Поема «Гайдамаки» Історична основа поеми

«Гайдамаки» — найбільша з поем Т. Шевченка. У її основі — історичні події 1768 р. — повстання на Правобережній Україні, відоме під назвою Коліївщина. На той час українці на територіях, що належали Польщі, перебували під потрійним гнітом: національним, релігійним, соціальним. Безпосереднім поштовхом до повстання були нечувані розбої та знущання конфедератів, що під гаслом оборони батьківщини та віри від зазіхань Російської імперії утискували українців, які були, на відміну від поляків-католиків, православними. Із Черкащини, де спалахнуло повстання, воно поширилося на Смілянщину, Корсунь, Канів, Чигирин, Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь, Галичину і навіть на Закарпаття. Проте зрадницька політика російського царського уряду, який допоміг Польщі розправитися з повсталими, призвела до поразки гайдамацького руху. Ватажки Коліївщини були заарештовані, Івана Ґонту по-звірячому стратили, Максим Залізняк був відправлений до Сибіру на каторгу. Тисячі гайдамаків покарали на смерть.

У поемі багато історичних фактів, імен, натяків на певні історичні обставини, без знання яких розуміння твору буде неповним. Так, наприклад, хто та «ласкава пані», що надсилала повстанцям «вози залізної тарані»? Допитливий читач дізнається, що в народі були широко розповсюджені чутки про підтримку гайдамацького повстання російською царицею Катериною, що саме вона постачала їм зброю — «залізну тараню». Також варто зазначити, що вбивство Гонтою власних дітей — художній вимисел, до якого вдався автор для підсилення трагедійного пафосу, яким пройнята вся поема. Отже, перед читанням твору варто буде ознайомитися не тільки з історією України, зокрема з повстанням Коліївщина, але й поцікавитися політикою царської Росії того часу щодо Польщі, подіями, що призвели до її першого поділу.

Жанр поеми — ліро-епічна романтична поема героїчного характеру з чітким соціальним спрямуванням. О. Білецький, відзначаючи мелодійність мови твору, назвав його «драматичною ораторією».

Композиція поеми дуже струнка: два вступи — лірично-філософський і літературно-полемічний («Інтродукція»), одинадцять розділів та епілог. Крім того, далі йде післямова, хоч і називається вона «Передмова», і гумористичне послання до передплатників. Особливістю композиції поеми є значна кількість ліричних відступів, у яких поет дає оцінку зображуваних подій і наче стає їх учасником.

Сюжетна канва проста: дві сюжетні лінії: одна — розгортання селянського повстання, друга — особисте життя наймита Яреми та пов’язаних із ним персонажів. Обидві сюжетні лінії переплітаються, бо Ярема стає учасником гайдамацького повстання, але основною лінією є доля Яреми на тлі історичних подій.

Незважаючи на героїчний характер оповіді, вона має трагічний пафос, оскільки й сам автор із болем малює картини розправи гайдамаків в Умані — «кривавий бенкет». Сцена вбивства Гонтою своїх синів лише підсилює враження від гостроти соціальних, національних і релігійних проблем, які гайдамаки, доведені до відчаю, намагалися вирішити шляхом повного винищення шляхти.

З перших сторінок поеми постає перед нами образ Яреми. Він — «сирота убогий», наймит-попихач у корчмі, виріс без батька й матері. Автор нічого не говорить про його минуле. Мабуть, хлопець — безбатченко, бо навіть прізвища не має. Ярема-наймит зазнає постійних знущань із боку хазяїна: корчмар ображає, принижує його, у розмові звертається до хлопця не інакше, як «хам» чи «хамів сину». Але бідний наймит не нарікає ні на долю, ні на людей. Лише іноді нишком поплаче — і знову за роботу.

Але автор називає Ярему й «сиротою багатим». Правда, спочатку іронічно говорить, що Ярема багатий на латки та на дрібні сльози. Але потім розповідає, що він по-справжньому багатий серцем, душею. Ярема вміє кохати, і його кохає Оксана, дочка вільшанськго титаря. Яким ніжним є в коханні Ярема! Це почуття окрилює його, він відчуває себе здатним на великі вчинки. Бажання бути щасливим зумовило рішення Яреми йти до гайдамаків.

