ПОНЯТТЯ І СУТНІСТЬ СТИЛЮ УПРАВЛІННЯ

Успішне функціонування колективу в цілому, як і успішна діяльність кожного члена колективу, вимагають значних зусиль по їх організації, визначенню цільової на­правленості, координації діяльності індивідуумів і груп, створення умов для такої діяльності, тобто потребують управління. Тому одним із важливих аспектів організації праці в колективах є поділ працівників на керуючих і керо­ваних. Керівник - головний і організуючий елемент соці­альних систем управління.

У системі органів внутрішніх справ та підпорядко­ваних їм служб працюють сотні тисяч громадян. Їх щоден­ну працю, взаємодію між ними. виробничі, економічні і со­ціальні проблеми, що виникають у процесі оперативно-службової діяльності органів внутрішніх справ, організу­ють і вирішують керівники різних ланок.

До керівного складу в системі Міністерства внут­рішніх справ відносяться керівництво Міністерства, галу­зевих служб МВС, начальники та їх заступники в обласних, міських та районних управліннях, відділах і відділеннях та їх структурних підрозділах, слідчих апаратах, командири стройових підрозділів (полків, батальйонів, рот і взводів) і всі ті посадові особи, які мають повноваження щодо управ­ління особовим складом на постійній чи тимчасовій основі. Оперативно-розшукові та інші службові завдання, які ви­конують органи внутрішніх справ, їх місце і роль в системі виконавчої влади настільки складні, різноманітні й динамі­чні, що їх вирішенням займаються не окремі особи, а цілі колективи керівників-професіоналів. Практично в кожному органі внутрішніх справ функції управління виконує кілька

<<>>
посадових осіб. Якщо розглянути районний відділ внутрі­шніх справ, то це начальник райвідділу, кілька його засту­пників, начальники галузевих відділів і відділень та їх за­ступники (карного розшуку, служби боротьби з економіч­ною злочинністю, державтоінспекції, дільничних інспекто­рів, чергових частин, служб державної охорони та інших), командири стройових підрозділів, старші оперативні пра­цівники, старші дільничні інспектори, старші інспектори служб.

Вершиною розпорядчої влади в даному випадку є начальник районного відділу внутрішніх справ, перша осо­ба в управлінні службовою діяльністю, але роль і значення інших керівників в «ієрархічній» системі управління теж немала. Органи підрозділів внутрішніх справ України пра­цюють в основному цілодобово, щоденно на всій території держави. Вони мають відношення фактично до всіх сфер соціального, економічного і політичного життя держави. Хто ті люди, які організують діяльність органів внутрішніх справ, спрямовують їх на виконання законів держави, при-нмають управлінські рішення, підбирають, розставляють і виховують особовий склад, контролюють виконання ним службових обов'язків, мають великі власні обов'язки й права і несуть персональну відповідальність за функціону­вання системи? Яким вимогам вони мають відповідати са­мі, якого стилю вони, повинні дотримуватись в управлінні органами внутрішніх справ, які функції управління повинні брати на себе особисто? У зв'язку з цим слід розглянути поняття і суть стилю управління, функції керівника в про­цесі управління, вимоги до керівників органів внутрішніх справ, оцінку особистості керівника органів внутрішніх справ, культуру управління, здоров 'я керівника і його вплив на службову діяльність.

Стиль управління кожного конкретного керівника -це упорядкована сукупність робочих, практичних прийомів його поведінки і стосунків з підлеглими в процесі управ­ління, тобто в розробці, прийнятті рішень, організації їх виконання і контролю оперативно-службової діяльності. В стилі управління відображується власна концепція керівни­ка, його особистість, досвід, кругозір, характер; це його по­черк, ділові манери і ділова професійна грамотність. В сти­лі управління виявляється єдність професійних, організа-

ційних, ідейно-політичних, моральних та інших якостей керівника.

Стиль управління, роботи, діяльності, способу жит­тя будь-якої особистості, в тому числі й керівника, зале­жить від багатьох факторів: темпераменту (холерик, санг­вінік, флегматик, меланхолік), характеру, інтересів, життє­вих потреб, стану здоров'я, побутових і сімейних умов.

