Самосвідомість як категорія науки про особистість

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Тернопільський національний педагогічний університет

Імені Володимира Гнатюка

Психолого-педагогічний факультет

Кафедра практичної психології

Психологія самосвідомості

Програма та методичні матеріали до навчального курсу

спеціальності „Психологія” та „Практична психологія”

За вимогами кредитно-трансферної системи

організації навчального процесу)

СТРУКТУРА ПРОГРАМИ навчального КУРСУ

“психологія самосвідомості”

ОПИС ПРЕДМЕТА Навчального КУРСУ

Предмет:психологія самосвідомості

2.МЕТА Оволодіння студентами знань про теоретичні основи вивчення проблем самосвідомості, передумови розвитку та гармонізації Я-концепції..

П Р О Г Р А М А

ЗМІСТОВИЙ модуль I.

Самосвідомість як проблема психології

ТЕМА 1. Самосвідомість як категорія науки про особистість (2 год.)

1. Проблема “Я” в психології.

2. Компоненти самосвідомості.

- Самооцінка як центральний структурний компонент самосвідомості.

- Психологічний час особистості.

3. Рівні самосвідомості.

4. Поняття Я – концепції.

Основні поняття: самооцінка, самопізнання, самоставлення, аутосимпатія, рівень домагань, референтна група, психологічний вік, Я-концепція, структура Я-концепції, образ Я, самоопис, аутокомпетентність.

Самосвідомість як категорія науки про особистість.

Самосвідомість – здібність безпосередньо самовідображати себе, сприймати себе з боку, рефлексувати з приводу своїх можливостей, є найважливішим фактором становлення особистості, її розвитку, самовдосконалення.

Самосвідомість –сукупність психічних процесів, через які індивід усвідомлює себе в якості суб¢єкта діяльності, а уявлення індивіда про самого себе складається в “образ Я” ( Кон И.С, Открытие «Я». М.1978).

Самосвідомість – складна інтегративна властивість психічної діяльності людини, яка забезпечує усвідомлення своїх нахилів, вибір діяльності, формування індивідуального стилю життя, наближення до своєї сутності.

Об¢єктом самосвідомості виступає власна особистість в її життєвому світі, одночасно яка пізнає і яку можна пізнати, та, що оцінює, і яку можна оцінити.

Класичний метод вивчення самосвідомості – інтроспекція.

Хоча поняття “Я” – одне з найстаріших філософсько- психологічних понять, його категоріальний статус залишається вкрай невизначеним, і такі терміни як “самість”(self), “ідентичність”, “Его” і “Я” вживаються в найрізноманітніших значеннях.

Поняття “Я” завжди співвідноситься і нерідко навіть зливається з одного боку з поняттям особистості, а з іншого з поняттям самосвідомості.

“Я” – не просто індивідуальність, особистість, а особистість, яку розглядаємо зсередини. В той же час самосвідомість може бути не тільки індивідуальною, але і колективною.

В основі самосвідомості лежить здібність людини відрізняти себе від своєї власної життєдіяльності.

Самосвідомість є вищою формою свідомості, її результатом, сама свідомість неможлива без самосвідомості. Тварини володіють психікою, причому деякі з них достатньо високорозвинутою. Однак свідомість як аища форма відображення об¢єктивної дійстості властива тільки людині. Тварини нічого не створюють крім срого тіла і потомства. Людина ж прагне свідомо змінити світ, створити його у відповідності до своїх потреб, своїх поглядів, своїх переконань.

Людина, яка володіє свідомістю, володіє і самосвідомістю, тобто знанням свого внутрішнього світу, своїх думок і почуттів.

Людина не народжується з готовою самосвідомістю, вона навіть спочатку не відокремлює себе з оточуючого світу.

Існують різні гіпотези появи самосвідомості в онтогенезі.

З т. зору Бехтерева найпростіша самосвідомість виникає раніше свідомості як невиразне, неясне відчуття свого існування, яке фіксується з перших тижнів життя.

