Особистість. Її ознаки і кваліфікація. Деіндивідуалізація, «втеча від свободи», анонімність

Особистість — це поняття, вироблене для відображення біосоціальної природи людини, розгляду її як індивіда, як суб'єкта соціокультурного життя, що розкривається в контекстах соціальних відносин, спілкування і предметної діяльності; соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що визначається залученістю людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин. Під «особистістю» розуміють стійку систему соціально значущих рис, що характеризують особу як члена того чи іншого суспільства або спільноти. Поняття «особистість» характеризує суспільну сутність людини, пов’язану з засвоєнням різноманітного виробничого і духовного досвіду суспільства. Деякі теорії особистості не включають в неї біологічні характеристики людини, інші, приміром, фрейдизм, надають біологічним чинникам визначального значення.

Особистість характеризують такі ознаки:

· розумність (визначає рівень інтелектуального розвитку);

· відповідальність (рівень розвитку почуття відповідальності, уміння керувати своєю поведінкою, аналізувати свої вчинки і відповідати за них);

· свобода (здатність до автономної діяльності, прийняття самостійних рішень);

· особиста гідність (визначається рівнем вихованості, самооцінки);

· індивідуальність (несхожість на інших).

Персоналізм

Згідно з логікою персоналізму, існування індивіда, вплетене в складну мережу суспільних відносин, підпорядковане соціальним змінам, виключає для нього можливість затвердити своє власне, неповторне «Я». Тому необхідно розрізняти поняття індивіда і особистості. Людина як частина роду (Homo Sapiens), як частина суспільства, є індивід. Про таку людину — біологічного чи соціального «атома» — нічого не відомо. Він анонім (за висловом К'єркегора) — лише елемент, частина, що визначається співвідношенням з цілим. Людина як особистість може затвердити себе лише шляхом вільного волевиявлення, за допомогою волі, яка долає і обмеженість життя людини, і соціальні перегородки як би зсередини людини. У сфері ідей персоналізму розвивається тенденція, яка потім стане заповіддю екзистенціалізму — твердження про принципову ворожість суспільства і особистості.

У сучасній психології нараховують десятки теорій особистості. Допарадигмальний характер психології не дає достатніх підстав визначити, яка з них є правдивою. С. Л. Рубінштейн зазначав, що особистості характерний такий рівень психічного розвитку, який дозволяє їй свідомо керувати власною поведінкою і діяльністю. Суть особистості, за К. Роджерсом, виражає її самосвідомість, суб’єктивність, здатність діяти свідомо і відповідально.

Отже, особистістю можна назвати людину, яка досягла такого рівня соціального розвитку і самосвідомості, який дозволяє їй знаходити і обирати серед цінностей культури особистісні смисли, самостійно виконувати відповідну перетворювальну діяльність, свідомо і відповідально здійснювати саморегуляцію діяльності й поведінки.

Особистість визначають:неповторні фізичні якості, психічні процеси, темперамент, характер, здібності, мотивація, потреби, інтереси.

Деіндивідуалізація. Якщо людина відчуває на собі вплив великої соціальної спільності, в її психології і поведінці більшою мірою проявляється те загальне, що властиве спільноті, ніж те, що становить її індивідуальність. Наслідком цього є деіндивідуалізація — втрата особистістю самосвідомості, боязнь оцінки. Здебільшого людина перестає почуватися і поводитися як особистість внаслідок дії таких причин:

lанонімність індивіда у групі;

lвисокий рівень емоційної збудливості;

lзосередженість не на власній поведінці, а на тому, що відбувається навколо;

lвисока згуртованість, єдність групи, в якій опинився індивід;

lзниження рівня самосвідомості і самоконтролю людини.
Деіндивідуалізація проявляється в імпульсивній поведінці, зростаючій чуттєвості до зовнішніх впливів, підвищеній реактивності, нездатності керувати власною поведінкою, заниженій цікавості до оцінок інших людей, нездатності вдумливо оцінити і раціонально планувати поведінку.

Втеча від свободи. Анонімність. Людина може стати вільною від зовнішніх пут, що заважають вчиняти відповідно з власними думками і бажаннями. Особистість могла би вільно діяти по своїй волі, якби знала, чого хоче, що думає і відчуває. Але вона цього не знає; вона пристосовується до анонімної влади і засвоює таке "я", яке не становить його сутності. І чим більше особистість це робить, тим безпомічніше себе почуває, тим більше йому доводиться пристосовуватися. Всупереч видимості оптимізму та ініціативи сучасна людина пригнічена глибоким почуттям безсилля, тому вона пасивно, як паралізована, зустрічає “катастрофу,що насувається”.