Економічне вчення Дж.М. Кейнса

Кейнсіанське вчення являє собою переважно продовження основоположних методологічних принципів неокласичного напряму економічної думки, оскільки і сам Дж.М. Кейнс, і його послідовники (втім, як і неоліберали), дотримуючись ідеї «чистої економічної теорії», виходять з пріоритетного значення в господарській політиці суспільства насамперед економічних чинників, визначаючи виражають їхні кількісні показники і зв'язки між ними, як правило, на базі методів граничного і функціонального аналізу, економіко-математичного моделювання. Але в той час як Маршалл розглядав попит, пропозицію, ціни переважно на рівні окремих фірм, споживачів, тобто на мікрорівні, Кейнс дійшов висновку, що, перш за все, слід виявити функціональні зв'язки на рівні національного господарства. Аналіз сукупних, агрегованих економічних параметрів поклав початок новим підходам в економічній науці. Кейнс показав, щоекономічне зростання залежить від структури суспільного продукту, що всі ринки взаємопов'язані і їх необхідно вивчати як єдину, цілісну систему.
Перш ніж шукати оптимум, треба було відповісти на питання: як вирішити проблему зайнятості, подолати депресію? Змінилися умови рівноваги. Був потрібен перехід до аналізу агрегованого попиту, сукупної пропозиції, потоків доходів, інвестицій, споживання і накопичення в масштабі всього суспільства.
Дж.М. Кейнс також не заперечував впливу меркантилістів на створену ним концепцію державного регулювання економічних процесів. Його спільні з ними судження очевидні і полягають:
• у прагненні збільшення маси грошей в країні (як засіб їх здешевлення і відповідно зниження ставок позичкового відсотка і заохочення інвестицій увиробництво);
• у схваленні зростання цін (як спосіб, що стимулює розширення торгівлі і виробництва);
• у визнанні того, що нестача грошей служить причиною безробіття;
• в розумінні національного (державного) характеру економічної політики.
У роботі Кейнса відзначаються методологічні розбіжності з класиками і неокласиками. У «Загальної теорії» Дж.М. Кейнса чітко простежується думка про недоцільність надмірної ощадливості і накопичення і, навпаки, можливу користь всебічного витрачання коштів, оскільки, як вважав учений, в першому випадку кошти, швидше за все, придбають неефективну ліквідну (грошову) форму, а в другому - можуть бути спрямовані на збільшення попиту і зайнятості.Він також різко і аргументовано критикує тих економістів, які прихильні догматичним постулатам «закону ринків" Ж. Б. Сея.
Кейнс показав неспроможність так званого закону Сея, згідно з яким виробництво саме формує доходи, забезпечуючи рівновагу попиту і пропозиції. Звичайно, коли здійснюється виробництво, то одночасно (тим самим) формуються доходи. Але де гарантія, що гроші, отримані у формі доходів, будуть негайно ж витрачені на покупку вироблених товарів? Чому продавець товарів повинен негайно використати виручені ним кошти на придбання інших товарів?
Ні, розмір попиту не слід автоматично за пропозицією. У суспільстві відбуваються не бартерні угоди, товари реалізуються і «обмінюються за посередництвомгрошей. Попит, визначається рівнем доходів, відстає від їх динаміки. Якщо ж попит менший виробленого продукту (і пропозиції), то частина продукції не знаходить збуту. «Виникає загальне надвиробництво.
Кейнс приходить до висновку: доходи не рівнозначні попиту. У разі порушень (попит не поспіває за пропозицією) ціни реагують не відразу і не встигають зрівноважити попит і пропозицію.
Всупереч класикам Кейнс стверджував, що ціни не є досить гнучкими регуляторами ринкового господарства. Вони відносно консервативні. Про ситуацію, що складається на ринку, зазвичай судять не по динаміці цін, а перш за все, за наявності товарних запасів, за динамікою споживчого попиту. Що стосується ринку праці, то тут ціни (номінальна заробітна плата) погано виконують роль регулятора попиту на робочу силу. При падінні зазначеного попиту вони, як правило, не знижуються.
На відміну від класиків Кейнс показав, що зростання заощаджень не рівнозначний зростанню інвестицій. Більш того, при відомих умовах зростання заощаджень може вести не до зростання, а до зменшення обсягу інвестицій.
У результаті ринковий «автоматизм» не спрацьовує, рівновага не відновлюється.
Класики розглядають процеси, що протікають в ринковій економіці, в кілька умовному, абстрактному вигляді. Вони не враховують, що в умовах олігополії ціни не змінюються автоматично, вони не настільки гнучкі, як це зазвичай зображається на схемах; що інформація про положення на ринку виявляється неповною й часом недостовірною.

