Внутрішній стоїцизм ліричного героя та його зумовленість

Новий духовний життєпис починається з перенесення уваги із зовнішнього світу на внутрішній. Поет підсвідомо пише біографію ліричному герою, суть якої – «виплекати душу», непідвладну злу і максимально досконалу. Відповідно у творчому доробку митця можна віднайти твори, присвячені темі внутрішньої боротьби. Один із найбільш цікавих – вірш «У цьому полі синьому, як льон».

У ньому виділяється наскрізний символічний образ синього поля, який уособлює духовний простір головного героя, який знаходиться завжди на самоті з собою:

У цьому полі, синьому, як льон,

де тільки ти – і ні душі навколо,

уздрів і скляк – блукало серед поля

сто тіней. В полі, синьому, як льон.

І в цьому полі, синьому, як льон,

судилося тобі самому бути,

судилося себе самого чути. [51, 120]

Духовний простір (внутрішній світ) головного героя, на думку поета, – це основне місце його самоствердження, яке у свою чергу, виступає передумовою самореалізації, досягнення того, що передбачене долею. Тому самореалізуватися для ліричного героя В.Стуса – це «пізнати долі». Оскільки прожити життя відповідно до призначення важко, то «спізнати долі» означає «пізнати покути» (покарання життєвими труднощами), «власної неволі».

У душі постійно відбувається боротьба між її покликанням і тим, що заважає йому здійснюватися («супроти тебе – сто тебе супроти»). У вірші письменника образи ста тіней, що символізують сумніви, страхи, вагання, подаються як супротивники покликання людини, вищого духовного начала в ній. Тому внутрішній світ, за визначенням поета, – «рідна чужина» [32, 3].

У процесі внутрішньої боротьби за самореалізацією не раз постає питання доцільності цієї боротьби. Це наштовхує на думку про відступ від обраного шляху. Внутрішній діалог, що передає діалектику вироблення буттєвих переконань, будується у формі запитань і відповідей. Запитання : вдатися до втечі? Стежину власну, ніби дріт, згорнуть? покликані відтворити стан людини на психологічному роздоріжжі у момент вибору: жити у важкій боротьбі за краще в собі, виконувати власне призначення чи піддатися слабкості. Ліричний герой В. Стуса вирішує однозначно: «Ні. Вистояти» [51,120] . Схвильованість, емоційну загостреність ситуації підкреслює уривчасте мовлення, слова-речення:

Ні. Вистояти. Вистояти. Ні –

стояти. Тільки тут. У цьому полі,

що наче льон. [51, 120]

У цих категоричних словах – і трагічний стоїцизм поета, і бажання здійснитися як людина, пізнати суть життя, його міру. За таких умов дух завжди в борінні, ламає перепони, не визнає залежності від фізичних умов буття. Але щоб правильно вибрати життєву лінію, людина має пройти складний шлях внутрішнього перетворення. Найперше – визначити сутність свого призначення на землі.

Перебування в тюрмі не веде поета до внутрішнього занепаду. Навпаки, в атмосфері репресій, в переживанні – фізично і психологічно – критичних ситуацій В. Стуса убачає можливість отримати неповторний духовний досвід, який розширить світоглядні горизонти, збагатить новими емоціями, а в результаті – приведе до неповторних морально-етичних та творчих здобутків. Переживши короткий етап «катастрофи», він починає сприймати перебування в тюрмі, крізь призму «упокореного болю» – спокійного усвідомлення трагічності долі. Вихід із краху життя поет здійснював шляхом пошуку гармонії у внутрішньому «Я». Проблему свободи В. Стус вирішує екзистенціальним принципом: людина така, якою вона сама себе вибирає. Як сказав П. Сартр «людина засуджена бути вільною» [17, 8]. Цю фразу варто вважати лейтмотивом внутрішнього життя поета в той час.

У вірші «Господи, гніву пречистого» автор декларує стоїцизм – прямолінійно, з повним усвідомленням сили і незламності: «Де не стоятиму – вистою» [51, 135]. Він показує героєву непідвладність обставинам, непорушність принципів за жодних умов. Окреслену поведінку поет вважає єдино правильною з погляду збереження моральної повноцінності. Не випадково у тексті пряме звернення до Бога і згадка про матір. Поет бачить в уяві найвищих духовних провідників, котрі визначають внутрішнє обличчя людини. Він змальовує життя ліричного героя як священнодійство, художньо виражає надію про вічне існування: надією довжу його в віки .

