Розділ 1.Творчість як можливість власної свободи: особливості авторського самовираження Василя Стуса

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………...........3

РОЗДІЛ 1.

Творчість як можливість власної свободи: особливості авторського самовираження Василя Стуса………………………………………………...7

РОЗДІЛ 2.

Діапазон емоційного світосприймання ліричного героя у віршах поета

2.1 Ліричний герой і середовище: існування як протидія…………………..15

2.2 Внутрішній стоїцизм ліричного героя та його зумовленість………........21

2.3 Внутрішня розсіяність ліричного героя…………………………………..29

РОЗДІЛ 3.

Філософія життя і смерті у творчості Василя Стуса

3.1 Страждання як шлях до осягнення буттєвих істин…………………….34

3.2 Ліричний герой і вічні моральні цінності……………………………….42

ВИСНОВКИ…………………………………………………………………...45

ЛІТЕРАТУРА……………………………………………………………….....48

Вступ

Василь Стус… Славне ім’я Поета, Громадянина, Людини. Один із найбільших українських поетів нашого століття. Це світлий образ людини, що стала символом незламності духу, людської і національної гідності. Це самобутній поет, схильний до філософського заглиблення художнього слова і водночас – до синтезу глибинних джерел традиційного українського образотворення й поетичної мови XX століття. Він був поетом – шістдесятником, одним із новаторів, які будили національну самосвідомість народу, безкомпромісно висвітлювали соціальні суперечності, несли з собою свіжі теми й мотиви і цим рішуче ламали офіційні, казенні шаблони соціалістичного реалізму, виводили українську літературу на широкі горизонти світового мистецтва.

Будь-яке культурно-історичне явище не може виникнути на порожньому місці. Воно обов’язково укорінене. Корінням шістдесятництва було Українське Відродження. Поети-шістдесятники знали, що шлях до Незалежної України розпочинається з прагнення кожної окремої людини до свободи власного духу. Вони продовжили національні традиції не зброєю, а словом. Поняттям «шістдесятництво», як відомо, означають добу всезагального духовного й морального піднесення в країні, викликаного докорінними змінами у внутрішній політиці влади, реальним наслідком яких стало нетривале повернення суспільству ясного бачення загальнолюдських цінностей. Культурний рух шістдесятників охоплював не тільки літераторів.

Це був загальноукраїнський політичний рух широкого кола людей, який ставив проблеми демократизації, необхідності боротися з національним нігілізмом, а в літературі − звільнення від чиновницького диктату. Про це явище можна говорити і як про соціально-психологічний тип свідомості, властивий певній частині суспільства, особливо інтеліґенції. Поети-шістдесятники стрімко й потужно ввійшли в духовний і культурний простір України. Основним об’єктом творчості молодих поетів була людина на складних перехрестях історії, основним ідеалом − ідеал борця за те, щоб людство могло жити й розвиватися в атмосфері миру, віри в майбутнє. Своїми творами вони відновлювали традицію шляхетної лірики, що була перервана в нашому письменстві в роки сталінського терору, − поезії, що вирізняється сміливою і глибокою думкою, вишуканістю образу, жанровим розмаїттям. Специфічність поезії шістдесятників яскраво виявляється в характері її суспільної заангажованості. Поети-шістдесятники намагалися повернути поетичному слову його право бути правдивим і моральним, що має докорінно змінити систему світоглядно-естетичних взаємовідносин у системі «митець і дійсність».

Українські письменники-шістдесятники — це «опозиційно настроєна національно свідома інтелігенція, що відверто протиставила себе тоталітарному режимові з його політикою денаціоналізації і придушення прав людини, культивуванням провінційності й меншовартості української культури» [30, 70]. До них належали: Василь Симоненко, Іван Світличний, Григір Тютюнник, Іван Дзюба, Алла Горська, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Валерій Шевчук, Борис Олійник та інші. У їхній творчості переважає пафос утвердження — людини і людяності, добра й краси, природи й природності в усьому, буття в повноті його виявів. Вони відчули себе вільними й розкутими, переживали спільне, загальне, а то й глобальне, як своє особисте. Однією з специфічних ознак поетичного процесу 60-х років була плідна співтворчість митців різних поколінь — природно й вагомо звучало у властивому для кожного з них стильовому та емоційному ключі.

