Проблеми формування Конституційного Суду України

Формування конституційних судів зазвичай здійснюється за участю кількох державних органів чи посадових осіб, які представляють різні гілки влади. Загалом у світі існує три способи формування конституційних судів: 1) рішення щодо персонального складу конституційного суду приймається автономно органами, що представляють три гілки влади (Болгарія, Грузія, Італія, Молдова, Україна);

2) призначення (обрання) суддів конституційного суду здійснюється автономно органами, що представляють дві гілки влади – законодавчу і виконавчу (Австрія, Канада, Румунія, Чехія); 3) формування конституційного суду здійснюється за участі і у взаємодії різних гілок влади. При цьому остаточне рішення щодо кандидатур на посади суддів конституційного суду приймається або виключно органом законодавчої влади (Естонія, Литва, Німеччина, Польща, Угорщина), або лише главою держави (Бельгія, Данія, Туреччина). Проте в обох випадках відповідні органи приймають рішення на основі подань (пропозицій), що вносяться главою держави чи органами, що представляють інші гілки влади. Іншим варіантом взаємодії у формуванні органу конституційної юстиції є затвердження суддів, обраних парламентом, президентом держави. В Україні, як відомо, Конституційний Суд формується за участю усіх гілок влади. Відповідно до ст. 148 Конституції України, а також ст. 5 Закону України “Про Конституційний Суд України”, Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України. Суддя Конституційного Суду України призначається строком на дев'ять років без права бути призначеним повторно. Вимоги до кандидатів на посаду судді Конституційного Суду України (передбачені частиною третьою статті 148 Конституції України та статтею 16 Закону) наступні:

1) наявність громадянства України; 2) досягнення на день призначення сорока років (у зарубіжних країнах віковий ценз коливається від 35 до 45 років); 3) компетентність – визначається наявністю вищої юридичної освіти і стажу практичної, наукової або педагогічної роботи за фахом не менше десяти років; 4) проживання в Україні протягом останніх двадцяти років; 5) володіння державною мовою. У деяких країнах вимогою до кандидатів на посаду судді Конституційного Суду є наявність бездоганної репутації.

47. Конституційне і адміністративне судочинство: вирішення питання конституційності та законності правових актів.

КАСУ), який набув чинності 1 вересня 2005 року, закріпив судовий порядок вирішення публічно-правових спорів спеціалізованими судами. З одного боку, КАСУ є новаторським, прогресивним законодавчим актом, який запроваджує найбільш ефективний, доведений світовою практикою судовий спосіб вирішення спорів у формі позовного провадження. З іншого — передбачає застосування термінів, зміст яких недостатньо опрацьований доктриною адміністративного права. Це стосується, зокрема, терміна «публічно-правовий спір», який застосовується на позначення предмета адміністративного судочинства — справи адміністративної юрисдикції. Остання визначається як переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб’єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень (пункт 1 частини першої статті 3 КАСУ). Для визначення таких критеріїв варто запропонувати підхід «сходження від абстрактного до конкретного», який передбачає встановлення змістової різниці між конституційними та адміністративними правовідносинами, а також між правовідносинами, що становлять предмет спору. Так, адміністративно-правові відносини мають організаційний зміст і виникають, змінюються і припиняються у сфері діяльності управлінських інститутів публічної влади. Конституційно-правові відносини, хоча й пов’язані з організацією і здійсненням публічної влади (у тому числі місцевого самоврядування), але мають політичний характер, зумовлений їх соціальною значущістю. На підставі викладеного можна зазначити, що головна відмінність між конституційними й адміністративними правовідносинами полягає в їх змісті. Хоча обидва види правовідносин виникають у сфері діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування і пов’язані з організацією їх діяльності, проте конституційні правовідносини мають державно-політичний зміст, а адміністративні — організаційно-регулятивний. Якщо звернутися до положень конституційно%правової доктрини, то ознаки правового спору (конфлікту) як об’єкта конституційних процесуальних відносин та предмета конституційного судочинства обґрунтовував А. Портнов. До них віднесено: наявність конституційно%правового елементу (конституційної норми, конституційного процесуального правовідношення) і вирішення матеріального спору юридичним способом — шляхом прийняття єдиним органом конституційної юрисдикції висновку або рішення, залежно від категорії правового конфлікту, що передбачає дотримання процесуальної форми вирішення конфлікту — справи конституційної юрисдикції. Хоча зазначений підхід передбачає певне окреслення меж правового спору як предмета конституційного судочинства, проте він має певні недоліки. Так, за умови використання цього підходу і керуючись нормами статей 116, 117 Конституції України, можна було віднести правовий спір (конфлікт) за участі Кабінету Міністрів України, що виник у зв’язку із виданням постанов і розпоряджень, до конституційної юрисдикції. Проте статтею 17 КАСУ визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на публічно-правові спори, зокрема спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.