Місцева протиповітряна оборона (МППО) в 1941-45рр

Розділ 1.

Загальні питання цивільного захисту

Розвиток та формування світового цивільного захисту

Історія виникнення

Подорожуючи Ломбардією, громадянин Швейцарії Анрі Дюнан, 24 червня 1859 року знаходився в місті Сольферіно. У цей день тут сталася битва між франко італійськими військами і військами австрійських окупантів. За декілька годин цієї битви були вбиті або поранені близько 40 000 чоловік. Побачивши жахливу картину наслідків битви і оцінивши неможливість силами санітарних підрозділів, надати своєчасну медичну допомогу пораненим Анрі Дюнан звернувся до людей, які жили в ближніх селах, і разом з ними взяв безпосередню участь в наданні медичної допомоги пораненим.

Після повернення в Швейцарію Анрі Дюнан написав книгу “Спогади про Сольферіно” і розіслав її політичним діячам та європейським монархам. Зміст цієї книги мав великий резонанс.

У той же час в Женеві існувало добродійне товариство, президентом якого був Густав Муаньє. Він був дуже стурбований подіями в Сольферіно, і під цими враженнями запропонував Дюнану зустрітися з іншими людьми й обговорити ці події. В результаті зустрічі булла створена комісія із 5 чоловік, куди ввійшли Муаньє, Дюнан, генерал Дюфур, доктор Лії Аппія і Теодор Монуар.17 лютого 1863р. цією комісією був створений ”Міжнародний комітет допомоги пораненим”, який пізніше був перетворений в “Міжнародний комітет червоного хреста” (МКЧХ). Завдяки наполегливості й цілеспрямованості комісії вдалося в 1864 році переконати швейцарський уряд зібрати Міжнародну Конференцію, в якій взяли участь дванадцять країн. Реальним результатом Конфернції стало підписання”Конвенції про поліпшення долі поранених в діючих арміях”

Перша Женевська конвенція, підписана в 1864 році, поклала початок міжнародному гуманітарному праву. У 1899 р. В Гаазі булла підписана конвенція, яка розширила принципи Женевської конвенції 1864 р. стосовно військових дій на морі. А вже у 1906 р. Положення вказаних вище конвенцій були вдосконалені та доповнені.

А в 1907 році наступна ІY Гаазька конвенція визначила категорію комбатантів (воїнів, бійців, що брали участь у бойових діях), і не комбатантів(осіб, які не беруть участі в бойових діях, але забезпечують армію. До них військові артисти, інтенданти та інші учасники). За цією Конвенцією комбатантів і некомбатантів беруть у полон. Їм забезпечується статус військовополонених, вони користуються особливим положенням у полоні. Ці конвенції були ще більше розширені та підтверджені в 1929 р.

Друга світова війна (1939-1945 рр.), бойові дії якої розгорнулися на трьох континентах – в Європі, Азії та Африці, втягнула у стан війни 61 країну з населенням 1 млрд. чоловік, тобто 75 % усього населення Землі на той час.

Людські втрати в тій війні становили 50 млн. чоловік. Від бойових дій і фашистського терору тільки в Європі загинуло більше 40 млн. осіб. Найбільші втрати понесли:СРСР –більше 27 млн., Німечина – 13 млн., Польща – 6 млн., Японія – 2.5 млн., Франція – більше 600 тис., США – більше 405 тис., Англія 375 тис. чоловік.

В полоні загинуло понад 1 млн. радянських воїнів. Велетенськими були також і матеріальні збитки воюючих сторін, в СРСР вони становили 2 трлн. 600 млрд. карбованців.

Величезні втрати в тій війні змусили світове співтовариство замислитися над своїм майбутнім, і над тим, наскільки можливе взагалі.