Серед таких національно свідомих українців був і Василь Стус, творчість якого відзначається багатогранністю та багатоаспектністю. Його ім’я уособлює все найкраще, найсвітліше і найдобірніше, що вродилося на ниві красного письменства від початку шістдесятих років до нашого часу. Він прийшов у поезію так, як з'являються великі майстри, знав собі ціну, вартість поетичного слова.

Творчість поета досліджували такі відомі літературознавці, як І.Дзюба, Ю. Шевельов, М. Жулинський, М. Ільницький, Л. Мельничук, Ю.Шерех. Вони констатували новаторство поета, що не зводиться до несподіваних метафор, феєрверка епітетів, складної словотворчості, хоча все це він демонструє з емоційною легкістю. Сутність його новаторства — в особливому підході до розуміння покликання поезії, у найскладніших завданнях, що їх ставив перед собою. Василь Стус розробляє мотиви і напрямки, яких ще не знала світова література.

Актуальність дослідження полягає в тому, що до сьогодні ще не існує синкретичної праці про унікальну багатогранність й широкий емоційний спектр ліричного героя у поезії Василя Стуса, а, отже, ми спробували систематизувати відомі літературознавчі дослідження про поета та його творчий доробок, зробити власні висновки про специфіку настроєвості ліричного героя.

Метою бакалаврської роботи є аналіз широкого внутрішнього діапазону ліричного героя, дослідження вияву духовної міці та його протидії тоталітарній системі.

Мета дослідження передбачає виконання таких завдань:

- з’ясувати внутрішній стоїцизм ліричного героя;

- дослідити особливості авторського самовираження Василя Стуса у поезіяз « У цьому полі синьому як льон», «Цей спалах снігу, тьмяно-синя тінь», «Мені зоря сіяла нині вранці»;

- дослідити мужність і стійкість ліричного героя у нерівній боротьбі зі злом;

- окреслити емоційний спектр ліричного героя;

- звернути увагу на опозицію ліричного героя – тоталітарній системі;

Об’єктомдослідження є поетична спадщина поета.

Предметом є ліричний герой в поезії В.Стуса, його морально-етичні імперативи.

Методи дослідження: порівняльно-історичний, біографічний, текстуальний аналіз поезій Василя Стуса.

Практичне значення роботиполягає в тому, що її результати можуть бути використані на уроках української літератури в одинадцятому класі, а також стануть, на наш погляд, у нагоді студентам-філологам під час підготовки до практичних занять, написання рефератів і курсових робіт.

Бакалаврська робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури.

Обсяг бакалаврського дослідження складає 51 сторінку.

Розділ 1.Творчість як можливість власної свободи: особливості авторського самовираження Василя Стуса

Епоха не цінує геніїв за життя – вона згадує про них надто пізно. Якась жорстока закономірність: час палить, нищить генія невблаганними вироками, а коли збагне, що дух його – безсмертний, схиляється в пошані й каятті. Багато їх, геніїв – патріотів землі української, що відстоювали свою державу у XX столітті, захищали й підносили духовну культуру народу, та визначна роль у цьому належить Василеві Семеновичу Стусу.

Поезія В. Стуса прийшла до нас не так давно і доходить далі, як світло далекої зірки. Епоха, в якій майбутній митець формував свій світогляд, ідеали та естетичні засади, була складною та являла собою невичерпний і драматичний конфлікт між старим і новим, тобто між традиціями соцреалізму та модерно пошуковими віяннями часу. У шістдесяті роки за аналогією до епохи «розстріляного відродження», тобто 20-х — 30-х років, українська література, як і культура в цілому, прагнула європейського ренесансу. Україна читала рідною мовою Війона, Бернса, Превера, Елюара, Апполінера, Лорку, Тувіма, Уїтмена, Верхарна.