У теорії та практиці управлінської діяльності керів­ника визначилися кілька підходів до типології стилів кері­вництва. Залежно від ряду факторів виділяються такі стилі і методи управління: контактний, дистанційний, делегую-чий, проблемний, цілепостановочний. Керівник контактно­го стилю, на відміну від дистанційного, віддає перевагу безпосередньому спілкуванню з виконавцями. Делегуючий стиль передбачає передачу підлеглим частину повноважень начальника, проблемний заохочує ініціативу, самостійність мислення підлеглих, ставлячи перед ними проблему в ці­лому і націлюючи на самостійний пошук її вирішення. Де­що подібний до цього стилю цілепостановочний стиль, ко­ли керівник визначає мету, надаючи підлеглим повну сво­боду в підборі шляхів та методів її досягнення. Ці стилі можуть виступати і як елементи стилю конкретного керів­ника. Наприклад, одночасно можна притримуватись диста­нційного, делегуючого та проблемного стилів. Виділяють також стилі негативного характеру: консервативний, бюро­кратичний, волюнтаристичний, анархічний, догматичний та інші. Керівник-бюрократ може зовні здаватися людиною ділового стилю, але насправді це його повна протилежність - замість оптимальності, стислості, оперативності, своєчас­ності прийняття рішень - формалізм, заорганізованість, вели­чезний потік паперів, звітів, резолюцій, псевдоділова метушня.

Серед більшості вчених та практиків одержав ви­знання поділ стилів керівництва на три основних: директи­вний, демократичний та ліберальний. Вони відрізняються порядком розподілу обов'язків, методами розробки і вико­нання рішень, формами контактів керівництва з виконав­цями та контролю за їх діяльністю. Від стилю керівника за­лежить те, що називають «мікрокліматом» у колективі.

Директивний або авторитарний стиль управління -це надмірна концентрація влади, централізація її в одних руках. Керівник такого складу особисто вирішує всі питан-

<<>>
ня: як значні, так і дрібні. Авторитарний стиль вимагає ду­же високих особистих якостей керівника - бездоганної справедливості, глибокого знання справи, вміння прогнозу­вати можливі наслідки прийнятих рішень. Там, де керівник авторитарного типу не має таких якостей або має, але на недостатньому рівні, обов'язково виникають конфлікти і плинність кадрів. Директивний стиль виправдовує себе там, де потрібно діяти рішуче, швидко приймати рішення. Він є єдино можливим для особи, яка керує операцією за­тримання озброєного злочинця, гасінням пожежі, рятуван­ням людей, в тому числі, під час стихійного лиха, забезпе­чення охорони громадського порядку під час проведення масових заходів.

Демократичний стиль передбачає надання підлег­лим самостійності, обговорення проблем у колективі, про­ведення нарад із заступниками або виконавцями. Це пова­жне шанобливе ставлення до підлеглих, критика і самокри­тика, вміння враховувати думку інших, це стиль переко­нання і пояснень, це врахування можливостей підлеглих і терпиме ставлення до їх непринципових недоліків.

Керівник-ліберал є протилежністю керівнику-автократу. Ліберальний стиль грунтується на повній довірі до виконавців, на їх самостійних діях у межах функціо­нальних обов'язків і невтручанні керівника в їх діяльність. Розпорядження керівника ліберального стилю висловлюю­ться у формі прохань, ввічливо і шанобливо, без належного контролю за їх виконанням.

Ліберальний стиль управління не має розмаху, бо це діяльність в межах інструкцій і постанов, очікування вказі­вок згори, уникнення ініціатив, що виходять за межі вста­новленої компетенції, це недопущення ризику та діяльнос­ті, не узгодженої з вищим керівництвом. Керівники-ліберали заграють з підлеглими, потурають їм, не контро­люють їх діяльність. При ліберальному стилі недоліки не усуваються, проблеми не вирішуються, а, навпаки, накопи­чуються, тому, звичайно, прихильники ліберального стилю серед керівників органів внутрішніх справ довго не затри­муються.

Керівник ліберального стилю може перебувати на виборних посадах, у творчих колективах, в наукових уста-

новах, якщо недоліки ліберального стилю компенсуються високими діловими, науковими і професійними якостями.

Стиль управління знаходиться в тісному зв'язку і взаємодії з методом управління. Окремі вчені й спеціаліс­ти не визнають різниці між ними і розглядають їх як рівно­значні. Але різниця між цими поняттями є і вона досить

суттєва.

Якщо метод управління може бути загальновжива­ним комплексом способів і прийомів впливу суб'єкта на об'єкт управління, незалежним від керівника, то стиль управління залежить від індивідуальності керівника, стиль управління завжди суб'єктивний, при всій об'єктивності форм, в яких він проявляється. «Метод і стиль можна порі­внювати з нотами і манерою виконання музичного твору, ноти одні для всіх, але кожний виконавець трактує твір по-своєму» .

На практиці в органах внутрішніх справ стиль управління часто недооцінюється. Неможливо погодитися з тим, що саме тільки ретельне виконання наказів, інструкцій та інших управлінських рішень вищого керівництва, до­тримання статутів забезпечать достатній рівень діяльності системи.