55. Еволюція неокласичних ідей у XX ст. знайшла відображення у формуванні та розвитку неортодоксальних концепцій ринку та підприємництва (Дж. Робінсон (1903-1983), Е. Чемберлін (1899-1967), И. Шумпетер (1883-1950)), економічних теорій неолібералізму (Л. Мізес (1881-1973), Ф. Хайєк (1899-1992), В. Ойкен (1891- 1950)) та неоконсерватизму (М. Фрідмен (1912), А. Лаффер (1940), Р. Лукас (1937), Т. Сарджент (1943) та ін.).Теоретичною альтернативою неокласики став інституціональний напрям економічної думки, започаткований у першій третині XX ст. американськими дослідниками Т. Вебленом (1875-1929), Дж. Коммонсом (1862- 1945), В. Мітчеллом (1874-1948). Звернувшись до позаекономічного тлумачення суті й рушійних сил економічного розвитку, представники нової течії збагатили методологію та розширили предметну сферу економічної теорії.

Еволюція інституціонального напряму у XX ст. пов'язана з розвитком неоінституціональної теорії (Дж. Гелбрейт (1908), В. Ростоу (1916), Д. Белл (1919), Е. Тоффлер (1928) та ін.) і нової інституціональної теорії (Р. Коуз (1910), Дж . Б'юкенен (1919), Д. Норт (1920) та ін.). Характерною особливістю сучасної економічної науки є плюралізм, багатоманітність економічних теорій та ідей, гіпотез, концепцій, методів дослідження й способів опису економічної реальності, їх взаємодоповнююче конкурентне співіснування та розвиток. Невід'ємною складовою світової економічної науки завжди була прогресивна українська економічна думка, яка має глибокі історичні корені, традиції та наукові праці, які ввійшли до інтелектуальної скарбниці людства. Новаторські здобутки видатних українських вчених кінця XIX - початку XX ст. (М. Тугана-Барановського (1865-1919),

XX ст. (М. Тугана-Барановського (1865-1919), Є. Слуцького (1880-1948), С. Подолинського (1850-1891) та ін.) не лише вивели вітчизняну економічну науку на світовий рівень, але і перевищили його за деякими важливими напрямами. Розвиток економічної думки у сучасній Україні пов'язаний з відновленням зв'язку часів та спадкоємності ідей, її поступовою реінтеграцією у світову економічну науку на основі ідейно-теоретичного та методологічного оновлення. Йдеться про деідеологізований, деконфронтаційний, врівноважений, неупереджений, об'єктивний та толерантний підхід, який потребує нового прочитання першоджерел, осмислення їх змісту в контексті відповідних історичних умов, усвідомлення спадкоємності та наступності ідей у загальному поступі світової економічної науки. Таким чином, економічна наука пройшла тривалий шлях формування та розвитку. Відтак надзвичайно важливу роль у сприйнятті надбань світової економічної думки займає її періодизація як загальне підґрунтя усвідомлення структурної еволюції економічних знань в історичному контексті.

56. На практиці ідея націоналізації поступово зводилась до конфіскації,що негативно позначилось на роботі промислових підприємств, оскільки порушувались господарські зв´язки, утруднювалося налагодження контролю в масштабі країни. Незважаючи на таке становище, з початку 1918р. націоналізація промисловості на місцях стала набувати характеру масового, стихійного і зростаючого конфіскаційного руху. Відсутність досвіду призводила до того, що інколи усуспільнювались підприємства, до управління якими робітники фактично не були готові, а також малі підприємства, які ставали тягарем для держави. Поширення набула практика незаконної конфіскації за рішенням фабрично-заводського комітету (фабзавкому) з наступним її затвердженням державними органами. На цьому фоні відбувалося погіршення економічного становища країни. У власність держави до 1 липня перейшло 513 великих промислових підприємств. 28 червня 1918р. Рада народних комісарів (РНК) прийняла Декрет про загальну націоналізацію великої промисловості країни"з метою рішучої боротьби з господарською і виробничою розрухою і для зміцнення диктатури робітничого класу та селянської бідноти". В умовах громадянської війни розпочалась націоналізація всіх промислових підприємств. До осені 1918 р.промисловість була майже повністю націоналізована. Одночасно з цим було вжито заходів воєнного характеру, що було проявом "зверхреволюційності" на селі. Зокрема, встановлено державну монополію на хліб;27 травня 1918 р. продовольчі органи отримали надзвичайні повноваження щодо закупівлі хліба (їх формування почалось після затвердження декрету про надання Народному комісаріату продовольства надзвичайних повноважень у боротьбі з сільською буржуазією, яка приховує хлібні запаси і спекулює ними); на основі декрету від 11 червня 1918 p., створено продзагониі комбіди (комітети бідноти),завданням яких було вилучення надлишків хліба за твердими цінами (весною 1918 р. гроші фактично знецінились і хліб фактично вилучали безкоштовно, у кращому випадку — в обмін на промислові товари).

