Наукове пізнання в індійській культурі

У культурі Індії поряд із домінуванням релігійних цінностей усе ж важливе місце посідала й науково-пізнавальна діяльність. Хоча щодо ранніх культурних періодів визначення пізнавальної діяльності індійців як наукової досить умовне. Адже з власне наукою в її західному розумінні індійці познайомилися лише завдяки європейцям. Але протягом своєї культурної історії вони високо цінували й активно розвивали знання релігійно-практичного та прикладного характеру. Більше того, досягли неабияких успіхів у розвитку математичного, астрономічного, медичного, лінгвістичного пізнання, випередивши багато відкриттів, зроблених європейськими вченими Середньовіччя й Нового часу.

В релігійному світогляді індоаріїв знання освячувалося. Божественна істина як основа релігії була представлена у формі вед — знання, відання. У ведійській релігійній традиції розрізнювалося вічне, незалежне від людей знання вищої істини — шмруті (почуте) і знання, здобуте мудрістю конкретних осіб, — смріті (запам'ятоване). Останнє визнавалось як коментарі й методики оволодіння божественною істиною й заклало в ті часи основи позитивного пізнання.

Так, у VI столітті до нашої ери у зв'язку з розробленням питань культу й релігійної літератури виникли керівництва (сутри, або шастри), які називалися "веданги" (складові вед) і стали предтечами майбутніх наукових дисциплін. До них належали: фонетика (ІЇІикша) — учення про звуки, наголоси, вимову священних гімнів вед, де неприпустимими були помилки, що зашкоджували містичному ефектові й навіть накликали білу на читаючого; метрика (Чхан-дас) — учення про правильне інтонування священних гімнів, що розробило систему індійських музичних розмірів високої складності — октаву на 22 напівтони; граматика (В'якарана) — учення про точність і красу виразів завдяки знанню різноманітних елементів мови та їхньої класифікації; етимологія (Нірукта) — пояснення незрозумілих слів у ведійських текстах і створення словників; астрономія (Джьо-тіша) —- наука про календар і засоби визначення точного часу для жертвопринесень; обрядові приписи (Кальна) — правила виконання ритуалу, що стали широким керівництвом щодо створення культових споруд, культових зображень, виконавчої майстерності й заклали основи теорії архітектури, будівництва, живопису, акторської майстерності. На цих керівництвах ґрунтувалися засади розвитку індійського пізнання.

Індія уславилася лінгвістичними дослідженнями. На фундаменті ведійських граматичних та етимологічних керівництв Паніні в IV столітті до нашої ери створив першу граматику санскриту. З її створенням санскрит набув своєї класичної форми й майже не змінювався відтоді. Унікальність проведеного в граматиці Паніні звукового аналізу вражає сучасних лінгвістів. Такої точності й складності європейські лінгвістичні дослідження набули аж у XIX столітті. Більше того, тільки після знайомства із санскритом у Європі почала розвиватися фонетика як наука. Наступні роботи з граматики санскриту були лише коментарями до праці Паніні. Серед його послідовників треба згадати Катьяяну, Патанджалі (II ст. до н. є.), Джаядітью та Вамана (VII ст. н. є.).

Особливі успіхи досягнуті індійцями в царині математики, В витоками були, знову ж таки, практичні погреби ведійського культу. Дуже рано індійська математика досягла високого рівня розвитку. Так, для індійського світогляду було традиційним уявлення про абстрактне число, що відрізняється від конкретної кількості предметів. Завдяки цьому була створена десяткова система лічби — видатне відкриття індійської математики.

Завдяки досягненням у математиці індійські вчені з успіхом розвивали стародавні традиції астрономії та отримані від греків астрономічні знання.

Широко відомі традиції індійської медицини. За ведійських часів медичні знання ще були тісно пов'язані з магією та заклинаннями. Тому про медичну науку можна вести мову лише з моменту появи спеціальних медичних трактатів Бхели, Чаракі та Сушруті (II—IV ст.). Зміст найдавніших медичних трактатів засвідчує високий рівень медичних знань. Тут зібрані детальні описи багатьох хвороб.

Поряд із медициною в країні успішно розвивалася хімія, яка була скоріше супутницею медицини, ніж технології. Хоча досягнення в металургії засвідчують її роль і в цій сфері індійської майстерності. Однак основними досягненнями індійської хімії був розвиток фармакопеї.

Разом з тим скуті тісними рамками релігійних уявлень такі сфери пізнання, як географія, космологія, фізика, історія, не досягли значного розвитку в стародавній і середньовічній Індії. В цілому тут не склалося емпіричне й теоретичне природознавство європейського рівня. Однак протягом культурного існування індійцям було притаманне прагнення до систематизації та методичної класифікації кожної царини мислення, кожної галузі пізнання, мистецтва й діяльності.

