Історичні форми міжтекстовості

Різні епохи відрізняються способом міжтекстових відсилань. Для середньовічної інтертекстуальності притаманна струнка ієрархія, серцевину якої становили біблійні ідеї, сюжети й стилістика, а навколо них концентрувалися місцеві та запозичені поганські міфи, фольклорні тексти й історичні перекази, різнорідні клапті яких зшивалися в текст за допомогою елементів жанрово-стильової традиційності (безперервної повторюваності тематики, сюжетів, образних зворотів, порівнянь, епітетів, риторичних етикетних формул, за якими немає реального змісту, як-от топос «скромності», коли автор перепрошує читача за свою буцімто неосвіченість чи невміння).

У ренесансній інтертекстуальності на перше місце вийшли античні ремінісценції, а середньовічні традиції витіснено на периферію. Найвідоміший приклад – «Дон Кіхот» Сервантеса, у якому засоби і мотиви середньовічного лицарського роману трактовані полемічно і пародійно – з висоти ренесансного гуманізму.

Наступна епоха – доба Бароко – органічно поєднала обидві – античну й середньовічну –міжтекстуальні стихії.

Інтертекстуальнамодель Просвітництва – tabula rasa, чиста дошка, на якій стерто всі ознаки теперішньої цивілізації, щоби написати на ній нові заповіді для людства – природні й тому рятівні. Цей ідеал інтертекстуальної рекультивації втілено в романі Даніеля Дефо «Робінзон Крузо» (1719) з його іронічним ставленням до тогочасної культури і вірою в силу людського розуму та особистісної ініціативи. Цей знаковий для доби Просвітництва твір породив не лише традицію пригодницьких «робінзонад», а й жанр антиробінзонади. Як своєрідну «робінзонаду навпаки» читач сприймає повість Вольтера «Простак» (1767), де розповідається про юного «дикуна», котрий опинився в цивілізованому суспільстві.

Шляхами відважного інтертекстуального оновлення пішов Романтизм – відкинувши загальнокласицистичні умовності, він занурився у живодайні джерела фольклору (легенда, казка, балада, дума, пісня), таємничі сутінки далекого середньовіччя (готичний роман) та спекотну орієнтальну екзотику (біблійна і східна тематика й образність).

Порівняно з сусідніми стильовими напрямами – попереднім романтизмом та наступним символізмом – реалізм і натуралізм видаються такими, що позбавлені інтертекстуальності й безпосередньо репрезентують реальну дійсність. Однак, як стверджують сучасні дослідники, це враження оманливе – там є свої форми інтертекстуальності, засновані на формах буденного життя.

Культурно-історична школа.

Становлення літературної компаративістики як наукової дисципліни пов’язане і з розвитком таких історико-літературних методологічних напрямів, як біографічний метод Шарля Огюстена Сент-Бева (1804–1869) та культурно-історична школа Іпполіта Тена (1828–1893). Біографічний метод виник у добу Романтизму як спосіб вивчення красного письменства за допомогою з’ясування його зв’язків із особою митця, його життєвим і творчим характером, світоглядом та естетичними уподобаннями. А культурно-історична школа розвивалася під впливом позитивізму в літературознавстві другої половини XIX ст. І. Тен, В. Шерер, М. Дашкевич, Ґ. Лансон та інші представники школи сповідували такі основні методологічні засади, як сцієнтизм (уподібнення літературознавчої методології до методів природничих наук), генетизм (з’ясування культурологічних, біографічних та літературних джерел тексту), історизм (інтерпретація літературного твору як історичної пам’ятки), еволюціонізм (висвітлення поступовості літературного розвитку), соціологізм (обстоювання критерію популярності під час вибору корпусу літературних творів) тощо. Варто назвати серед представників культурно-історичної інтерпретації данського дослідника Ґеорґа Брандеса (1842–1927), який у своїй шеститомній праці «Основні течії в європейській літературі XIX ст.» (1872–1890), що була перекладена німецькою та іншими мовами, подав панораму літературного процесу XIX ст., окресливши розвиток французького, німецького, данського романтизму в порівняльному аспекті. Провідником німецьких компаративістів був відомий літературознавець Вільгельм Шерер (1841–1886). Такі його концепції, як «метафізика історичної еволюції», теорія літературних поколінь, чергування «чоловічих» і «жіночих» епох у літературному розвитку, були досить далекими від канонів ортодоксального позитивізму. Осердям новаторського підходу до історії літератури батька російського компаративізму Олександра Веселовського (1838–1906) було поняття історичної поетики, яка ґрунтується на широкій порівняльній базі. За О. Веселовським, якщо подібність мотивів (метасюжетів) можна пояснити самозародженням, виходячи із загальних рис людської психіки (антропологічна школа Е. Тайлора), то подібність їхніх комбінацій уже випливає з безпосередніх контактів. Важливе значення має його теза про зустрічні течії як передумову контактних міжлітературних зв’язків, оскільки запозичення, на його переконання, передбачає підготовлене до рецепції середовище з мотивами та сюжетами, схожими з тими, які проникали ззовні. Учений прийшов до переконання, що «епос кожного історичного народу є міжнародним», а кожна нова епоха зводиться до нових комбінацій старих образів під впливом нових історичних обставин. Цікава праця Веселовського «Сказаніє о Соломоні і Китоврасі», де висловлено здогад про українське походження билин. Це було не лише наукове, а й політичне питання. Оскільки билини збереглися тільки на півночі Росії, російський вчений Михаїл Погодін стверджував, що колись територія давнього Києва була заселена росіянами, які під натиском татаро-монголів одійшли на північ і перенесли з собою билини. Натомість О. Веселовський доводив, що хоча в Україні билини не збереглися як жанр, але в українських казках і піснях залишилися імена героїв билин, мотиви тощо. Запеклим супротивником міфологічної теорії виступив український компаративіст Михайло Драгоманов (1842–1895), запропонувавши натомість міграційний, а згодом порівняльно-історичний метод, що його Л. Білецький назвав соціологічним, а сучасні дослідники означують, як культурно-історичну методологію. Ті методологічні принципи вчений застосував у таких компаративістичних працях, як «Байка Богдана Хмельницького» (1885), «Два українські “фабльо” та їх джерела» (1887), «Шолудивий Буняка в українських народних оповіданнях» (1887) та ін. Микола Сумцов (1854–1922) теж досліджував українську словесність (народну поезію і письменство) у її зв’язках з культурою інших слов’ян, європейських та азійських народів, але, на відміну від Драгоманова, в якого переважав мандрівний елемент, він виходив з національної основи, місцевих історичних та політичних обставин, відображених у творах Лазаря Барановича, Йоаникія Галятовського, Івана Величковського. Друга половина XIX ст. позначена знаменними віхами становлення компаративістики як професіональної галузі. 1886 р. вийшла книжка англійця Гатчесона Маколея Поснетта «Порівняльне літературознавство» – праця, у якій не лише в заголовку фігурує назва цієї дисципліни, а й міжлітературні зв’язки та аналогії висвітлено крізь призму еволюційного методу на широкому матеріалі світового письменства: європейська (передовсім греко-римська) література, культура мексиканських ацтеків, словесність Індії й Китаю. Згодом французький дослідник Жозе Текст запропонував спробу порівняльної історії літератури, а відтак з’явилися й перші бібліографії молодої галузі.