А. Метлинський. Естетичний ідеал поета, засоби романтичного письма

Амвросій Метлинський (псевд. — Амвросій Могила; 1814, с. Сари, тепер Гадяцького р-ну Полтавської обл. — 10.07.1870, м. Ялта) — поет — романтик, перекладач. Навчався в Харківському і Києвському університетах. По закінченні навчання (1835) працював помічником бібліотекаря університетської бібліотеки.
Центральне місце в літературній спадщині А. Метлинського, розпочатій у 30-ті роки публікаціями в альманахах «Молодик» і «Сніп», посідає книга віршів «Думки і пісні та ще дещо» (1839). А. Метлинський протягом усього життя вивчав народну поезію. Записи її лягли в основу збірника «Народные южно-русские песни» (1854). Він є автором наукового дослідження «Речь об истинном значений поезии» (1843), передмови до «Южного русского сборника» та збірки Л. Боровиковського «Байки і прибаютки».
Основний настрій поетичної творчості А. Метлинського — туга за втратою. Система образів поета — романтика вибудувана на протиставленні двох епох: епохи розквіту козацтва й національної слави України та епохи сучасного йому занепаду. Система поетичних образів А. Метлинського формувалася в річищі національних реалій: це предмети і явища буття, що характеризують життєвий світ українця. Характерно, що певні образи в поета переросли в символи: «Бандура» (назва однойменного сонета) для нього не лише музичний інструмент, а й доля української пісні і втілення докору сучаснику в тотальному забутті визначних прикмет минувшини. Уболівав А. Метлинський за те, що вже «не чувати дідівської мови» (вірш «До вас»), закликав свого героя не зрікатися колишньої вольниці, не забиратись у «панські хороми», бо є вища мета в житті козака: «...під конем трощити Ворогів наших невірних проклятії кості». Зрадником називав того, хто покидав рідний край (вірш «Зрадник»), У творі зливаються образи родини та України. Зрадникові адресує поет своє застереження й прокляття: «Хто свою віру, хто край свій покине, Хай той без роду на чужині згине», «Бо вій од себе долі не знатиме», «Сам він од себе в пущі тікатиме», «Йому пісня в серці вуглем горітиме». Складна архітектоніка вірша «Козак, гайдамак, чумак», у якому заспів обрамлено монологом кожного з героїв. Якщо першого, носія волі, дівчина благословляє обороняти «Мати-Україну й мене, її доню!», то другий вже обстоює саму волю, а третьому дістається лише горе. Діалог сина і батька в поезії «Козача смерть» — це високого душевного болю поминальне слово над ними самими, полеглими в степу, политому козацькою кров'ю і вкритому чорним воронням.
Мелодійні вірші А. Метлинського, що постали не без впливу фольклору та книжної словесності, здебільшого мінорні, часом дидактичні. Їхня художність походить від поетизації степу, козацького роздолля, укоханої старовини. Лірик надавав постбайронічній «світовій тузі» національних рис. Освоював, трансформуючи, мотиви цвинтарної поезії («Підземна церква»). Його баладам притаманний фантастичний компонент, хоча загалом вони тяжіють до реалістичного зображення («Глек»). Дещо пізніші твори А. Метлинського (40—50-х років) продовжили вже опрацьовані мотиви («Рідна мова», «Ополчение казаков») і водночас виявили нові риси — вищу питому вагу біографічного («Ще день життя минувся...»), лаконізацію лірики. Головна її частина «позначена справжнім обдаруванням і відмітна особливою художністю» (М. Костомаров). Творчістю А. Метлинського українська література на певному етапі свого розвитку визначила погляд на роль історії у формуванні свідомості. Самобутні вияви національної дійсності у його творчості стали предтечею пізніших романтико-історичних творів українських митців. В його поезії вперше виступають риси романтизму, які лягли в основу Шевченкової поезії на його ранній творчості.

