Права з питань захисту людини

Перша та Друга Світові війни поряд з небувалими людськими і матеріальними втратами, характеризуються також і застосуванням хімічної та атомної зброї. Підсумки цих воєн, а особливо підсумки Другої світової війни змусили світове співтовариство замислитися над своїм майбутнім, наскільки воно можливе взагалі. 24 жовтня 1945 року була заснована Організація Об”єднаних націй(ООН), а 10 грудня 1949 року ООН прийняла Загальну декларацію прав людини(Хартію прав людини), яка зобов’язала держави, що підписали та ратифікували її, гарантувати кожній людині право на життя(ст..3), а також право на працю, вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці(ст..23).

В умовах сучасних воєн, з попередженям яких, на жаль людство поки що не може справитися, ООН у Женевським Конвенціях в останній редакції від 12 серпня 1949 р. зобов’язала всі держави, що ведуть війну, дотримуватися норм гуманізму і порядку їх реалізації. Все це зафіксовано у вже згадуваних у 4-х Женевських Конвенціях.

Літом 1977 року за ініціативою Міжнародного Червоного Хреста у тій же Женеві представниками 102 країн світу на дипломатичній конференції були прийняті два Додаткових протоколах до цих Конвенцій, що розширюють діапазон захисту осіб, які постраждали від збройних конфліктів.

За основу у Женевських Конвенціях береться принцип поваги до людської особистості та гідності. Конвенціями висуваються вимоги: осіб, які не беруть безпосередньої участі у воєнних діях, а також осіб недієздатних внаслідок хвороби, поранення, взяття у полон, - потрібно поважати, надавати захист від наслідків війни, а також усім, хто потребує, надавати необхідну допомогу чи догляд.

Через Додаткові Протоколи цей захист поширюється на кожну особу, що постраждала через збройний конфлікт. Сторони, які беруть участь у конфлікті, зобов’язані утримуватися від нападу на цивільне населення та цивільні об’єкти , а також вести свої воєнні операції відповідно до загальновизнаних правил та законів гуманності.

Усі чотири Женевські конвенції та Додаткові протоколи направлені на захист жертв війни. Але кожний з цих документів має свої повноваження та сфери застосування. Перша та друга Женевські Конвенції забезпечують захист поранених, хворих та осіб, які потерпіли корабельну аварію. Ці особи повинні користуватися заступництвом та захистом за будь-яких обставин. Забороняється посягати на їх життя та завдавати їм будь-якої шкоди. Їх повинні підбирати , поводитися з ними гуманно та надавати їм максимально можливий і у найкоротші терміни медичний догляд, якщо цього вимагає їх стан.

У випадку взяття в полон поранених, хворих та осіб зі складу збройних сил ворога, які потерпіли корабельну аварію, кожен із противників повинен надавати їм такий догляд, як і власним пораненим.

Цивільне населення згідно з цими Конвенціями повинне ставитися з повагою до поранених, хворих та осіб, які потерпіли корабельні аварію, навіть, якщо вони належать до ворожої сторони, а також не повинне допускати актів насильства до них. Цивільним особам дозволяється підбирати та доглядати поранених та хворих без різниці між ними, через що вони не повинні зазнавати ні покарання, ні переслідувань. Навпаки, цим особам належить виказувати підтримку в їхніх діях.

Перша і друга Женевські конвенції приділяють особливу увагу питанням захисту медичного та духовного персоналу,обладнання та споруд, а також персоналу(адміністраторів, водіїв, кухарів та інших). Цей персонал використовується постійно або тимчасово виключно для адміністративно-господарського забезпечення медичних формувань або санітарно-транспортних засобів. Згідно з Конвенцією персонал користується розпізнавальною емблемою Червоного Хреста та Червоного Півмісяця на білому фоні та посвідченнями. Він може мати зброю для самооборони чи захисту своїх поранених чи хворих.

Потрапивши до рук ворога, особи зі складу духовного чи медичного персоналу повинні мати можливість продовжувати виконання своїх функцій щодо догляду за пораненими чи хворими.

Третя Женевська Конвенція визначає статус комбатанта та військовополоненого. Згідно з Конвенцією особи, які входять до складу збройних сил, що перебувають у конфлікті, є комбатантами(окрім медичного та духовного персоналу), а будь-який комбатант, потрапляє під владу іншої сторони, стає військовополоненим. Щодо поводження з військовополоненими, то Конвенція вимагає з усіма військовополоненими поводитися однаково. Випадки привілейованого режиму можуть бути встановлені виключно залежно від стану здоров”я, звання чи кваліфікації військовополонених. Військовополонені зобов”язані повідомити на допиті своє прізвище, ім”я, вік, звання та особистий номер. Але їх не можні примушувати давати будь-яку іншу інформацію.

