Аналіз джерельної бази дослідження

Зі здобуттям нашою державою незалежності у 1991 р. тематика визвольних змагань українського народу посіла почесне місце серед історичних студій. Виплекане діаспоральною історіографією сприйняття січових організацій початку ХХ ст. як «перших у новітній історії» військових формувань українців призвело до особливого ретельного ставлення до цього явища. Хоча його масштабність не є значною порівняно з іншими вітчизняними національними військовими рухами, але маємо значний доробок з його вивчення навіть за роки незалежності.

Класифікувати останній чітко за будь-якими критеріями ще зарано, позаяк за ці 23 роки пострадянська історіографія ще не представила настільки різноманітних праць, щоб їх можна було віднести до різних груп. На нашу думку, це навряд чи відбудеться, адже феномен УСС вже є доволі повністю вивченим. З іншого боку, він сам по своїй суті не викликав полярних чи бодай суттєво конфронтаційних суджень з боку дослідників, а тому розводити відповідні публікації на дві чи більше дійсно різнохарактерних візій наразі недоречно.

Відтак, хоча вітчизняна історіографія питання (у нашому випадку вона виступає в якості джерельної бази) є досить монолітною, в її розвитку помітні певні тенденції. По-перше, до і після середини 1990-х вона мала дещо різну цілеспрямованість. Спочатку простежується етап гарячкового «всмоктування» спадщини західноукраїнських дослідників міжвоєнного періоду, а також творців діаспоральної літератури. Від них сучасні дослідники перейняли не лише багатий фактологічний матеріал, а й алгоритм висвітлення історії УСС. Якщо національно-патріотичний пафос їхніх праць швидше замінювався спокійнішими виваженішими тонами, то успадковані науково-теоретичні підходи і трактування залишилися домінуючими.

Простежується явище, коли думки і погляди діаспорних дослідників і мемуаристів видавалися сучасними авторами за свої власні, причому йдеться про публікації як публіцистичного, так і наукового характеру. В такому руслі переосмислення історії УСС західноукраїнськими дослідниками випереджало загальний поступ із ліквідації інших «білих плям» історії України. Вже у 1989 – 1991 рр. (ще в рамках радянської історіографії) відбувалася відмова від застарілих ідеологем. Про це свідчать роботи П. Арсенича, В. Гордієнка, М. Литвина і К. Науменка, Р. Матейка та Б. Мельничука, Б. Якимовича й інших авторів, які здебільшого мали краєзнавчий чи історико-публіцистичний характер.

Типовим прикладом «перехідного етапу» пострадянської історіографії України слугує дисертаційна праця А. Каляєва, присвячена участі УСС у боротьбі за створення і захист ЗУНР. Не варто перебільшувати її новизну, зважаючи на величезну кількість літератури, присвяченої різним аспектам цієї проблеми. Віддаючи належне автору за залучення широкого кола джерел, важко погодитися з його категоричними твердженнями про «вирішальну роль» УСС у підготовці та проведенні Листопадової революції 1918 р. у Галичині та її поширення в краї. Це стосується і пов’язування з усусами головних наслідків боротьби за Львів та українсько-польської війни загалом.

З середини 1990-х рр. вітчизняна історіографія УСС відповідно стає дедалі самостійнішою, наповненою власними розмірковуваннями, що нарешті дало ґрунт для появи місцевих істориків феномену та змогу реалізувати їхні наукові амбіції. Показовою є минулорічна розвідка А.Я. Нагірняка, в якій прослідковано ґенезу громадсько-політичного руху галицьких січовиків від перших студентських «Січей» до формування УСС. Незважаючи на незначний обсяг, автор спромігся подати досить оригінальну думку щодо фрагментованості руху навіть на теренах однієї Галичини.

Потужний пласт оригінальної пострадянської «стрілецької історіографії» утворився довкола питань військового будівництва в Україні в історико-правовому й політико-правовому аспектах. Відповідні розвідки представили історики та юристи В. Верстюк, Л. Гарчева, В. Голубко, В. Задунайський, М. Кравчук, В. Солдатенко, О. Тимощук, Я. Тинченко та ін. Над тематикою, присвяченою питанням організації та діяльності військових формувань українського січового стрілецтва, працювали такі дослідники, як В. Гордієнко, А. Каляєв, М. Лазарович, М. Литвин, К. Науменко тощо. Віддаючи належне науковому внеску цих авторів, можна констатувати, що ґрунтовного історико-правового аналізу проблеми організаційно-правових засад діяльності окремих військових формувань, проведеного на підставі архівних документів, більшість яких ще не була опублікована, та документів, оприлюднених у газетах того часу в українській науковій літературі ще не давалось.

