Оскар Вайльд — славетний письменник і теоретик англійського естетизму

Імпресіонізм (від франц. — враження) — напрям у мистецтві, який основним завданням вважав ушляхе­тнене, витончене відтворення особистісних вражень та спостережень, мінливих миттєвих відчуттів та пе­реживань. Сформувався у Франції у 2-й половині XIX століття насамперед у малярстві (назва пішла від назви картини Клода Моне «Імпресія. Схід сон­ця» (1873)). Його представники— художники К. Моне, Е. Мане, О. Ренуар — основним завданням вважали найприродніше зобразити зовнішній світ, витончено передати свої миттєві враження, настрої. Імпресіонізм на межі XIX—XX століть став вагомим компонентом європейського мистецтва. Його пред­ставники змальовували світ таким, яким він видавав­ся у процесі перцепції. Ставилося за мету передати

те, яким видавався світ у даний момент часу через призму суб'єктивного сприйман­ня. Це зумовило композиційні та функціональні зміни опису: опис став епізодичним, фрагментарним, суб'єктивним. Імпресіоністичні тенденції викликали також зміни у характері оповіді епічних жанрів: вона повною мірою ліризувалася, що спричинило піднесення ролі й розширення функцій внутрішнього монологу.

Представники: у французькій літературі — А. Доде, Гі де Мопассан, в австрій­ській — С. Цвейг, А. Шніцлер, у польській — С. Віткевич, С. Жеромський.

Імпресіоністи зусилля спрямовували на те, щоб передати свої скороминущі суб'єктивні відчуття, випадкові враження, незвичайні інтимні переживання. Гострі конфлікти, важливі суспільні явища вони обминають.

У ліриці імпресіоністичні тенденції найвиразніше виявилися у французького по­ета П. Верлена. Великого значення надавалося настроєвому оформленню, музично-сті вірша.

У драматичній творчості імпресіонізм виявляється у розслабленні фабульної структури, розбиванні сценічної дії на значущі елементи, використанні незакінче-них фраз, думок; створенні невловного настрою, а також у високому ступені поети­зації драми.

Отже, в літературі головними ознаками імпресіонізму були:

— психологізм у змалюванні персонажів;

— прагнення відтворити зміни у настрої та життєві враження;

— ритмічна організація прози;

— увага до кольорів та звуків.

Оскар Уайльд — Орфей кінця XIX століття. «Бліде, безкровне обличчя, широкі вилиці, й знаку зросту, хоча в ту пору модними були пишні вуса й бороди — еспань­йолки. З-під важких повік дивляться темно-сірі очі, в яких криється іронія. Довге хвилясте волосся повільно спадає на міцні, як у вантажника, плечі». У натовпі він вирізнявся майже на голову, але привернув би увагу, будучи й звичайного зросту, адже мав вишуканий індивідуальний стиль.

Оксамитовий, золотистого кольору піджак, бриджі, чорні довгі панчохи, вільна сорочка з відкладним коміром, перстень у формі скарабея та обов'язкова фіалка у петлиці, — все це не відповідало тогочасній моді.

Якось Оскар Уайльд зауважував, що свій геній він вкладає в життя, а в літерату­ру — лише талант. Дехто вважав, що це черговий парадокс Уайльда. Але письмен­ник від самого початку був свідомим «апостолом естетизму», людиною цілком пе­вних естетичних поглядів, яка прагнула змінити життєву орієнтацію більшості, власним прикладом вказавши, якою ця дійсність повинна бути.

Повне ім'я Оскар Фінгал О, Флаерті Уїлс (1856—1900).

Із цілого ряду слів користувався лише першим. Оскар і Фінгал — герої відомих макферсонівських «Поем Оссіана» Сміливий король Фінгал — батько легендарного воїна і «барда минулих часів» Оссіана, а «повелитель мечей» Оскар — його син, тобто онук Фінгала. Ось чому мати обрала із Оссіана своєму синові ім'я. Воно на­гадувало про славу предків і начебто пророчило йому долю поета. Парадоксальним є вже те, що донині в різних англійських виданнях співіснують дві дати народжен­ня Уайльда: 1854 і 1856 рік. Народився у Дубліні 16 жовтня в інтелігентній ірланд­ській родині. Його батька, сера Уільяма Роберта Уайльда, вважали одним із най­більш поважних громадян міста; він був відомий як гарний хірург, історик, археолог, етнограф, популярний лікар. Не менш досвідченою була мати, леді Джен Франциска Уайльд. Вона знала латинь, грецьку, декілька європейських мов, і сама складала вірші, в яких прославляла доблесть ірландців і час їх легендарних подви-

гів. Своє дівоче прізвище вона вважала викривленою формою від «Аліг'єрі» і зачи­сляла Данте до своїх предків. Але більш за все її захоплювало світське життя. Вай-льди славилися бенкетами на честь європейських знаменитостей, поетичними вечо­рами та розкутою як для тих часів поведінкою.

