Культура зрілого феодального суспільства

Гостра боротьба за централізовану державу збіглася з появою в Японії європейців в особі португальських моряків, які зазнали аварії (1542 р.), а за ними іспанців, голландців, англійців. Карти й глобус з визначеним для Японії місцем суттєво змінили погляд японців на Всесвіт. Для освоєння їм пропонувалися два зрізи західної культури: середньовічна релігійна, яку поширювали християнські місіонери, й культура, пов'язана з досягненнями цивілізації Нового часу. У місіонерських семінаріях почало здійснюватися католицьке виховання, хрест став звичним для самураїв захисним амулетом, видавалися переклади Біблії, іншої християнської літератури, словники японської мови, класичні японські книги, збірки античних авторів, для віруючих звучала європейська музика, ставилися релігійні п'єси, відбувалося знайомство з європейським живописом і літографією.

Близько чотирьохсот кораблів дістали офіційний дозвіл на торгівлю з іншими країнами. До Японії завозяться рушниці, шовкові тканини, шовк-сирець, тютюн, цукор, шкіра, сандалове дерево, у портах кораблі навантажуються виробами з лаку, фарфору та срібла, золотом і міддю. В ужиток японців входять штани, плащі, головні убори, годинники, окуляри, ліжка, стільці тощо. Стали налагоджуватися канали можливого експорту японської культури на Захід, та загроза імпорту передових соціально-політичних ідей, втрати незалежності й розграбування країни, після десятиліть кривавих усобиць нарешті об'єднаної сьогунами (головнокомандувачами) Токугава, змусила закрити Японію для будь-яких міжнародних контактів. Під страхом смерті заборонялися пропаганда християнства, в'їзд іноземців, виїзд за кордон, будівництво суден для відкритого моря, була практично зовсім припинена торгівля за винятком кількох факторій. Заборона діяла 230 років.

Встановлений сьогунами Токугава в 1603 році військово-поліцейський режим, який діяв понад два з половиною століття, вирізнявся жорстокістю й суворою соціальною регламентацією.

Кіото, яке з 794 року було столицею країни, тепер виконувало цю функцію лише номінально як резиденція імператора, його двору та придворних — куге. Монархові, котрого продовжували вшановувати як прямого нащадка богів, були залишені тільки ритуальні функції, правління ж здійснювалося сьогунами та їхнім розгалуженим бюрократичним апаратом. Центром динасгійного правління дому Токугава був саме Едо, де Іеясу Токугава збудував розкішний укріплений замок, який пізніше став основою сучасного імператорського палацу.

Перший сьогун дому Токугава — Іеясу (1542—1616 рр.) — спрямував свої зусилля на подолання помпезності, крикливої розкоші, надмірної барвистості, запозичених його попередником Тойотомі Хідейосі з китайського стилю епохи Мін, і спробував відродити просту вишуканість, спартанську суворість і безтурботну врівноваженість епохи Асікага (друга династія сьогунів Японії, 1335—1573 рр.), коли під впливом китайських традицій відбулося значне піднесення японської культури.

Впливовість учення забезпечувалася його сильним моральним потенціалом, вираженим, зокрема, у категоріях П'яти відношень (горін) і П'яти сталостей (годзьо).

Початок входження Японії в Новий час приніс із собою прагнення до відродження класичних ідеалів, неможливого без перегляду стародавніх філософських систем з метою визначення їхньої життєздатності. Були вперше надруковані набором (1644 р.), вивчені й прокоментовані архаїчні твори VIII століття "Кодзіки" й "Ніхонгі", в яких викладалася давня японська міфологія; у "Коментарі до Кодзіки", написаному в 44 томах Мотоорі, їхній філософсько-міфологічний зміст роз 'яснювався відповідно до реалій часу.

Найістотніші історичні праці були створені родовими династіями Хаясі та Токугава (з роду Міто). Так, розпочаті Хаясі Радзаном дослідження завершив його онук Сюнсай у "Загальній історії нашої країни", що складалася з 310 томів. У 1699 році виданням "Основних анналів" і частини "Біографій" (продовження цієї роботи дало змогу завершити на початку XX століття "Історію Великої Японії" у 397 томах) були зафіксовані досягнення школи Міто, заснованої Міиукуні.

Безумовним досягненням у розвитку знань став специфічно японський математичний метод обчислювання — васан, на основі якого раніше за Лейбніца та Ньютона Секі Такакадзу оволодів важливими для вищої математики диференціальним та інтегральним обчислюваннями, що, на жаль, залишалося протягом тривалого часу тільки забавою математиків-віртуозів. Відповіддю на соціальне замовлення було впровадження досягнень науки в сільськогосподарське виробництво, яскравим свідченням якого стала "Сільськогосподарська енциклопедія" Міядзакі Ясусада.

