві сні і все часті­ше здригався, почувши звук трамвая, що наближається, — він дуже схожий на дальній гуркіт снарядів. Він пригадував, як ніс на плечах до санітарної палати пораненого в ногу Троске і кричав йому крізь гуркіт: «Зараз, зараз! Потерпи! Не бійся, все буде добре, ти у відпустку тепер поїдеш!» Але товариш мовчав, бо секунду назад йому в голову потра­пив осколок. Ремарк цього не знав і ніс його вже мертвого, розповідаючи про дім, про відпустку. Він написав про це. Ремарку здавалося, що коли про Троске будуть пам'ятати всі німці, йому буде трохи легше. Але видавництво Фішера виявило безтактним нагаду­вати читачам про Першу світову війну. Минуло три місяці, і роман «На Західному фрон­ті без змін» було прийнято до публікації. Твір почав виходити в газетній версії, а через два місяці побачила світ і книга. Через одинадцять місяців потрібен був додатковий ти­раж — щодня продавали по 20 тисяч примірників. Через два роки права екранізації при­дбав Голівуд, а Ремарк став найбільш популярним письменником у світі.

«На Західному фронті без змін» (1928 р.)

На перших сторінках роману подано опис буднів Першої світової війни очима ря­дового солдата Пауля Боймера. Пауль пішов на війну добровільцем, захищати німець­ку культуру. Герой згадує, що до війни він писав вірші і почав писати драму «Саул», адже кожен мав свою справу. Пауль переконаний, що старше покоління міцніше зв'язане з минулим, у них є ґрунт під ногами, дружини, діти, фах та інтереси, і війна не зможе їх розірвати. А у таких як він — 20-річних — є лише батьки, та у деяких — дів­чина. Це не так вже й багато. У такому віці залежність від батьків слабшає, а дівчина ще не стоїть на першому плані: «Окрім того, ми майже нічого не знали: у нас були свої мрії, захоплення і школа, більше ми ще нічого не встигли пережити. І від цього нічого не залишилося. Ми ще не встигли пустити коріння — війна нас знищила».

Пауль згадує військове навчання, яке вони пройшли приблизно за десять тижнів. За такий короткий час їх встигли перевиховати більше, ніж навчити за десять років школи. Молодь переконували, що бездоганно начищений ґудзик важливіший, ніж цілих чотири томи класики: «Ми переконалися, що тут усе вирішує не розум, а щі­тка для взуття, не думка, а розклад, не воля, а муштра. Ми стали солдатами з до­брої волі, із ентузіазму; але тут робили все, щоб знищити у нас це відчуття. Якби нас послали в окопи без такого загартування, більшість із нас напевно б збожево­ліла. А ми виявилися підготовленими до того, що на нас чекало».

У романі чітко простежуються автобіографічні мотиви, коли письменник пока­зує, як герой переживає смерть своїх товаришів Кеммеріха, Вольфа. Пауль згадує фронт, який здавався йому злим водоворотом: «Ще далеко від його центру, у спо­кійних водах вже починаєш відчувати ту силу, з якою він вбирає в себе, повільно, майже повністю паралізуючи будь-який тиск. Зате із землі, з повітря у нас влива­ються сили, потрібні для того, щоб чинити опір і захищатися, особливо із землі. Ні для кого іншого на світі вона не важить стільки, як для солдата. У ті хвилини, коли він прихиляється до неї, вона — його єдиний друг, брат, його мати. їй, мовча­зній та надійній захисниці, стогоном і криком довіряє солдат свої страх і біль, во­на приймає їх і знову відпускає його на 10 секунд, — 10 секунд життя, — і знову підхоплює його, щоб сховати назавжди».

Паулю дають 17 діб відпустки. Він довго збирається додому, де на нього чека­ють мати і сестра (автобіографічні мотиви). У розмові з сестрою Пауль дізнався, що мати вже давно хворіє, що, напевне, у неї рак. Але вона щохвилини чекає на сина і

тримає для нього солодкий гостинець — півлітрову баночку варення. Щасливі хви­лини перебування у відпустці швидко збігли і солдата чекав фронт. Пауль починає змінюватися, він помічає, що йому все більше подобається бути одному.

Герой гине у жовтні 1918 року, за кілька тижнів до закінчення війни. Це був один із тих днів, коли на всьому фронті було тихо і спокійно, усі повідомлення складалися лише з однієї фрази: «На Західному фронті без змін».

