Порівняльне літературознавство

· акцентує на відмінних способах, які реалізують це сміхове начало (магічний реалізм – химерна проза);

· з’ясовує національні прикмети (європейський романтизм зорієнтований на універсальні категорії, а слов’янський торкається ще й проблем національної самосвідомості);

· зіставляє будь-які явища найрізноманітніших літератур, в тому числі й «маргінальних»;

· висвітлює взаємини літератури з іншими мистецтвами, фольклором, філософією тощо.

Окрім літературознавчих галузей, компаративістичні дослідження пов’язані з іншими гуманітарними царинами, зокрема культурологією, бо ж відкривають доступ до виявлення тих внутрішніх і зовнішніх зв’язків національної літератури, які формують самототожність нації та її культури. Порівняння процесів, що розгортаються в рідній літературі, з процесами, які відбуваються в іншій, дає можливість виявити спільне й відмінне, побачити власне обличчя у, так би мовити, чужому дзеркалі.

4. Міфологічна школа.

Початковим методологічним етапом порівняльного літературознавства можна вважати міфологічну теорію, яку називають ще порівняльно-міфологічною, або арійською. Згідно з романтичним принципом універсалізму, німецький учений Якоб Ґрімм (1785–1863) та його прихльники (Ф. Бопп, А. Шлейхер) вважали міф за первісну форму, що зародилася ще в часи індоєвропейської спільності: арійці (тобто народи, що належать до індоєвропейської мовної сім’ї) на своїй прабатьківщині, Індії, володіли запасом знання про природу, що трансформувалося в антропоморфічні образи богів і героїв, а згодом ці міфи, які вони понесли з собою під час розселення, набували своєрідних рис і перетворювались у казку та легенду. Успадковані індоєвропейцями міфи продовжували функціонувати серед кожного новоутвореного народу, поступово втрачаючи первісний міфічний характер. Таким чином, зі спільної міфологічної спадщини шляхом успадкування і наслідування, традиції та еволюції вийшла вся епічна казково-легендарна поезія теперішніх індоєвропейських народів.

Порівняльно-історичний метод мав великий вплив на українську літературознавчу думку. Саме в той час романтики І. Срезневський, М. Максимович, М. Шашкевич, М. Костомаров, П. Куліш творили концепцію рідного письменства – національно повноцінного, заснованого на великій уснопоетичній традиції, живій багатющій мові, покликаного відновити у свідомості сучасників питому духовність у цілісному й неспотвореному вигляді. Романтики проголосили вищою мистецькою цінністю не риторичну майстерність чи наслідувальну вірність космополітичному і позачасовому взірцю, а оригінальне вираження живої авторської індивідуальності, самобутнього народного «духу», неповторного історичного колориту епохи.

На тому загальнолітературному романтичному тлі порівняльні студії в міфологічному напрямі інтенсивно розвивали М. Максимович, О. Бодянський, М. Костомаров. Притім українські вчені не просто популяризували здобутки західноєвропейських літературознавців, а збагачували порівняльно-історичну методологію новими думками, виходячи з особливостей розвитку української літератури, її традицій. Зокрема, в їхніх працях більше акцентовано принцип історизму та етнопсихологічні аспекти порівняльно-історичного підходу.

5. Теорія наслідування.

Для пояснення тих фактів, які не вкладалися в рамки міфологічної теорії, німецький сходознавець і санскритолог Теодор Бенфей (1809–1881) у розлогій передмові до свого двотомного видання 1859 р. німецького перекладу славетного збірника казок, байок і притч Давньої Індії «Панчатантра» («П’ять книг», III–VI ст. н. е.) запропонував теорію наслідування чи запозичення, яку ще називали міграційною, або ж теорією мандрівних сюжетів. На відміну від «арійської» теорії Я. Ґрімма, яка зводила подібні елементи індійської та європейської літератури до єдиного індоєвропейського періоду спільного життя споріднених народів, Т. Бенфей висловив припущення щодо можливостей обґрунтування таких подібностей міграцією мотивів і сюжетів на основі історично доведеного культурного спілкування між народами.

