Методологічні засади компаративістики XX століття

У міжвоєнний період порівняльне літературознавство стало поважною науковою галуззю, яка пишалася мережею університетських кафедр і спеціалізованих часописів, розлогою (семисотсторінковою) бібліографією фахових праць різними мовами. Провідні позиції зайняли французькі дослідники. Класикою літературознавчої компаративістики стали такі праці, як «Ґете у Франції» («Goethe en France», 1904) Фернана Бальдансперже, «Ґете в Англії» («Goethe en Angleterre», 1920) Жана-Марі Карре, «Порівняльне і загальне літературознавство» («Littérature comparée et littérature générale», 1920) та «Порівняльне літературознавство» («La Littérature comparée», 1931) і багатотомного серійного видання «Bibliothèque de la Revue de littérature comparée». Особливо потужним був поступ компаративістики у Сполучених Штатах Америки: конгреси Американської асоціації порівняльного літературознавства – ААПЛ (American Comparative Literature Association – ACLA, заснована 1960 p.) – мають значний розголос у наукових колах; у цій країні видають три з чотирьох компаративістичних видань, що виходять у світі. Разом з тим у середині XX ст. далися взнаки істотні кризові явища в концептуальній та методологічній сферах порівняльної галузі. В той час розвивалися, дискутуючи між собою на методологічному ґрунті, дві школи літературної компаративістики: так звані французька і американська. Французька школа дотримувалася консервативніших засад і продовжувала класичні традиції вивчення бінарних (двосторонніх) міжлітературних взаємин (тобто зв’язків між двома національними літературами), а багатосторонні міжлітературні зв’язки розглядала в площині безпосередніх упливів (Фернан Бальдансперже, Поль Азар, Жан-Марі Kappe, Марсель Батайон та інші автори журналу «Revue de littérature comparée», праці Поля ван Тіґема «Порівняльне літературознавство» і «Передромантизм»). У другій половині XX ст. сильний вплив постструктуралізму, культурної антропології, неоісторизму, постколоніальних студій витворив новий стиль компаративного мислення, знівелювавши «франко-американське» протистояння і стимулювавши вихід порівняльного дослідження далеко за межі красного письменства у сферу сусідніх мистецтв (малярство, музика, театр, кінематограф) і немистецьких (історіографія, політологія, філософія) та усних (фольклор, побутове й публічне мовлення) дискурсів. Компаративістика розвивається сьогодні не лише в традиційних університетських центрах Європи та США, а й у національних і міжнаціональних об’єднаннях компаративістів на різних континентах. Виходять численні друковані та електронні видання з порівняльного літературознавства. У межах методологічних шкіл, національних наукових установ і міжнародних дослідницьких об’єднань компаративістика XX ст. виробила низку оригінальних концепцій і освоїла чимало літературознавчих теорій загального характеру, які значно розширили і збагатили методику зіставного аналізу та категоріальний апарат порівняльної галузі. Розгляньмо деякі з них.

Соціологічна критика (Л. Ґольдман та ін.), зокрема її марксистська течія (Д. Лукач), намагалася підпорядкувати літературні принципи ідеологічним і доводила, що навіть найінтимніша поезія є вираженням того суспільства, в якому вона була створена. Французький критик-соціолог румунського походження Люсьєн Ґольдман (1913–1970) у своїй праці «Прихований Бог» («Le Dieu caché», 1955) стверджував, що суспільний статус літератури визначається тим, наскільки повно вона виражає життя соціального класу, його бачення світу. Основна ідея марксистів – не свідомість людей детермінує їхнє буття, а соціальне буття детермінує свідомість. Карл Маркс (1818–1883) перевернув це догори ногами, ствердивши, що наше ментальне життя продукується суспільством, у якому ми живемо. Витонченіші погляди розвивав неомарксизм. Скажімо, представник франкфуртської школи Теодор Адорно (1903–1969) розглядав роман як соціальну категорію: аби розкрити символіку світу, де люди роз’єднані, а особистість нівелюється, внаслідок чого Пруст і Кафка змушені були, мовляв, відмовитися від традиційної жанрової форми та особи оповідача. У радянському літературознавстві марксистський підхід ґрунтувався на положеннях історизму (нерозривний зв’язок літератури кожного народу з національно-історичними умовами його існування), класовості й партійності (ленінська теза про класову боротьбу двох культур – пролетарської і буржуазної – у кожній національній літературі) та інтернаціоналізму (за цим гаслом ховався дискримінаційний та асиміляційний підхід до літератур і культур народів СРСР). Літературу вимагали досліджувати з позицій історизму, а порівняння мали здійснюватися теж з урахуванням історичних обставин, у яких творилася кожна література.