У салоні матері пройшли дитячі роки Оскара, які назавжди визначили при­страсть Оскара до високого суспільства, до дорогих ресторанів і нових нарядів. По­тяг до естетизму проявився дуже рано, ще під час навчання у знаменитій ірландсь­кій Портола-скул, він вирізнявся серед інших вихованців одягом та ідеальною зачіскою. Завжди веселий, розумний, він умів прекрасно розповідати.

Не змінилася його поведінка і в коледжі Троїці, де провчився три роки. Умови тут були не зовсім суворі, учні ходили по кабаках, проводили ночі у публічних до­мах. Тому стриманий, вишуканий у манерах, він не мав друзів, а вільні дні намагав­ся проводити дома, насолоджуючись великосвітським суспільством. Навчаючись у коледжі, хлопчик зневажливо ставився до улюбленої гри однолітків — футболу, а у святкові дні носив високий циліндр на своїх дівочих кучерях, що також викликало непорозуміння з однокласниками. Оскар вирізнявся серед інших, і йому цього не могли пробачити. Якось увечері, коли він урочистою ходою проходив повз натовп однокласників, вони накинулися на нього, зв'язали його руки і ноги й витягли на високий пагорб. Але вже тоді Оскар був готовий з іронічною усмішкою зустріти «каміння, кинуте натовпом». Забруднений, подряпаний до крові, він прийняв позу захопленого глядача і промовив: «Який звідси, з пагорба, чудовий краєвид!».

Коледж Троїці закінчив із золотою медаллю і в жовтні 1884 року вступив у Оксфорд. Тут цікавився класичною філологією, творами давньогрецьких авторів: Есхіла, Еврипіда, Софокла, творчістю Діккенса, Теккерея. Оскар дійшов висновку: «Того, що насправді треба, ніхто не навчить». Тому на лекції хлопець не прихо­дить, вважаючи за краще читати твори грецьких авторів в оригіналі. Виняток ро­бить для популярних професорів Джона Рескіна, котрий оспівував у своїх лекціях культуру середньовіччя, та Уолтера Патера, прихильника італійського Ренесансу. Ці дві особистості сприяли формуванню естетичних смаків і поглядів Уайльда. Джон Рескін читав лекції про ту красу, що існує в природі, і ту, що створена руками людей. Тут справді проявилась справжність його натури — прагнення виділятися з натовпу, вражати незвичайністю зовнішнього вигляду: «Свою квартиру он обста­вим с роскошью: коврьі, вази, драпировки соседствовали с портретами знамени­тих актрис и изображениями обнаженньїх женщин. Щеголеватьш денди не про-пускал ни одной театральной премьерьі, часто бьівал за кулисами, дружим с артистами...».

Оскар вирізнявся і своїми неординарними вчинками. Розмови про його вчин­ки були у всіх на вустах. Розповідають, скажімо, що, обурений неестетичним лахміттям жебрака, якого Уайльд постійно бачив за вікном, він поїхав з цим нещасним до найкращого кравця й одягнув його за останньою модою, а потім позначив місця на новому одязі, де треба було прорізати дірки і зробити симет­ричні, гармонійні плями.

А якось, прогулюючись по Піккаділлі, Оскар зайшов у крамницю квіткаря, що виставив особливо вишукані примули, і попросив зняти їх з вітрини. «Накажете доставити додому?» — «Ні, просто приберіть з вікна, мені здається, що вони втомилися на сонці».

Ще студентом Оскар починає перші літературні розвідки. У 1881 році видає пе­ршу збірку своїх поезій. Невдовзі побачили світ оповідання, філософські трактати. На його творчість мали вплив Едгар По, Шарль Бодлер, Стефан Малларме. Він стає

«апостолом естетизму». Свою філософію мистецтва Уайльд виклав у книзі «Заду­ми» (1891), яка відкривається діалогом «Занепад брехні», де під «брехнею» пись­менник розумів мистецтво вигадки. Сучасна література не подобалася Уайльдові саме тому, що була надто наближена до дійсності, перетворювалася на копію реа­льного життя, у якому прекрасного було надто мало. Тут письменник утверджує самоцінність і самодостатність мистецтва. Воно, на думку Уайльда, не виражає ні­чого, крім самого себе, існує самостійно і розвивається за своїми законами. Мисте­цтво не є породженням певної епохи чи її відтворенням, бо воно — вище за життя. Сучасна література не подобалася Уайльдові тому, що була надто наближеною до дійсності.