24 жовтня 1945 р. була заснована Організація Об”єднаних націй (ООН)/ 10 грудня 1949 року ООН прийняла Декларацію прав людини (Хартію прав людини) , яка зобов”язала всі держави, що її підписали, гарантувати кожній людині право на життя, а також право на працю, вільний вибір професії і місця проживання, а також сприятливі та безпечні умови праці. !» серпня 1949 р. були прийняті чотири Женевські конвенції, в яких ООН зобов”язала держави, що ведуть війну, дотримуватися норм гуманізму та відповідного порядку їх реалізації:

1. “Про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях”,

2. “Про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, які потерпіли

корабельну аварію у складі збройних сил на морі”,

3. ”Про поводження з військовополоненними”,

4. “Про захист цивільного населення під час війни”.

МКЧХ, як ініціатор міжнародного гуманітарного права в 1963 р. дійшов до висновку, що Женевські конвенції 1949 р., зберігаючи своє значення, стали недостатніми в умовах сучасної війни. Тому комітет запропонував проекти двох додаткових Протоколів, які обговорювалися на різних рівнях протягом 10 років. У 1969 р. в Стамбулі міжнародна конференція Червоного Хреста надала МКЧХ офіційний мандат. З цього часу юристи МКЧХ отримали можливість почати підготовчу роботу, результатомякої було прийняття в липні 1977р. в Женеві представниками 102 країн на дипломатичній конференції Додаткових протоколів Женевських конвенцій 1949 р., які були підписані від імені СРСР у Берні в 1977 р. і ратифіковані Верховною Радою СРСР 4 серпня 1989 р. Положення та вимоги цих протоколів повинні дотримуватися :

а) під час міжнародних збройних конфліктів ( Протокол №1),

б) під час не міжнародних збройних конфліктів(Протокол № 2).

Починаючи з того часу, ці тексти додаткових протоколів стали загальним надбанням, на які можна покладатися у певних обставинах я кі необхідно знати як фахівцям, так і всьому цивільному населенню.

За основу в Женевських конвенціях береться принцип поваги до людської особистості й людської гідності. Конвенціями висуваються вимоги осіб, які не беруть безпосередньої участі у воєнних діях, а також осіб, не дієздатних внаслідок хвороби, поранення, взяття у полон чи внаслідок іншої причини – потрібно поважати, надавати захист від наслідків війни, а також усім, хто потребує, надавати необхідну допомогу чи необхідний догляд. Через додаткові протоколи цей захист поширюється на кожну особу, яка постраждала через збройний конфлікт.

У випадку взяття у полон поранених, хворих чи осіб зі складу збройних сил противника кожна сторона повинна надавати їм такий догляд, як і власним пораненим.

Жодне тіло померлого не повинно бути віддане землі, морю чи спалене без належного попереднього опізнавання та констатування смерті , після , якщо це можливо, медичного огляду.

Цивільне населення згідно з цими Конвенціями повинне ставитися з повагою до поранених,хворих та інших осіб, якщо вони належать до ворожої сторони, а також не повинне допускати актів насильства до них. Цивільними особами дозволяється підбирати ф оглядати поранених і хворих без різниці між ними, через що вони не повинні зазнавати ні покарання, ні переслідувань. Навпаки, цим особам слід надавати підтримку в їхніх долях.

Окрім цього, сторони які беруть участь у конфлікті, й комбатанти зобов’язані утримуватися від нападу на цивільне населення і цивільні об’єкти, а також вести свої воєнні операції відповідно до загальноприйнятих правил та законів гуманності. Усі чотири Женевські конвенції і Додаткові Протоколи спрямовані на захист жертв війни. Але кожний з цих документів має свої повноваження і сфери застосування.

Система цивільної оборони

Уперше можливість дезорганізації тилу з'явилася в роки світової війни 1914­1918 рр., коли в ході воєнних дій знайшла застосування бойова авіація, здатна наносити удари по населених пунктах у тилу противника. Ця обставина викли­кала необхідність організації захисту великих міст від ударів з повітря. Поряд з активними заходами протиповітряної оборони, здійснюваної військами, до участі в заходах, покликаних забезпечити захист населення і промислових підприємств від нападу з повітря і швидку ліквідацію наслідків авіаційних нальотів, почали залучати населення. Це привело до створення систем місцевої протиповітряної оборони, що спирається на мирне населення міст.