Освіченість дедалі більше усвідомлювалася як цінність, причому не лише верхівкою суспільства. Освіченим людям віддавали перевагу, на них у першу чергу поширювалися привілеї, їм дозволялося відкривати власні приватні школи, за успіхи в навчанні нагороджували так, як раніше за військову звитягу. Зросла роль храмів як центру тиражування класичної літератури, її детального дослідження. Наукова дискусія стала визнаним способом віднаходження істини. За зразком монастирських шкіл, що давали систематичну освіту представникам правлячого класу й дітям самураїв, були організовані школи міські, де за дозволом п п’ятого сьогуна Цунайосі (1680—1709 рр.) викладання вів не буддійський священик, а вчитель.

Та найбільші інтелектуальні зусилля зосередилися навколо філософії, що найповніше відповідала духові просвіченого правління. її ортодоксальну нішу зайняло нео-конфуціанство.

Із середини XVII століття розгортається процес "японізації" неоконфуціанства. Він виливається в широкий націоналістичний рух супротивників іноземних впливів і запозичень, лідером якого виступила школа кокугаку ("вітчизняних наук") на чолі з Мотоорі Норінага (1730 —1801 рр.).

Відроджується й набуває популярності концепція китайського філософа Ван Янміна (японською Ойомей) (1472— 1528рр): визнаючи лише інтуїтивне знання, він виголошував, що світ — у серці людини, тому для його пізнання досить заглибитись у своє серце. Навколо цієї ідеї було створено цілу філософську школу Ойомейгакуха. Новацією в реабілітації людських почуттів стало й етичне вчення сінгаку (вчення про серце) прикажчика з Кіото Ісіди Батана (1685— 1745 рр.), за яким серце є віддзеркаленням у людській особистості небесного розуму й тому дає правильне спрямування в житті, коли узгоджується із сумлінням, бо справжня природа людини полягає в доброчесному житті.

По суті, це була вже філософія буржуазії, котра починала свою історичну ходу, оголосивши своїми моральними орієнтирами чесність, працьовитість та ощадливість. На зразок бусідо (шляху самурая) вона отримала назву тьонін-до (шлях городянина), заявивши таким чином про свою рівноправність із ученням сильних світу, і для цього були всі підстави

Власна суспільна позиція усвідомлювалася активним новим прошарком не одразу ідеологічно, а за посередництва почуттєвої структури людини — у мистецтві, що розділилося на два потоки — аристократичний і простонародний. Рафінована культура аристократів, які оточували себе прекрасними лаковими виробами, фарфором, вишивкою, творами живопису й каліграфії, влаштовуючи церемонії "слухання пахощів" (кокіку) та з приводу цвітіння сакури, тепер існувала паралельно з новонародженою культурою буржуазії, котра прагнула до самовираження.

Культура городян

Із переїздом сьогунського двору в Едо у 1615 році місто стає центром описаних вище процесів; в ньому на противагу надміру жорстоким придворним традиціям минулого поширюється дух свободи. Саме тут міська культура досягла свого найбільшого піднесення, відомого як період Генроку, що тривав 17 років (1688—1704 рр.). Достаток ішов рука в руку із задоволенням естетичних потреб: у вжиток входять різноманітні предмети прикладного мистецтва (фарфоровий посуд, лакові.вироби тощо), завершується створення основних частин японського одягу вафуку — хаорі та кімоно, квартали двоповерхових обмазаних глиною будинків чепуряться оригінальними черепичними дахами.

Активно заявляє про себе японська школа декоративного живопису, яку засновує геніальний Огата Корін.

Ще в XVI столітті в Кіото з'явилися картини на багато-стулкових ширмах у жанрі "зображення столиці та її околиць", які замовлялися городянами. У XVII столітті інтерес жанрового живопису переключається на зображення акторів і куртизанок на противагу традиційному живописові, який цурався фізичної краси людини, зосереджуючись на спогляданні таємничого світу природи. Так виникає жанровий живопис укійо-е (картини мінливого світу), який зображував тогочасне життя простолюду з дотепністю й гумором, з натуралізмом, що іноді межували з непристойністю.

Стимулом до розвитку ілюстрації, крім прагнення спростити сприйняття тексту, було проникнення до Японії в середині XVII століття голландських гравюр на міді, а також кольорової китайської ксилографії. В Едо, центрі книжкових та газетних видавництв, ілюстрації укійо-е досягли вершини, особливо стилю нісікі-е — кольорових гравюр на дереві, що переважали у виданні книг і забезпечували виготовлення театральних афіш.