«Він лежав обличчям до землі. Коли його перевернули, то помітили, що він, на­певно, недовго мучився, — на обличчі в нього був такий спокійний вираз, ніби він був задоволений тим, що все скінчилося саме так».

Війна — це безглуздя і тому їй немає місця на землі. Смерті рядового солдата ніхто не помітив, бо таких смертей було дуже багато.

Критика зустріла Ремарка не зовсім приязно. Після виходу першого антивоєнно­го роману та протягом усього його подальшого творчого шляху письменника зви­нувачували то в надмірному натуралізмі, то в аполітичності. Але насправді Ремарк був зовсім інший. Він активний гуманіст, свідомий антифашист, борець.

Після того як у Німеччині прийшли до влади фашисти, Ремарк був змушений по­кинути батьківщину. Гітлерівці позбавили його німецького громадянства, визнали «ворогом народу» заборонили і прилюдно спалювали його книги на площах у вели­ких університетських містах. Автора звинувачували у пацифізмі. Нацистські пропа­гандисти цькували письменника, звинувачували його у підриві воєнного духу, в дис­кредитації і приниженні героїки німецької солдатчини. Це сталося тоді, коли Ремарк, на щастя, покинув Німеччину, поїхавши спочатку до Франції, а звідти до Австрії. До кінця життя Ремарк залишився емігрантом. З 1932 року письменник жив і працював у гостинній Швейцарії, де придбав розкішну віллу на березі озера Ларо-Маджоре в Порто Ронко. Саме тут у 1938 році побачив світ роман «Три товариші».

У 1939 році письменник переїхав до Америки, де до кінця 1943 року жив у Лос-Анджелесі. Як європейську знаменитість його привітно зустрічали у вищому світі, він був близько знайомий з Чарлі Чапліном, Гретою Гарбо, Марлен Дітріх.

З Марлен Дітріх у Ремарка склалися особливі стосунки. Вони познайомилися ще у середині 30-років в ресторані на площі Сан-Марко у Венеції. Побачивши її за столи­ком, Ремарк не впізнав у ній великої Дітрії. Просто він побачив, що ця жінка дуже схожа на Вільзу — його колишню дружину. Ремарк по-військовому крокує до столика Марлен і представляється: «Мадам, дозвольте представитися. Еріх Марія Ремарк». Він відчув, що серце у нього озвалося, а очі заблищали від щастя, коли Марлен промо­вила лише один звук. Поряд із нею за столиком сиділа маленька дівчинка — донька Ді­тріх Марія. Донька з легкістю прийняла чергового маминого кавалера, а свого батька. Марії сподобався мамин друг, на відміну від інших, він був справжнім. А інколи міг бути наївним хлопчаком, тому їй здавалося, що Марія старша за нього. Марлен же спочатку подобалося, що у неї з'явився такий відомий прихильник, але глибоких по­чуттів вона до нього не відчувала, проте Ремарк по-справжньому був закоханий. \ адже І переживав, коли Марлен бігла на чергове побачення: «Любий, тобі не варто так ба­гато думати і хвилюватися! Подивися на Хемінгуея. Він, мені здається, взагалі ніколи І не думає і не хвилюється. І як пише». Минув час і він став для Марлен просто набрид- І ливим коханцем. Ремарк почав пити, і щоб викликати у Марлен ревнощі, заводив ко­роткі романи з жінками. У жовтні 1943 року Ремарк написав Марлен коротеньку зали- І ску: «Завжди приходить час, коли треба зупинитися. Тому — адью». Після цього він І поїхав до Нью-Йорка. У 1945 році побачив світ роман «Тріумфальна арка», який став І справжнім прощанням з Марлен Дітріх. У цій книзі, частково автобіографічній, Ре- І марк розповів про своє нещасливе кохання з великою актрисою.

У серпні 1947 року Ремарк одержав американське громадянство, але через рік поїхав до Європи, багато мандрував, провідав батька в Оснабрюці, а потім знову повернувся до Швейцарії, в Порто Ронко. У лютому 1958 року Ремарк нарешті знайшов особисте щастя. Він одружився з актрисою Поллет Годдар, колишньою дружиною Чарлі Чапліна. З Поллет Ремарк познайомився у 1948 році. Вже тоді він зрозумів, що ніколи не хоче з нею розлучатися. Які зворушливі листи писала йому Поллет: «Мій милий! По-перше, я тебе кохаю. По-друге, пишу тобі листа у перерві між зйомками. По-третє, мені роблять масаж шиї. Уявляєш, усе це одночасно!».