Місцева протиповітряна оборона (МППО) в 1918-32рр.

У Радянському Союзі фундамент цивільної оборони - до 1961 р. вона на­зивалася місцевою протиповітряною обороною (МППО) - почав закладатися в перші ж роки встановлення Радянської влади. Перші заходи з МППО були здій­снені в Петрограді в березні 1918 р. після першого повітряного бомбардування міста німецькою авіацією. До участі в заходах МППО в роки громадянської війни залучалися жителі ряду інших великих міст, коли виникала загроза повітряних нальотів.

Спираючи на досвід громадянської війни і зростаюче військове значення авіації, Радянський уряд, починаючи з 1925 р. видав ряд постанов, спрямованих на створення і зміцнення протиповітряної оборони країни. У 1925 р. Рада Народних Комісарів (РНК) СРСР видала постанову «Про заходи протиповітряної оборони при будівлях у 500-кілометровій прикордонній смузі». У межах цієї зони, обумов­леної радіусом дій бойової авіації того часу, пропонувалося в ході нового будів­ництва здійснювати відповідні інженерно-технічні заходи щодо захисту населення й об'єктів народного господарства.

У 1926 р. Рада Праці й Оборони СРСР (РПО СРСР) видала постанову, що зобов'язувала проведення заходів з протиповітряної оборони на залізницях у межах загрозливої зони. Зокрема, при залізничних станціях повинні були будуватися пункти і створюватися спеціальні формування противоповітряного і протихімічного захисту.

У 1927 р. Радою Праці й Оборони була видана постанова «Про організацію повітряно-хімічної оборони території Союзу РСР». Відповідно до цієї постанови територія країни була розділена на прикордонну зону і тил. Усі міста в прикордонній зоні стали іменуватися містами-пунктами ППО. Загальне керівництво заходами з ППО було покладено на Наркомат у військових і морських справах. У тому ж році РПО СРСР доручив Наркомату у військових і морських справах створити спеціальні курси з підготовки керівних кадрів з повітряно-хімічної оборони для цивільних наркоматів. Такі курси були створені в Москві, Ленінграді, Баку, Києві й Мінську.

У затвердженому в 1928 р. Наркомом у військових і морських справах першому Положенні про протиповітряну оборону СРСР було записано, що проти­повітряна оборона має своїм призначенням захист Союзу РСР від повітряних нападів з використанням для цієї мети сил і засобів, що належать як військовому, так і цивільним відомствам і відповідним суспільним оборонним організаціям. У зв'язку з такою постановкою питання виникла необхідність організації навчання населення захисту від повітряного і хімічного нападу. Виконанням цього завдання займалися головним чином Осоавіахім і Товариство Червоного Хреста і Червоного Півмісяця (ССЧХ і ЧП), які охопили навчанням сотні тисяч активістів місцевої протиповітряної оборони.

Масова підготовка населення з протиповітряної оборони і протихімічного захисту дозволила створити до 1932 р. понад 3 тис. добровільних формувань МППО. Більше 3,5 мільйони чоловік було забезпечено протигазами; для укриття населення в загрозливій зоні було підготовлено кілька тисяч бомбосховищ і газосховищ. Про­водилися заходи щодо світломаскування міст і створення швидкодіючої системи оповіщення населення про загрозу нападу.

Таким чином, необхідні організаційні й матеріальні передумови для ство­рення єдиної загальнодержавної системи місцевої протиповітряної оборони в країні до 1932 р., були створені. Тим часом швидке зростання можливостей бойової авіації щодо нанесення ударів по об'єктах глибокого тилу потребувало подальшого удосконалення організації захисту населення і народного господарства.

