Культура періоду становлення феодального суспільства

Нового змісту набуває культура Японії з появою в аристократичному суспільстві, що дедалі більше відривалося від свого патріархального коріння, відособлювалося від життєдайних народних джерел і деградувало, морально-етичних ідей, народжених самурайством. Оголошення буржуазною Японією духу самурай-ства "національною мораллю", "кодексом чистих і красивих звичаїв" усупереч їхній відомій жорстокості й зневажливому ставленню до життя було не лише спробою його відродження, а й визнанням його особливого значення в історії та культурі країни.

Виникнення самурайства дало поштовх духовному зростанню японців. Його яскравою віхою став новий жанр художньої літератури — гункі (воєнні епопеї), що в XIII — на початку XIV століття дав її найкращі зразки: "Сьокюкі" ("Записки про роки Сьокю"), "Хейке-моногатарі" ("Повість про Тайра") та інші. Кожний такий твір, продовжуючи традиції хейанських оповідань про війну (кассендан), всю увагу спрямовував на показ ратних подвигів нових героїв літератури, залишаючи поза інтересом їхнє повсякденне життя. З членами родових самурайських общин пов'язане й остаточне формування інституції ніндзя та мистецтва шпигунства ніндзюиу (чи німпо), що закріпили у свідомості японців переконання в їхній національній винятковості. Ніндзя, за пізнішою назвою "люди-невидимки", згадувалися ще в VI столітті до нашої ери у відомому трактаті про військове мистецтво "Сун Цзи" у зв'язку із з'ясуванням необхідності використання у військових та політичних цілях спеціально підготовлених таємних агентів.

У зазначений період, через 700 років після проникнення буддизму в Японію, його доктрина поглиблюється ідеєю загробного спасіння (вона мала компенсувати аристократії втрату будь-яких надій на майбутнє) і, залучивши до себе тисячі нових прихильників, перетворюється на справді японську релігію. Новий буддизм починає свою ходу з проповідування монахом Хоненом учення "тільки молитви" як єдиного шляху спасіння для всіх, особливо ж для бідноти, котра не мала засобів для гідної участі у вражаючих багатством пишних буддійських ритуалах.

Вчення започаткованої Хоненом секти Дзьодо остаточно конституювалося з розробкою її канонів, яку здійснив Сінран, прагнучи позбавити акт моління елементів магії. В опозицію до новонародженого варіанта віри стали секти, що відстоювали ідею, залежності благополуччя держави від прихильності буддійського пантеону.

Саме в цей час із континенту в Японію проникає дзен, різновид буддизму, що яскраво демонструє його далекосхідну особливість — прагнути не до надзвичайного місця в релігійному комплексі, а ставати фактором культурного плюралізму в структурі культурної цілісності.

Прагнення адекватного усвідомлення реальностей світу виявилося і в образотворчому мистецтві, де набуває розвитку стиль нісе-е ("картини імітації"): у портреті точно копіюються індивідуальні риси, у скульптурі починає утверджуватися реалістичне начало. Зміни відбуваються і в архітектурі: відживає своє запозичений у Китаю індійський стиль (тендзікуйо), що дав змогу зводити великі будівлі шляхом простого складання, поширюється стиль карайо (дослівно китайський стиль), характерними рисами якого є земляна підлога без дощаного настилу й відмова від фарбування деталей, від прикрас.

Із цього періоду в японській культурі з'являються спроби теоретичного осмислення художньої творчості, передусім поезії. Зароджується теорія віршування, в якій уперше визначаються його суто японські естетичні принципи. Написання мініатюрних віршів займає з цього часу важливе місце серед елітарних художніх занять, а з уведенням школою Данрін (XVII ст.) у хайкай розмовної мови стає доступним і для народу.

