Ліричний герой і середовище: існування як протидія

У В. Стуса є прекрасні слова про поета: "Поет – це людина. Насамперед. А людина – це добродій" [50, 8] . Коли ж довкола тебе зло, сваволя, наруга і беззаконня, то ти – людина-добродій – мусиш протистояти злу. І В. Стус протистояв злу. За його крилатими словами-вчинки, за ними – "дорога болю", невизнання, ув'язнення, брежнєвські табори. В. Стус мужньо переніс всі випробування долі і "в смерті повернувся до життя".

Його лірика – одкровенна розмова добровільного вигнанця, політв'язня, який до кінця був переконаний в тому, що правда і добро здолають зло. Розумів поет й інше: без боротьби у державі "напівправди, напівпітьми" добро не восторжествує.

Філософія життя і смерті не є позою поета і він переконав нас у цьому особистим прикладом, повернувшись на Батьківщину в труні.

Без каяття, чесно проніс він свій хрест, не похитнувся ні перед суддями, ні перед стражданням. Підсумовуючи пережите, В. Стус писав:

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест,

що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верств,

що жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття..." [51, 206]

Таке сходження на Голгофу гідне подиву. Та для В. Стуса важлива не слава заради слави. Його стійкість у неймовірно важких таборових умовах підкреслювала правильність обраного шляху, вселяла віру іншим у можливість перемоги. Тому ув'язнення не зламало духу поета, не поставило його на коліна. Навпаки, з кожним днем він ставав все більш фізично загартованим, ше краще усвідомлював свою місію борця проти тоталітарної системи.

У деяких творах немає конкретних випадків соціальної кривди чи зла. Ліричний герой поета підноситься над особистими прорахунками із суспільством. Навіть у вірші, присвяченому пам'яті художниці Алли Горської, яка стала жертвою кадебістської жорстокості, В. Стус підноситься над власним болем за втраченим другом. Передає його як біль всієї України – "у чорній стужі сонце України..." [52, 18]. До власної музи тут лише єдине благання: "Ярій, душе! Ярій, а не ридай!" [52, 19]

Автор висловлює думку, що час "молитов і сподівань" на добро, порядність, чесність минув. Україна, на думку поета, ніколи не стане демократичною держа-вою вільних громадян, національне свідомих патріотів, якщо лише пасивно вболівати над власною недолею. Мужні духом повинні приймати хресну дорогу протистояння і боротьби. Глибока любов до України, прагнення бачити її вільною поглиблювали вимогливість поета до співвітчизників брати на себе відповідальність за долю держави. Ганебна мовчанка осмислюється поетом як великий гріх.

Важливо з’ясувати якими якостями наділяє буття ліричного героя В. Стус. Адже від цього залежить розуміння духовного вибору митця. А оскільки автор вписує ліричного героя в простір тоталітарної держави, яку уявляє простором смерті, то точки їх дотику дають можливість говорити:

То все не так. Бо ти не ти,

і не живий. А тільки згадка

минулих літ. Через мости

віків блага маленька кладка.

А небо корчиться в тобі

своїм надсадним загасанням,

яке ти тільки звеш стражданням. [51, 118]

Існування людини в тоталітарному суспільстві, на думку В.Стуса, спрямоване в русло духовного самознищення. Смертоносність дійсності вражає особу, призводить до морального зубожіння. Ліричний герой В.Стуса, замкнений у стислому проміжку фізичного життя, не має можливості торкнутися вічних цінностей. Для нього життя є «умиранням безкінечного в кінечному, вічного в тимчасовому»[15, 12]. Його духовному удосконаленню не сприяють обставини існування, які виявляються в образах мертвого світу, нестерпного світу, цвинтаря душ…:

У тридцять літ ти тільки народився,

аби збагнути: метрвий ти єси

у мертвім світі. І нема нікого

окруж. Ти тільки сам. І – мрець єси. [52, 45]

Виникає проблема усвідомлення того хто ти є насправді. Розуміння власної внутрішньої омертвілості призводить до невдоволення собою, бачення в собі безликої, духовно-знівельованої істоти, яка хоче витіснити справжнє одухотворене «Я»:

Мені здається, що живу не я,

а інший хтось живе за мене в світі

в моїй подобі.