Місцева протиповітряна оборона (МППО) в 1932-41рр.

4 жовтня 1932 р. Рада Народних Комісарів затвердила нове Положення про протиповітряну оборону Союзу РСР, відповідно до якого місцева протипо­вітряна оборона була виділена в самостійну складову частину всієї системи проти­повітряної оборони Радянської держави. З цієї дати прийнято відраховувати початок існування загальносоюзної МППО, спадкоємницею якої стала Цивільна оборона СРСР.

Основними завданнями МППО були: попередження населення про загрозу нападу з повітря й оповіщення про відміну такої загрози; здійснення маскування населених пунктів і об'єктів народного господарства від нападу з повітря (особ­ливо світломаскування); ліквідація наслідків нападу з повітря, у тому числі і з застосуванням отруйних речовин; підготовка бомбосховищ і газосховищ для насе­лення; організація першої медичної і лікарської допомоги потерпілим у результаті нападу з повітря; надання ветеринарної допомоги постраждалій тварині; підтримка суспільного порядку і забезпечення дотримання режиму, встановленого органами влади і МППО в загрозливих районах. Виконання всіх цих завдань передбачалося силами й засобами місцевих органів влади й об'єктів народного господарства. Цим визначалася і назва системи протиповітряної оборони.

Штаби, служби і формування МППО створювалися тільки в тих містах і на тих промислових об'єктах, які могли опинитися в радіусі дії авіації супро­тивника. У таких містах і на таких об'єктах заходи з протиповітряної оборони і протихімічного захисту проводилися в повному обсязі.

Організаційна структура МППО визначалася її завданнями. Оскільки вона була складовою частиною всієї системи протиповітряної оборони країни, загальне керівництво МППО здійснювалося Наркоматом у військових, і морських справах (з 1934 р. - Наркомат оборони СРСР), а в межах військових округів - їхнім коман­дуванням.

Для вирішення завдань МППО організовувалися відповідні сили - військові частини МППО, що підкорялися командуванню військових округів, і добровільні формування МППО: у міських районах - дільничні команди, на підприємствах - об'єктові команди, при домоуправліннях групи самозахисту. Формування МППО створювалися з розрахунку: 15 чоловік від 100-300 робітників і службовців - на підприємствах і в установах і від 200-500 чоловік жителів - при домоуправліннях. Дільничні команди складалися з різних спеціальних формувань, а групи самозахисту, як правило, із шести підрозділів: медичного, аварійно-відбудовного, протипожеж­ного захисту, охорони порядку і спостереження, дегазаційного й обслуговування об'єктів. Дільничні команди і групи самозахисту підкорялися начальнику відділення міліції.

Підготовка кадрів для МППО здійснювалася на спеціальних курсах МППО, а навчання населення - через мережу суспільних оборонних організацій.

З 1935 р. підготовка населення з протиповітряної оборони і протихімічного захисту здобуває ще більшого розмаху, зокрема були встановлені нормативи здачі на значок «Готовий до ППХО» (протиповітряної і протихімічної оборони). Під­готовка населення удосконалювалася у складі добровільних формувань МППО.

Постановою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР від 8 серпня 1935 р. підготовка насе­лення до здачі нормативів на значок «Готовий до ППХО» і організація формувань МППО були оголошені завданнями Осоавіахіму.

З метою удосконалення форм поширення санітарно-оборонних знань і на­вичок були введені нормативи комплексу «Готовий до санітарної оборони» (ГСО) - для дорослих і «Будь готовий до санітарної оборони» (БГСО) для школярів. Упро­вадження цих нормативів покладалося на комітети Товариства Червоного Хреста і Червоного Півмісяця.