Об'єктивно аристократична культура у своїй цілісності була тим джерелом, яке, і висихаючи, давало життя: саме до нього жадібно припало самурайство, мріючи про повноту свого майбутнього панування, немислимого без культурного пріоритету. Не випадково починається збирання класичних книг і формування з них бібліотек. Віршований жанр ренга, представлений додзьо ренга (аристократичний) і дзиге ренга (плебейський).

В умовах розвитку процесу гекокудзьо (васал перемагає володаря) інтенсивно зростали народні сили, об'єднані навколо регіональних общин, селяни прагнули до самоуправління, обирали зі свого середовища старійшин і старост, приймали статути народного самоврядування.

Остаточне встановлення феодального порядку, який так і не знищив систему кабального рабства, відбулося з виокремленням з військової верхівки сюго даймьо (можновладні князі), які, створивши власні князівства й поставивши в залежність самураїв підпорядкованого району, стали повновладними володарями землі й народу, що часто турбував заколотами правлячий з 1338 року уряд сьогунів з дому Асікага.

Особливо впливовим став дзенський варіант культури, який видавався більш адекватною, ніж народна, заміною культури аристократичної. Як і конфуціанство, що в Японії залишалося головним чином етико-моральним, а не релігійним ученням, так і дзен поширився тут тому, що найкраще відповідав ідеологічним запитам самурайства. Зміцнивши свої позиції, він сприяв виникненню й розвитку багатьох мистецтв і вченості: посилився інтерес до вивчення філософії, зокрема в її неоконфуціанському варіанті; живопис ямато-е, основу якого складали почуття, виражені у барвах, поступився живописові монохромному, де суто духовне сприйняття реальності передавалося абстрагованим малюнком у чорному кольорі. Новий імпульс одержала архітектура, виникли оригінальні форми організації інтер'єру житла. Своєрідним віддзеркаленням філософії дзен стала чайна церемонія — тя-но ю, майстри якої занесені в аннали японської культури поряд із дзенським майстром Ейсаем, що привіз із Китаю насіння чаю й почав його вирощувати в монастирі як лікарську рослину.

Дзенське сприйняття світу з його прагненням до вияву сутнісного сприяло такому розумінню природи, коли будь-яка її часточка усвідомлюється як прояв сил Всесвіту. Це світобачення склало основу унікального мистецтва японських садів, визнаного феномена світової культури, що повноцінно існує й нині.

Особливе значення мав третій тип дзенського саду — сад, який створювався перед входом до чайного павільйону й був необхідною складовою чайної церемонії, що у XIV столітті вийшла за межі дзенських монастирів і завоювала аристократичне середовище у формі тя-сукі — гри в чай, витонченої розваги, пов'язаної з дегустацією й визначенням сортів чаю. Переможці подібних конкурсів визнавалися людьми бездоганного смаку.

Сучасне існування традиційного японського саду в усьому багатстві напрацьованих ним феноменів, використання принципів цього унікального мистецтва як складової сучасного інтер'єру, що в умовах урбанізації дає змогу людині не втрачати внутрішній баланс духовних сил, підтверджує життєвість світоглядних начал, розвинутих і закріплених діяльністю в культурній царині японського Середньовіччя.

Переконливим доказом цього є й мистецтво аранжування квітів. Генетично пов'язане з буддійською заупокійною службою, воно трансформувалося з появою в інтер'єрі феодального життя елементів буддійських монастирських споруд, зокрема ніші (токо), своєрідного домашнього вівтаря, прикрашеного картиною (так народилася специфічна форма японського живопису — какемоно) й композицією з квітів. Почавшись з майстерної їх розстановки (кадо) й досягши вигляду ікебани (буквально — живі квіти), мистецтво створення рослинних композицій ніколи не відходило від основного для японців естетичного принципу "сабі-вабі" ("краса простоти"), намагаючись через органічне поєднання природного матеріалу (квітів, гілок, листя, трав, коріння тощо) з витворами декоративно-прикладного мистецтва (вазами та іншими посудинами) виявити феноменальність краси живої природи, спорідненої з усім спектром почуттів людини.