Ні очей, ні вух,

ні рук, ні ніг, ні рота. Очужілий

в своєму тілі. [51, 97]

Під дією чужих, ворожих впливів формується комплекс меншовартості. На цій основі зникає інтерес до життя, починають переважати інертність та збайдужіння. Вони підсилені принципом вакуумності, який панує у світі: суспільний простір не дає повноцінних відчуттів, гасить внутрішні імпульси героя, вбиває волю до життя. Відмирання прагнень – результат перебування людини в часопросторі смерті, де за прояви індивідуальності приходить покарання, де руйнуються будь-які починання. Тому митець дуже часто ототожнює життя і смерть, зливає їх в єдиний слово образ «життєсмерть».

Підстав для таких тверджень у поета було досить: розгорнуті владою репресії формували уявлення про світ як ворожий творчій особистості митця. Так витворюється ситуація загострених переживань ліричного героя у передчутті смерті й насамперед – духовності, яка кваліфікується як межова. Її сутність – болючі враження, спричинені катастрофою конкретної людської долі. Ліричний герой Василя Стуса часто опиняється в умовах, коли безвихідь повністю опановує його. Віч-на-віч він стикається з проблемою смерті, відчуває безмежжя страху, болю, приреченості, вини…

Василь Стус входить в межову ситуацію через усвідомлення безперспективності свого існування в мертвому середовищі. Для особи стусівського духовного потенціалу це справді катастрофа:

Ти ждеш іще народження для себе,

А смерть ввійшла у тебе вже давно. [52, 12]

Змушеність перебувати у ворожому оточенні, нездатність змінити життя, що прирікає на пасивне страждання, роблять поета відкритим для осягнення буттєвих істин, зокрема «закиненості» людини у ворожий світ, його згубності для особистості: «Людину тривожить, їй погрожує і завдає потрясіння її становище у світі» [16, 20 ].

З цієї ситуації є два виходи. Перший – прийняття правил бездуховного світу, намагання вписатися в нього, знайти свою нішу. Пішовши цим шляхом, людина може одержати повне полегшення. Коли зламано сили її опору, вона переживає стан абсурдної радості від того, що спав тягар відповідальності за світ і за себе у ньому. «Я нічого не вирішую», – така логіка абсурдної особи. Жити з цією філософією не складно, адже вона не вимагає протидіяти насильству, що панує навколо. Збірка «Веселий цвинтар» густо заселена персонажами з подібним світобаченням.

На противагу їм виступає герой трагічного стоїцизму, який не погоджується деградувати разом із іншими. Його долею є страждання, що допомагає виробити власні високі цінності. У момент вибору між абсурдним полегшенням-самозрадою-самознищенням і протидією натиску простору смерті на душу він обирає останнє.

Усвідомлення свого трагічного становища і прийняття рішення змінити його, присвятити себе високій меті є «екзистенційним стрибком». Ліричний герой В. Стуса здійснює цей стрибок. Уже в перших збірках він інтелектуально опановує ситуацію, виробляє імунітет проти смертоносної дійсності, аналізує свою рокованість у ній. Прагнення «витворити рай», піти «із світу імітацій», обминути «самосмерть» починає домінувати в його єстві. Вічність уявляється герою поза часом і простором тоталітарної держави, де доводиться жити. Це могутнє організовуюче начало всесвіту. Вписати туди своє «Я», на думку поета, можна тільки через злиття з сутністю вічного, котре митець розуміє як трансцендентне, тобто поза межами власного фізичного буття. Конкретне ж земне існування жахає як письменника, так і його героя. Він ототожнює його зі смертю. Адже тільки знання смертності вивільняє людину для можливо істинного буття… Від того , що вона в силі прийняти свою смертність, здатна померти:

Згадай, знеможений життям,

знеможений, змагай.

Минуле вабить вороттям

і врочить, і нехай. [54, 19]

Отже, ліричний герой в середовищі свого існування не ухиляється від нього, не опускає руки, а сміливо ступає крок назустріч, будучи свідомим того, що відтепер його життєва дорога проляже через страждання:

Здрастуй, бідо моя чорна,

Здрастуй, страсна моя путь. [54, 20]

Вибір ліричного героя – у «прямостоянні» перед жорстокою дійсністю, адже за ним – ув’язнена нація. Прийняти важкі випробування варто, якщо це робиться в ім’я високої мети.