Згідно з ученням швейцарського мовознавця Фердінанда де Соссюра (1857–1913), яке той виклав у посмертно виданому «Курсі загальної лінгвістики» («Cours de linguistigue générale», 1916), y структуральній поетиці мовою називають таку систему типових, колективно вироблених комунікативних засобів (знаків) і правил (кодів), спільних для мовця і адресата, яка протиставлена мовленню – індивідуальному використанню мовних засобів у конкретному мовленнєвому акті (літературному тексті). Окрім мовного коду (мови української, англійської тощо), існують коди стильовий (тлумачення сентименталістської «Наталки Полтавки» як реалістичного твору призводить до непорозумінь), жанровий (інакше прочитуємо казку, інакше – байку, а ще інакше – міф), культурологічний (буквальний переклад з однієї мови на іншу не задовольняє читача) тощо. Структуралізм застосував категорії мови і мовлення до літературних текстів: подібно до мовлення, яке детерміноване мовною системою, літературні тексти зумовлені глибинним системним рівнем – поетикою, що містить упорядкований набір тематичних і стилістичних засобів, а також жанрово-композиційних правил чи взірців, якими керуються і митці, здійснюючи відбір і поєднання цих засобів у мовленнєві (текстові) послідовності, і читачі, відчитуючи за їх допомогою ці текстові послідовності. На відміну від структуралізму, феноменологія і рецептивна естетика цікавляться не об’єктивними універсальними структурами, а унікальними феноменами – предметами, що мають інтенціональний характер. Інтенціональність, згідно з творцем феноменології Едмундом Гуссерлем (1859–1938), це фундаментальна якість свідомості, яка полягає у її властивості бути свідомістю чогось, тобто в її спрямованості на певний предмет. Інтенціональність, властиво, є способом буття мистецьких Предметів – вони поступово являються нашій свідомості й існують завдяки інтенціональним актам спрямованої на них свідомості, нашому мисленню про предмети, яке надає їм сенсу.

Рецептивна естетика визнає багатозначність та історичну мінливість змістового наповнення мистецького тексту, ситуативну обмеженість нашого інтерпретаційного горизонту, а отже – плюралізм розмаїтих критичних прочитань. Ці ідеї скеровують компаративістику на вивчення історії національних літератур та їхньої взаємодії як історії рецепції. Основа рецептивного аналізу – сприйняття твору читачем, публікою, суспільством у різні епохи та у відмінних національно-культурних контекстах.Надзвичайна різнорідність сучасної компаративістики далека від класичного ідеалу методологічної монолітності академічної дисципліни. Її загальні підстави чи спільні принципи, полягають не у згуртованому русі в одному напрямі, а в різноспрямованих пошуках, концептуальних дискусіях, безперервних експериментах та міждисциплінарній співпраці.
10. Розвиток порівняльних студій в Україні.