У середині 60-років у Ремарка почалися проблеми зі здоров'ям. Хвороба серця виявилася невиліковною. 25 вересня 1970 року Ремарк помер у приватній лікарні св. Агнеси міста Локарно від аневризму аорти. Поллет була поряд із ним. Вона прилетіла напередодні із Америки і виконала останню волю Ремарка: у 1971 році підготувала і посмертно опублікувала його останній роман «Тіні в раю».

Як би не було боляче, страшно, та злякати Ремарка було неможливо. Він писав твори, провідною темою яких була антифашистська тематика. Писав Ремарк про:

— «втрачену генерацію» («Три товариші»);

— опір фашизмові («Час жити і час помирати»);

— поневіряння емігрантів, які залишили гітлерівську Німеччину («Люби ближ­
нього свого»);

— причини виникнення фашизму і застереження людства проти цього безумст­
ва («Чорний обеліск»)

Ремарк розумів, що будь-яка війна — це катастрофа для людства, це ганьба ци­вілізації, це насилля над людиною. Нехтувати найбільшою цінністю на землі — життям — просто не допустимо. Війна — це трагедія і для переможених, і для пе­реможців. За своїми переконаннями Ремарк пацифіст. Пацифізм — це антивоєнний рух, представники якого виступають проти всіх без винятку воєн, незалежно від їх­нього характеру і мети. Прихильники пацифізму стоять на позиціях морального за­судження всякої збройної боротьби, пов'язаної з людськими жертвами.

«Повернення» (1931)

Автор показує солдатів, яких повернула батьківщині війна живими, вони понад усе прагнуть знайти дорогу до нового життя. Це ще один роман, що розкриває тему «втраченої генерації». Ремарк зобразив, як юнаки з вогненного пекла війни потрап­ляють у не менш мерзенне пекло буржуазної дійсності. Гроші та майнова нерів­ність розкладають і фронтову дружбу. У глибині душі хлопці сподіваються, що їхні страждання не безплідні. А виявилося, що їх зраджено. Це твердження висловлює один із героїв — Брайєр: «Батьківщина — загарбницькі плани, честь — жадоба до влади, нація — сверблячка діяльності у генералів».

Звичайно, переконання письменника не могли не позначитися і на його творчос­ті. Митець звинувачує війну не тільки у фізичному знищенні людини, а й у тому, що чоловіки, які уціліли, мусять пройти нелегкий шлях повернення до мирного життя, бо вони «втрачене покоління».

«Три товариші» (1938)

Роман належить до тих, що здатні вплинути на душу людини, її почуття. Герої цього антивоєнного роману — люди, морально скалічені війною, вони стали втра­ченим поколінням для суспільства. «Три товариші» — останній із трьох романів про «втрачену генерацію» (перші два «На Західному фронті без змін», «Повернен­ня»), написаних протягом одного десятиліття і об'єднаних ідейно і художньо. Усі

вони спрямовані проти війни, її антилюдської суті, її жахливих наслідків. Дія у ро­мані відбувається після Першої світової війни, за словами Ремарка «час, який пройшов по людях, наче по рейках». У романі автор порушує ряд проблем: війни і миру, життя і смерті, дружби і кохання, боротьби з насильством і наслідками війни. Письменник виступає на захист людини-борця.

З головним героєм Робертом (Роббі) ми знайомимося у день його 30-річчя. Це вік, коли чоловік уперше підводить підсумок прожитого. У героя, як і у його друзів Гоф-ріда Ленца і Отто Кестера, не залишилося ніяких спогадів, окрім війни. Проте вони не втратили головного — людяності і дружби, що допомагали їм жити далі.

Товариші не байдужі до чужого горя, воно гуманно поводяться з повіями, а як­що якість прояви жорстокості у них і трапляються, то це швидше маска, за якою вони приховують свої зранені душі. Незважаючи на спільну воєнну долю герої Ре­марка доволі різні. Веселий і відчайдушний, романтичний Ленц, багатослівний, стриманий і надійний Кестер. Про Роберта автор навмисне нічого не розповідає. Герой виступає оповідачем, про нього ми дізнаємося з його вчинків.