Тут він і закохався у молоду актрису Флорі Белкум. Вона мріяла перейти із се­редньої сцени у великий театр і думала, що Оскар їй в цьому допоможе, оскільки вважала його за впливового журналіста. Переконавшись, що прорахувалась, дівчи­на розірвала з ним стосунки.

У 1881 році видав за власний рахунок книгу «Вірші». Незважаючи на стриману реакцію критиків, книга мала успіх, якого давно не знала Англія. Пізніше він від­правляється з читанням лекцій про мистецтво в Америку. Завжди вбрання Оскара викликало в оточуючих певні реакції: «Коротше штани до колен, черньїе длинньіе чулки, золотистий пиджак, украшенний цветком, нередко подсолнечником».

Одружився Уайльд досить пізно, у 30-літньому віці, його дружиною стала дочка дублінського адвоката Констанція Ллойд. Тендітна, красива дівчина представляла собою справжню англійську леді. Оскар побачив у ній жінку, про яку завжди мріяв. Майже рік продовжувалося ніжне сімейне щастя. Оскар вихваляв її своїм друзям: «Она прекрасна, бела и стройна, как лилия, ее глаза словно пляшут, и смех ее тре-пещет и волнует, как музика».

Він любив демонструвати її своїм друзям, придумуючи для неї різноманітне ек­зотичне вбрання. У вітальні вона з'являлася то у грецькому, то в голландському, то у середньовічному костюмі. Менше ніж за два роки Констанція народила йому двох синів: Сіріла і Вівіана. Любити дружину і дітей для Оскара виявилося занят­тям легким, і він вирішує розпочати життя, наповнене працею. Він зайняв посаду головного редактора «Вуменз уорлд» — журналу, присвяченого жіночій моді. Він писав на різні теми і невдовзі виявилося, що буденне сімейне життя не для нього. І Констанція вечорами все частіше почала залишатися одна. Де він був і що робив, ніхто не знав, але повертався додому у такому дивному одязі, що це наштовхувало на різні думки.

Перші натяки на нетрадиційну орієнтацію Уайльда з'явилися після виходу у світ оповідання «Портрет У. X.». Цей твір появився у результаті детального читання шекспірівських сонетів. Він міг цитувати напам'ять десятки цих творів. Вайльд ви­сунув думку, що їхнім героєм є Уільям Х'юз, образ якого характеризувався витон­ченістю і поетичністю. У газетах появився нарис, в якому вказувалося на нездоро­вий потяг Шекспіра до юнаків, але справа закінчилася тим, що нарис сприйняли як особисте признання Оскара про його незвичну орієнтацію.

Оскар не засмутився, а навпаки, поводив себе агресивно. Він почав відвідувати ресторанчик в Сохо, і його постійно супроводжував молодий літератор Роберт Росе. Уайльд познайомився з ним у приймальні однієї з газет. І між ними виникає досить дивна дружба, з боку Оскара — благородна, відкрита, з боку хлопця — по­кірна, віддана.

У квітні 1891 року у книжкових магазинах появився роман «Портрет Доріана Грея». Сюжет, навіяний бальзаківською «Шагреневою шкірою», розповідав про

юнака, який заради збереження молодості, пішов на угоду зі своєю совістю. Всього за два тижні він пише свій роман.

Роман викликав незадоволення. Все частіше письменника бачили у супроводі молодого чоловіка, красивої зовнішності, про якого говорили, що він наділений по­етичним талантом. Його звали Джон Грей. Уайльд познайомився з ним через місяць після закінчення роману. По Лондону пішли чутки, що Джон став прототипом До-ріана у романі. Публіка сприйняла цю обставину як скандальну, і преса звинувати­ла письменника в аморальності і намаганнях розумового розладу дійсності. Він на­магався боротися з цими думками, але скоро це все набридло.

Уайльд назвав себе Принцом парадоксом. Спокійні роки життя закінчилися для письменника у 1891 році, коли він закохався у молодого хлопця із золотистим во­лоссям і очима кольору фіалки. Його звали Альфред Брюс Дуглас. Він був третім сином маркіза Куінсберрі. Після першої зустрічі з ним Уайльду здалося, що з'явилося втілення ідеалу.