В українському літературознавстві основи порівняльного вивчення літератур заклали Михайло Драгоманов, Микола Дашкевич, Іван Франко, пізніше цю працю продовжили Володимир Перетц, Михайло Возняк, Василь Щурат, Олександр Білецький. За межами Батьківщини працювали Леонід Білецький, Святослав Гординський, Дмитро Чижевський («Історія української літератури», 1956; «Порівняльна історія слов’янських літератур», 1968) та інші вчені. Олександр Білецький (1884–1961) – визначний знавець античності, класичного європейського письменства й русистики. Учений досліджував спадщину Гомера, Есхіла, Арістофана, Овідія, таких митців Ренесансу, як Данте, Рабле, Сервантес, Шекспір, багатьох майстрів слова XIX – початку XX ст. (Гете, Скотт, Пушкін, Гюґо, Ада Негрі, Брюсов). Попри неминучі для тих часів ідеологічні штампи, він зумів поставити низку різноаспектних проблем компаративного вивчення рідного письменства («Франко й індійська література», 1956; «Українська література серед інших літератур світу», 1958; «Шевченко і західноєвропейські літератури», 1961). Григорій Вервес (1920–2001) відомий дослідженнями в царині славістики, зокрема українсько-польських літературних взаємин («Там, де Ікви срібні хвилі плинуть», 1972; «В інтернаціональних літературних зв’язках. Питання контексту», 1976, 1983; «Польська література і Україна», 1985). У порівняльному плані дослідник висвітлив постаті А. Міцкевича («Адам Міцкевич в українській літературі», 1955), Т. Шевченка («Т. Г. Шевченко і Польща», 1964), І. Франка («Іван Франко і питання українсько-польських громадсько-літературних взаємин 70–90-х років XIX ст.», 1957).Жанрова специфіка роману XX століття перебувала в полі зору Дмитра Затонського (народ. 1922–2009). Учений поєднав проблемний огляд із літературними портретами провідних митців, таких, як Камю, Сартр, Кафка, застосовуючи і методику пильного вчитування, і широкий історико-типологічний аналіз у своїх працях про німецькомовні літератури і сучасне європейське письменство: «Вік XX. Нотатки про літературну форму на Заході» (1961), «Франц Кафка і проблеми модернізму» (1965), «У пошуках сенсу буття» (1967), «Про модернізм і модерністів» (1972), «Мистецтво роману і XX вік» (1973), «Дзеркала мистецтва» (1975), «Шлях через двадцяте століття: Статті про німецькомовні літератури» (1978), «Минуле, сучасне, майбутнє» (1982), «Австрийская литература в XX столетии» (1985), «Художні орієнтири XX століття» (1988). Ще за радянських часів, у 1976–1978 рр., Д. Затонський був обраний віце-президентом МАПЛ. Дмитро Наливайко (народ. 1929) – дослідник широкого діапазону, автор студій з історії європейських літератур .Дві книжки Д. Наливайка «Искусство: направления, течения, стили» (1981, 1985) присвячені типології епох Ренесансу, Бароко, Класицизму, Просвітництва, Романтизму і стильовим напрямам реалізму, натуралізму, імпресіонізму, декадансу, модернізму, авангардизму і, звичайно, соцреалізму. Учений провадить значну організаційну роботу, спрямовану на координацію діяльності українських компаративістичних осередків. Запровадження у 1993 р. курсу порівняльного літературознавства, а через рік відкриття кафедри компаративістики в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» було стимулом для інших навчальних закладів, де невдовзі порівняльне літературознавство стало фігурувати в назвах кафедр. Спершу це був Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, а незабаром після нього – інші заклади вищої школи. 2002 р. група науковців при відділі світової літератури в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка створила відділ літературної компаративістики. 1994 р. порівняльне літературознавство внесене до переліку спеціальностей, з яких науковці захищають дисертації. А 2005 р. в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка започатковано щорічник «Літературна компаративістика» – поважну трибуну для зрілих дослідників і школу для плекання наукових кадрів. Отже, є підстави сподіватися, що невдовзі літературна компаративістика стане справді перспективною і продуктивною галуззю вітчизняного літературознавства.
11. Генетичний (генеалогічний) метод.