Один із вимірів моральності людини — її ставлення до того, кого вона любить. Порожнеча минулого життя, сповнена лише страшними спогадами і безнадією прийдешнього, змінилася розумінням необхідності жити для іншої людини. В обра­зі Роберта ми бачимо, як можна віддано і щиро кохати. Коли Роббі знайомиться з Пат, він переживає про свою «невідповідність» їй, як він нервується, коли чекає ді­вчину у своїй вбогій кімнаті, позичаючи крісло і світильник у сусідів. Стосунки Ро­берта і Патриції — це справжній прояв високих почуттів, а кохання здатне подола­ти все. Віддане кохання Роберта і Пат пройшло через жорстокі випробування і витримало їх. Роберт самовіддано намагається врятувати свою кохану Пат і зробив усе можливе, щоб полегшити її останні дні. Тоді ж на допомогу прийшли друзі: «Я вже був не один. За туманом блідо-сірою дорогою мчала допомога, фари роз­бризкували яскраве світло... і дві руки стискували кермо, два ока холодним впевне­ним поглядом свердлили пітьму: очі мого друга».

Маючи таких друзів, таку самовіддану дружбу, варто жити, незважаючи ні на що. У своїй дружбі герої Ремарка вірні до кінця. Є над чим задуматися, читаючи слова Ремарка: «Чоловік не може жити лише задля кохання. Але жити задля іншої людини може».

«Людину можна вбити, але її не можливо перемогти», — писав Е. Хемінгуей. А Д. Затонський говорив: «їх були мільйони, тих, що втратили віру і водночас пра­гнули її, зневірились і водночас не втратили надії». Ці слова і розкривають сутність героїв у романі Ремарка.

«Час жити і час помирати» (1954)

Першими рядками роману автор говорить про настрій німецьких солдатів, які починали розуміти, що крах гітлерівського режиму неминучий: «У Росії смерть пахла інакше, ніж в Африці... Це була суха смерть у пісках на сонці та вітрі. В Росії смерть була липка та смердюча, то смерділи трупи німецьких солдатів».

Головний герой роману — Ернст Гребер. Він разом з іншими німецькими солда­тами знайшов напіврозкладене тіло лейтенанта Райке, який командував їхньою час­тиною восени. Дія у творі відбувається у Росії, де поруч із героєм опинилися різні люди: антифашист Іммерман; фельдфебель Мюкке, який знає лише військовий ста­тут; селянин Зауер, який тільки й мріє повернутися на рідну ниву; бандит, ґвалтів­ник і садист — гестапівець Штайнбреннер.

Не могло між цими солдатами бути фронтової дружби, бо основна маса бійців зрозуміла, що гітлерівська Німеччина веде несправедливу, загарбницьку війну.

Гребер переконався, що війна наносить удари повсюди. Коли герой приїхав додо­му на декілька днів, він побачив на місці рідного будинку згарище: «місто зовсім не схоже було на ту батьківщину, до якої він так прагнув...». Він зрозумів, що гітлерів­ський режим не лише чужий, а ворожий німецькому народові. Гребер став свідком злочинів, які чинили фашисти. Він відчуває і свою трагічну помилку. Говорить прав­ду лише своїй коханій Елізабет, але вона виявляється лише напівправдою. Боячись завдати коханій болю і вкрасти у себе кілька годин трепетного кохання, він приховує від дівчини звістку про загибель її батька, замученого у концтаборі.

Гребер помер. Він таким чином спокутував несвідому участь у злочинах нациз­му, загинув через те, що в нього не вистачило моральних сил перейти на бік тих людей, які борються за мирне майбутнє всього людства.

Ремарк розкрив проблему співучасті у злочинах, проблему провини та відпо­відальності. Дав відповідь на запитання, як очистити покоління від фашистської навали.

Значення Ремарка:

— цінний для читачів чесністю;

— його герої прості, звичайні люди;

— ввів у літературу поняття «фронтова дружба»;

— подав у романах складну гуманістичну концепцію людини;

— виступає проти фашизму і говорить про те, що війна ніколи не повинна по­
вторитися;

— людина повинна завжди залишатися людиною, у які б ситуації вона не по­
трапляла, у Ремарка війна не перетворює людей у звірів;

— розглядає у творах проблему співучасті у злочинах, провини і відпові­
дальність;

— розглядає питання про те, як очистити покоління від фашистської навали.