14. Альманах "Русалка Дністровая" як "прорив чуття людського серед загального затупіння та одичіння" (І. Франко)

Звісна річ, що ліберальний напрям у нашій літературі і в нашім житті міг постати аж тоді, коли виробилася світська інтелігенція і постали між нею свої, світські письменники. Що так воно діється не тільки на заході Європи, але й у нас, таке, без чого характеристика галицького письменства до 1848 р. була б неповна. 1837 року в Будапешті вийшла невеличка малоруська книжечка під назвою «Русалка Дністровая». Були в ній надруковані пісні народні, дві-три статті прозою і 20 карток оригінальних поетичних творів. Видавці тої книжечки, молоді семінаристи, люди зовсім супокійні та благонамірені; в самій книжечці нема ні ясних ідей, ні смілих закликів революційних, ні навіть ярких образів або виразних згадок про життя народу.
«Русалка Дністровая», хоч і який незначний її зміст, які неясні думки в ній висловлені, була свого часу явищем наскрізь революційним. Бо передовсім традиція церковна, котра назначувала предмети, якими можна було займатися, і згори назначувала спосіб та дух їх оброблення, становила головну суть тодішнього літературного руху в нас. З релігійного становища вона проскрибувала не тільки свобідну думку та вільний суд о ділах, але й свобідне, чоловіче життя, бо се все кінець кінців ішло до повалення авторитету, до перевороту, – до революції. А «Русалка Дністровая» якраз ударила від одного маху на всі три точки. Вона поставила і обговорювала предмети зовсім світські, зовсім не обняті тісним церковним світоглядом, обговорювала їх зовсім не так, як би сього жадали церковники, ба навіть у письмі і правописі відбігла від старої традиції, – значить, рішучо встала проти літературно-церковного авторитету. Се вже було діло неабияк сміле на свій час.

Але «Русалка Дністровая» не стала на тім. Авторитет літературний тих часів не був єдиним авторитетом; побіч нього і понад ним стояв другий, далеко більший і тяжчий, – авторитет політичний і соціальний, під котрим стогнав-мучився народ. І проти тої страшної сили поважилася виступити «Русалка». Супроти гнітючого абсолютизму, нівелюючого всі народності, вказує «Русалка» зараз на вступі далекий ясний образ свобідної всеслов’янської федерації в освіті і спільній роботі політичній, вказує, правда, невиразно, як на наш час, але аж надто виразно, надто сміло на тодішній.

Правда, кажу ще раз, годі було руським письменникам тодішнім, а ще до того так стісненим різними авторитетами, як були видавці «Русалки», підносити сміло і ясно голос про права народу та про гніт його і пониження; на се в них не стало б було сили, а може, і вмілості. Вже й се, що вони зробили, єднає їм повне право до нашої подяки.

Але все сказане досі про «Русалку Дністрову» ще не становить її повної характеристики. Головне враження, яке вона робить на нас, се якесь неясне, а сильне чуття, ніжне і інстинктове, як чуття дитини, котра рветься на волю силою вродженого потягу, не розуміючи навіть докладно, як виглядає та воля.

Ціла «Русалка» – се немов один неясний прорив чуття людського серед загального затупіння та одичіння. Чуття – а панщина! Задума – а всесторонній притисок! Теплі, братолюбні пориви – а холодна, мертвяча доля народу! Ні, Шашкевич не міг направду казати: «Студена ми та доля к серденьку припала!». Се була велика іронія прибитої дитини, котра піддається нелюдському вітчимові.

Та не в добру пору вибралася та «квітка дрібна» до нашої богоспасаємої Галичини, не могла вона «згорнути весь світ до себе», бо пора була прикра, студена, – і заморозила дрібну квітку. Цей маленький і слабенький проблиск революційного духу переполошив усі власті церковні й світські і викликав довгу, майже десятилітню реакцію в літературі. Початок і повільний зріст її найліпше характеризує друге цікаве видання малоруське – «Вінок» у двох частинах, котре мало бути продовженням «Русалки Дністрової» і в котре ввійшла більша частина статей «Русалки» (всі письма Шашкевича і пр.).

Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 26, с. 84 – 93.