Генетичний (генеалогічний) метод заснований на порівнянні подібних літературних явищ та історичному їх розгляді для з’ясування наявності / відсутності спорідненості між ними. Генеалогічний метод розглядає схожість між літературними явищами як свідчення спільності їхнього походження, а розбіжності між ними – як ознаку різнорідності (неоднакового походження). Такими принципами керувався, зокрема, Я. Ґрімм у своєму дослідженні генези німецької міфології. Подібність, засновану на генетичних зв’язках, виявляємо між літературними явищами, які виростають на ґрунті спільної спадщини. Наприклад, спорідненістю з античною культурою зумовлено чимало подібностей у сучасних європейських (в тому числі й українській) літературах, як-от спільна для них система літературних родів, однакові жанрові моделі, коло міфологічних та історичних тем, традиційних сюжетів та образів, суголосність світовідчуттєвих і світоглядних концепцій. Осмислюючи своєрідність генетичних зв’язків української літератури з античною спадщиною, І. Франко вказав на конструктивне її значення для розвитку національного письменства: «Єдність і безперервність українсько-руської літературної традиції від найдавніших часів, а особливо від інтелектуального відродження Русі під польським пануванням у XVI і XVII століттях до Котляревського і до Шашкевича, – це один з найцінніших здобутків останніх досліджень над історією інтелектуального розвитку Русі. Тож не слід забувати, що в цьому розвитку елементи грецької освіти відігравали неабияку, вирішальну роль».У генетичному методі взаємозв’язаними є два аспекти: ретроспекція і проспекція. Ретроспективний погляд, з’ясовуючи походження літературного явища, його джерела, не раз перетворює генеалогічне дослідження на своєрідну археологію; натомість проспективний погляд висвітлює еволюційні лінії, оперуючи поняттями традиції та новаторства. Прикладом ретроспективно-проспективної методики є праця І. Франка «Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман і його літературна історія» (1895–1897). Учений, з одного боку, аналізує історико-документальну основу середньовічної пам’ятки, щоби з’ясувати питання авторства, датування, реконструкції творчого процесу та авторського задуму, займається текстологічним вивченням різномовних рукописних варіантів твору задля встановлення його далеких, опосередкованих і безпосередніх джерел, здійснює систематичний пошук слідів літературних впливів, зокрема обговорює зв’язок роману з буддійською легендою, ставить питання про родовід орієнтальних (арабських, вірменської, грузинської, сирійської) версій, а з другого боку, ретельно відновлює літературну історію роману – його поширення у віршованій і прозовій формі в різних країнах та відгуки в пізніших літературних і позалітературних текстах. Виявивши подібність між явищами, що віддалені в часі, ця методологія простежує наявність / відсутність причиново-наслідкових відношень між ними. За наявності генетичного зв’язку таку подібність можна розглядати з генеалогічного, а також типологічного чи інтертекстуального погляду, а за відсутності такого зв’язку – лише з типологічного та інтертекстуального погляду.
12. Контактологічний метод. Зовнішні зв’язки.

Різновидом генетичного методу є контактологічний метод, зосередженний на вивченні безпосередніх зв’язків між синхронними (переважно) явищами. Міжлітературні контакти (зв’язки) належать до сфери міжлітературної взаємодії (комунікації), і під ними мають на увазі як односторонню дію адресанта на сприймача, різноманітні форми сприймання іншонаціональних літературних явищ, так і двосторонні міжнародні літературні взаємини, які, власне, і становлять взаємодію. Контактологічна методологія, основи якої заклав Т. Бенфей, оперує такими категоріями, як вплив, запозичення, міграція, рецепція тощо.

Контактні зв’язки лежать в основі міжлітературної комунікації, яка виникає внаслідок налагодження процесу одно- чи двосторонніх стосунків, і бувають синхронними (А. Міцкевич – А. Пушкін, І. Франко – Я. Каспрович, T. С. Еліот – Е. Павнд) і несинхронними (звернення Лесі Українки до біблійних джерел, М. Яцкова – до новелістики Е. По, Дж. Джойса – до «Одіссеї»). Причому контактні зв’язки часто виникають незалежно від генетичної спорідненості, хоча генетичні зв’язки завжди ґрунтуються на контактних – безпосередніх (байронізм Ю. Словацького і М. Лєрмонтова виник унаслідок ознайомлення обох митців із творчістю видатного англійського романтика) та опосередкованих (численні автори історичних романів вальтерскоттівського типу не обов’язково мусили бути читачами «Айвенґо» і «Квентіна Дорварда» – їх захопила течія «скоттизму»; до появи «Зів’ялого листя» І. Франка чи «З теки самовбивці» П. Карманського спричинилися як безпосереднє читацьке враження від роману Ґете, так і наявність літературної моди – «вертеризму»).