Не менш яскравою ознакою часу став розвиток літератури, представленої різноманітністю жанрів і своєрідними й плодовитими письменниками. Вона багато чим була зобов'язана кангакуся, які створили в процесі своєї наукової діяльності мову, адекватну новим реаліям часу. Більшу свободу здобула поезія хайкай. Ще наприкінці XVI століття самурай Мацунага Тейкоту виголосив її нові принципи й, за наказом імператора нагороджений титулом "Хана-но мото" (квіткова печатка), став наставником своєї епохи, маючи право здійснювати контроль над усіма поетичними школами, видавати їхнім учням дипломи чи позбавляти їх. У цей період існувало три школи хайку: Теймон, Данрін та Сьофу (на чолі з Мацуо Басьо, 1644—1694 рр.).

Найвидатнішим поетом хайкай був Басьо, який щиро вірив, ідо поезія здатна поліпшити життя й самих людей.

Посилення протесту проти сліпої залежності від китайських культурних зразків, обґрунтованого японськими вченими вагакуся, піднесло значення національної літератури, як давньої, так і щойно народженої. Великого поширення набуває жанр укійо-дзосі (записки про тлінний світ) — оповідання, новели, повісті побутового, іноді відверто еротичного характеру. Його засновником і найяскравішим представником був Іхара Сайкаку, який писав прозу в стилі хайкай. Започаткувавши три основні напрями записок: косьокумоно (про почуттєве кохання та любовні пригоди), букемоно (про життя самураїв), тьонінмоно (про життя городян з проповіддю ощадливості й накопичення), він зробив першу в японській літературі спробу показати вплив середовища на формування людини й на її долю.

Драматургія XVII—XVIII століть орієнтувалася на два види театру: Дзьорурі — театру ляльок з одним читцем, та Кабукі, де ролі виконувалися акторами. Сформувавшись на початку XVII століття, обидва вони починали з п'єс одного характеру, най відомішим автором яких був Тіка-мацу Мондзаемон (1653—1724 рр.).

Першій згадці про лялькові вистави в Японії більше тисячі років. З тих пір вони еволюціонували від вуличної популяризації буддійських творів до складного театрального синтезу музичних п'єс романтичного змісту — дзьорурі, гри на сямісені та маніпуляцій ляльками, які також подолали шлях від простих глиняних до великих механічних, що потребували в управлінні трьох ляльководів. Найбільшої популярності в період Едо зажили оповідання про незвичайні пригоди богатиря Кімпіра та п'єси Тікамацу Мондзаемона, створені для театру Такемото Гідаю, відомого співця-оповідача, реформатора Дзьорурі.

Широкі маси міського населення захоплювалися театром Кабукі, на підмостках якого ставилися п'єси з життя феодальної знаті й простолюду Середньовіччя — серйозна альтернатива традиційним розвагам народу: виступам оповідачів балад, акробатів, жонглерів, клоунів, показові потворних і кумедних істот. Виникнення цього традиційного японського театру пов'язують з ім'ям храмової танцівниці Ідзумо-но Окуні, яка, поєднавши різні традиційні танці, народні балади, віршовані імпровізації, гру на музичних інструментах, створила якісно нове театральне дійство, що на стаціонарній сцені виконувалося жіночою трупою Окуні-кабукі протягом 26 років, до заборони в 1629 році будь-яких вистав з участю жінок. Відповідно виникає амплуа онногшпа, чоловіків — виконавців жіночих ролей, які, витрачаючи роки на досягнення довершеності в перевтіленні, вражали своєю жіночністю, ставали її неперевершеним зразком.

Важливе значення в театральному синтезі мистецтв і серйозні наслідки для еволюції японської культури в цілому мало використання інструментальної музики, зокрема сямісена, що швидко дістав народне визнання як інструмент загальнонаціональний поряд з його попередниками біва й кото.

В умовах кризи феодального устрою сьогунським урядом робляться спроби виправити поведінку людей шляхом повернення звичаїв старовини, що в період загального прагнення почуттєвих радощів життя не знаходить адекватного розуміння. Мистецтво продовжує потурати смакам городян, втрачаючи іноді справжній дух творчості. Не змогла стати гідною спадкоємницею побутової повісті укій-О-дзосі оповідна література, яка виникла в цей час й представлена багатотомними книгами для читання (йоміхон), оповіданнями в малюнках (куса-дзосі), книгами дотепності (сяре-бон), а також комічними (коккей-бон) і сентиментальними (ніндзьо-бон) книгами.