Виготський і Рубінштейн, навпаки настоюють на вторинності самосвідомості, яка виникає на певному етапі розвитку свідомості, коли розвивається мова, ускладнюються взаємостосунки, тобто в 2-3 роки.

Як рахує Шпрангер, самосвідомість являється головним новоутворенням підліткового віку, коли активно розвивається рефлексія, формується Я- образ, усвідомлюються мотиви власної діяльності, відбувається інтимізація внутрішнього життя.

Виникнення самосвідомості по Ч.Кулі і Дж. Міду, повязане зі здібністю стати на місце іншого, засвоїти іншу перспективу сприйняття і оцінки власних рис.

Отже, самосвідомість – перш за все процес, з допомогою якого людина пізнає себе. Але самосвідомість характеризується також своїм продуктом – уявленням про себе, “Я-образом” чи “Я-концепцією”. Це рознізнення процесу і продукту в прихологічний обіход було введене У. Джемсом у виді розрізнення “чистого Я” (що пізнає) і “емпіричного Я” (яке можна пізнати). Пізнає, звичайно не свідомість, а людина, яка володіє свідомістю і самосвідомістю; при цьому вона користується цілою системою внутрішніх засобів: уявлень, образів, понять, серед яких важливу роль займає уявлення людини про себе саму – про свої особисті риси, здібності, мотиви.

Уявлення про себе, таким чином, будучи продуктом самосвідомості, одночасно є і її суттєвою умовою, моментом цього процесу.

Аналіз “Я-образу” дозволяє виділити в ньому два аспекти: знання про себе і самоставлення. В ході життя людина пізнає себе і накопичує про себе різні знання, ці знання складають змістовну частину її уявлень про себе – її “Я-концепцію”. Однак знання про себе саму, звичайно їй небайдужі : те, що в них розкривається, виявляється об¢єктом її емоцій, оцінок, стає предметом її більш чи менш стійкого самоставлення.

Основні підходи Джемса

Самосвідомість – перш за все процес, з допомогою якого людина пізнає себе. Але самосвідомість характеризується також своїм продуктом – уявленням про себе, “Я-образом” чи “Я-концепцією”. Ця відмінність процесу і продукту в психологічну сферу було введене У.Джемсом у виді розрізнення “чистого Я” (що пізнає) і “емпіричного Я” (яке можна пізнати). Пізнає, звичайно не свідомість, а людина, яка володіє свідомістю і самосвідомістю; при цьому вона користується цілою системою внутрішніх засобів: уявлень, образів, понять, серед яких важливу роль займає уявлення людини про себе саму – про свої особисті риси, здібності, мотиви.

Уявлення про себе, таким чином, будучи продуктом самосвідомості, одночасно є і її суттєвою умовою, моментом цього процесу.

Аналіз “Я-образу” дозволяє виділити в ньому два аспекти: знання про себе і самоставлення. В ході життя людина пізнає себе і накопичує про себе різні знання, ці знання складають змістовну частину її уявлень про себе – її “Я-концепцію”. Однак знання про себе саму, звичайно їй небайдужі : те, що в них розкривається, виявляється об¢єктом її емоцій, оцінок, стає предметом її більш чи менш стійкого самоставлення.

Розуміючи слово “особистість” в найширшому його розумінні, ми можемо перш за все підрозділити аналіз її на три частини відносин (за У.Джемсом ) 1).ЇЇ складових елементів; 2)почуттів та емоцій, що ними викликаються (самооцінка); 3)вчинків, що ними викликаються (турбота про самого себе та самозбереження).

Складові елементи особистості можуть бути розділені на три класи:

1. фізична особистість
2. соціальна особистість
3. духовна особистість.