Усе разом підтверджує думку, що поет дивиться на своє життя як на високу місію у боротьбі супроти держави смерті. Для такого двобою потрібна незаплямована душа, яка сповідує найвищі ідеали. Сила народжується у випробуваннях. Ліричний герой протидіє внутрішній слабкості, тузі, щоб не зрадити духовному покликанню: бути яким мати вродила. Він сприймає трагічні обставини існування, біду в позитивному плані – як спосіб вироблення внутрішньої сили.

Стверджувальні інтонації, які пронизують вірш, накладаються на все сказане поетом і підсилюють його впевнений голос, правоту життєвої позиції. Ліричний герой захищає власну індивідуальність, боляче переносить, коли й інші дозволяють розчавлювати свою душу. Так, у вірші «Невже ти народився, чоловіче» простежуються розмірковування над долею тюремного наглядача. Життю і діяльності цієї людини автор протиставляє власну позицію незламності й визначає її вищість. Аргументація виходить з того, що в суспільстві гноблення невільниками є всі, а істинної свободи можна досягти лише у сфері духовно-психологічній:

Невже ти народився, чоловіче,

щоб зазирати в келію мою?

Невже твоє життя тебе не кличе?

Чи ти спізнав життєву путь свою

на цій безрадісній сумній роботі,

де все людською мукою взялось.

Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі,

твоїм нещастям серце пойнялось

моє недужне. Ти ж за мене вдвоє

нещасніший. Я сам. А ти лиш тінь.

Я є добро. Ати труха і тлінь. [51, 175]

Нищенню, ігноруванню особистості, обмеженню свободи поет протиставив свої, високі морально-етичні переконання і творчість, яка за визначенням екзистенціалізму, дає можливість справжньої свободи. У такий спосіб ліричний герой шукав відповіді на одне з питань: як забезпечити власне становлення особистості в абсурдному і жорстокому оточенні? Дилема між справжнім і несправжнім існуванням вирішується однозначно: справжнє є вільним, незалежне від критичних обставин, забезпечує самореалізацію людини, несправжнє означає плисти за течією життя, вживатися з неправдою, бути конформістом, допустити втрату власної унікальності, уподібнитись до сірої, знеособленої маси.

У поетичній концепції людини, перебуваючи на екзистенцій ній межі – буття і небуття, – творить новий спосіб сприйняття зовнішнього світу і новий внутрішній світ, вона виростає незримо, самовдосконалюється – і переростає саму себе, у розвитку душі, моральності, робить навіть більше за свої можливості. У поезії «Цей біль – як алкоголь агоній» художньо висвітлено погляд автора на проблему відшукання власного призначення, своєї буттєвої місії. Умова цього відшукання – заглиблення у своє, внутрішнє буття.

Ліричний герой поезії перебуває в стані глибокого душевного страждання, окресленого словами «біль», «жаль»:

Цей біль – як алкоголь агоній,

Як вимерзлий до хрусту жаль.

Передруковуйте прокльони

І переписуйте печаль.[51, 119]

Біль головного героя прирівнюється до стану на межі між життям і смертю, ефорійним і отруйним водночас: агонія – стан перед настанням смерті.

Заглиблення у власні почуття поет бачить умовою відшукання буттєвих істин. Екзистенційне переживання автор протиставляє марнослів’ю – істерії, яка була розгорнута в засобах масової інформації проти шістдесятників. Тому таке марнослів’я заперечується у:

Передруковуйте прокльони

І переписуйте печаль. [51, 119]

Пошук істини буття, за художньою концепцією твору, – процес болісний, коли людина не шкодує себе, забуває про спокійне життя і світ:

Давно забуто, що є жити,

і що є світ, і що є ти. [51, 119]

Вираз «давно забуто, що є жити» піддається осмислення на тлі фразеологізму «забути себе». Справді, крайнє напруження власних душевних сил, осмислене у В. Стуса поняттям несамовитості, є виявом того, що людина не прагне зберегти себе як фізичного суб’єкта. Натомість вона відбувається як особистість:

У власне тіло увійти

дано лише несамовитим. [51, 119]

«У власне тіло увійти» означає знайти самого себе, тобто зрозуміти своє призначення, своє покликання.

