Дисидентський, правозахисний і національно-визвольний рух в Україні в 1960 –1980-х рр

Дисиденти – «шістдесятники» які зважувались на відкритий конфлікт з владою. Протиставляли свої погляди панівній ідеологія і рішуче відстоювали свої права.

Бурхливе, суперечливе, динамічне «хрущовське» десятиріччя об'єктивно стимулювало оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у другій половині 1960-х-першій половині 1970-х pp. у радянському суспільстві виникла духовна опозиція-дисидентство(лат. dissident - незгідний), яке висувало реальну альтернативну наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства - соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності, втрати національних традицій.

Особливості дисидентського руху 1960-х - 1980-х pp.:

- у ці роки дисидентський рух став організованим явищем;

- рух здобув яскраво вираженого антитоталітарного характеру;

- дисидентський рух був представлений течіями різного ідеологічного напрямку;

- дисиденти здійснювали зв'язок з громадськістю країн Заходу і міжнародними правоохоронними організаціями;

- дисиденти в своїй абсолютній більшості заперечували насильницькі методи боротьби.

Основні течії дисидентського руху:

1) Національно-культурницька (М.Мороз, Л.Лук’яненко та інші), представлено колишнім шістдесятництвом. Виступали за вільний розвиток української мови й культури. Засуджували великодержавний шовінізм, імперську політику центру, постійну русифікацію.

2) Самостійницька. Виступали за відновленні незалежності України.

3) Правозахисна. (М.Руденко, П.Григоренко, В.Чорновіл, С.Хмара та інші). Вимагали дотримання в СРСР основних прав і свобод людини, викривали злочини тоталітарної системи.

4) Релігійна (Й.Тераля, В.Романюк, Г.Вінс, І.Гель та інші). Вимагали дотримання свободи віросповідання, відновлення заборонених релігійних конфесій. Виступали проти різних обмежень у релігійному житті. Вели боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свобод совісті, за реабілітацію репресованої УГКЦ.

Особливостями опозиційного руху 60-х – 80-х років було:

- Поява руху захисту прав людини.

- Боротьба за свободу совісті, свободу віросповідання, яку вели представники забороненої УГКЦ.

Серед основних методів боротьби учасників національно-визвольного руху були такі:

- організація масових заходів;

- написання листів-протестів до керівних органів УРСР і СРСР;

- протести, відкрити звернення на адресу міжнародних організацій та урядів демократичних країн;

- акції солідарності з іншими народами, які зазнали утисків з боку тоталітарної системи (наприклад, з кримськими татарами);

- видання і розповсюдження «самвидаву», випуск із січня 1970 р. «самвидавського журналу «Український вісник», розповсюдження листівок;

- індивідуальні протести, вивішування синьо-жовтих прапорів.

Піднесення національно-визвольного руху е Україні в другій половині 1960-х p. Наступ сталіністів після приходу до влади Л. Брежнєва гірко розчарував передову українську інтелігенцію. Багато людей підносили голос протесту проти припинення процесу десталінізація суспільства і держави, ідеологічного наступу консерваторів, зупинки в перегляді судових справ і позасудових вироків щодо жертв сталінських репресій. В Україні опозиційні виступи найчастіше мали національний характер і здебільшого спрямовувалися проти русифікації.

Основні передумови піднесення національно-визвольного руху в Україні:

- прояви політики шовінізму стосовно народів СРСР з боку центрального керівництва;

- продовження форсованої русифікаторської політики московського центру;

- переслідування з боку влади проявів активізації національно-культурного життя в Україні та в інших союзних республіках;

- порушення прав людини на вільний розвиток своєї мови та культури, дотримання духовних цінностей свого народу.

Спочатку активними учасниками національно-визвольного руху стали представники інтелігенції, «шестидесятниками»- молоде покоління українських письменників, поетів. Серед них були: Л. Костенко, В. Симоненко, I. Драч, I. Світличний, I. Дзюба, Б.Стус, Є. Сверстюк та ін. Потім кількість учасників національно-визвольного руху, який охопив практично всі верстви населення, значно збільшилася, створювалися організації (союзи, комітети, об'єднання). Національно-визвольний рух у 1960-х- 1980 х pp. став загальноукраїнським явищем, він розгортався практично в усіх регіонах України.

Основними цілями українського національно-визвольного руху були:

- боротьба проти русифікації та великодержавного шовінізму;

- звільнення усіх політичних в'язнів;

- всебічний розвиток національної культури і національного духовного життя, ліквідаціяцензури;

- боротьба за відновлення національної свідомості та людської гідності;

- учасники руху намагалися конституційними методами домогтися виходу України із складу СРСР;

- створення незалежної Української держави.