57. Воєнний комунізм — назва внутрішньої політики більшовиків в 1918—1921 роках під час Громадянської війни. Основною ціллю більшовиків було утримання власної влади в країні та забезпечення Червоної гвардії та Червоної Армії продовольством та іншими необхідними ресурсами — в умовах війни, відсутності легітимної політичної влади та бездії звичайних економічних механізмів керування економікою та народним господарством. Рішення про припинення військового комунізму та перехід до НЕПу було прийнято 21 березня 1921 року. Одержавлення промисловості провадилося в формі націоналізації. Націоналізація стосувалася не лише великих, а й середніх та дрібних підприємств. Над одержавленими підприємствами почав стрімко розгалужуватися управлінський апарат у вигляді главків (головних управлінь) Вищої ради народного господарства (ВРНГ), центрів, трестів тощо Вся ця система відома ще й під назвою «главкізм». Політика воєнного комунізму зламала господарство, саме її наслідком стало різке скорочення виробництва зерна. Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування великі райони Південної Росії та України охопила посуха, наслідком чого став голод 1921—1922 років, що забрав життя мільйонів людей в Україні та у Поволжі. Але — на відміну від своєї майбутньої поведінки — радянський уряд не приховував наявності голоду й організував у країні та за кордоном масову кампанію допомоги голодуючим.

58. Нова́ економі́чна полі́тика (неп) — економічна політика, яка проводилася в Радянських республіках починаючи з 1921 року. Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму. Головний зміст НЕП — заміна продрозкладки продподатком в селі, використання ринку і різних форм власності, залучення іноземного капіталу у формі концесій, проведення грошової реформи (1922—1924), в результаті якої рубль став конвертованою валютою. НЕП дозволив швидко відновити господарство, зруйноване Першою світовою і Громадянською війнами. З жовтня 1928 року почалося здійснення першого п'ятирічного плану розвитку народного господарства. Безперечним успіхом НЕПу було відновлення зруйнованої економіки, причому, якщо врахувати, що після революції Росія втратила багато висококваліфікованих кадрів (економістів, управлінців, виробничників), то успіх нової влади стає ще більшим, стаючи справжньою «перемогою над розрухою». В той же час, відсутність тих самих висококваліфікованих кадрів стала причиною прорахунків і помилок.

59. Індустріаліза́ція в СРСР — це комплекс заходів з прискореного розвитку промисловості, вжитих ВКП(б) у період другої половини 20-х до кінця 30-х років^[1]. Проголошена як партійний курс XIV з'їздом ВКП(б) (1925 р.). Здійснювана, головним чином, за рахунок перекачування коштів із сільського господарства: спочатку завдяки «ножицям цін» на промислову і сільськогосподарську продукцію, а після важкої промисловості та воєнно-промислового комплексу. Основними цілями індустріалізації в СРСР проголошувалися: забезпечення економічної самостійності і незалежності СРСР; ліквідація техніко-економічної відсталості країни, модернізація промисловості; створення технічної бази для модернізації сільського господарства; розвиток нових галузей промисловості; зміцнення обороноздатності країни, створення військово-промислового комплексу; стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих. Колективіза́ція — створення великих колективних господарств на основі селянських дворів. Передбачалося, що результатом колективізації стане ріст виробництва сільськогосподарської продукції на 150%. Колективізація мала охопити майже всі селянські господарства, відтак, ліквідувавши «шкідливий буржуазний вплив» приватної власності. Фактично, метою було перетворення всієї робочої сили села, а також міста, на робітників державних підприємств. Це дозволяло встановити повний економічний контроль влади над громадянами, поширити її політичне панування на економічно самостійне до цього селянство

60. Західно Украї́нська Наро́дна Респу́бліка— українська держава, що фактично існувала протягом 1918-19 рр., формально ж і до 1923 р. на території Західної України зі столицею у Львові. За короткий період ЗУНР удалося на законодавчому рівні до певної міри ефективно врегулювати суспільно-політичні та соціально-економічні відносини, уникнути міжнаціонального протистояння й хаосу, чого не змогли досягти діячі УНР.