Ліричний герой усвідомлює, що шлях до себе – довгий і напружений, пов’язаний з великими затратами душевної енергії. Його тривалість – до знищення себе:

А ти ще довго сатаній,

Ще довго сатаній допоки

Помреш, відчувши власні кроки

На сивій голові своїй. [51, 119]

Отже, ліричний герой поезії, свідомо йде на власну фізичну жертву, щоб знайти себе як духовну особистість. Вираз «власні кроки на сивій голові» асоціюється з образом «виступання за межі сущого», перенесення свого «Я» у духовне буття – для того, щоб досягти справжньої свободи. Смисловому розшифровуванню наведеного виразу сприяє і національне народнопоетичне «на свою голову», тобто собі на шкоду. Так формулюється судження ліричного героя: жертвуючи власним фізичним існуванням, досягти справжньої свободи у пошуках себе, обрати буттєвий стан страждання, щоб відбутися як особистість.

Принципова своєрідність бачення елементів внутрішньої екзистенції – виділення їх категоріального змісту. Біль – це для поета не просто вимушений стан буття, свідчення антагоністичності світу щодо людини. У ньому вбачається доцільність з погляду вічного, з погляду прилучення особистості до справжнього, абсолютного.

Стус почав змінювати своє ставлення до проблеми смерті, до життя в агресивному оточенні. Поет увійшов у якісно інший духовний вимір і почав розглядати «життєсмерть» як послане долею випробування, що гартує характер, робить душу світлою і досконалою.

Ліричний герой твору «Мені зоря сіяла нині вранці» відкриває для себе незвичайну творчість в умовах тюремної ізоляції – збагачення власного духу: тепер це майже єдиний сенс його життя. Така істина відкривається йому через усвідомлення доцільності свого болісного майбутнього, уявленого йому в образі зорі-долі:

Ота зоря – то тільки скалок болю,

що вічністю пройнятий , мов огнем.

Ота зоря – вістунка твого шляху,

хреста і долі – ніби вічна мати. [51, 128]

Слова і біль стають контекстуальними синонімами. Ліричний герой уявляється огорнутим космічною енергією просвітлення, що підносить людську істоту до неба од землі на відстань справедливості. Не випадкові у вірші архаїзми високого стилістичного звучання, що позначають здобуття духовного досвіду. Єдиним змістовим ланцюгом пов’язуються поетизми «вічність», «всесвіт», «хрест» і «доля» – з них постає вимір власного життєвого шляху моральними категоріями, виробленими людством протягом його історичного розвитку. Власне ліричний герой веде діалог із вічністю – не даремно ж всесвіт до нього озвався прихованим бажанням співчуття та іскрою високої незгоди. Це духовний досвід людства, відбитий у поняттях моральності, справедливості, людської гідності, приходить на допомогу поету, підтримує у скрутну хвилину.

Поет еволюціонував до ідеї про власну обраність долею, про накреслену провидіннями його життєву місію. Цей внутрішній шлях особливо добре змальований у вірші «Терпи, терпи – терпець тебе шліфує». У поезії ідеї ліричного героя органічно об’єднані в єдину філософську систему, сукупність принципів. Головний герой самотній на обраному шляху, він тільки власноруч повинен знести те, що судилося на віку, і ніхто не може йому допомогти чи перешкодити у цьому:

Ніхто тебе в недолі не врятує;

але й не зіб’є з власної тропи. [51, 315]

Свою роль виконує і останній рядок вірша, у якому зображено, що місія ліричного героя має духовний характер. Адже слова «осердя», що позначає внутрішній світ, та «погляд», яке показує спосіб внутрішнього віддзеркалення цього світу, є атрибутами самохарактеристики героя, як і слово «сумний», що підкреслює трагедійне світосприймання.

Перебуваючи між добром і злом доводиться постійно вибирати. Адже вказаний вибір означав життєвий шлях , позначений стражданням. Земне і небесне як символи різних буттєвих перспектив співіснують в уявленні поета. І образ Бога має тут чітке визначене наповнення. Він замальовується в ракурсі духовного злету ліричного «Я», пориву до високого.

Ліричний герой поезії «Цей спалах снігу, тьмяно-синя тінь» бачиться в тюремному оточенні, яке зображене скупими штрихами. Отже він перебуває в пошуках такої форми тлумачення світу, яка допомогла б йому знайти душевний захисток. Головному герою відкривається емоційний зміст і зимового, і літнього пейзажу – їх умиротворення. Стан природи і внутрішнього світу героя співмірні.

Отже, перебуваючи між добром і злом доводиться постійно вибирати. Варто відійти від банального розуміння зазначеної дилеми. Для ліричного героя вказаний вибір означав життєвий шлях, позначений стражданнями. Тільки через біль герой приходив до істинного Бога, який відкривав для нього гармонійне внутрішнє існування, давав відчуття щастя.