Фізична особистість. В кожному із нас тілесна організація являється суттєвим компонентом нашої фізичної особистості, частини тіла можна назвати нашими в найтіснішому смислі слова. За тілесною організацією слідує одяг (приклад про вибір між гарним тілом ти гарним одягом). Потім найближчою частиною нас самих є наша сім’я –батько, мати, дружина та діти –плоть від плоті нашої. Коли вони помирають, зникає частина нас самих. Нам соромно за їх погані вчинки. Далі іде домашнє вогнище, наш дім. Те, що в ньому відбувається складає частину нашого життя, його вигляд викликає в нас ніжне почуття прив’язаності. Найбільш тісно пов’язані з нами витвори нашої праці. Мало людей не відчули б власної поразки, якби витвори їх рук, розуму, що досягались ними протягом всього життя раптом виявилися б зруйнованими. Частина нашого засмучення при втраті предметів володіння зумовлена усвідомленням того, що ми тепер повинні обмежитися без деяких благ, котрі розраховували отримати при подальшому користуванні втраченими нині об’єктами, але все-таки в будь-якому подібному випадку поза цим в нас виникає ще почуття зменшення нашої особистості, перетворення деякої її частини в ніщо.

Соціальна особистість.Визнання в нас особистості з бокуінших представників людського роду робить з нас суспільну особистість. Ми не тільки стадні тварини, не тільки любимо бути в суспільстві собі подібних, але маємо навіть природжену схильність звертати на себе увагу інших, і справляти на них приємне враження (приклад про байдужість).

Власне кажучи, у людини стільки соціальних особистостей, скільки індивідів признають в ній особистість і мають про неї уявлення. Посягнути на це уявлення - значить посягнути на саму людину. Але, приймаючи до уваги те, що особистості, які мають уявлення про дану людину, звичайно розпадаються на класи, ми можемо сказати, що на практиці кожна людина має стільки ж різноманітних соціальних особистостей, скільки існує різноманітних груп людей, думка яких є для неї важливою.

Найбільш своєрідною формою соціальної особистості є уявлення закоханого про особистість коханої особи. Для самого себе закоханий ніби не існує, поки його соціальна особистість не отримає гідної оцінки в очах коханої істоти, в останньому випадку його радість переходить всі межі.

Уявлення, яке складається про людину в очах оточуючого її середовища, є керівним мотивом для схвалення чи засудження її поведінки, залежно від того, чи відповідає вона потребам суспільного середовища, які вона могла б виконувати при інших життєвих обставинах. (приклад про солдата, священика, лікаря).

Духовна особистість.Під духовною особистістю ми розуміємо повне об’єднання окремих станів свідомості, окремо взятих духовних здібностей і властивостей. Це об’єднання в кожну хвилину може стати об’єктом нашої думки і викликати емоції, аналогічні емоціям, що створюються в нас іншими сторонами нашої особистості. Коли ми думаємо про себе, як про істоту мислячу, всі інші сторони нашої особистості виглядають відносно нас ніби зовнішніми об’єктами. Навіть в межах нашої духовної особистості деякі елементи здаються більш зовнішніми ніж інші. Наприклад, наші схильності відчувати представляються менш інтимно зв’язаними з нашим “я”, ніж наші емоції та бажання. Самий центр, саме ядро нашого “я”, оскільки воно є для нас відомим, святе із святих нашого існування-це почуття активності, що виявляється в деяких наших душевних станах. На це відчуття внутрішньої активності часто вказували як на безпосередній прояв життєвої субстанції нашої душі. Якими б не були душевні стани їх внутрішнім характером завжди залишається ця активність. Так ніби вони ідуть на зустріч всім іншим досвідним елементам нашої свідомості. Це відчуття, ймовірно властиве всім людям.