16. Апофеоз материнського начала в поемі Т. Шевченка «Наймичка»

Важка доля народу завжди була провiдним мотивом творчостi Тараса Шевченка. Неодноразово звучав i мотив оспiвування образу Матерi, який втiлював для нього й рiдну матiр, i Украïну. Тож немає нiчого дивного, що серед його творiв з'явилася поема "Наймичка", де розкриваються водночас обидвi цi теми.
Важливiсть образу матерi-страдницi, що усе своє життя вiддає заради щастя сина для самого поета пiдтверджує й те, що вiн пiзнiше пише повiсть з тим самим сюжетом i тiєю ж назвою. Сюжетнi передумови твору перекликаються з iншою його поемою - "Катерина". В обох йдеться про жiнок, що народили синiв-безбатченкiв, але якщо в "Катеринi" увага автора зосереджується на соцiальних причинах трагедiï, то "Наймичка" присвячена висвiтленню тих людських якостей, що дозволяють протистояти обставинам. Катерина гине, лишаючи Iвася напризволяще, Ганну рятує ïï материнське покликання. Соцiальний аспект вiдходить нiби на другий план, розглядається як обставини, за яких Ганна вимушена до останньоï хвилини життя мовчати про те, що саме вона є матiр'ю Марка, пiдкинутого подружжю заможних селян, i грати роль звичайноï наймички. І в життi, i в лiтературi нам неодноразово траплялися приклади материнського героïзму. Але вчинок Ганни - незрiвнянний. Заради власних дiтей матерi здатнi здiйснити подвиг, вiддати своє життя - але де ранiше ми чули про жiнку, що зреклася своєï дитини, щоб надати ïй гiдне мiсце пiд сонцем? Справжня материнська любов завжди безкорисна, але усе ж таки зазвичай вона чекає на одне – взаємнiсть. Любов дитини - єдина плата, на яку чекають матерi. Але Ганна приносить у жертву навiть можливiсть взаємностi. Доки вона мовчить, жодна людина в свiтi не назве ïï сина байстрюком. Мовчання є єдиною запорукою його успiху в життi, i мати це дуже добре розумiє. Бiльше того, коли Марко, не здогадуючись про те, ким є насправдi наймичка, починає ставитися до неï як до рiдноï людини, вона лякається:

"За що вони мене люблять? За що поважають?

О боже мiй милосердний! Може, вони знають...

Може, вони догадались..

Нi, не догадались; Вони добрi..."

Вона нiчого не робить, щоб збудити у серцi сина зустрiчне почуття, але, мабуть, ïï любов сама собою настiльки велика, що повнiстю сховати ïï Ганна не може, тому почуття не лишається без вiдповiдi. Марко та Катря, його дружина, нiби мимоволi починають любити Ганну, порiвнюючи ïï подумки саме з матiр'ю. Тричi наймичку у Киïв Катря провожала,
Так, як матiр. Коли Ганна повертається з поïздки, Катерина умиває ïй ноги - до
звичайноï наймички такоï пошани нiхто б не виявив. Марко привозить ïй дорогi подарунки.
А наймичцi на очiпок Парчi золотоï. I червону добру хустку З бiлою габою.
Усе це вiдбувається невимушено, зовнi здається у стосунках мiж матiр'ю та сином досягається своєрiдна гармонiя, але таємниця не дозволяє усе ж таки Ганнi бути цiлком щасливою. Помираючи, вона зiзнається у тому, що саме вона є справжньою матiр'ю Марка. Але хто зна, можливо цього зiзнання йому саме й не вистачало - воно викликає у нього справжнiй шок:

Зомлiв Марко, Й земля задрижала.

Прокинувся.. . до матерi

- А мати вже спала!

Так, найперше, що вiн робить - кидається до матерi. Якою щасливою була б Ганна, якби встигла побачити його реакцiю! Та вже пiзно... Так змальовує Шевченко вищий прояв материнськоï любовi - вiддати заради дитини усе, собi не залишити нi краплi.
I хоча про соцiальнi причини вiдверто нiчого не сказано, трагiзм викликаноï ними ситуацiï говорить сам за себе, i мовчазне засудження iснуючого устрою, за якого жiнка-матiр вимушена ховати правду до останнього подиху, виявляється чи не сильнiшим, нiж у тих творах, де про нього говориться вiдкритим текстом.