Учені кокугаку роблять спробу через студіювання японських класичних книг з'ясувати справжній шлях Японії (до початку іноземного впливу!), та їхній націоналістичний пафос не відповідав реаліям часу, що кликали країну до освоєння культурних напрацювань людства. Виправданим стало виникнення европознавства як підґрунтя такої діяльності. Завдяки знайомству з голландськими джерелами починається бурхливий розвиток багатьох сфер знань, передусім прикладного характеру, серед учених лунають заклики до встановлення Японією інтенсивних торгових і культурних відносин із західними державами, з'являються паростки суспільно-реформаторської діяльності, що живляться політичними та економічними ідеями, народженими на Заході. Країна опинилася біля межі, за якою для неї мала початися нова епоха.

Індія

Протоіндійська культура

Виникнення культури на півострові Індостан вчені відносять ще до IV тисячоліття до нашої ери. За даними археологічних розвідок індійських учених, іще 1925 року було відкрито залишки досить розвинутої цивілізації на північно-західних територіях півострова. Це дало підстави відшукувати витоки культурної індійської специфіки в той давній період, хоча стосовно тих часів ще не можна говорити власне про широко знану тепер велику культуру Індії. Але це вже були провісники, які відіграли свою роль у її подальшій долі.

Завдяки розкопкам у басейні ріки Інд виявилось існування в IV—ІII тисячоліттях до нашої ери високорозвиненої культури міського типу, що за рівнем свого розвитку відповідала сучасним з нею культурам долин рік Нілу, Тигру та Євфрату, тобто єгипетській і месопотамській культурам. Це так звана індська цивілізація, яка ще відома за назвами двох відкритих археологами поселень — Мохеджо-Даро й Хараппи. Однотипність характеру відкритих осередків вказує на домінування та значне поширення цієї цивілізації. її територія простягалася приблизно на 1600 км із заходу на схід і на 1250 км — із півночі на південь. Очевидною є й самостійність і суверенність індської культури, яка не лише прямо не наслідувала культурних надбань Єгипту й Месопотамії, а й у дечому навіть перевищувала їхній рівень. Хоча слід підкреслити й факт їхніх міжкультурних контактів, свідченням чого, знову ж таки, стали археологічні відкриття.

Найбільша складність дослідження цієї культури пов'язана з неможливістю поки що повністю розшифрувати індську писемність.

Для хараппської культури характерний був високий рівень урбаністичного способу життя з досконалою для тих часів технологією обробки металів (мідь, бронза), каменю, керамічного виробництва, землеробства (з складною та ефективною зрошувальною системою) і скотарства (з використанням транспортних засобів), з розвиненою торгівлею, у тому числі й зовнішньою. Про наявність писемності свідчать понад 2 тисячі знайдених написів, що складаються з 400 різноманітних знаків.

Щодо питання, хто був творцем цієї цивілізації, то дослідники констатують той факт, що це були не індоарії, які з'явилися на Індостані значно пізніше, й висувають гіпотезу про існування протомундів і протодравідів — попередників нині існуючого дравідійського етносу, який є одним з найдавніших корінних етносів на півострові.

За матеріальними залишками хараппської культури прослідковуються панівні в ті часи релігійні уявлення та з'ясовуються характерні ознаки культових традицій.

Саме в деяких рисах релігійних образів виявляються тенденції наслідування індської цивілізації наступною індійською культурою. Таке наслідування важливе для розуміння складових власне індійської культури.

Вважається, що індійці наслідували хараппський культ богині-матері, приділяючи особливу увагу жіночим божествам в індуїзмі, зокрема богині-матері Деві. Знайдене в Мохеджо-Даро зображення триликого божества в специфічній позі, подібній йогічній медитації, прирівнюється до одного з шанованих божеств індуїстської традиції — бога Шіви й називається дослідниками "Прото-ІІІівою". Інші сюжети засвідчують про поклоніння харап-пців священним деревам, особливо дереву пі пал (в індійській релігійній традиції це священне дерево Будди), про можливе поширення аскетичної йогічної медитативної практики, зразком якої є зображення на знайдених хараппських печатках.

Причини зникнення індської цивілізації на початку II тисячоліття до нашої ери залишаються не з'ясованими. Залишаючись у культурному досвіді того корінного населення, яке зустрілося з індо-аріями, хараппська культура відіграла свою стимулюючу роль у розвитку як матеріальної, так і духовної культури індоаріїв на шляхах формування власне індійської культури.