Як уже зазначалося, зі стародавніх часів в Індії існувала традиція створення чітких керівництв із різних дисциплін. Будь-яка сфера практичної діяльності мала канон свого істинного знання — шастри, де містилися схеми та форми практичного оволодіння нею. Слід лише згадати відомий трактат із мистецтва державного управління "Артхашас-тру" Каутілы (Чанакі), першого міністра імператора Чан-дра, Гупти, "Махавадхармашастру" ("Закони Ману") — правовий кодекс стародавньої та середньовічної Індії, славнозвісну "Камашастру" ("Камасутру") — науку про кохання, яка була не лише керівництвом для коханців, а передусім кодексом "світської людини", культурної людини взагалі

В цілому для індійської культури характерні глибокі науково-пізнавальні традиції, хоча й відмінні від європейського наукового стандарту. Але при всій своїй своєрідності індійське наукове пізнання зробило суттєвий внесок у розвиток як власної культури, так і багатьох країн Пів-денно-Східної Азії, Далекого Сходу, Європи та Америки.

Мистецтво в культурі Індії

Індійське мистецтво протягом свого існування позначене тісним зв 'язком з панівними в різних періодах релігійними системами. Майже всі його пам'ятки, що дійшли до наших часів, мали релігійний характер: літературні твори, архітектурні, скульптурні, живописні шедеври, навіть славнозвісні індійські танці. Безперечно, в країні існувало і світське мистецтво, але основними свідченнями щодо нього залишилися тільки літературно-історичні описи. Самі пам'ятки не збереглися, адже відрізнявся навіть використовуваний для будівництва матеріал: камінь — для релігійних святинь; дерево, цегла та глина — для світських споруд. Пріоритет релігії в індійській культурі яскраво виявився у сфері мистецтва.

Історичні долі індійського мистецтва прослідковуються на різних етапах по-різному. Сива давнина майже не залишила матеріальних пам'яток, виготовлених із недовговічного матеріалу (дерева). Найсуттєвішими свідченнями розвитку індійського мистецтва за тих часів залишилися літературні тексти, які несли в собі історичні оповіді давнини.

Хараппська цивілізація (III—II ст. до н. є.) за результатами археологічних досліджень представлена як найдавніший етап у розвитку індійської культури. Характерна для цього періоду художня майстерність утілена в гліптиці — вирізаних із каменю чи теракоти печатках із досконалими зображеннями тварин, птахів, людей і з різноманітними писемними знаками, у мистецтві скульптурної мініатюри, в ювелірних виробах, у досконалій кераміці.

Період, що розпочався після занепаду Хараппи й тривав до VI століття до нашої ери, не залишив якихось істотних матеріальних пам'яток. Про нього свідчать ведійські релігійні тексти, стародавній епос "Махабхарата" й "Рамаяна". За цими свідченнями, індоарії — послідовники ведійської релігії не мали особливої потреби в будівництві храмів.

Більшість архітектурних і скульптурних пам'яток датується періодом між IV століттям до нашої ери та першими віками нашої ери. Це — магадсько-маурійська епоха.

Найсуттєвіші художні надбання її належать до часів панування буддизму за династії Маур'їв, особливо за царювання Ашоки. Це був період розквіту міст — центрів ремесла, торгівлі, науки та мистецтва.

Ступа походить від могильних пагорбів. Це — монолітна будівля, призначена для збереження буддійських реліквій. Вона споруджувалася на честь самого Будди, а інколи — якоїсь особи чи події, що шанувалася буддистами. Ступи були різних розмірів. Маленькі, циліндричної форми, розміщувалися всередині храму. З 84 000 ступ, споруджених Ашокою, збереглося лише декілька. Серед найвідоміших — ступи в Бхархуті, в Санчі, в Ашараваті (П ст до н. є).

Буддійська чайтья — це храм-молільня, в якому відправлявся обряд поклоніння ступі. Чайты споруджувались із цегли, дерева та інших недовговічних матеріалів і тому вони, в основному, не збереглися, за винятком печерних храмових комплексів Аджанти, Насіки, Карлі.

Пам'ятки скельної архітектури датуються вже III століттям до нашої ери й розвиваються аж до X століття нашої ери.

За часів правління династії Маур’їв розвинулась індійська література. На рівні з вищезгадуваною релігійною літературою в ці часи були записані великі епічні поеми Індії "Махабхарата" й "Рамаяна". Вважається, що автором "Ра-маяни" є Вальмікі, а складання "Махабхарати" приписується мудрецеві Ваясі. Однак ці епічні шедеври є результатом колективної народної творчості впродовж багатьох віків. Запис "Рамаяни" вперше здійснено не раніше II чи III століття до нашої ери, а "Махабхарати" — приблизно в IV столітті до нашої ери.

У перші віки нашої ери в цих районах виросла могутня конгломеративна держава Кушанів. Ця держава зародилася в Афганістані й після ослаблення влади Паталіпутри розширила свої території, приєднавши індійські провінції. Кушанські царі обрали своєю столицею знову Паталіпутру. Нарівні з нею великими процвітаючими містами того періоду були Таксіла й Матхура, які відіграли суттєву роль у становленні нового напряму індійської художньої культури.

Кушанська держава сприяла активізації поєднання культур народів Заходу та Сходу.