У своїй праці “Особистість” У.Джемс говорить наступне: Самооцінка буває двох видів: самозадоволення і невдоволення собою. Самолюбство може бути віднесене до третього розділу, як до розділу вчинків, оскільки сюди в більшості відносять скоріше відому групу вчинків, ніж відчуттів в вузькому розумінні слова. Загалом можна сказати, що нормальним збудником самопочуття є для людини її благополучне чи неблагополучний стан в світі – її успіх чи неуспіх. Людина, емпірична особистість якої має широкі межі, котра за допомогою власних сил завжди досягала успіху, особистість із широким положенням в суспільстві, забезпечена матеріально, оточена друзями, славою, навряд чи буде піддаватися страшним сумнівам, навряд чи буде відноситись до своїх сил з недовірою, я якою вона відносилась в юності. Разом з тим людина, яка потерпіла декілька невдач одну за одною, падає духом на половині життєвої дороги, переживає хворобливу невпевненість в себе і відступає перед спробами, що зовсім не перебільшують її сил.

Проте самооцінка, особливо якщо йдеться про здібності та потенційні можливості особистості, являє собою не тільки пізнавальний акт, але і виражає певний рівень домагань. Він залежить від багатьох умов. Самооцінка може бути просто способом самоствердження, створення в оточуючих сприятливішого враження про себе.

Неоднозначний і критерій самооцінок. Індивід оцінює себе двома шляхами:

1). Шляхом співставлення рівня своїх домагань з об’єктивними результатами своєї діяльності;

2). Шляхом порівняння себе з іншими людьми.

Перший аспект цієї проблеми знайшов відображення в відомій формулі У.Джемса :

Успіх

Самоповага = -------------------------------------------------------------

Домагання

Чим вищий рівень домагань, тим важче їх задовольнити. Емпірична правомірність даної формули Джемса доводиться не тільки життєвим досвідом, але і багатьма спеціальними експериментами, які свідчать, про те, що успіхи і невдачі, які в будь-якій діяльності суттєво впливають на оцінку індивідом своїх здібностей в цьому виді діяльності: невдачі, як правило, знижують домагання, а успіх підвищує їх.

Не менш важливий і момент порівняння: оцінюючи себе, індивід вільно або невільно порівнює себе з іншими, враховуючи не свої власні досягнення, але і всю соціальну ситуацію в цілому (приклад про фірму).

2. Компоненти самосвідомості.

В структуру самосвідомості входять самопізнання, емоційно-ціннісне ставлення до себе і дієво-вольова сфера як саморегуляція.

Центральним структурним компонентом самосвідомості являється самооцінка.

3. Рівні самосвідомості.

Самосвідомість має рівневу побудову. Ця ідея не раз висловлювалась у вітчизняній та світовій літературі.

І.С.Кон формулює рівневу концепцію „Я-образу”, використовуючи поняття установки (Кон І.С. „Открытие Я». М., 1978). Базується ця концепція на теорії диспозиційної регуляції соціальної поведінки (Ядов В.А., 1975). В цілому „Я-образ” розуміється як установочна система; установки володіють трьома компонентами:

когнітивним (певні уявлення і думки про об’єкт),

афективним (позитивні і негативні почуття до об’єкта),

і похідним від перших двох – поведінковим (готовність до дій по відношенню до об’єкта).

Соціальні установки полегшують особистості

Пристосування до середовища (установка закріплює те, що сприяє задоволенню потреб суб’єкта),

Пізнання(установка систематизує попередній досвід взаємодії суб’єкта з об’єктом),

Самореалізацію(стійка система соціальних установок – необхідна передумова творчої активності особистості, самовиховання),

Психологічний самозахист (наявність певної системи установок дозволяє індивіду відхилитися від усвідомлення таких аспектів дійсності, які могли б порушити стійкість його особистості).

Перший, нижчий рівень її складають елементарні установки, які формуються на основі вітальних потреб і в найпростіших ситуаціях, неусвідомлені, представлені тільки в переживанні установки, що традиційно асоціюються в психології з самопочуттям і емоційним ставленням до себе.

Другий рівень диспозиційної структури – система соціальних установок, які володіють вже всіма трьома основними компонентами (когнітивним, емоційним і поведінковим) і формуються в людини на базі оцінки окремих соціальних об’єктів і ситуацій (чи їх властивостей).