61. Післяжовтневий розвиток економічної теорії в Україні позначений тими самими рисами, що й розвиток усієї економічної думки. Це розквіт з 20-х по 30-ті роки, занепад, починаючи з 30-х по 60-ті, короткий період відродження в 60-ті та криза 70—80-х і знову період відродження, що розпочинається з другої половини 80-х рр. Критикуючи програму більшовиків, М. Туган-Барановський, В. Косинський, К. Воблий та інші виступали проти націоналізації, що, на їхню думку, призведе до більшої анархії, ніж капіталізм, оскільки неможливо створити такий апарат, який спроможний буде замінити саморегулюючу силу ринку. На початку 20-х рр. українська наукова думка розвивалася в різноманітних напрямках. 1920 р. було засноване Товариство економістів, до якого входили такі видатні вчені, як Є. Слуцький, К. Воблий, Р. Орженцький, М. Птуха, Ф. Задорожний та ін., що займались теоретико-економічним та прикладним аналізом народного господарства. Це товариство координувало діяльність дослідників, спрямовуючи її на створення концепції єдиної української господарської системи, побудованої на засадах економічної відкритості та саморегулювання. У цей час українська економічна думка досягла високого наукового рівня і була в авангарді світової економічної думки. Праці Є. Слуцького, К. Воблого, Р. Орженцького, М. Птухи, Л. Яснопольського, О. Чаянова, О. Челінцева та інших здобули світове визнання.

62. Результатом війни було знищення, демонтаж індустріальних господарств Німеччини, Франції, Японії, багатьох менших індустріальних країн Європи. Частково було знищено господарство Англії. Крім прямих військових зруйнувань піддавалося зносу виробниче обладнання, машини і механізми, припинилося оновлення виробничих потужностей, мав місце вивіз фабрично-заводського обладнання з переможених країн переможцями. Єдина індустріальна країна, яка під час війни пережила справжнє економічне піднесення, були США. Більше того, у Сполучених Штатах було здійснено технологічний прорив, який забезпечив їм лідерство у наступні десятиліття. Після другої світової війни розпочалося відродження ринкових господарств розвинутих європейських країн шляхом їхньої американізації. Вона мала кілька важливих напрямків: американізація світової валютної системи; вивіз американських товарів, широкомасштабне кредитування, державне і приватне; інвестування відбудовчих процесів; перебудова індустріальних структур, особливо в Німеччині і Японії під безпосереднім контролем США і, зрештою, розвиток світової торгівлі, де важливу роль у перші повоєнні роки відігравала також Англія. важливий крок на шляху до створення світового ринкового господарства. Мета: План Маршалла — це програма відбудови і розвитку Європи після другої світової війни шляхом надання їй економічної допомоги з боку США. Ідея створення плану була висунута державним секретарем США Джорджом Кетлеттом Маршаллом 5 червня 1947 р. у виступі в Гарвардському університеті, її підтримали Великобританія та Франція. План Маршалла здійснювався з квітня 1948 р. по грудень 1951 р. Згідно з ними, країни-учасниці плану Маршалла зобов'язувались сприяти розвитку вільного підприємництва, заохочувати приватні американські інвестиції, співпрацювати у зниженні митних тарифів, постачати у США окремі види товарів, забезпечувати фінансову стабільність, створювати спеціальні фонди у національній валюті, яка вивільнялася внаслідок отримання американської допомоги.

63. Світове господарство охоплювало три підсистеми: господарства економічно розвинених, соціалістичних держав та країн, що розвиваються. Головною тенденцією в економічному розвитку всіх країн була індустріалізація. Економічно розвинені країни світу вступили у фазу інтенсивного розвитку. Змінювалася структура національних господарств. Важливими чинниками розвитку світового господарства були науково-технічний прогрес, подальше поглиблення всесвітнього поділу праці, інтернаціоналізація виробництва. Сформувалася світова інфраструктура — комплекс галузей, що обслуговували світові економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій тощо). Розширилися і набули нового змісту всі форми міжнародних економічних відносин. Для господарського розвитку характерним було посилення взаємозв'язків між усіма країнами та їхніми групами. Набули розвитку міждержавні інтеграційні процеси. Економічне зростання національних господарств залежало від ступеня входження їх до всесвітнього господарства. Посилилося державне регулювання господарських процесів. У США для організації допомоги була створена Адміністрація економічного співробітництва, місія якої діяла в кожній країні. Допомога надавалася: 1) безпроцентними товарними позиками та "дарами", склад яких визначали США; 2) звичайними кредитами під малі проценти; 3) у вигляді доларової "зумовленої допомоги" в обмін на національну валюту за офіційним курсом. Нею розпоряджалися інші країни для розвитку внутрішньоєвропейської торгівлі. У 1950 p. ця система була замінена Європейською платіжною спілкою. Істотні зміни відбулися у співвідношенні продукції легкої та важкої промисловості. Якщо на початку XX ст. у загальній вартості продукції обробних галузей переважали товари легкої промисловості, в 30-х роках між продукцією цих галузей встановилася рівновага, то з середини 50-х років важка індустрія почала лідирувати. У 1953—1968 pp. обсяг виробництва важкої промисловості зріс у 2,4, легкої — в 1,9 раза. їхнє співвідношення в загальному обсязі виробництва обробної промисловості в середині 60-х років становило, %: в середньому в економічно розвинених країнах — 65,6 і 34,5; в Західній Європі — 63 і 37; у США — 67 і 33.