За Ф. Вольманом, Д. Дюришиним, вивчення літературних контактів (зв’язків) базується на виокремленні двох основних їх типів:

· зовнішні зв’язки (або прямі контакти – термін А. Діми), які не відбиваються на структурі твору чи літератури-реципієнта;

· внутрішні зв’язки, що їх виявляють на різних структурних рівнях твору-реципієнта (концептуально-тематичному, сюжетному, композиційно-стильовому, жанровому тощо) шляхом аналітичного його зіставлення з твором-донатором, під час якого з’ясовується міра залежності, виражена у формі цитат, алюзій, ремінісценцій, пародіювання, наслідування, стилізації, продовження сюжету, розвитку традицій тощо. Різновиди зовнішніх контактів – обмін книгами, творчі взаємини між письменниками, геополітичні чинники, які впливають на літературний процес. Серед різноманітних геополітичних чинників, таких, як близькість чи віддаленість країн, їхні міждержавні взаємини, етнокультурний склад, політичний устрій тощо, навіть таке нещастя для народів, як війна, може відіграти певну роль у цій сфері. Неабияке значення для зближення і взаємовпливів культур мають подорожі, які дають мандрівникові змогу отримати безпосереднє особистісне враження від країни і глибше пізнати життя тамтешнього люду. Великі географічні відкриття XV–XVIII ст. не тільки сприяли ознайомленню європейців з невідомими до того народами Америки, Азії, Африки, а й спричинили появу сюжетів про шукачів пригод, місіонерів, конкістадорів. Окремо варто виділити жанр дорожніх нотаток письменників і вчених, які цікавилися побутом і культурою сусідніх і віддалених народів. Такими є, зокрема, «Хожденіє» Данила Паломника, нотатки Вольтера про Англію, В. Григоровича-Барського – про мандри Європою 1 Близьким Сходом, Й. Ґ. Гердера – про слов’янські країни. Так, у «Щоденнику моєї подорожі за 1769 рік» німецький учений Гердер висловив своє захоплення Україною і занотував пророчу візію українських перспектив: «Україна в майбутньому стане новою Грецією: прекрасний клімат цього краю, весела вдача народу, його музичний хист, родюча земля прокинуться... постане велика культурна нація, і її межі простягнуться до Чорного моря, а відтіля – у далекий світ». Поєднання успадкованого від рідної культури і засвоєного поза її межами, в емігрантських мандрах іншими країнами і континентами, виразно розкриває збірка Віри Вовк «Меандри» (1979), починаючи з самої назви: меандри – це вигини рік, які виникають під дією бічних течій, що не збігаються з напрямом основного річища; а ще меандрами називають тип геометричного орнаменту у вигляді безперервної ламаної лінії із закрутами. Таким чином, природне явище переноситься на мистецьке: поширений у давньогрецькому орнаменті меандр перейшов і на український ґрунт разом зі своїм значенням – символом людської долі, покрученого життєвого лабіринту. Важливим фактором зовнішніх контактів у літературі можна назвати знання мов – чинник, що безпосередньо визначає інші форми зв’язків і міжкультурний діалог узагалі. Адже саме через мову засвоюється культурний текст літератури-адресата, який може впливати на іншу літературу – адресанта. В особистому і творчому житті таких поліглотів, як Леся Українка чи А. Кримський, знання мов мало величезну вагу, бо відбилося на ерудиції, тематиці, стильовому забарвленні їхніх творів. Марко Вовчок – росіянка за походженням, українська письменниця і перекладач з французької на російську – зробила внесок в усі три літератури. Дієвими чинниками налагодження міжлітературних зв’язків є особисті стосунки між письменниками. Скажімо, у «Зів’ялому листі» Івана Франка вчені знаходять перегуки зі збіркою поезій «Miłość» Яна Каспровича. На думку Валерія Корнійчука, ця збірка польського митця могла підказати українському поетові ідею створення власної ліричної драми. Звернімо увагу на те, що перший жмуток «Зів’ялого листя», опублікований як окремий цикл у збірці «З вершин і низин» (1893), завершувався «Епілогом», який свідчив про відсутність на той час у автора мистецької концепції цілісної поетичної книги. 29 січня 1895 р. у львівських книгарнях з’явилася збірка Я. Каспровича, і тим самим роком датовано поезії другого жмутка І. Франка. «Звичайно, такий хронологічний збіг і навіть трифазна композиція обох збірок могли бути цілком випадковими, якби не авторські передмови до них». Передмова І. Франка відома. В ній ідеться про знайдений щоденник самогубця, наявність якого (щоденника) письменник заперечив у виданні 1911 p., але який віднайшли сучасні дослідники. А ще з’ясувалося, що Франко читав цей щоденник у 1883 p., але аж до 1896, тобто до виходу «Зів’ялого листя», не згадував. Важливими посередниками в міжлітературних контактах є літературознавчі дослідження, літературна критика, словники, енциклопедії, антології, журнали, які популяризують іншомовне письменство ддя національного читача. Центрами дослідження «діалогу літератур» стали університетські кафедри й академічні установи, які організовують наукові конференції, симпозіуми, круглі столи. На них учені різних країн, що досліджують проблеми міжлітературних взаємин, мають можливість обмінюватися публікаціями, готувати спільні видання тощо. Авторитетними форумами є конгреси Міжнародної асоціації порівняльного літературознавства (МАПЛ), Міжнародної асоціації україністів (МАУ), міжнародні з’їзди славістів і т. д., у яких бере діяльну участь молода українська компаративістика, утверджуючись у науковому світі.
13. Внутрішні контакти: категорія впливу .