Це схематичні обриси тієї духовної атмосфери, в якій мав пролунати виразний і неповторний голос В. Стуса, в якому звучало багатство його душі його народу.

Та час спливає, свята змінюються буднями, життя невблаганно ставить перед нами свої прагматичні завдання. Справедливі гасла від частого повторення ризикують виродитися у фразу. Стає страшно від думки, що дорога для нас постать поета може перетворитися на новий офіціоз, на штамп. Не можна допустити спекуляцій його іменем, творення нового культу і нового міфу.

Поет виростав і формувався в задушливій атмосфері, де його прагнення бути особистістю видавалося підозрілим. Але В. Стус виборював право «самособоюнаповнення» своєю творчістю.

В. Стус належить сучасній поезії, поезії XX століття. Належить до її золотого фонду, до її класики, як Б. Пастернак і Г. Тичина, Г. Лорка, та й зрештою зрілий Р. Рільке. Він культивує свій словник, активізує певні словоформи. Йому властива інтонаційна неповторність, смислове й емоційне переосмислення слова, творення власних «стусівських» неологізмів. Та не тільки нові слова творив В. Стус. Значним є його внесок у розвиток української поетики.

Зупинимося на найважливіших етапах життєвого шляху поета.

Син селян із Вінниччини, 1938 року народження, рано звідав тяжку селянську працю, солоний піт, смак хліба насущного. Босоногому школяреві цікаво було навчатися, а згодом воно стало основою його дитячих літ, через що у п'ятнадцятирічному віці був зарахований студентом педінституту. Мріяв вчити дітей, прищеплювати їм любов до України. В армії змужнів, а, повернувшись, навчається в аспірантурі. Він вимріює, хоча й не признається самому собі в тому – щоб не наврочити, не сполохати долю, – для себе літературне покликання. Можливо, літературного критика, історика літератури, перекладача... Пише поезії, хоч не наважувався ще назвати себе поетом: „Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них – як на мене – путящі... Якби було краще жити, я б віршів не писав, а – робив би коло землі"[4, 112].

В. Стус разом із іншими молодими письменниками, Д.Павличком, В.Симоненком, Л. Костенко, І.Драчем, С.Гуцалом, М.Вінграновським, будив національну свідомість народу, ламав казенний шаблон соціалістичного реалізму, виводив українську літературу на широкі горизонти світового мистецтва.

Після перегляду фільму С. Параджанова „Тіні забутих предків" В. Стус звернувся до глядачів із пропозицією висловити протест проти незаконних дій уряду. Після цього він був відрахований із аспірантури за систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу.

Звідси й почалася „дорога болю". В. Стуса ніде не приймали на роботу, його твори перестали друкувати. Але він продовжував писати, вів активну громадянську діяльність, виступав на захист прав людини. Поет знав, який тернистий шлях йому судився та не прагнув „сховатися від долі":

Що тебе клясти, моя недоле?

Не кляну. Не кляв. Не проклену.

Хай життя – одне стернисте поле,

Але перейти – не помину.

Дотягну до краю. Хай руками,

Хай на ліктях, поповзом – дарма.

Душу хай обшмульгаю об камінь –

Все одно милішої нема

За оцю утрачену й ледачу,

За байдужу, осоружну землю цю... [51, 214]

У 1972 році було оголошено вирок про те, що В. Стуса позбавлено волі і направлено у виправно-трудову колонію суворого режиму строком на 5 років і засланням на 3 роки. Жорстоке і несправедливе покарання поет відбував у мордовських таборах, заслання – в Магаданській області.

Роки неволі не зломили його. За цей час за кордоном виходять друком дві його збірки: „Зимові дерева " (1970) та „Свіча в свічаді" (1977). За кордоном його вірші схвалювали й друкували, висували на здобуття Нобелівської премії, а на рідній землі він – державний злочинець.

Повернувшись, В. Стус продовжує боротьбу за національне визволення народу, за права людини. Але лише вісім місяців йому довелося побути на волі. Потім знову арешт і немилосердний присуд: десять років позбавлення волі у таборах суворого режиму, п'ять років – заслання :

Сховатися од долі – не судилось.