Важливою віхою на шляху зміцнення МППО була постанова РНК СРСР від 20 червня 1937 р. «Про місцеву (цивільну) протиповітряну оборону Москви, Ленінграда, Баку і Києва», яка намітила ряд нових заходів для посилення місцевої протиповітряної оборони в цих містах, зокрема безпосереднє керівництво МППО в цих містах було покладено на місцеві органи влади - Ради депутатів трудящих, до складу виконкомів міських Рад цих міст були введені посади заступників голів виконкомів Рад депутатів трудящих з МППО.

Незадовго до початку Великої Вітчизняної війни було завершено створення і підготовка різних служб МППО: оповіщення і зв'язки, медико-санітарної, охорони порядку і безпеки, об'єктів, транспортної, торгівлі і громадського харчування, водопостачання і каналізації, відновлення будинків, доріг і мостів, світломаску­вання. Служби створювалися на базі відповідних підприємств і організацій, міських органів влади; у роботі їх брало участь широке коло фахівців, які мали у своєму розпорядженні значні матеріальні й технічні ресурси. До цього часу всі міські підприємства в загрозливій зоні були об'єктами місцевої протиповітряної оборони, на особливо важливих об'єктах були введені штатні посади заступників директорів підприємств з МППО.

Таким чином, до початку Великої Вітчизняної війни була виконана велика робота з підготовки населення і міст загрозливої зони до протиповітряної оборони і протихімічного захисту. Досить сказати, що все населення цієї зони мало уяв­лення про способи захисту від засобів нападу з повітря, для жителів міст була

накопичена велика кількість протигазів.

У зв'язку з місцевим характером діяльності органів і сил МПВО і необ­хідністю зосередити зусилля Наркомату оборони СРСР на підготовці Збройних Сил до війни, що наближалася до границь країни, постановою РНК СРСР від 7 жовтня 1940 р. керівництво МППО було передано Наркомату внутрішніх справ СРСР, у складі якого було створено Головне управління МППО.

Місцева протиповітряна оборона (МППО) в 1941-45рр.

22 червня 1941 р. усі штаби, служби й сили МППО були приведені в бойову готовність. Перші ж дні війни переконливо показали високу готовність системи МППО й одночасно розкрили в ній деякі недоліки, що швидко усувалися.

Важливу роль у мобілізації МППО на успішне вирішення завдань, що по­стали у зв'язку з нападом фашистської Німеччини на Радянський Союз, зіграла постанова РНК СРСР від 2 липня 1941 р. «Про загальну обов'язкову підготовку населення до протиповітряної оборони». Відповідно до цієї постанови всі грома­дяни від 16 до 60 років повинні були, опанувати необхідними знаннями з МППО. Крім того, чоловіки від 16 до 60 років і жінки від 18 до 50 років були зобов'язані входити в групи самозахисту. Виконуючи вимоги партії й уряду, Міністерство внутрішніх справ СРСР 3 липня 1941 р. затвердило Положення про групи само­захисту житлових будинків, установ і підприємств. Важливу роль в активізації МППО зіграла промова І. В. Сталіна 3 липня 1941 р., в якій вказувалося на необ­хідність негайно « ... налагодити місцеву протиповітряну оборону».

МППО в роки війни стрімко набирала силу. Чисельність її формувань пере­вищила 6 млн. чоловік; дільничні формування були реорганізовані в міські військові частини МППО, число інженерно-протихімічних військових частин значно зросло.

Сили МППО успішно справилися зі своїм завданням в роки війни. Вони ліквідували наслідки більше 30 тис. нальотів фашистської авіації, запобігли в містах понад 32 тис. серйозних аварій на об'єктах народного господарства, зне­шкодили понад 430 тис. авіабомб і майже 2,5 млн. снарядів і мін. Зусиллями фор­мувань і частин МППО було ліквідовано 90 тис. загорянь і пожеж. Отже, у взаємодії з частинами Збройних Сил МППО внесла в роки війни істотний вклад у справу захисту населення і народного господарства від нальотів фашистської авіації, у ряді випадків МППО брала участь у відображенні атак сухопутних частин против­ника на міста.