Значна увага пострадянських вітчизняних істориків була приділена ґенезі українського національного питання напередодні та в роки Першої світової війни з урахуванням місця України як суб’єкта російської та австро-угорської зовнішньої політики. Напередодні та в роки війни в українському русі вперше однозначно висувається ідея політичної самостійності України. Тому особлива увага істориків приділяється дослідженню діяльності українських національних політичних сил, що розвинулися в умовах існування тодішніх імперій і ставили завдання побудови власної держави. У контексті розгляду цієї проблематики окремим було східногалицьке питання, відображене у дослідженнях М. Литвина, К. Науменка, С. Макарчука та ін. Історики детально аналізують питання протистояння українців (зокрема і усусів) та поляків у 1918 р., а також роблять спробу розібратися у суперечливих кроках цісарського уряду щодо вирішення українського питання.

Друга виокремлена тенденція полягає у значному переважанні частки дослідників із Західної України порівняно з колегами інших регіонів, що видається цілком логічним і не потребує детального роз’яснення. Адже УСС було явищем суто західноукраїнським і лише згодом, за часів УНР, деякі учасники січового руху стали пліч-о-пліч у стрій з іншими українськими військовиками, або принаймні «передали» їм естафету своїх бойових традицій. Також відповідно дослідники-західняки мали можливість займатися науковими розробками питання в рамках краєзнавчо-туристичної роботи, вивчати місцевий матеріал на основі інтересу до історії рідного краю.

Зазначені вище прізвища П. Арсенича, В. Гордієнка, М. Литвина і К. Науменка, Р. Матейка та Б. Мельничука, Б. Якимовича слугують прикладом саме такої західноукраїнської історіографії. Проте, як також зазначалося, їхні праці переважно написані у публіцистичній манері (що є також третьою тенденцією історіографії стрілецтва і про яку скажемо нижче). Тим не менше, маємо й суто наукові розробки. Було захищено декілька кандидатських дисертацій, які прямо чи опосередковано торкаються питання збройної боротьби, національно-політичної та культурно-просвітницької діяльності УСС. Зокрема, Б. Бернадський та О. Каліщук на матеріалі Волині показали роль місцевого суспільства, особливо інтелігенції, у підтримці життєздатності УСС під час Першої світової війни. М. Лазарович у дисертації «Січове Стрілецтво: формування, ідея, чин» подав ґрунтовну картину організаційного та суспільно-політичного аспектів феномену. Цей дослідник вважається одним з потужних істориків українського національно-визвольного руху 1914 – 1921 рр. Основні ідеї дисертаційного дослідження перекочували у фундаментальну працю «Легіон українських січових стрільців: формування, ідея, боротьба» (2005 р.), яка доповнила здобуток попередніх вчених значним арсеналом архівних й інших документальних джерел. Це дало змогу достатньо глибоко відтворити передумови формування легіону УСС. Характерно, що у визначенні історичної ролі стрілецтва автор акцентує увагу на його громадсько-просвітницькій праці серед народу, основою якої стала популяризація національно-державницької ідеї. Така позиція прослідковувалася ще раніше у монографії «Українські січові стрільці: національно-політична та культурно-просвітницька діяльність» та низки статей у цьому ж руслі. Для М. Лазаровича особливо актуально було підкреслювати виконання усусами «національного замовлення» на проведення культурно-освітньої роботи як всередині своєї корпорації, так і серед населення.

Окрема увага західноукраїнських істориків була приділена проблемі військового вишколу та національно-патріотичного виховання української молоді напередодні війни в організаціях «Пласту», «Січей», «Соколів», оскільки вони стали ґрунтом, на якому розвинувся військовий рух українців у Східній Галичині, та базою підготовки кадрів для майбутніх українських військових формувань. Не залишаються поза увагою дослідників постаті найвідоміших воєноначальників, які стояли біля витоків стрілецького руху. На сьогоднішній день нараховується декілька десятків статей, переважно науково-популярного і публіцистичного характеру, в яких досліджується життєвий та бойовий шлях М. Галущинського, М. Тарнавського, О. Микитки, В. Дідушка та ін. Ставиться акцент на особистості полковника Легіону УСС Д. Вітовського. Тут зазначаємо статті В. Великочия та Б. Гавриліва, Р. Горака, Б. Бернадського і В. Заброварного, Д. Ходака, М. Литвина, О. Колянчука тощо. Вони змалювали життєвий шлях, організаторські якості, військово-політичну діяльність воєначальника, особливо роль у Листопадовому перевороті 1918 р.