64. Характерною рисою економічного розвитку США в 50-60-і роки було створення ринку покупця. Створивши потужну промислову базу, яка становила майже половину світової, американські корпорації заполонили внутрішній та зовнішній ринки відносно однотипними товарами. Почали виникати проблеми з реалізацією, що примусило виробників розпочати боротьбу за покупця. Почалося маркетингове вивчення споживацьких звичок і закономірностей, формування суспільства масового споживання. В 70-х роках у США почали інтенсивно розвиватися інноваційні технології у фінансовій сфері. Акціонери, інвестиційні, страхові, пенсійні та інші фонди, потіснивши комерційні банки, стають основними інвесторами економіки. Це призвело до суттєвого зростання ролі торгівлі цінними паперами і похідними фінансовими інструментами на біржах та позабіржових торгових майданчиках. Значних змін зазнали і взаємовідносини між органами влади різних рівнів, у життя активно втілювалась концепція нового федералізму, яка передбачала перенесення центру валі в прийнятті громадських рішень на місцеві органи влади та активний розвиток самоуправління на місцях.

65.Німеччина в останній третині XIX — на початку XX ст. за обсягами і темпами промислового виробництва зайняла II місце в світі та перше в Європі. Цьому сприя-ло ряд факторів, серед яких найголовнішими можна вважати: завершення об’єднання Німеччини, що призвело до ліквідації митних кордо-нів, створення державної системи фінансів, грошового обігу; перемогу у франко-прусській війні 1870–1871 pp., яка дала контрибуцію в 5 млрд. фр.для розвитку промисловості були значні запаси вугілля, залізної руди, калієвої солі; приєднання Ельзасу та Лотарингії, багатих на залізну руду, аграрні реформи; інтенсивне будівництво залізниць. Перехід до індустріального суспільства в Японії відбувся пізніше, ніж в країнах Західної Європи та США, і мав ряд особливостей. До середини XIX ст. вона була типовою аграрною країною, в якій панувала феодальна система господарства, фор-мувалося мануфактурне виробництво. Однак у кінці XIX ст. Японія стала доганяти провідні держави світу. Головною причиною відставання Англії було поступове фізичне і моральне ста-ріння виробничої бази британської промисловості. Англійські фабрики та заводи були збудовані ще в кінці XVIII — першій половині XIX ст. і оснащені машинами та механізмами доби промислового перевороту. Вони неспроможні були виготовляти. Причини промислового відставання Франції: поразка у франко-прусській війні, сплата Німеччині 5 млрд. франків контри-буції, передачу частини своєї території — економічно розвинених провінцій Ельзасу та Лотарингії; слабкий технічний рівень виробництва; нестача сировини і палива; відстала структура економіки; політика буржуазії, за якою не вкладалися кошти у французьку промисловість.

66. Теорія «народного капіталізму» виникла у 50-х pp. у США. З її обгрунтуванням виступили такі економісти і соціологи, як А. Берлі, М. Надлер, С. Чейз, Дж. М. Кларк, М. Сальвадорі та інші. Теорія «народного капіталізму» складається з трьох частин: 1) теорії «демократизації капіталу», або «дифузії власності»; 2) теорії «управлінської (менеджерської) революції»; 3) теорії «революції доходів». Теорія «дифузії власності». Суть теорії полягає в тому, що з розвитком капіталізму поступово змінюється структура капіталістичної власності. Якщо капіталізму доби вільної конкуренції була притаманна індивідуальна приватна власність, то сучасному капіталізмові властива різноманітність форм власності: індивідуальна, акціонерна, монополістична, державна. Провідною формою підприємств, а отже і форм власності, є акціонерна. Збільшення кількості підприємств акціонерної форми, розповсюдження акцій серед населення багато хто з економістів розглядає як «дифузію» (розпорошення) власності. Концепція «соціального партнерства» намагались довести, що в сучасному капіталістичному суспільстві докорінно змінилось становище робітників, зникли класові суперечності й класові конфлікти.