Ударив грім – і зразу шкереберть

Пішло життя. І ось ти – все, що снилось,

Як смертне існування й життєсмерть.

Тож іспитуй, як золото, на пробу

Коханих, рідних, друзів і дітей:

А чи підуть крізь сто твоїх смертей

Тобі услід? [51, 264]

У новітній українській поезії його ім'я на чільному місці. І не тільки тому, що світлий образ цієї людини – поета трагічної долі – став символом незламності духу людської і національної гідності, закономірним продовженням дорогої і життєво важливої для українського народу традиції народолюбства й вірності патріотичному обов’язку. Найголовніше те, що це самобутній поет – на рівні сучасного поетичного мислення, схильний до філософського заглиблення й самовираження, до герметичної самовідданості поетичного слова і водночас до синтезу глибинних традиційних джерел українського художнього образотворення з поетичною мовою ХХ століття.

Як громадянин України і мислитель В. Стус найповніше виявив себе в публіцистиці. І цей творчий доробок засвідчує і переконує, що кожному українцеві можна саможертовно і з великою самовідданістю любити Україну “во время люте”, в найтяжчі хвилини її буття, її національної руйнації.

Чолом мудрого, далекоглядного і відчайдушного українця поет зіткнувся з страшною епохою, героїчно загинув, але не програв. Його найзаповітніша мрія звершується: відроджується Україна, твориться українська нація, в підмурини котрої поклав свій яскравий талант і любов до України і В. Стус.

Поетичний доробок митця, незважаючи на вкрай несприятливі умови для творчості (адже, за його словами, “легше було написати, аніж зберегти” [16, 4]) – дуже великий. Першу юнацьку збірку “Зимові дерева” наприкінці 60-х років поет запропонував видавництву. Уже в цій збірці почали визначатися деякі мотиви творчості поета. Це, насамперед, лірика кохання. Власне, щось ширше. Захоплення і розчарування, переживання невдач (природно, кожної з них як непоправної і згубної) – немовби зізнання душі про зусилля знайти відгук у світі, зріднитися з іншою душею, цим подолавши самоту, а отже і власну невикінченність, і долучившись до чогось загально значимого. В. Стус завжди гостро відчував і переживав свою самоту, але не ототожнюймо цю самоту з побутовою і навіть взагалі фактичною – хоч залежність між ними є; все-таки фактично він був серед друзів, але високоорганізована особистість завжди мучиться не так своєю не так минулою покинутістю, як екзистенціальною самотою, що в ній концентрується відчуття недосконалості людського “Я”, суспільства і світу. Отож, лірика кохання – це і лірика найінтимнішої орієнтації в цінностях людських відносин взагалі, лірика самовипробування на соціальну і духовну резонантність своєї особистості.

Поет прагнув передавати складні, майже невловимі психологічні перепади настроїв, які максимально посилюють почуття і доводять емоційну напругу до граничного стану. Далі – вибух, іноді неочікуваний, непередбачуваний нерідко – й небажаний.

У своїх поезіях В. Стус відтворив добро і справедливість, правду і гуманність. Він не мислив життя без України, ця безмежна любов проходила через усі його твори.

Твори В. Стуса напливають на читача сюжетними гомінливими хвилями, вливаються в душу, суще, розум. Мало знайдеться серед його поетичної спадщини «сюжетних? віршів, які читач міг би переповісти своїми словами.

Його поезія — новаторська за своєю суттю, оригінальна філософським осмисленням буттям, вона нелегка для розуміння, бо поет часто відходить від установлених канонів образотворення, смислів деформує слова й поняття.

Він розмірковує над сутністю людського існування, шукає шляхи боротьби за людську правду.

