Страждання як шлях до осягнення буттєвих істин

За твердженням багатьох дослідників, головною рисою поезії митця є її страждання та трагізм. Як пише Іван Дзюба, «в історії світової культури помітні два протилежні типи поетичних натур: той, що знаходить радість і мудрість у простих, всім відомих від Бога даних виявах життя, і той, що за рутиною буденщини бачить трагічні бездоння незбагненного страждання, дошукується неможливої відповіді на вічні питання і застрашений від початковою абсурдністю буття перед очима смерті, хоча й може дивитися в них стоїчно» [12, 20].

В. Стус ближчій до поетів отого другого психологічного полюсу – страждання та трагізму. Саме тому для поета ліричний герой – це насамперед особа, яка страждає. Страждання виявляє у творах загальнолюдський філософський зміст: одвічний болісний пошук людиною втраченого раю, землі обітованої, пристановища духу:

Людино, що твої воління,

віками значені сліди?

Оце впокоєне струміння

прозрінь, ридання і біди.

І що усі твої напасті,

і сподівання, і жалі,

як по Вітчизні вічні страсті,

горять, як зорі на шпилі. [52, 38]

Через страждання ліричний герой усвідомлює свою творчу індивідуальність і неповторність свого життєвого шляху – дороги болю. Зрештою, головний герой Стусових поезій окреслюється через метафоричну сполуку болю, де це почуття розглядається як перспектива самоформування, знаходження себе.

Неодноразово в своєму поетичному доробку автор запевняє в утвердженні кінцевої стійкості духу. Долаючи життєві перешкоди, він приходить до думки, що лише внутрішня сила, яка поєднує духовні, морально-етичні чесноти допоможе йому втриматися на межі, залишаючись при цьому собою.

Поет намагається вибудовує в ліричному герої світлий духовний храм, який стає еталоном високих моральних цінностей, використовує вироблену раніше художню модель, розвиваючи тему внутрішнього буття у двох основних напрямах – страждання і здобуття духовної довершеності. Про це свідчить насамперед поетичний словник автора.

У ньому наскрізними є образи душі та серця, які лежать в основі духовної біографії ліричного героя, його внутрішнього світу, в якому точиться боротьба між гнітом стражденного земного існування й духовним, небесним злетом до вічного.

Прикметникові метафори, які вибудовуються навколо слів «душа» й «серце», у поезіях В. Стуса найчастіше пов’язані з ідеєю важких випробувань, Голгофи духу. Вони висвітлюють поняття тривоги, болю. Поет показує головного героя як стражденного.

У стильовому ключі ностальгії, туги за рідною землею написана поезія: «Верни до мене, пам’яте моя». Ліричний герой перебуваючи в розлуці з Батьківщиною, творить її із свого зболілого серця, намагається подолати страждання шляхом уявного наближення до неї.

Особистість в умовах такого суспільного середовища приречена на самотність, адже в тоталітарному суспільстві є небагато людей, яких не лякає ув'язнення, перспектива вибути із гри. З рядків —

Самоти згорьовані хорали

геть мені дорогу замели. [52, 39]

постає образ людини, закинутої в чужий світ. Форма її буття — самотність — невідривна від криз і безвиході. Самота зіставляється із сумним церковним співом і завією, яка заважає йти вперед. Зазначені образні паралелі лягають в основу метафоричної конструкції, яка розкриває страждання як форму „бутя у світі" неординарної особи.

В абсурдному суспільстві мисляча людська істота може хіба що страждати. До чого спонукає це болюче переживання ліричного героя поезії? В усякому разі не нарікання на долю:

Що тебе клясти, моя недоле?

Не клену. Не кляв. Не проклену.[51, 214]

У цих словах— цілісність натури ліричного героя, його уміння узгоджувати своє минуле, теперішнє і майбутнє власними переконаннями. Життєвий вибір він убачає в стоїчному прийнятті труднощів, адже долею судилося йому „життя — одне стернисте поле".[51, 215]

Автор підкреслює, що ліричний герой чітко уявляє собі перспективу особистості в тоталітарному суспільстві, проте вона не зупиняє його. Яка моральна сила стоїть за цим? Його Батьківщина, нехай навіть утрачена, ледача, байдужа, осоружна,— це не просто територіальна, соціальна категорія, а насамперед категорія духовна, яка дає сенс усьому буттю.

Ліричний герой згаданої поезії втрачає абсурдну свободу, здобуваючи натомість причетність до вічних істин, ідеалів, один з яких — вітчизна.

Схоже ідейне спрямування має вірш «На колимськім морозі калина». Відірваний від України, герой герой відчуває тягар страждання:

Безгоміння, безлюддя довкола,

тільки сонце і простір, і сніг,

і котилося куль-покотьолом

моє серце в ведмежий барліг.

І зголілі модрини кричали,

тонко олень писався в імлі,

і зійшлися кінці і начала

на оцій чужинецькій землі.[51, 356]

Спостерігаючи реалії колимського краєвиду, автор ніби відчужений від них. У вірші гостро відчутне трагедійне світосприйняття ліричного героя, зумовлене в ланому випадку насильницьким відривом від Батьківщини.

Звертаючись до поезії «О земле втрачена, явися» Батьківщина бачиться ліричному героєві загубленим раєм, пристановищем для тіла й духу. Перші строфи:

О земле втрачена, явися –

бодай у знобленому сні!