«Счастье представлялось в таком виде: оба усаживались у комина, рядом ко­робка с папиросами, на столике рейнское вино. С невозмутимой серьезностью Оскар внуишл своєму слушателю, что борьба с искушениями — зто признак отс-талости. Надо заметь ее инстинктом, облагороженньш культурой. То, что нази-вают грехом, — важний злемент прогресса. Ми будем, как боги, — говорил Уайльд».

Все у Дугласі здавалося письменнику витонченим: його посмішка, вираз облич­чя. Вони навіть обмінялися перснями, як заручені, багато подорожували разом: Па­риж, Венеція, Флоренція, Рим, Алжир. Але ці стосунки не завжди були безхмарни­ми. Вони часто сварилися, потім починали писати один одному листи вибачення. Спільні поїздки, відпочинок шокували оточуючих. Одного разу відбувся такий ви­падок: «Они проводили лето в Горинге, на берегу Темзи. Там их решил навестить пастор местного прихода. И каково ему било увидеть в саду картину — на лу-жайке возлежал совершенно голий Дуглас, а Оскар поливал его из шланга. Уайльд приветствовал священнослужителя возгласом: «Ви явились в самую удачную ми-нуту, чтоби полюбоваться сценой из греческой древности». Ошеломленний пас­тор бросился прочь, сопровождаемий громким смехом позта».

Так продовжувалося чотири роки, потім погроза над чоловіками нависла в обра­зі батька Дугласа, маркіза Куінсберрі, людини мстивої, жорстокої, злобної.

Він звинуватив Уайльда у розпусті. Оскар подав на нього у суд, але сили вияви­лися нерівними. Маркіз добре підготувався до судового розгляду. Він найняв цілу команду приватних детективів, які шукали доказів і свідків, щоб підтвердити поро­чність Уайльда.

11 квітня 1895 року справу було передано у головний злочинний суд. Протягом трьох тижнів у очікуванні суду над Уайльдом проводився суд громадський. Книго­видавці зупинили друкування його творів, театри викреслили його прізвище на афішах, твори викреслені з театрального репертуару, сини Оскара вимушені були залишити школу, ніби прокажені.

В Уайльда була можливість зникнути з Англії, але він не зробив цього і сам за­хищав себе у залі суду. Винесли вирок — два роки каторжних робіт.

Два роки провів Уайльд у в'язниці. Намагався покінчити життя самогубст­вом, відрікся від Дугласа, звинувативши його у тому, що він привів його до па­діння: «Яубью, убью его. В тот же день, когда отсюда вийду, в тот самий день, когда его увижу, я убью его, как собаку». І навряд чи Уайльд залишився б живим, якби у липні 1896 року не появився новий начальник тюрми. Він дозво-

лив письменникові читати і писати. Уайльд пише свою тюремну сповідь, яка пі­зніше отримає назву «З безодні». У ній зрікається свого гедонізму— філософ­сько-етичне вчення, за яким насолода є найвищим благом, метою життя.

Тепер він уславлює страждання.

Письменник залишився один, дружина залишила його і змінила прізвище, ви­йшла заміж, закон відняв у нього дітей. Що стосується дітей, то для старшого бать­ко був фігурою страшною, а для молодшого — таємничою. 19 травня 1897 року він вийшов із тюрми хворим, приниженим, без засобів існування, поїхав у Париж, де оселився у маленькій квартирі під іменем Себастьяна Мельмона. Працює над «Ба­ладою Редінгської в'язниці». Жоден журнал не погодився його друкувати, твір ви­йшов анонімно (на обкладинці замість імені стояв арештантський номер автора — с. 33) окремим виданням. Це твір про людські страждання, крик людини, що відчу­ває гнів, жах і біль не від свого, а від чужого горя, яке вона сприймає ніби власне. Засобів до існування не було, і він прийняв допомогу від дружини. Констанція наз­начила йому ренту із власних коштів, але поставила одну умову, щоб він не зустрі­чався з Дугласом. Але це виконати Уайльдові було важко. Він знову зустрічається з Дугласом, оправдовуючись психологічною необхідністю: він повинен когось коха­ти і відчувати, що його кохають. Закінчилося тим, що почалися листи з погрозами від Констанції, і мати Дугласа поставила умову, що якщо не кине Уайльда, то не буде матеріально підтримувати сина. Друзі то розходилися, то сходилися, і так про­довжувалося до самої смерті Уайльда. Він помер ЗО листопада 1900 року. Його по­ховали у передмісті Парижа на бідному цвинтарі. У 1909 році завдяки старанням товариша Роберта Росса прах Уайльда було урочисто перенесено на кладовище Пер-Лашез, а над могилою встановлений величний пам'ятник.