Третій рівень – базові соціальні установки, які визначають загальну спрямованість активності особистості.

Четвертий рівень, найвищий рівень мотиваційної ієрархії утворює система ціннісних орієнтацій на цілі життєдіяльності і засобу досягнення цих цілей, детермінованих загальними соціальними умовами життя даного індивіда.

Чеснокова І.І. пропонує розрізняти два рівня самосвідомості по критерію тих рамок, в яких відбувається співвідношення знань про себе.

На першому рівні таке співвідношення відбувається в рамках співставлення „Я” та іншої людини. Спочатку деяка ясність сприймається і розуміється в іншій людині, а потім переноситься на себе.

Внутрішніми прийомами самопізнання є переважно самосприйняття і самоспостереження.

На другому рівні співвідношення знань про себе відбувається в процесі аутокомунікації, тобто в рамках „Я” і „Я”. Людина оперує вже готовими, сформованими знаннями про себе. В якості специфічного внутрішнього прийому самопізнання вказуються самоаналіз і самоосмислення.

На цьому рівні людина співвідносить свою поведінку з тією мотивацією, яку вона реалізує. Оцінюються і самі мотиви з точки зору суспільних і внутрішніх вимог. Найвищого розвитку самосвідомість на другому рівні досягає при формуванні своїх життєвих планів, життєвої філософії, суспільної цінності, почуття власної гідності.

В роботі Е,Дікстейна висловлюється ідея про зв’язок міри самоставлення з характером самосвідомості на різних рівнях (Dickstein E., 1977). Таких рівнів, які одночасно є і стадіями, виділяється п’ять.

Перший рівень пов’язаний з формуванням почуття автономності дитини, здібності досліджувати оточення, здібності викликати турботу про себе. Відповідно міра самоповаги пов’язана з відмінностями в бажанні досліджувати оточення, викликати турботу про себе.

На другому рівні у зв’язку з розвитком соціальної активності дитини мірою самоповаги стає ступінь успішності в певних діях і у порівнюванні себе з іншими.

На третьому рівні у зв’язку з формуванням здібності до самоспостереження мірою самоповаги стає ступінь досягнення «ідеалу Я”. Четвертий і п’ятий рівні альтернативні і виражають різні варіанти розвитку.

Четвертий рівень – рівень „Я” як інтегрованого та інтегруючого цілого. Мірою самоповаги на цьому рівні буде ступінь, з якою індивід усвідомлює і приймає кожен з аспектів свого існування.

На п’ятому рівні самосвідомість характеризується усвідомленням відносно границь „Я”, виходом на перший план руху вперед та змін, визнанням своєї обмеженості. Зміна самоставлення на цьому рівні найбільш проблематична і пов’язана з відмінностями в ступені чесності відношення до себе і визнання мінливості свого „Я”.

Подібна рівнева концепція самосвідомості, і особистості в цілому запропонована Е.Еріксоном (Erikson E., 1967).

Століним В.В. в циклі проведених ним досліджень була сформульована концепція рівневої будови самосвідомості, основаній на врахуванні характеру активності людини, в рамках якої формується і діє самосвідомість. (Столін В.В., 1985).

В якості початкового приймається відмінність змісту „Я-образу” (знання чи уявлення про себе, в тому числі і у формі оцінки вираженості тих чи інших рис) і самоставлення. Останнє – це переживання, відносно стійке почуття, що пронизує самосприйняття і „Я-образ”.

В змісті „Я-образу” виділяються дві найважливіші складові: 1) знання про ті загальні риси і характеристики, які об’єднують суб’єкта з іншими людьми, те, що приєднує і утворює „Я-концепцію”, чи система самоідентичності, і 2) знання, які виділяють „Я” суб’єкта у порівнянні з іншими людьми, - те, що диференційовано „Я-концепцію”. Ця остання складова надає суб’єкту відчуття своєї унікальності і неповторності.

