Становлення багатопартійної системи в Україні (кінець 80-х – 90-ті рр. ХХ ст.)

990 рік увійшов в історію України як рік становлення багатопартійності. Розвитку багатопартійної системи сприяла сукупність соціально-економічних і політичних чинників:

- зростання політичної активності народу;

- розвиток національної самосвідомості;

- ліквідація ст.6 Конституції СРСР, послаблення ідеологічної і політичної цензури;

ліквідація економічного монополізму, поява нових суспільних груп на основі формування нових форм власності;

- критичний стан суспільства, пошуки шляхів виходу з кризи.

Основні функції партій

Партії є одним із базових інститутів сучасного суспільства, без якого неможливе функціонування представницької демократії. Як посередник між владою і народом, між державою і суспільством партії виконують такі найважливіші функції:

- акумулюють настрої і бажання людей;

- трансформують ці настрої у відповідні принципи і вимоги;

- генерують нові ідеї з удосконалення суспільного життя, формують суспільну думку, стимулюють активність громадян у політичному житті;

- відбирають людей, професійно придатних до роботи в органах влади, готових прийняти на себе політичну відповідальність.

Класифікація партій в Україні

Україна, відійшовши від тоталітарної од непартійності, впала в іншу крайність - у гіпертрофовану багатопартійність, що призвело до створення мультипартійної політичної системи.

На сьогодні в Україні існує понад 100 політичних партій. За характером політичної орієнтації їх традиційно поділяють на праві, ліві і центристські. Серед останніх розрізняють правий центр, центр і лівий центр. Не дивлячись на велику кількість утворених партій, для більшості з них характерні малочисельність, відсутність чітких позитивних програм, чітко сформульованих ідеологічних концепцій, слабкість організаційних структур.

Внутрішньополітична ситуація

Вибори до Верховної Ради 1998 р.

У березні 1998 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради. Вони проводилися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою.

У виборах узяли участь 30 політичних партій та виборних блоків. Лише 8 із них подолали необхідний чотиривідсотковий бар'єр і отримали певну частку депутатських місць. Серед них Комуністична партія України, Народний Рух, Народно-демократична партія, "Громада", "Партія Зелених", Соціал-демократична партія (об'єднана), Аграрна і Прогресивна соціалістична партія. 30,3% депутатських мандатів отримали позапартійні.

Головою Верховної ради 14-го скликання було обрано Ткаченка.

Вибори Президента України 1999 р.

Вибори Президента відбулися у жовтні-листопаді 1999 р. Із 13 кандидатів на посаду Президента (Базилюк, Н.Вітренко, М.Габер, Ю.Кармазін, В.Кононов, Ю.Костенко, Л.Кучма, Є. Марчук, Мороз, В.Онопенко, Ржавський, П.Симоненко, Г.Удовенко) у другий тур вийшли діючий президент Л.Кучма (отримав 36,49% голосів виборців) і лідер КПУ П.Симоненко (отримав 22,24% голосів виборців).

Вибори віддзеркалили ситуацію в українському суспільстві: показали, що немає явного поділу України на Схід і Захід. Діючий Президент отримав голоси і на Сході, і на Заході, як і інші кандидати;

- виявили невдоволеність своїм становищем значної частини громадян, які найбільше страждають від економічних негараздів;

- засвідчили живучість стереотипів комуністичного мислення в суспільстві.

У другому турі переконливу перемогу отримав Л.Кучма, набравши 56,25% голосів виборців. За П.Симоненка проголосувало 37,8% виборців. Л. Кучма переміг у більшості регіонів України і отримав на 1,5 млн. голосів більше, ніж на виборах 1994 р.