Поезія В. Стуса дихає шевченківською традицією – часом бачимо майже пряме опертя на образи „Кобзаря", які стали вже невід'ємною часткою психології українця. У багатьох поезіях В. Стуса виступає образ Долі, так як і у творах Т. Шевченка. Дорога обох поетів була пов'язана з думками про вічність, добро і зло, славу і перемогу, бо без них не існує ні поезії, ні поета. А Україна? Це найпрекрасніший образ у творах обох авторів. Т. Шевченко писав: „Я так, я так її люблю, мою Україну - небогу"(, і, ніби підтвердження, звучать поетові слова: „То пропікає душу Україна – та, за котрою погляд марне рву". [21, 14]

Що ж, кожен із них був сином свого часу, тих історичних подій, свідком і учасником яких йому судилося стати, тих літературно-мистецьких, естетичних та світоглядно-філософських обширів та грунту, на якому зростав і розвивався талант. Але їх єднає ще одне: при всій відмінності поетичного світу кожного з них для обох питомим, органічним є дух національного, той генотип, на якому грунтується, з якого проростає творчість і Т. Шевченка, й В. Стуса.

Василь Стус, як поет, невіддільний від свого покоління – Василя Симоненка, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Ігоря Калинця. Те ж гостре відчуття людського болю і кривд народу, та ж потреба поразки й справедливості. А як пронизливо і боляче, як особистісно озвався у нього мотив “безневинної провини”, такий характерний для всього покоління поетів -шістдесятників:

Дивлюсь на тебе – і не пізнаю:

Це ти, скажи, це ти, мій любий сину?

Ти, перед ким я чую безпровинну

Свою провину – рту, котру таю

І від самого себе? [51, 85]

Та особистий біль не може відвернути від „страсної дороги", бо поет мусить спокутувати „безпровинну свою провину" за весь народ, за всю епоху. В. Стус прагнув очистити історію, поезію, власну душу від нашарувань неправди, фальшу, нещирості й відновити текст первісний – істину. Він здійснював цю роботу тоді, коли на той фальшивий образ було накладено надто багато фарби. Поет заплатив за цю роботу життям, але час показав, що вона була немарною.

В. Стус не прирікав себе заздалегідь на жертовність. Обставини життя мимоволі визначили саме такий драматичний розвиток подій, і поет вхопився за це страдницьке своє покликання. Він заявляв: „Я просто інакше не можу! І жити не можу спокійно і не зможу! Я знаю, що за мною одного разу прийдуть, знаю свою долю, але я почуваю, що мушу її пережити саме ось так". [40, 2]

Жорстоке коло безнадії і відчаю невмолимо замикалося, щоб розірватися смертю. Але життя В. Стуса – подвиг в ім'я України, простого трудового народу.

Таку долю – трагічну і величну – поет обрав сам. Хоч вона й могла бути зовсім іншою.

Зараз його поезія міцно ввійшла в літературне життя України, а в життя діаспори навіть значно раніше. З великим запізненням, аж 1990 року в Україні з'явилася книжка його поезій „Дорога болю", згодом – „Під тягарем хреста" (1991), „Вікна в поза простір" (1992).

Але передусім вражає ця людина відвагою і самозреченістю, з якою вступила в бій із темними силами більшовицької реакції за високі ідеали добра, справедливості, гуманізму, за національну гідність і самостійність українського народу.

В. Стус – глибоко національний поет. Він зумів відчути і відобразити світ свого народу, нації в складних історичних перепадах минулого й сучасності, спостерігати ті зміни, які відбулися з часів Т. Шевченка. Не випадково нині говорять про українську літературу від Т. Шевченка до В. Стуса.

Отже, своїм творчим доробком митець піднявся до вершин світової поезії. Сьогодні його порівнюють із такими видатними письменниками, як Р. М. Рільке, Б-І. Антонич, М. Булгаков, Б. Пастернак. Він відомий як обдарований перекладач творів визначних майстрів художнього слова, близьких йому за образною суттю та спрямованістю й глибиною думки. Це – Й.В. Гете, Р.М. Рільке, Г. Лорка, М. Цветаєва, Д. Білоус, М. Богданович та інші близькі В.Стусові внутрішнім світом та поетичним ладом митці.