67. Створена в 30-і роки теорія Кейнса закономірно викликала великий резонанс в капіталістичному світі та справила значний вплив на подальший розвиток економічної теорії і економічної політики. Завдяки кейнсіанським рекомендаціям ринкова економіка подолала депресивний стан 30-х років у провідних ринкових країнах. Однак особливості соціально-економічного розвитку ринкового господарства після Другої світової війни, які полягали не в виході зі стану депресії, а забезпеченні стабільного економічного зростання зумовили еволюцію кейнсіанського вчення. На перший план висуваються проблеми стабільного економічного зростання, а не повної зайнятості та економічної рівноваги, як у Кейнса. Неокейнсіанство склалося в другій половині 40-х років і найбільш активно розвивалося в середині XX ст. Погодившись з висновком Кейнса про втрату в нових капіталістичних умовах розвитку здатності ринкового механізму до саморегулювання і відновлення економічної рівноваги, його послідовники активно виступали за систематичне і пряме державне регулювання, а не спорадичне та непряме, як у Кейнса.

68. Одночасно з кейнсіанством формується неолібералізм методологічною основою якого стають ідеї традиційного лібералізму, нової історичної школи та неокласики. Неоліберали оцінювали процеси господарчого розвитку з макроекономічних позицій. В методологічному інструментарії неолібералізму маржиналізм вважається, як поширений в західних концепціях теоретичний метод, але не використовується ними як самостійний інструмент дослідження. На відміну від авторів неокласичних теорій зростання, які досліджували кількісні аспекти капіталістичного відтворення, неоліберали розглядали, насамперед, якісні, інституціональні проблеми. Вирішення таких проблем вони вважали достатньою передумовою для знищення фундаментальних кількісних диспропорцій процесу відтворення. З традиційним лібералізмом неолібералізм поєднує, насамперед, ідея індивідуальної свободи та вільної конкуренції. Сучасний неолібералізм визначає функціями держави коригування ринкового ладу та забезпечення соціальної стабільності суспільства.

69. Після серпневої (1948 р.) сесії Всесоюзної академії сільськогосподарських наук ім. В. І. Леніна в Україні почались "чистки" серед науковців. У 1948 р. розгорнулась кампанія боротьби з "низькопоклонством перед Заходом", а згодом - з "космополітизмом". Наприкінці 40 - на початку 50-х років розпочалися репресії проти єврейських літераторів, митців, учених, діяльність яких була пов'язана з Україною. Часто сфабриковані справи, судові процеси закінчувались для звинувачених не лише тривалими ув'язненнями, а й розстрілами. Прийняття Закону «Про п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства». У березні 1946 р. Верховна Рада СРСР прийняла Закон «Про п'ятирічний план відбудові і розвитку народного господарства». Це був IV план п'ятирічки. У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР прийняла аналогічний закон, що передбачав таке: відбудову виробничих потужностей України; доведення валової продукції промисловості у 1950 р, до 113% від рівня 1940 р.; першочергове відновлення важкої промисловості, транспорту, енергетики, будівництво нових заводів; відбудова легкої промисловості і сільського господарства; відродження культурно-освітньої сфери. Закон «Про п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства» передбачав вирішення всіх поставлених завдань (у СРСР і У РСР) винятково за рахунок власних сил і ресурсів.

70. Економі́чна рефо́рма 1965 ро́ку в СРСР — система заходів у промисловості та сільському господарстві, яка передбачала запровадження елементів економічного регулювання. Їхня розробка та прийняття основних положень відбувалися з 1965 року за сприянням голови ради міністрів СРСР Олексія Косигіна. Перша з реформ, ініційована головою радянського уряду, зводилася до запровадження ряду невідкладних заходів щодо розвитку аграрного сектору економіки. Основні положення цієї реформи були прийняті в березні 1965 року на пленумі ЦК КПРС. Їхня сутність зводилася до такого: збільшення капітальних вкладень у сільське господарство; розвиток матеріальної та соціальної бази села; зменшення планів з обов'язкового постачання основних видів сільськогосподарської продукції; підвищення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію; уведення надбавок до цін на надпланову продукцію; уведення гарантованої оплати праці колгоспників;скасування обмежень стосовно особистих підсобних господарств.