Держава, що утримує військовополонених, зобов’язана безкоштовно забезпечити їх достатньою кількістю їжі, обмундируванням, а також такими житловими умовами, які надаються її війська, і відповідною медичною допомогою, якщо цього буде потребувати здоров”я військовополонених.

Від військовополонених, за винятком офіцерів, можуть вимагати виконувати роботу за невелику винагороду в умовах, не гірших від умов праці громадян держави, яка утримує полонених. Однак їх не повинні примушувати до діяльності військового характеру, а також до небезпечних робіт, які загрожують їхньому здоров”ю або до принизливих робіт.

На початку перебування в полоні військовополонені повинні отримати можливість сповістити свої сім”ї та Центральне агентство розшуку Міжнародного Комітету Червоного Хреста.

Тяжко хворі та важко поранені військовополонені підлягають негайній репатріації. Після закінчення воєнних дій їх повинні негайно звільнити.

Четверта Женевська Конвенція визначає захисний статус цивільних осіб, цивільного населення і організацій цивільного захисту. Дуже багато доповнень до Четвертої Конвенції стосовно захисту цивільного населення і цивільних об’єктів внесено з прийняттям Додаткових протоколів.

З метою захисту цивільного населення забороняється:

- напад, не спрямований на конкретні військові об’єкти;

- напад на цивільне населення і цивільних осіб з метою репресій;

- використовувати присутність чи пересування цивільного населення

з метою захисту військових об”єктів від нападу.

Велика увага надається питанням захисту цивільних об”єктів, вони не мають бути об”єктом нападу і репресій. Забороняється:

- здійснювати будь-які ворожі акції проти історичних пам”яток,

творів мистецтва та місць відправлення культу, які є культурною

і духовною спадщиною народів;

- нападати на об’єкти, необхідні для виживання цивільного населення,

та використання голоду серед цивільного населення як метод ведення

війни.

Це стосується таких об’єктів, як запас продуктів харчування, сільськогосподарські райони, які виробляють продукти харчування, посіви, худоба, споруди для постачання та забезпечення запасів питної води.

Четвертою Конвенцією та Додатковими Протоколами до неї цивільний захист призначений виконувати гуманітарні завдання, спрямовані на захист цивільного населення від небезпек і надання допомоги від наслідків воєнних дій або лих, а також для створення умов, необхідних для виживання населення. Такими завданнями цивільного захисту є:

- оповіщення;

- евакуація;

- забезпечення захисними спорудами та облаштуванням;

- проведення заходів щодо світломаскування;

- рятувальні роботи;

- медичне обслуговування, що включає першу допомогу, а також релігійну

допомогу;

- боротьба з пожежами;

- визначення та виявлення небезпечних районів;

- знезараження та інші заходи захисту;

- термінове забезпечення житлом і харчуванням;

- термінове надання допомоги у встановленні і підтримці громадського

порядку в районах лиха;

- термінове відновлення необхідних комунальних служб;

- термінове поховання трупів;

- надання допомоги в забезпеченні об’єктів, необхідних для виживання.

Міжнародне гуманітарне право, яке захищає людину від наслідків війни,стосу-ється кожного з нас, однак воно ще недостатньо відоме людям. Гуманітарне право є гілкою міжнародного суспільного права, воно проникло духом людяності та зосереджене на захисті особи. Мета цього права - пом’якшити страждання всіх жертв збройних конфліктів, які потрапили до рук ворога: поранених, хворих, потерпілих корабельної аварії, військовополонених та цивільних осіб.

До середини ХІХ століття угоди, які були спрямовані на захист жертв війни, мали лише випадковий характер і накладали зобов”язання, що грунтувалися на суворій взаємності, тільки на договірні сторони. По суті, мова йшла про угоди, які стосувалися воєнної капітуляції, що були дійсні лише під час конфлікту.

Держави, що підписали або приєдналися до Женевських Конвенцій, зобов”язані дотримуватися цих вимог і консодідовано впливати на інші країни щодо виконання ними вимог міжнародного гуманітарного права.

Для людства це стало значним кроком вперед.

І коли сьогодні міжнародний терроризм загрожує безпеці цілих націй і держав, міжнародне співтовариство, керуючись Деклараціями ООН і Женевськими Конвенціями, дає рішучу відсіч і зробило ставку на ліквідацію міжнародного терроризму в ім”я прав людини на життя.