Стиль управління в органах внутрішніх справ має особливе значення у важких умовах функціонування сис­теми, коли від керівника і колективу вимагається віднай­дення ефективного виходу із становища, застосування най­більш оптимальних прийомів і методів поліпшення ситуа­ції, мобілізації зусиль всього колективу на спільні дії.

У формуванні стилю управління велику роль віді­грають стосунки, що складаються між керівником і підлег­лими. Стиль управління не є раз і назавжди установленим, він може і повинен змінюватись залежно від умов діяльно­сті системи. В чистому вигляді типи стилю керівництва, як і темпераменти, практично не зустрічаються. Можна гово­рити лише про переважання елементів того або іншого сти­лю. Керівник органу внутрішніх справ, у залежності від об­ставин, повинен користуватися або авторитарним, або де­мократичним стилем, поєднувати їх.

Руководитель коллектива. М., 1974. С. 23. 99

<<>>
4.2. МІСЦЕ І РОЛЬ КЕРІВНИКА В ОРГАНАХ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Ефективність управлінського процесу, настрій лю­дей у підрозділі, стосунки між працівниками залежать від багатьох факторів: безпосередніх умов роботи, професій­них якостей кадрових працівників, рівня керівного складу і т.п. Дійсно, багато в чому робота підрозділу залежить від керівника. Не випадково один із відомих спеціалістів у га­лузі соціальної психології Г.Сельє писав: «Вибір місця ро­боти слід починати з вибору керівника».

Керівник - це особа, яка наділена правом прийняття рішень і виступає єдиноначальником у межах наданих йо­му повноважень.

З виникненням понять «керівник», «керівництво» з'явилась велика кількість їх визначень. Ми не розглядати­мемо тут проблему становлення і розвитку цих понять. Варто лише підкреслити, що спільна праця людей, спрямо­вана на досягнення конкретної мети, неможлива без відпо­відної організації їх діяльності.

Діяльність сучасного керівника є багатоплановою. Вона поєднує діяльність по визначенню основних цілей ін­ституту, організації, підрозділу, а також шляхи їх досяг­нення, стратегії розвитку: це і вплив на підлеглих, і вико­нання певних функцій, як по відношенню до підлеглих і ор­ганізації в цілому, так і до вищих органів. Нарешті, діяль­ність керівника передбачає і певний тип спілкування у сто­сунках з особами - учасниками управлінських відносин.

Вплив керівника на підлеглих має на меті спонука­ти їх до певної службової поведінки, що відповідала б як вимогам організації (підрозділу), так і власним уявленням. Відомі два основні способи впливу: прямий (наказ, завдан­ня) і опосередкований, мотивувальний (через стимули). У першому випадку створюється ситуація, коли невиконання необхідних дій призводить до покарання. Така формула відносин між керівником і підлеглим називається приму­сом, тобто в цьому випадку цілі керівника безпосередньо не пов'язуються з інтересами виконавця, а іноді можуть і протистояти їм. У другому випадку створюється ситуація, коли за виконання необхідних дій заохочують, впливають на потреби і мотиви працівника.

Управління діяльністю груп і колективів здійснює­ться в формі керівництва і лідерства. Між цими двома формами управління і багато різного, і багато подібного. Керівник призначається суб'єктом управління або обирає­ться відповідно до процедури. Керівник реалізує свої офі­ційні повноваження на підставі наказу, статуту, іншого правового акту. Він призначається і звільняється в установ­леному порядку, завжди включений в ієрархічний ланцюг офіційних, формальних відносин, розпочинаючи з мініс­терства і закінчуючи підрозділами в органах внутрішніх справ, і в цьому ланцюгу він одночасно виступає як керів­ник відносно підлеглих, і як підлеглий відносно вищих суб'єктів управління.

Реальний вплив керівника на діяльність органу, підрозділу грунтується не тільки на його офіційних повно­важеннях, але й на особистому авторитетові, тобто має дві складові: формального керівника та неформального лідера. Найоптимальнішим є тип керівника з високим офіційним, професійним та особистим статусом.

У теорії управління відпрацьовано ознаки, за якими проходить розподіл між керівництвом і лідерством. Вище вже йшлося про те, що будь-яким організаційним структу­рам властиві два типи відносин між людьми: формальні та неформальні. Відносини першого типу - посадові, другого - психологічні, емоційні.

Керівництво в цьому зв'язку прийнято вважати продуктом формальних, або офіційних відносин, а лідерст­во - це результат неформальних (неофіційних) відносин. Місце і роль керівника заздалегідь обумовлені певними нормативними документами. Лідер з'являється стихійно, у штатному розписі підрозділу такої посади немає.