72.Характерною рисою економічної теоретичної думки перших пореволюційних років був справжній плюралізм. Безперечно, у виданнях того часу відображалася класова боротьба, але поки що у формі теоретичних дискусій. Більше того, економісти різних напрямів та шкіл надзвичайно шанобливо ставилися один до одного. Траплялося навіть, що наукова праця пробуржуазного напрямку друкувалася з критичною передмовою більшовика, і навпаки. Проте з другої половини 20-х рр., а особливо з 1929 р., становище змінилося. Належність автора до більшовицької партії стає чи не найпереконливішим аргументом слушності його теорій. Науково-аналітичний підхід замінюється класово-партійним та ідеолого-етичним. Немарксистські автори намагалися протестувати проти цього. Цікаву характеристику більшовицького підходу до економічного аналізу дав автор немарксистської орієнтації, відомий історик Р. Ю. Віппер, в книжці «Криза історичної науки» (Казань, 1921). У ній він підкреслював, що до революції багато російських учених віддавало належне економічному матеріалізму, погоджуючись, що світом правлять економічні фактори, а не ідеї. Та після Жовтня до влади прийшли люди, які визнають ідею важливішою за об’єктивні фактори.

74. У кінці XIX ст. високими темпами розви­валася економіка США. Вони вийшли на перше місце у світі за обсягом промислової продукції, обігнали Великобританію, яка втратила роль "фабрики світу". Прискорений розвиток США пояснюється рядом факторів, серед яких важливе місце займають по­літичні, соціальні, географічно-кліматичні, природні. Економічному зростанню сприяли зовнішня полі­тика держави — високі митні тарифи на ввіз готової продукції і повна свобода для ввозу іноземних капіталів, яка підтримувалася високою нормою при­бутків. Це приваблювало європейські, в першу чер­гу англійські, капітали. Індустріалізація кінця XIX — початку у XX ст. вивела Німеччину на друге місце у світі (після США) та перше місце у Європі. Цьому сприяло ряд факторів, серед яких найголовнішим можна вважати перемогу у франко-прусській війні 1870— 1871 рр. Після завершення війни відбулося об'єд­нання Німеччини навколо Пруссії, консолідація німецької нації. Було ліквідовано політичну роз­дрібненість, митні бар'єри, сформувалася єдина гро­шово-фінансова система, прийнято загальнодержавну систему мір і ваги, залізничного і поштового права. Все це сприяло розвитку єдиного внутрішнього рин­ку країни.

75. Розпад колоніальної системи дуже серйозно позначилася на економіці колишніх метрополій і взагалі розвинених країн. Насамперед змінився національний склад населення країн Західної Європи з допомогою дуже інтенсивної імміграції жителів колишніх колоній, гнаних убогістю і насильством або просто бажаючих скористатися плодами облаштованого західного побуту. Невичерпний потік іммігрантів (в основному нелегальних) з Індії, Пакистану, Бангладеш, Алжиру та багатьох інших країн в Англію, Францію, Голландію, Бельгію, країни Скандинавії породжує там серйозні економічні проблеми, головним чином в області зайнятості. Основними чинниками розпаду колоніальних імперій були: поразка у Другій світовій війні країн фашистського блоку й утрата ними своїх колоніальних володінь; суттєве ослаблення колоніальних імперій Великої Британії, Франції, Голландії та Бельгії; піднесення національно-визвольного руху, підвищення національної самосвідомості, економічне зростання в колоніях під час Другої світової війни; здобуття деякими колоніями, безпосередньо втягнутими в орбіту Другої світової війни, досвіду збройної боротьби.

76. Інституціоналізм – це напрям економічної теорії, який виник наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. в буржуазій літературі США і вважається, передусім, явищем американським, хоча одержав широке розповсюдження як в теорії, так і в практиці цивілізованих країн світу. Прикладом можуть бути Франція, Швеція, Японія, державна політика яких спирається на рекомендації інституціоналізму. Неоінституціоналізм як особлива економічна теорія отримав визнання у 80 – 90-х роках. У суспільстві права власності виступають як "правила гри", які упорядковують відносини між окремими агентами. З точки зору індивіда, вони являють собою "пучки прав" на прийняття рішень з приводу того чи іншого ресурсу. Кожний такий "пучок" може розщеплюватися таким чином, що одна частина прав належить одному агенту, друга – іншому і т. д. Права власності мають поведінкове значення; одні способи дій вони стимулюють, інші – придушують (через заборони або підвищення витрат) і таким чином впливають на економічний вибір. Будь-який акт обміну є не що інше, як обмін "пучками прав власності". Каналом, по якому вони передаються, служить контракт. Контракт фіксує, яке саме повноваження і на яких умовах підлягає передачі. Тим самим він обмежує майбутню поведінку сторін, причому ці обмеження приймаються ними добровільно. Контракт тим складніший, чим складніші втягнуті в обмін блага і чим складніша структура трансакційних витрат, які до них належать.