Слава і визнання не зразу прийшли до письменника. Не принесли бажаної попу­лярності автору прозові твори: «Портрет Доріана Грея», «Злочин лорда Артура Се-віла», «Кентервільський привід». Критика користувалася різними приводами, щоб звинуватити письменника у різних недоліках, у відсутності майстерності. І все ж таки Уайльду вдалося перемогти загальну недоброзичливість читачів і пробитися крізь ворожнечу газетної критики. Це відбулося в 1892 році, коли він поставив в те­атрі Сент-Джеймс свою нову п'єсу «Віяло леді Уїндермир». Автора підтримали глядачі театрів Лондона. Хоча рецензенти намагалися висміяти автора, йому допо­могла вистояти угода з глядачами.

П'єса «Віяло леді Уіендермир».Леді Уіендермир готується до прийому гостей, оскільки їй виповнюється 21 рік, день повноліття. Батьки її померли, вона одружена з багатим шляхетним лордом Артуром, який її кохає понад усе. У Маргарет таємно закоханий лорд Дарлінгтон. Він натякає їй, що її чоловік завів дружбу з жінкою по­ганої поведінки, буває з нею серед людей, оплачує її рахунки. Це місіс Ерлін. Цю звістку підтверджують інші знайомі леді Уіндермир. Хоча вона не вірить у це. Але, незважаючи на свої високі моральні принципи, шукає чекову книжку і перекону­ється у тому, що це правда, оскільки з рахунку зняті гроші. Крім того, чоловік на­полягає запросити на її день народження місіс Ерлін. Коли вона відмовляється, сам пише запрошення на ім'я Ерлін. Леді Уіндермир не знає, чим провинилася перед чоловіком. Лорд Дарлінгтон, скориставшись ситуацією, пропонує їй прийняти від нього допомогу, оскільки любить її. Зокрема, запрошує поїхати з ним до Англії, ку­ди він відправляється найближчим часом. У відчаї Маргарет вирішує покинути сво­го чоловіка, пише йому листа, у якому надає лорду свободу дій. Лист помічає місіс Ерлін, розриває його, їде в будинок Дарлінгтона і просить леді Уіндермир поверну­тися до чоловіка, поки не пізно. Причому обіцяє покинути Лондон і ніколи не

зустрічатиметься з її чоловіком. Лорд Уіндермир — не коханець місіс Ерлін, її вла­да над ним вимушена, бо він знає, що вона мати його дружини. Щоб зберегти Мар-гарет від шоку, що правда приховувалася від неї усі роки її життя, лорд погоджу­ється дати місіс Ерлін будь-яку суму грошей. Колись місіс покинула свого чоловіка і доньку. За це заплатила велику ціну — зазнала зневаги оточуючих, багато вистра­ждала сама. Тепер, безперечно, вона не хоче, щоб її дочка вдалася до подібного кроку, тому всіма можливими способами прагне її повернути в сім'ю. Місіс Ерлін вдалося переконати Маргарет.

Лорд Дарлінгтон разом з лордом Артуром, лордом Огастусом після клубу приїз­дить додому. Ось тут Артур і помітив віяло, яке колись подарував дружині. Це його насторожило, проте місіс Ерлін дала можливість Маргарет піти з дому, а сама по­відомляє, що помилково взяла його у леді Уіндермир.

Лорд Артур, повернувшись додому, запрошує дружину поїхати з ним за місто, відчуваючи її душевний стан. До них приїздить і місіс Ерлін. Вона повідомляє, що назавжди покидає Лондон, одружується з лордом Огастусом. Просить пробачення за віяло, яке взяла помилково, і фотографію леді. Маргарет вдячна місіс за те, що та врятувала її від розриву стосунків з чоловіком, і дарує фото, на якому вона з сином, її ставлення до місіс змінюється, вона сприймає її як розумну і добру жінку.