Керівник колективу призначається ззовні, вищим керівництвом, наділяється відповідними владними повно­важеннями, контролює хід діяльності підлеглих. Лідера ви­сувають з-поміж людей, які його оточують, по суті, рівних або, принаймні, близьких йому за службовим становищем.

І ще один момент. Лідером ніколи не можна стати, якщо оточуючі не сприймуть конкретну особу як лідера. А ось керівником нерідко призначають на пост незалежно від того, чи сприймають підлеглі його таким, чи відповідає він цій ролі, чи ні.

<<>>
Отже, керівництво - це явище у сфері правових, по­літичних, економічних, соціальних відносин, а лідерство -

явище психологічне.

Проте між керівництвом і лідерством є чимало спі­льного. Як керівництво, так і лідерство є засобом коорди­нації, організації, управління поведінкою людей. Тільки в одному випадку - це управління у сфері формальних, офі­ційних відносин, а в другому - відносин неформальних, неофіційних. 1 керівництво, і лідерство є засобами впливу на поведінку інших людей. Але в першому випадку - це вплив на офіційному каналі, в другому - на неофіційному. Як для керівництва, так і для лідерства властивою є певна субординація відносин. Тільки в керівництві вона виступає досить чітко і закріплена посадовими інструкціями, а в лі­дерстві її присутність менш помітна і виявляється у формі

традицій, звичаїв.

Спільне в керівництві і лідерстві є основою перехо­ду лідерства в керівництво і навпаки. Прикладів такого ро­ду трансформації в минулому і зараз дуже багато.

Наведені положення про співвідношення особисто­сті керівника й особистості лідера, керівництва і лідерства покликані допомогти молодим офіцерам правильно буду­вати свою кар'єру в системі управлінських відносин.

Як було зазначено вище, місце, становище або ста­тус керівника підрозділу в органах внутрішніх справ закрі­плені рядом нормативних документів. До найважливіших з них належать Закон України «Про міліцію» (ст.7); Поло­ження про Міністерство внутрішніх справ України; Поло­ження про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР; Дис­циплінарний статут органів внутрішніх справ Української РСР; Статут про внутрішню службу органів внутрішніх справ України; Закон України «Про державну службу» та ін.

Статус керівника, визначений законодавчими акта­ми та посадовими інструкціями, відбивається в його повно­важеннях, обсязі влади, системі прав і обов'язків, якими він наділений у структурі державних органів, а також у межах свого інституту.

' Закон України «Про державну службу» // Відомості Верховної Ради України. 1993. №52. Ст.490. 102

Статус керівника безпосередньо пов'язаний з його роллю в системі управлінських відносин. А роль його - це сукупність функцій, виконуваних керівником відповідно до статусу, який він займає в державі, в даному інституті.

Найбільш повно і чітко визначено в системі держа­вного управління й управління органами внутрішніх справ місце та роль міністра внутрішніх справ. Міністр внутріш­ніх справ України, - записано в Законі України «Про мілі­цію», - здійснює керівництво всією міліцією республіки (ст.7). Він представляє інтереси органів внутрішніх справ у Кабінеті Міністрів, Національній Раді безпеки, розподіляє обов'язки між своїми заступниками і окреслює повнова­ження структурних підрозділів Міністерства, несе персо­нальну відповідальність за виконання покладених на Міні­стерство завдань і здійснення ним своїх функцій, визначає ступінь відповідальності заступників міністра, керівників підрозділів Міністерства (п.8 Положення про Міністерство внутрішніх справ України).

Міністр окреслює дисциплінарні права вищих на­чальників відносно прав інших начальників, застосовує за­охочення і стягнення, передбачені Дисциплінарним стату­том, щодо всіх осіб рядового і начальницького складу ор­ганів внутрішніх справ (ст. 18 Дисциплінарного статуту ор­ганів внутрішніх справ України).

Місце та роль інших керівників вищого і старшого начальницького складу в управлінні органами внутрішніх справ визначені рядом інструкцій, зокрема Положенням про галузеву службу на рівні Міністерства, управління МВС в області (в розділі права, обов'язки, функції началь­ника управління, відділу). Найбільш чітко права керівників різних рівнів окреслені відносно заохочень і стягнень під­леглих. Так, у додатку до Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ установлено обсяг прав начальників різ­ного посадового рівня щодо застосування заохочень і дис­циплінарних стягнень до підлеглих.

Якщо правовий аспект статусу керівника в системі управління органами внутрішніх справ більш-менш відпра­цьований, то з його соціально-економічним статусом спра­ви значно складніші. Але на це є свої причини.