77. Командно-адміністративна система господарювання виявила нездатність забезпечити економічний розвиток, високий життєвий рівень населення. Вона привела до:- тотального одержавлення економічної сфери- надмонополізації і деформації структури економіки з дуже високим ступенем мілітаризації- штучного стримання інфляції;прихованого безробіття; тотального дефіциту товарів і послуг, їх повсюдного раціонування; ліквідації (усунення) економічних мотивів до трудової і господарської діяльності; низької продуктивності та ефективності; панування соціального утриманства, споживацької психології у більшості населення. Нездатність командно-адміністративної системи забезпечувати економічний розвиток і постійне зростання добробуту населення в умовах науково-технічного прогресу викликали необхідність здійснення суспільних перетворень, заміни її ринковою економікою, в умовах якої розвиваються всі країни. Ринкова економіка – це економічна система, в якій рішення стосовно розподілу ресурсів і виробництва приймаються на основі цін, які виникають в результаті добровільного обміну між виробниками, споживачами, робітниками і власниками чинників виробництва.

78. Ринкова модель господарювання в Україні становить таку суспільну норму організацій виробництва, за якої усі питання вирішуються на основі вільної взаємодії споживачів і виробників на ринку. У ринковому господарстві постійно відбуваються процеси пристосування, які сприяють встановленню правильного співвідношення попиту, пропозиції, прогресивним структурним зрушенням, підвищенню якості і конкурентоспроможності продукції, збалансуванню матеріально – фінансових пропорцій. Ринкова модель господарювання дозволяє без примусу спрямовувати ресурси туди, де вони необхідні, і перерозподіляти їх у разі зміни попиту. В ринковій системі ці процеси забезпечуються пріоритетом економічних методів управління, рівноправним існуванням різних форм власності, домінуванням споживача над виробником, децентралізацією управління, конкуренцією. Та зворотнім боком економічної свободи у ринковій економіці, своєрідною платою за неї є економічна відповідальність і ризик. Кожен, хто користується економічною свободою, розплачується за негативні наслідки невірно прийнятих рішень і дій своїй майном, коштами, втраченими можливостями отримати прибуток і збагатитись. Тут вже держава не відповідає за підприємництво особи, тому у самостійній діяльності треба бути дуже обачним і прогнозуючим, щоб уникнути серйозних проблем. Другий вагомий аспект ринкової економіки – це конкуренція. Економічна свобода є передумовою конкуренції, змагань за можливість швидше і вигідніше реалізувати свій товар або послугу.

79. Об’єктивно причиною, що заважає нині входженню України як повноправного партнера у світове господарство, є низька конкурентоспроможність її продукції насвітових ринках. Із промислових товарів на ринках дальнього зарубіжжя може конкурувати не більше 1% товарів. Крім того, навіть ті товари, на які є попит на зовнішніх ринках, не відповідають міжнародним стандартам. Так, майже весь чавун не має світових сертифікатів, з низьким обсягом номенклатури відливок, що призводить до великої металомісткості продукції, відходів металу майже 25%. Крім того, брак кадрів та їх недостатній професійний рівень робить недосконалою систему управління зовнішньоекономічною діяльністю. В останні роки ситуація у цій сфері значно погіршується. Причини: По-перше, розрив господарських зв’язків з країнами колишнього СРСР. Внаслідок цього Укрвїна втратила чимало своїх ринків збуту, зупинилося багато підприємств через відсутність комплектуючих виробів тощо. Більше того, Росія значною мірою втратила інтерес до виготовлених у нашій країні приладів, машин, а також до виплавненого металу тощо через значне зростання енергомісткості, а отже, і вартості та ціни продукції. Тому навіть ті вироби, в яких зацікавлена Росія, не можуть бути реалізовані на її ринку, оскільки вони дорожчі за зарубіжні аналоги на 30-50%. По-друге, переваження в експорті України паливносировинноїї групи. Її частка у 1994р. перевищувала 72%, а разом з товарами народного споживання становила понад 90%

80. Згідно з класичною моделлю основними факторами розвитку виробництва, а відповідно, й економічного зростання, є капітал, під яким класики насамперед розуміли засоби виробництва: землю і працю. На відміну від класиків, неокласичні моделі економічного зростання аналізують якісні показники економічного зростання. Основною ідеєю неокласичних моделей зростання є твердження, що кожен фактор виробництва забезпечує відповідну частку виробленого національного продукту, а методологічною основою є виробнича функція. Кейсіанські макроекономічні моделі як основне джерело економічного розвитку визначають сукупний попит, зміна якого мультиплікативно впливає на кінцевий результат функціонування економіки. У неокейнсіанських моделях зростання акцентується увага на кількісних залежностях розширеного відтворення, основним фактором при цьому визначається нагромадження капіталу.