Замінивши генетичний підхід контактним, Т. Бенфей доводив: те, що міфологи вважали за дуже давне, доісторичне, споконвіку притаманне тому чи іншому народові, насправді має історичне походження, є набутим, запозиченим, й, отже, будувати на цьому матеріалі уявлення про національну самобутність небезпечно.

Зокрема, англійський дослідник Макс Мюллер (1823–1900) запропонував порівняльну міфологію і солярну теорію, за якими походження міфів убачалося в метафоричності первісної мови і обожненні сонця. Причому М. Мюллер відхилив твердження про те, що теорія наслідування буцімто заперечує самобутність національної культури. Сюжет може бути запозичений, але його опрацювання має суто національний характер, бо залежить від часу й культури тієї країни, до якої той замандрував: на фабульний кістяк кожен народ накладає тіло своїх національних і побутових обставин. Таким чином, Мюллерова версія порівняльно-історичного методу трактувала факти літературної міграції як матеріал для історії сюжету, а через нього – й історії духовної культури певного народу.

Однак невдовзі принцип наслідування було доведено до крайнощів – у погоні за літературними запозиченнями чимало компаративістів убачало вплив там, де фактично були звичайні літературні аналогії. Якщо теорія Я. Ґрімма заводила дослідників у прадавні часи і середньовіччя, то послідовники Т. Бенфея стали відчайдушно шукати запозичення у новочасному письменстві, вибудовуючи непереконливі й ризиковані здогади. Наприклад, українські прихильники цієї теорії знаходили у творчості Т. Шевченка впливи чи не всієї попередньої світової літератури – від Гомера й Біблії до Байрона та Міцкевича.

6. Антропологічна теорія.

Крайнощі так званої впливології спричинилися до поширення в наукових колах зворотної реакції. Окрім того, досліджуючи культуру країн, що їх підпорядкувала на різних континентах Британська імперія, етнологи виявили подібні міфологічні сюжети і в тих народів, між якими не існувало ані генетичної спорідненості, ані міжкультурних взаємин. Відповіді на питання, які порушили стрункість теорії запозичення, спробувала дати антропологічна теорія, чи, як її ще називали, етнографічна, або ж психологічна, засновниками якої були англієць Едвард Бернет Тайлор та шотландець Ендрю Ленґ. Е. Тайлор (1832–1917) у своїх дослідженнях «Первісна культура» (1871), «Вступ до вивчення людини і цивілізації: Антропологія» (1891) доводив, що всі народи, їхня психологія і культура проходять однакові еволюційні щаблі – і саме цим можна пояснити подібність їх культури. Відоме твердження Тайлора, який перебував у науковому відрядженні в Мексиці, що мешканців озерних хатин стародавньої Швейцарії можна поставити поряд із середньовічними ацтеками.

Ендрю Ленґ (1844–1912) розгорнув концепцію антропологічного походження міфів: схожість символів, образів, повторюваність сюжетів він пояснював полігенезою, тобто паралельним їх самозародженням унаслідок збігу побутових умов, універсальністю людського мислення, подібністю психології різних народів на тих самих стадіях їхнього розвитку. На австралійських аборигенів, американських індіян, предків сучасних європейців чи китайців однакове катарсичне враження справляло затемнення сонця: переживши жах цієї апокаліптичної для них події, первісні люди тішилися появою сонця на небесному склепінні і пояснювали те, що сталося, міфами, які скрізь мали подібний характер: змій напав на сонце, аби його зжерти, а герой – засновник роду – вбив змія і врятував світ.

Теорію полігенези розвивав і шотландець Джеймс Джордж Фрейзер (1854–1941) у фундаментальних порівняльних працях «Золота гілка» (1890–1915) та «Фольклор у Старому Заповіті» (1918–1919). Він розглядав міф у контексті еволюційних етапів людського мислення (магічний, релігійний, науковий етапи).

Окрім принципу побутового та психологічного самозародження подібних образів і сюжетів, прихильники антропологічної теорії звернулися до так званого закону переживання старовини (закону традиції), за яким найдавніші форми народної поезії існують у сучасному фольклорі видозміненими, але, порівнюючи актуальну усну традицію з фрагментами аналогічних традицій, засвідчених у середньовічних писемних пам’ятках, можна зазирнути в ту епоху, яка є дуже близькою до первісних виявів людської творчості – тобто за наслідком можна дійти причини.