Вертикальна будова самосвідомості розкривається як рівнева будова. Рівні самосвідомості визначені рівнями активності людини, що одночасно є біологічним індивідом (організмом), соціальним індивідом і особистістю. Процеси самосвідомості і його інтегральні утворення обслуговують активність людини на кожному з рівнів, виконуючи роль зворотного зв’язку інформацією про „вклад” суб’єкта в його власну активність. Так як характер активності і характер ведучих потреб суб’єкта на кожному з рівнів різні, різні і процеси, що відображають цю активність, і підсумкові, інтегральні утворення самосвідомості.

На рівні біологічного індивіда (організму)активність суб’єкту визначена системою „організм – середовище”, має перш за все руховий характер і викликається потребами в самозбереженні, нормальному функціонуванні, фізичному благополуччі. В недрах цієї активності формується зворотній зв’язок у виді відчуттів про положення тіла і його органів в просторі, які складаються в „схему тіла”. Схема тіла – це, фігурально висловлюючись, „Я-образ” організму, який потрібно відрізняти від „фізичного Я” суб’єкта, що має більш складну, біосоціальну природу. В схемі тіла не розділені диференціююча і приєднувальна складові. На рівні організму формується також самопочуття – результат процесів, які відображають стан внутрішніх органів, м’язів, активації організму в цілому. Самопочуття – біологічний аналог самоставлення, що відображає ступінь задоволеності потреб організму в злагоді, цілісності, функціональному стані.

На рівні соціального індивіда активність людини підпорядкована іншій потребі – потребі в належності людини до спільноти, у визнанні її цією спільнотою. Ця активність регулюється соціальними нормами, правилами, звичаями, статутами, які засвоюються індивідом. „Я-образ” полегшує людині орієнтацію в системі активностей перш за все за рахунок формування своєї приєднувальної складової – системи соціальних самоідентичностей: статевої, вікової, етнічної, громадянської, соціально-рольової.

В рамках цих ідентичностей суб’єкт порівнює себе з еталонами відповідних спільностей і через ці еталони – з іншими людьми. Ці порівняння утворюють базу для диференціюючої складової „Я-образу”, яка, відповідно, вторинна на цьому рівні по відношенню до приєднувальної складової.

Життєва важливість для суб’єкта бути прийнятим іншими людьми відображається у самоставленні, яке є перенесенням всередину ставлення інших: прийняття іншими чи відторгнення ними.

На рівні особистості активність суб’єкта викликається перш за все потребою в самореалізації – у праці, коханні, спорті – і реалізується з допомогою орієнтації на власні здібності, можливості, мотиви. Тому в „Я-образі” провідне місце починає займати диференціююча складова „Я-концепції”, яка забезпечує невипадковість самовизначення особистості. Основою самоставлення стає потреба в самоактуалізації; власне „Я”, власні риси і якості оцінюються у відношенні до мотивів, які виражають потребу в самореалізації, і розглядаються як її умова.

Як показують результати факторного аналізу, самоставлення, в свою чергу, виявляється структурно-складним утворенням, включаючим в себе як загальне, глобальне почуття за і проти самого себе, так і більш специфічні параметри: самоповагу, аутосимпатію, самоінтерес, чи близькість до самого себе, очікуване ставлення інших.

ТЕМА 2. Феноменологічна теорія К. Роджерса (2 год.)

1. Феноменологічна позиція К. Роджерса.

2. Повноцінно функціонуюча людина.

3. Тенденція до актуалізації як гармонійний розвиток Я-концепції.

4. Розвиток Я-концепції.

5. Порушення Я-концепції.

Основні поняття: конгруентність, емпатійність, особистісний символізм, феноменологія безумовне позитивне ставлення, обумовлене позитивне ставлення, захист, викривлене сприймання, заперечення, організмічний оцінковий процес, організмічна довіра, повноцінно функціонуюча людина, конгруентність, неконгруентність, тенденція до актуалізації, феноменальне поле, феноменологія.