Матхура стала центром розквіту традиційного індійського мистецтва. В Гадхарі як більш постійному місці кушанської царської резиденції, ближче розташованої до Ірану та Середньої Азії, зосередився розвиток нового мистецтва, традиції якого виникали ще за попередніх грецьких правителів Бактрії та Північно-Західної Індії.

Головною новацією гадхарського мистецтва стало реалістичне зображення Будди, цього потребувала махаянська форма буддизму, що постала в цей час.

Гадхарська школа з її греко-римськими реалістичними образотворчими традиціями була в цей час однією з існуючих тенденцій в індійському мистецтві. Нарівні з нею існували мистецькі традиції Матхури та Амараваті, які навіть відіграли вагомішу роль у подальшому розвиткові індійської художньої культури, гадхарське ж мистецтво було лише одним із етапів і в наступні часи не домінувало.

Наступною віхою у становленні індійської художньої культури була славнозвісна епоха правління Гуптів. У першій половині III століття майже одночасно на півночі й на півдні Індії розпалися дві великі держави — Кушанів та Андрха. Індією на певний час оволоділи політичне розшарування та економічний занепад. Тільки в IV столітті в басейні Гангу виростає остання велика держава Гуптів.

За Гуптів відродилися індійські традиції, інокультур-ні впливи витискалися з основних культурних орієнтирів. Буддизм почав відігравати другорядну роль у культурі, де відроджувався брахманізм у вигляді трансформованого індуїзму.

Мистецтво періоду Гуптів особливо значуще для індійсько! культури. В цю епоху викристалізувався художній ідеал Індії. Архітектурні, скульптурні, живописні твори набули еталонності щодо художніх канонів. Навіть ремісницька майстерність уславила Індію Гуптів на віки. Так, до чудес техніки того часу можна віднести монолітну колону в Делі висотою близько 7 м, яка досі не має ознак іржавіння.

Розвиткові мистецтва сприяв індуїзм, який на той час утвердився як державна релігійна система. Для його пропаганди використовувалися всі культурні засоби, особливо архітектура, скульптура, живопис.

Гуптська епоха уславилась яскравим розквітом індійського живопису. Аджанта стала осередком розвитку цього виду мистецтва.

Гуптська епоха знову змінилася політичною роздрібненістю Індії, яка закінчилася для північних районів іноземним завоюванням. Південь, захищений гірським хребтом, ще деякий час зберігав свою незалежність, залишаючись осередком розквіту своєрідної національної культури, але не уникнув постійних міжусобиць.

У скрутний період боротьби із зовнішнім ворогом, розв'язання внутрішніх проблем, зокрема в боротьбі із засиллям буддійських ченців, мистецтво та література були поглинуті ідейно-духовними шуканнями на шляху освоєння власного культурного досвіду.

Для цих століть характерна середньовічна культура. Індія поринула в політичне розшарування. На її території існувала велика кількість дрібних держав, як суто індійських, так і підпорядкованих іноземним правителям. Але домінуючими цінностями в ці часи залишалися доктрини індуїзму й національна самосвідомість.

Індійське середньовічне мистецтво було традиційно підпорядковане релігії. Світське начало не мало прямого вираження ні в архітектурі, ані в інших видах мистецтва. Камінь як матеріал продовжував використовуватися лише в храмовому будівництві. Останнє набуло державних масштабів. Тому для зведення храму все населення обкладалося спеціальними податками й виконувало трудові повинності.

Індуїзм, на відміну від буддійської віддаленості від життя, був зорієнтований на поширення й ствердження своїх ідей усіма доступними засобами. Отож, поряд із традиційною скельною архітектурою, яка розвивається в храмових комплексах Еллори та Елефанту (VII ст.), починають упроваджуватися наземні архітектурні форми.

Храм перетворився на складний комплекс споруд, що утворюють прямокутний двір, займаючи досить великі плоші.

Кам'яна архітектура дедалі більше зливалася з монументальною скульптурою.

Головний зміст пластичного декору в індійських храмах із цього періоду строго канонізується. Тому на кожному індуїстському храмі можна знайти шість канонічних сцен про життя головних богів індуїстського пантеону.

Найвідомішими комплексами цих часів є Кайласанатха в Канчі (VIII ст.), храм Сонця в Мартанді (VIII ст.), джайнські храми в Майсурі зі скульптурним шедевром — 21-метровою статуєю джайнського святого Гамматашварі (ХП—ХШ ст.), храми в Гуджараті, Раджастані, храмовий комплекс Конарак в Оріссі (XIII ст.).

За часів панування індуїзму ранні форми нескладних обрядів змінилися виконанням пишного й складного релігійного ритуалу, в якому брало участь багато священиків, музикантів, танцівниць.

Упродовж пізньої давнини та Середньовіччя в Індії широкого розвитку, нарівні з релігійно-філософськими, епічними жанрами літератури, набули поезія, драма, прозові описи. Серед видатних поетів тих часів слід згадати буддійського поета Ашвагхоші (кінець І ст.), поетів-драматургів Бхасу та Калідасу (IV—V ст.), поета-лірика Бхартріхару (VII ст.).

Докорінний злам у мистецтві Індії настав від часів правління нових завойовників країни — мусульман, які володарювали тут упродовж майже п'яти століть.