Серед небагатьох істориків січового стрілецтва з інших регіонів України відзначимо, наприклад, дисертаційне дослідження Т.Г. Кузьменка духовної культури УСС у контексті процесу загальнонаціонального відродження української нації і державності кінця XIX – початку XX ст.

Повертаючись до третьої тенденції «січової історіографії», слід детальніше окреслити, що маються на увазі стильові відмінності вітчизняних праць з історії УСС. Суто наукові праці вже фактично названі і їх переважна більшість. Деякі, проте, мають недостатньо науковий, а натомість публіцистичний характер нарисів національно-патріотичного забарвлення. До таких можна віднести публікації О.Й. Дем’янюка, О. Думіна та певною мірою монографія Миколи й Наталії Лазаровичів. Значною мірою описовість присутня особливо у дослідженнях пісенно-політичної та літературно-публіцистичної спадщини усусів. Тут доречно згадати статті Т.Г. Кузьменка й І. Петрія. Останній проаналізував щоденник підхорунжого Легіону УСС В. Стефанишина за вересень 1914 – квітень 1915 рр., розглянув біографію автора, коротко – зміст джерела, світоглядні позиції автора та події, які він описує. У додатку опубліковано найбільш інформативні та репрезентативні уривки щоденника.

Дослідниками-літературознавцями також опублікована низка впорядкованих збірок пісень як самих стрільців, так і про них.

Цікавою є книга С. Липовецького «Українські Січові Стрільці: галицькі воїни Архистратига Михаїла» […]. Невелика брошура для 2-3-годинного читання коротко та ємко висвітлює історію Легіону УСС. Хоч вона і містить набір фактів та дат, упорядкована таким чином, що читається легко, зображує події не очима учасника подій, а дослідника – з описом тогочасних зовнішньо- та внутрішньополітичних подій, з аналітикою, висновками та підсумками, зокрема, щодо втрат стрільців, з хронологічними таблицями та біографічними довідками. В окремих параграфах ідеться також про інші військові формування, кадри яких формувались у тому числі з бійців УСС: про Січових Стрільців – «есесів» та Українську Галицьку Армію (далі – УГА). Крім того, у брошурі багато ліричних відступів: стрілецьких пісень, віршів, зокрема, Івана Франка, жартів; вмістив упорядник тут і фото. Це, з нашої точки зору, важливо, адже культурний слід, залишений усусами, не менш значний, ніж історичний.

Отже, впродовж років незалежності нагромаджено вагому кількість літератури з історії українського січового стрілецтва. Можемо стверджувати глибоку розробку питань, пов’язаних з його виникненням і становленням, культурно-освітньою діяльністю, участю у бойових діях тощо. Поряд з цим залишається чимало дискусійних проблем, зокрема, щодо характеру трансформацій українського стрілецького руху, означення окремих стрілецьких військових формацій та ін. Слід адекватно, виходячи з реалій суспільно-політичного життя, враховувати різні внутрішні та зовнішні чинники – «австрійський», «польський», «український», які зумовлювали зародження та характер розвитку УСС. Генерація пострадянських істориків здійснила доречний внесок у вивчення січовиків, зберігаючи при цьому протяжність і наступність в осмисленні цього явища стосовно своїх колег-попередників. У з’ясуванні значення усусів як військової сили утверджується символістський образ «першої у новітній історії України національної військової формації», що відродила національну військову традицію. Втім, цілком виправдано посилюються акценти на національно-політичному та національно-культурному значенні УСС, що стало уособленням складного шляху української державницької ідеї та символом жертовної боротьби за волю і незалежність народу. Тому коли йдеться про січове стрілецтво, навіть в академічних наукових публікаціях важко утримуватися від національно-патріотичного пафосу, хоча більшість праць містять виважені оцінки і характеристики цього явища вітчизняної історії.

Пiдсумовуючи огляд літератури, щоправда, доводиться констатувати, що стрілецька тематика залишається ще недостатньо дослідженою. Досi немає комплексних узагальнюючих праць, присвячених з’ясуванню сутi й характеру дiяльностi УСС, їх ролi й мiсця в контекстi загальноукраїнської полiтичної думки. Недостатньо спецiальних наукових досліджень, що розглядали б ту чи iншу сферу стрiлецького життя. Зокрема, це стосується таких проблем, як мiсце соборницької iдеї в iдеологiї УСС, роль у Листопадовiй нацiональній революцiї тощо. Багато наявних робіт має описовий характер i нерiдко зводиться до констатацiї фактiв. До того ж матерiали, присвяченi стрiлецтву, тiльки в невеликiй частинi вийшли окремими виданнями, а решта їх i досi залишається недослiдженими у фондах архiвiв, а також у перiодицi рiзних країн свiту.

РОЗДІЛ 2