Внутрішня розсіяність ліричного героя

В тематиці поетової творчості надиво багато моментів розсіяння та роздвоєння, які йдуть упарі з моментами літературних ремінісценцій. Тому важливо зупинитися над рухом розсіяння, роздвоєння й остаточного єднання в його поезії та спробувати накреслити траєкторію цього руху на прикладах його образів.

У ранній творчості В. Стуса знаходимо чимало пасажів, в яких сумлінно вираховуються частини тіла самого героя, його коханої й навіть інших людей, неначе ці частини тіла існують самі для себе, незалежно від центру організму. Таких місць так багато, що вони відразу звертають на себе читачеву увагу. В них поет неначе викладає нам сам процес такого «фізіологічного» розсіяння:

Вийду з зазубнів

розбіганої власної душі

і гукатиму:

– Сходьтесь,

тут, окрім нас, немає нікого.

І всі частини мого тіла

опівночі почнуть повертатися,

як добрі нічні феї.

– Сходьтесь! Уже споночіло!

Я один, і більше нема нікого. [50, 54]

У яскравішому пасажі, ліричний герой почувається фізично неповним через те, що його грабує час:

Довго очікувана попереду,

минає молодість, лишаючи...

тугу каліки – з ампутованими кінцівками. [50, 70]

Фізіологічно зображене розсіювання себе самого, віднімання від себе самого, неначе переслідує ліричного героя:

Заким пролізеш у голки вушко –

обдерешся, як пес в шелюгах.

Все побільше – лишаєш з одягом,

все поменше – з собою. [50, 67]

Та згодом це розсіяння переходить із площини фізіологічної на психічну, де воно, звичайно, почалося; воно спричиняє якийсь таємний страх, своєрідний, майже клінічний «Анґст». Ліричний герой попереджає сам себе:

І Дніпро у моїх очах,

катери і автомобілі.

І не розхлюпати себе.[50, 64]

або

А ти не бережешся, ні?

А ти – не бережешся?

Думаєш – вистачить на віки?

На рік бодай – вистачить? [50, 65]

У першому наведеному уривках ліричному героєві загрожує зовнішність, а в другомуму – внутрішність, власні спогади, туга, гризоти.

Розсівають, і спричиняють страх, різні чинники зовнішнього й внутрішнього світу. Розсіває порожня активність порожніх буднів, оце кошмарно-кафківське бігання по бібліотеках, чергах і далеких-далеких побаченнях, де є тільки натяк на якийсь далекий, заобрійний біг. Та проте, врешті-решт, він також розсіває. Але це буденне бігання, яке загрожує не тільки ліричному героєві, але й його коханій у наступному, майже досконало зрівноваженому верлібрі:

Розгублена між роботою і дозвіллям –

вечірньою школою, чергами, перукарнею,

дощовою погодою і театром,

комсомольськими зборами, подругами з гуртожитку,

ти прийдеш до мене

самотня, настрашена і чужа,

розграбована на всі свої сто шістдесят сантиметрів зросту. [51, 59]

Та найнебезпечнішим чинником розсіяння є Інший. Тут слід згадати думку Сартра про те, що в немилосердному погляді Іншого ми стаємо відчуженими перед собою і для себе. Дуже сильний і справді своєрідно сартрівський приклад такої безборонности і самовідчуженості в погляді Іншого зустрічаємо в прекрасному ранньому вірші «Натурщик»:

Ці пружні пальці,

що взяли його

поперек горла:

передайся ввесь в чужі холодні зсатанілі очі.

Піддатливий, мов глина,

не знайде,

за що вхопитись.

Терпне мертве тіло,

і вже, мембранований,

натурщик остигає

на гострій, ніби шпиль,

колючій ноті. [51,68]

І справді, своєрідно трансцендентальні нотки, що приглушено звучать у творі, натякають на природу натурщика не тільки як на пасивний об'єкт, але й як на активну енерґію мистецтва: йдеться, мабуть, про самообнаження поета в своїй поезії і, отже, про оте «саморозхлюпування», що його на цьому рівні нашого читання неначе боїться таке домінуюче «я», як Стусове. І тут починаємо бачити важливе поєднання принципу розсівання з центральністю «я» в поезії В. Стуса: чинники маскування «я» самі собою загрожують цьому «я», вбираючи в себе багато його енергії.

Звичайно, найнебезпечніший погляд Іншого – це злозичливий, злочинний погляд ворога. Навіть ще на волі, молодий В. Стус знає, хто його ворог, ще заки сам ворог знає свою ролю в цій смертельній грі. Залишається тепер єдиний моральний вибір: безнастанною провокацією донести до ворога свідомість цієї його ролі. З цього виходить, що погляд ворога віднімає, випиває, розсіває тільки тоді, коли ліричний герой скоряється перед цим поглядом. Тільки тоді погляд ворога має силу відчужувати «я» від себе й від світу. Отже, не так сам ворог, як покора перед ворогом, як страх перед ним – справжній ворог.

Вже не знайтись межи поразок,

хоч сто мене – в мені,

коли у грудях – сто відраз

і кожна з них – до днів,

котрі прожив, припавши ниць

до болю. Ридма – ріс...

Сни самознищення і сни,

де тільки самолють.

Смертельно хорі кажани

об архітрави б'ють.[50, 89]

У наведених рядках погляд супротив ника веде або до самогубства, себто до остаточного розсіяння, абож до гіршого – до самозради, до переміни власного «я» в іншу, ганебну псевдоєдність, яка являється найрадикальнішою самозгубою.

Чи в мить крутого самопочезання

він надто пильно стежив шлях утрат, –

лиш так його спотворило дерзання

тим виразом вибачливих жалів,

самодосад, стеребленої волі

і отворами поглядів зчужілих,

що він навік лишився під собою

для пробування, нижчого за смерть. [50, 42]

У нестерпно-монотонній сучасності буднів єдине, що залишається, – це вічно чекати на майбутнє. Але остаточна іронія часу в тому, що оте майбутнє, яке манить нас своїми несподіваними можливостями, саме собою завжди віддаляється, завжди трагічно залишається майбутнім. Ця темпоральна абсурдність, яка немилосердно розбиває надії, розсіває їх, спершу обернувши ліричного героя у пасивну жертву часу:

Чекання, вибираючи мене,

обростає гудками, пострілами, криками. [50, 18]

Попереду залишається тільки старість і смерть, як остаточна, метафізично-іронічна розв'язка розсівання – довічне скаменіння:

І старієш, і вижидаєш вік,

що пробіжить і спиниться в долині.

Метляння рук, і подумів, і снів

заступить скрип іржавого завіса. [50, 76]

Неодноразово в поезії В. Стуса можна простежити ще одне – благодійне розсіяння, яке криється в нібито ворожих відношеннях ліричного героя до світу: з одного боку, ліричний герой прагне спокою, а з другого – бунту. Вкінці, ці два крила стають взаємно допоміжними, неначе в спокої є бунт, а в бунті – спокій.

Отже, світ, який стояв на протилежному полюсі до поетового «я» і розсіював його через своє власне розсіяння, – цей світ тепер єднає. І єднає він тому, що розсіває, не «незважаючи», а саме «зважаючи» на страждання, що їх світ уміє людям заподіяти, не тільки жорстокістю самих людей, але навіть жорстокістю природи.