Зміни у Верховній Раді

Вибори довели, що альтернативи реформам немає. Однак їх не схвалювало правляче у Верховній Раді ліве крило. Протистояння між Президентом, виконавчою та законодавчою гілками влади почало набувати деструктивного характеру. Реакцією на політику Ткаченка та його однодумців стало утворення 13 січня 2000 р. нової парламентської структури - парламентської більшості. Представники 11 фракцій, груп та позафракційні депутати об'єдналися, аби припинити протистояння гілок влади. Координаційну раду більшості очолив Л.М.Кравчук. Протистояння між лівою меншістю і, умовно кажучи, правоцентристською більшістю призвело до розколу парламентського корпусу і роздільних засідань парламенту: одне - у сесійній залі, друге - у приміщенні "Українського дому". 21 січня на засіданні Верховної Ради 242 депутати проголосували за зміни Регламенту і прийняли рішення про відкликання Ткаченка та А.Мартинюка з посад голови парламенту і першого заступника. А 1 лютого вже 255 народних депутатів обрали спікером парламенту І.Плюща. З 8 лютого реорганізований парламент продовжив роботу у сесійній залі.

Але створення парламентської більшості без зміни конституційних форм утворення уряду, без ідентифікації більшості виявилося справою вкрай складною. Ситуативний характер більшості був очевидним з моменту її створення: занадто різними були устремління і цілі політичних сил, що ввійшли до її складу. Тому кризова ситуація, що спіткала парламентську більшість на початку 2001 р. видається цілком логічною та закономірною. Практично ж розвал утвореної у лютому 2000 р. більшості стався на початку квітня 2001 р. при спробі законодавчо закріпити статус парламентської більшості та укласти політичну угоду між Верховною Радою та урядом В.Ющенка.

Лівиця або ліві — окреслення політичних сил, що проголошують ідеали соціального поступу та рівності. Загалом, ліві політичні позиції зазвичай включають в себе турботу про тих, хто знаходяться в невигідному суспільному становищі стосовно до інших і припущення, що існують невиправдані нерівності, які повинні бути скорочені або скасовані. Протилежністю лівим є праві, які, навпаки, розглядають ці нерівності як природні або традиційні.

Поділ на лівих і правих виник під час Великої французької революції, коли в Генеральних штатах депутати, що представляли третій стан і виступали за радикальні зміни в суспільстві, здебільшого займали місця ліворуч від голови, а їхні супротивники розташовувалися зазвичай праворуч. Після Великої французької революції до лівиці традиційно долічують політичні рухи соціалістичного, комуністичного, анархістського спрямувань. Упродовж XX століття до опису поняттям "ліві" долучилися соціал-демократичні та різні ліволіберальні партії (приміром, Демократична партія в США чи Лейбористська партія у Великобританії[3]), а також рухи за громадянські права, антивоєнні та екологічні рухи

У політиці термін "ліві" походить з Великої французької революції від звички, що започаткувалась в Генеральних штатах 1789 року. Там радикальні депутати від третього стану - монтаньяри та якобінці - сиділи здебільшого зліва від президентського крісла в парламенті. Протягом XIX століття у Франції основною межею, що розділяла лівих і правих, була прихильність або до республіки, або до монархії.^[7] Червневе повстання під час Другої республіки було спробою лівих заявити про себе після революції 1848, але лише невелика частина населення підтримала його.

До середини XIX століття ліберали, які виступали як за політичні свободи, так і за свободу підприємництва, теж розглядалися як ліві. Але потім, з розвитком соціалістичних ідей, лівими стали називати насамперед їхні прихильники, що прагнули до соціальної рівності. Після перевороту Наполеона III у 1851 році і подальшого створення Другої імперії, марксизм став змагатися з радикальним республіканством і утопічний соціалізмом за першість в лівій політиці. Впливовий Маніфест комуністичної партії Карла Маркса і Фрідріха Енгельса, опублікованому в 1848 році, стверджував, що вся людська історія є історією класової боротьби. Вони передбачали, що пролетарська революція в кінцевому рахунку повалить буржуазний капіталізм і створить безкласове бездержавне постгрошове суспільство.

В 1864 році було створене Міжнародне співтовариство робітників, яке ще називають Першим інтернаціоналом. Воно об'єднувало делегатів з різних країн зі спільною метою - досягнення безкласового та бездержавного суспільства. Однак думки про методи його досягнення досить різнились, через що, зокрема, в 1876 році відбувся розкол між прихильниками Маркса і Бакуніна. Останній разом з анархістами сформував Міжнародне об'єднання робочих партій^[8] або Другий інтернаціонал (1888-1916).