Вищою формою літературних зв’язків є внутрішні зв’язки, які лишають слід на структурі тексту-реципієнта (окремого твору чи національної літератури), виконуючи формо- і змістотворчу роль.Вивчаючи внутрішньолітературні зв’язки, важливо розрізняти форми спілкування (комунікації). Насамперед це такі взаємозалежні категорії, як вплив, запозичення, рецепція та ін. Обсяги цих понять значною мірою збігаються, але відчутними є й змістові акценти у кожного з них. Термін вплив означає процес і результат дії транслятора на реципієнта. Транслятором (передавачем, відправником, адресантом), як і реципієнтом (сприймачем, отримувачем, адресатом), можуть бути літературні явища будь-якого рівня та обсягу: окремий твір, національне письменство, образ, стиль чи будь-який інший елемент мистецької традиції. За визначенням нідерландського дослідника Яна Б. Корстіюса, вплив – це «змістові і формальні наслідки, що їх справили на літературний твір, критичну працю чи цілий період певні зовнішні і внутрішні зв’язки». Цей різновид міжлітературних взаємин окреслює залежність явища від іншого і є провідним поняттям у царині дослідження міжлітературних взаємин.Складним є питання про вплив літератури на літературу. Безперечно, старіші літератури впливають на молодші, розвиненіші – на менш розвинені. Зокрема, жанрово-стильові якості барокового мистецтва приваблювали багатьох митців міжвоєнного двадцятиліття і далися взнаки у «необарокових» тенденціях в творчості П. Тичини, Б.-І. Антонича, іспанця Ф. Ґарсії Лорки, англійських поетів В. Емпсона, Р. Ґрейвса, Д. Томаса. Подібний «погляд у минуле» притаманний і таким явищам, як неоґотика, неокласицизм, неоромантизм, неоавангардизм тощо. І, нарешті, про опосередкований тип контактів, які здійснюються не через прямий вплив однієї літератури на іншу, а через «треті руки». Окремі релігійні, міфологічні та правові елементи прадавніх вавилоно-ассирійської та єгипетської цивілізацій успадкували Еллада й Рим, передавши їх новочасній європейській культурі. Пізніше, в Середньовіччі, посередницьку функцію, за М. Драгомановим, виконувала візантійська культура, передаючи з азійського Сходу європейському Заходу та слов’янському світу різноманітні твори словесності: казки, легенди, житія, романи, драми тощо. Проблема впливів складна. З одного боку, вони можуть виступати як імпульс саморуху, як каталізатор літературного розвитку, але можуть і гальмувати його, мати не глибинний, а поверховий характер, що зводиться до наслідування взірців, епігонства, плагіату. Тому при підході до конкретних явищ чи етапів розвитку літератур треба враховувати динаміку і якісні характеристики літературного розвитку. Вплив переважно починається з імпульсу. Таке поняття не всі дослідники схильні вважати літературознавчим, бо надто вже воно неконкретне, неокреслене. Імпульс – це поштовх, а він може бути випадковим, несподіваним і з літературою аж ніяк не пов’язаним. Такий поштовх можна ще назвати спонукою. Б.-І. Антонич колись жартував, що спонукою до твору може бути думка про гонорар. Але все-таки це буде зовнішня спонука, а не внутрішня, що суголосна творчій натурі митця.