По-перше, триває процес формування стратифіка­ційної структури українського суспільства. З боку держави

<<>>
він фактично не регулюється. Як результат, у 1995р. поса­дові оклади керівників підрозділів органів внутрішніх справ зрівнялися з рівнем середньої заробітної плати в Україні. Для порівняння зазначимо, що уряд США суворо слідкує за тим, щоб оклад рядового поліцейського не опус­кався за межу доходу представника середнього класу.

По-друге, невизначеність соціально-економічного статусу керівника органів внутрішніх справ у соціальній структурі суспільства спонукає багатьох із них займатися іншими, далеко не службовими видами діяльності, що за­вдає збитків професіоналізму кадрів органів внутрішніх справ.

Потребує подальшого вдосконалення і механізм пе­реходу керівника від однієї статусної позиції до іншої. Ви­моги, що ставляться до кандидата на певну посаду, сфор­мульовані в Положенні про порядок проходження служби в органах внутрішніх справ, носять досить умовний характер. Про це свідчить п.43 IV розділу Положення: «Просування по службі осіб рядового і начальницького складу провади­ться, як правило, на конкурсній основі з урахуванням їх ді­лових і особистих якостей, результатів роботи і проявленої здатності виконання обов'язків на вищій посаді, а також висновків атестації».

Вислів «як правило» сприймається і діє в основному як виняток. В той же час тут не сказано про головні якості керівника - професійні. Нарешті, в Положенні акцент зро­блено на двох основних вимогах до керівника - здоров'я та вік. Очевидно, положення й інструкції, що визначають ста­тус керівника в органах внутрішніх справ, слід би було привести у відповідність до Закону України «Про державну службу».

Ще одна проблема, пов'язана зі статусом керівника, стосується діапазону його діяльності, тобто межі поширен­ня влади окремого керівника.

Про актуальність цієї проблеми свідчить хоча б той факт, що час від часу з'являються інструкції про перероз­поділ обов'язків між керівниками на рівнях міністерства, управлінь, адміністрації й учбових закладів тощо.

Діапазон управління визначається кількістю підро­зділів або працівників, котрі перебувають у безпосеред­ньому (лінійному) підпорядкуванні керівника, і якими він може успішно керувати за нормальних умов діяльності. Ця кількість має бути такою, яка б не заважала найкращому використанню часу та здібностей керівника, а також дозво­лила б підлеглим підтримувати з ним необхідні контакти. Спроби переконливого обгрунтування різних думок і мір­кувань щодо діапазону управління досі не дали бажаних наслідків. Одні автори переконані, що діяльність керівника є ефективною, коли в їх підпорядкуванні перебуває від трьох до семи підрозділів, інші вважають за прийняту й більш широку амплітуду .

Проблема діапазону управління в органах внутріш­ніх справ вимагає спеціального дослідження. Тут важливо підкреслити, що сфера впливу керівника залежить від ціло­го ряду факторів. До першочергових можна віднести:

1. Ступінь централізації рішень. Якщо керівник на­дає широкі повноваження підлеглим, він зможе керувати більшою їх кількістю, оскільки йому не доведеться витра­чати час на консультування відносно прийомів та методів роботи.

2. Характер і ступінь складності діяльності. Коли здійснювана підлеглими діяльність не вимагає прийняття складних рішень, то можна здійснювати керівництво біль­шою кількістю моделей.

3. Стан засобів зв'язку. Якщо керівник у будь-який момент може отримати необхідну інформацію про діяль­ність своїх підлеглих і використовує сучасні засоби для пе­редачі їм того, що він вважає за потрібне, то матиме мож­ливість керувати чисельним персоналом.

4. Здатність і готовність підлеглих до співпраці. Коли підлеглі володіють професійними навичками, мають почуття відповідальності й зацікавлені у наслідках своєї роботи, їх кількість можна збільшити, коли ж таких якос­тей бракує, доводиться скорочувати штати.

5. Особисті якості керівника. Дякуючи їм одні суб'єкти управління функціонують більш ефективно й різ-нобічно, тоді як інші мають для цього менші можливості.

Збірник нормативних актів України з питань правопо­рядку. К, 1993. С. 453.

' Докладніше див.: Омаров А.М. Руководитель. М., 1982. 105

<<>>
Місце, яке займає керівник в ієрархії управління органами внутрішніх справ, а також ступінь усвідомлення ними можливостей впливати на підпорядковані підрозділи вповні розкриваються в процесі управління.

Роль керівника підрозділу виявляється в його здат­ності реалізувати цілі вищого органу шляхом здійснення покладених на нього функцій.