І лазурово простелися,

і душу порятуй мені. [51, 333]

нагадують молитовне прохання: ліричний герой відтворює свою землю зі зболілої душі. Лірична кульмінація вірша – спогад про кохану дружину, забарвлений м’якою еротикою:

Твої пшеничні руки білі,

неначе шутий корч жалів,

де чорні коси на свтанні

і жаром спечені уста,

троянди пуп’янки духмяні

і вся ти – грішна і свята. [51, 333]

Дружина – найболючіший момент у згадці ліричного героя про рідну землю.

Читаючи вірші, бачимо, як поет страждає, перед ним завжди стоїть проблема вибору: чи мужньо вистояти перед силами зла, чи замкнутись у своєму внутрішньому світі. Герой обирає дорогу честі й мужності, оскільки вважає це єдиним правильним вибором, адже для національно-свідомої особистості іншої позиції не існує:

Ні. Вистояти. Вистояти. Ні – стояти.

Тільки тут. У цьому полі, що наче льон,

І власної неволі пізнати тут, на рідній чужині. [51, 120]

Неодноразово страждання головного героя породжені сумом за рідними, які на нього чекають, за друзями, які десь далеко й не залишають його в скруті. Ці спогади про дорогих людей ятрять душу, вона страждає, болить і вдень, і вночі. Але поет прагне вистояти, боротися за власне існування, не дати себе принизити й зганьбити. Саме це, на думку творця, потрібно людині, щоб не зламатися в тяжкий період свого життя. Поет готовий боротися до останнього подиху, до смерті:

А ти ще довго сатаній,

Ще довго сатаній, допоки

помреш, відчувши власні кроки

На сивій голові своїй. [52, 28]

Не одному Стусовому герою прийшлося ділити долю ізгоя. Ліричні герої поезій письменників шестидесятників глянули смерті у вічі, відбули заслання, вступати в політичну боротьбу, бо душа не мовчала, а добивалася правди.

У поезії «Як добре те, що смерті не боюсь я» чітко окреслено трагічний, страдницький шлях вірного сина України. Зі скупих, стриманих рядків постає образ мужньої людини, патріота, борця, який вірить у свою правоту та її грядущу перемогу. Вірш сприймається як своєрідний монолог, неначе останнє слово несправедливо засудженого героя, звернене до неправедних суддів. Зі спокійною гідністю, упевнено, без найменшого натяку на каяття звучать перші рядки твору:

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест,

що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верств... [51, 206]

Герой не боїться смерті й страждань, хоч знає, що вони йому судилися. Біблійний образ тяжкого хреста підтверджує справедливість справи, за яку він боровся, через асоціацію з образом Ісуса Христа, який сам ніс свій тяжкий хрест, на якому його розіп'яли на Голгофу. Ліричний герой стійко приймає присуд, бо „перед вами, судді, не клонюся" [51, 34]. Моральна сила вистояти, не клонитись, дає переконаність у тому, що правда – за ним, що він жив так, як треба, як достойна людина:

...жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття. [51, 206]

Переважна більшість творів поета пов’язаних із стражданням говного героя була присвячена Україні, рідному трудовому народу.

Не просто анатомія болю – аж до агонії душі, коли вона, до крові оббита в лабіринтах страждань, безнадійно б'ється об глухі мури світової байдужості. І не просто картина світу через призму страждань, хоч і це є: "тугий небокрай, погорбатілий з люті гірких дорікань...". Та тут і інше: власне страждання поєднане із стражданнями Вітчизни; узагальнений образ мук людства; страждання за всіх: "... та кожного кривда мене обпіка"...

Глибокимболем і великим сумом та стражданням віє від поезії «Ніч блукає, наче кінь стриножений». Ліричний герой відчуває складні душевні переживання, передає майже невловимі відтінки настрою, цілу гаму емоційних станів. У своїх думках він переноситься на Україну, марить нею, перед його очима постає українська ніч:

Ніч блукає, наче кінь стриножений,

по байраках, виярках, степах.

Відпусти мене, ясновельможний:

бачу Україну в тьмяних снах. [52, 45]

Ліричний герой просить коня перенести його на рідну землю:

дивен краю. Золотаве пір"я

од жар-птиці тулиться до вій. [52, 45]

Це по-казковому чарівна земля, адже тут спочивають після тяжкої праці мати, кохана і син, «навзнак, по вечірній зморі впавши» [52, 45]. Але сувора реальність невмолима:

О далеч непролазна,

о розлуко, ствердла на бурштин.[52, 45]

Ще хочеться звернути увагу на поезію «Ще вруняться горді Славутові кручі», ліричний сюжет якої теж будується на контрастних образах: безмежним просторам і красі української природи протиставляються фатальність долі, катастрофізм ситуації.

Світ, в якому перебуває ліричний герой, надзвичайно складний. В. Стус трактує дійсність як світ вибору й мужності, життя і смерті. Він з гіркотою усвідомлює, що час його проминув «птахом летючим», передчуває, що завершить життя в «чужинецькому краю», тож прощається зі своєю і водночас чужою Україною, що відторгла й забула рідного сина.

Отже, драматичне становище ліричного героя В. Стуса — у його відстоюванні індивідуальної внутрішньої свободи з одного боку, й потрапляння в залежність від своїх болючих почуттів до вітчизни, з іншого. Його енергія долає будь-які життєві перешкоди, дозволяючи ліричному героєві залишитися внутрішньо непереможним. Навіть у стражданнях він має своєрідне задоволення і спокій, адже в самотності, приречений на осібне існування, герой залишається собою.