Не менш цікава п'єса «Ідеальний чоловік» (1895). Баронет, товариш міністра іноземних справ, сер Роберт Чілтерн, — приємна людина, ідеальний чоловік, відо­мий політик. Його всі знають і поважають. Від нього очікують виступу в парламен­ті з питання побудови аргентинського каналу, який є звичайним баржевим шахрай­ством. І ось у такий відповідальний момент для його кар'єри до нього приїздить із Вени місіс Чівлі. Вона вродлива, але непорядна людина, злодійка. Двічі була одру­жена, замішана в економічних злочинах. Дружина сера Роберта навчалася з нею у школі, тому дуже добре знає її. Вона була брехлива, безчесна, займалася крадіжкою чужих речей. Саме за це її вигнали зі школи. Гертруда просить чоловіка бути обе­режним, не давати їй товаришувати з ним. Місіс Чівлі знає і лорд Горінь, товариш сера Роберта Чілтерна. Він свого часу ледве не одружився з нею, проте вчасно зу­пинився. Зараз закоханий у сестру лорда Роберта Мейбл. Місіс Чівлі ставить умову серу Роберту, якщо той виступить проти будівництва каналу, вона всім розповість, яким чином він накопичив своє багатство, зокрема спекуляцією на Суецькому ка­налі. Через барона Арнгейма вона дізналася, що він порекомендував барону купити акції Суецького каналу за три дні до того, як уряд оголосив про своє рішення ску­пити їх. Отже, зробив собі кар'єру і накопичив багатство. Як підтвердження цього факту привезла лист, який вона і хоче обміняти на промову в парламенті сера Робе­рта. Зацікавленість її обумовлена тим, що в той канал вона вклала гроші. Сер Ро­берт спочатку погоджується, а потім про все розповідає лорду Горінгу, який допо­магає йому позбавитися місіс Чівлі. На вечорі він знайшов браслет, який колись подарував своїй кузині на день весілля. У той же день браслет зник, підозра впала на служницю, яку вигнали з ганьбою. Коли цей браслет потрапив знову до його рук, вирішив нікому нічого не говорити, доки не знайдеться його господар. Він на­лежав місіс Чівлі, вона запитувала у слуг, чи не знаходили вони браслет. Лорд Го-рінг показав їй браслет, коли вона наділа на руку, став звинувачувати її в крадіжці. Вона намагалася зняти його з руки і сказати, що ніколи не бачила у житті. Однак браслет мав таємну пружинку, зняти його просто так було неможливо. На обмін на браслет лорд забрав лист і спалив його. Сер Роберт про все розповів дружині, хоча боявся втратити її навіки. Вона умовила його виступити проти будівництва каналу. Промова сера Роберта була блискуча, його тепер чекала посада міністра. Раніше

леді Чілерн хотіла, щоб чоловік залишив службу, однак лорд переконав її, що для нього це дуже погано. Таким вчинком вона може зруйнувати і свою любов. Лорд Горінь просить руки сестри сера Роберта. Висновок: новий міністр такий же гріш­ний, як і попередній.

Естетизм Уайльда

Естетизм — напрям у англійському мистецтві та літературі 1880—1890-х років, який представили письменник, теоретик, історик мистецтва Волтер Пейтер та угру­повання поетів і художників, теоретиків літератури й мистецтва — Артур Саймонс, Обрі Бьордслі, Оскар Вайльд та інші, що об'єдналися навколо журналів «Жовта книга» і «Савой». їхнім ідеалом мистецтва стала творчість майстрів Середньовіччя і раннього Відродження.

Особливість естетизму полягала у тому, що він, перебуваючи поза рамками пе­ресічної моралі, діяв лише у сфері мистецтва, де «дозволене» і «недозволене» дик­тувалося волею митця і підлягало тільки суду естетичних законів. Естетизм виявив переваги художньої вигадки, уяви і майстерності художника перед копією життя. Творчі здобутки митців цього напряму мали значний вплив на розвиток мистецт- ] ва XX століття, зокрема на творчість англійських і російських символістів, а також Т.-С. Еліота, В. Вульф, М. Пруста, Дж. Джойса.

Вся естетика О.Вайльда— це низка парадоксальних суджень. Але естетичне вчення Оскара не можна розглядати окремо від тогочасної дійсності, а отже, лице­мірної вікторіанської моралі, виклик якій кинув письменник як своєю поведінкою, так і художніми творами.

Парадокси Оскара Вайльда

— Картина світу без країни Утопія не варта навіть погляду.

— Злочинця суспільство нерідко прощає, мрійника — ніколи.

— Кожен може написати тритомний роман. Для цього треба тільки зовсім не
знати життя і літератури.

— Жити в суспільстві — нудьга, поза суспільством — трагедія.

— Бути природнім — це тільки поза.