Карл Роджерс по праву належить до найвидатніших психологів ХХ століття. Основні ідеї Роджерса, як відомо, були ґрунтовані на принципах гуманізму. Його феноменологічний підхід надає великого значення розумінню того, як люди суб’єктивно сприймають себе та навколишній світ. Він вважав, що основний мотив поведінки людини – це прагнення до актуалізації, тобто притаманне організму прагнення реалізувати свої здібності з метою збереження життя, бути сильнішим.

Фундаментальною передумовою теорії Карла Роджерса є положення, що люди використовують свій досвід для окреслення себе, визначення себе. Роджерс визначає ряд понять, з яких він розгортає теорію особистості і моделі терапії, зміни особистості і міжособистісних відносин. Такими поняттями є: поле досвіду, самість, ідеальна самість, конгруентність і неконгруентність, тенденція до самоактуалізації, перешкоди росту, соціальні відносини, шлюб.

Поле досвіду.

Поле досвіду актуальне для кожного індивіда; це поле досвіду або „феноменальне поле” містить „все, що відбувається всередині оболонки організму в будь-який момент, що потенційно доступне свідомості”. Воно включає події, сприйняття, відчуття, впливи, які людина, можливо, не усвідомлює, але могла б усвідомлювати, якщо б сконцентрувалась на них. Це приватний, особистий світ, який може відповідати або не відповідати об’єктивній реальності.

Карл Роджерс писав: „Слова і символи так само відносяться до світу реальності, як карта до теорії, яку вона представляє... ми живемо за „картою”, яку сприймаємо, яка ніколи не є самою реальністю”.

Поле досвіду обмежене психологічно і біологічно. Первинна увага спрямовується на те, що людина сприймає як свій світ, а не на загальну реальність. Нашу увагу ми спрямовуємо на небезпеку в досвіді, замість того, щоб сприймати всі стимули оточуючого досвіду.

Самість.

В полі досвіду знаходиться самість. Це є стійка, незмінна сутність. Але разом з тим, якщо розглядати самість в кожний даний момент, вона здається стійкою. Це відбувається тому, що ми ніби „заморожуємо” фрагмент досвіду, щоб роздивитись його. Роджерс говорить, що „ми маємо справу не з поступовим, крок за кроком, научінням. Результат, очевидно, є гештальтом, в якому зміни незначного аспекту можуть повністю змінити всю фігуру”. Самість – це організований зв’язаний гештальт, який постійно знаходиться в професі формування по мірі зміни ситуації.

Як фотограф „зупиняє” щось, що змінюється, так і самість не є ні один із „стоп-кадрів”, які ми фотографуємо, а текучий за ними процес. Деякі теоретики використовують термін „самість” для означення аспекту особистості, який незмінний, стійкий. Роджерс використовує цей термін до безперервного процесу усвідомлення. Ця різниця, це підкреслення зміни і текучості, лежить в основі його теорії і його віри в те, що людині притаманна здібність до росту, зміни, особистісного розвитку. Самість або уявлення про себе є поглядом людини на себе, засновані на минулому досвіді, даних теперішнього і очікувань майбутнього.

Ідеальна самість.

Ідеальна самість – це „уявлення себе, яким індивід більш за все хотів би володіти, якому він надає найбільшу цінність для себе”. Ступінь, в якій самість відрізняється від ідеальної смості – один з показників дискомфорту, незадоволення і невротичних труднощів. Прийняття себе такою, якою людина є насправді, а не такою, якою хотілося б бути, - ознака душевного здоров’я. Таке прийняття не є покірністю, це спосіб бути ближче до реальності, до свого актуального стану. Образ ідеальної самості, в тій мірі, в якій він дуже відрізняється від реальної поведінки і цінностей людини – одна з перешкод особистісного росту.