Тільки тут, у лавах гайдамаків, він відчув себе справжньою людиною, навіть прізвище отримав — Галайда. Його завзятість у бою помітив Максим Залізняк. Дізнавшись про долю титаря й Оксани, Ярема з потрійною люттю кидається в бій. Із цього часу його можна назвати справжнім месником. Визволивши Оксану й одружившись із нею, Ярема, вірний клятві й обов’язку, не залишається з молодою дружиною, а повертається до гайдамаків.

Образ Яреми Галайди є збірним образом народного месника, який прагне визволення від гніту. Важливо, що Ярема не гине в бою. Так Т. Шевченко хотів показати безсмертя українського народу, нездоланність його потягу до щастя, до волі.

У ході священної боротьби розкриваються моральні якості Максима Залізняка як людини і полководця. У бою він завжди там, де найзапекліша битва. Його завзятість і військова доблесть є прикладом для повстанців. У колі своїх друзів він добрий, чуйний, по-батьківськи ставиться до гайдамаків, називає їх своїми дітьми. Устами народного співця Волоха народ славить Залізняка як ідеал ватажка, порівнюючи його із «сизим орлом». Поет називає Залізняка «залізною силою», і він справді був таким, бо це сила народу

Як і в народних піснях, так і в поемі поряд із Максимом Залізняком виступає Іван Гонта, уманський сотник, що перейшов на бік повстанців. Відповідно до народних пісень Т. Шевченко змальовує Івана Ґонту як видатну особистість, здатну силою свого прикладу повести інших на бій. Найбільш трагічним епізодом є розділ «Гонта в Умані», коли заради присяги Гонта вбиває своїх дітей.

Символічно, що Т. Шевченко наче обриває розповідь про гайдамацьке повстання на самому його злеті. Читач не бачить жахливої розправи над «коліями», для нього образи мужніх героїв — Яреми, Ґонти, Залізняка — назавжди залишаються яскравими, сповненими мужності та звитяги.

29. Засоби сміху в поемі «Сон» Т. Шевченка(1844)

Літературний рід: ліро-епос.

Жанр: сатирична поема (політична сатира).

Провідний мотив: зображення справжньої суті російського імпер­ського режиму.

Головні ідеї: засудження самодержавства й кріпосництва в Росій­ській імперії, вірнопідданства й аморальності земляків-перевертнів.

Сюжет твору: політ ліричного героя над Україною (жахливі кар­тини закріпаченої України на тлі розкішної природи) — над Сибіром (каторжні роботи засланих декабристів) — ліричний герой у Петер­бурзі (палац самодержця, сцена «генерального мордобитія» (І. Фран-ко), роздуми біля пам’ятника Петру І, білі птахи як символ загиблих козаків).

Про твір: авторський підзаголовок твору — комедія — указує не стільки на його жанр, стільки на спосіб відображення дійсності в ньому.

У поемі «Сон» Т. Шевченко вдається до форми сну. Саме такий композиційний прийом (подорож уві сні) дав можливість авторові у відносно невеликому творі зобразити широку панораму життя в того­часній Росії. В основі композиції поеми чотири частини: вступ і три час­тини — зображення України, Сибіру й Петербурга.

Перші два рядки вступу звучать іронічно: «У всякого своя доля, І свій шлях широкий», але те, що це іронія, стає зрозуміло читачеві з наступних рядків:

Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком —
За край світа зазирає…
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.

А ось останній рядок вступу звучить уже з відкритою ненавистю — саркастично: «Кров, як воду, точить!…»

Саме маскування й форма сну розширили можливості зобразити широку панораму Російської імперії. Фантастичний політ оповідача за совою переносить читача з України до Сибіру, а звідти до Петербурга. Здавна в нашому народі сову сприймають як віщого птаха, який накли­кає смерть, цей образ ніби навіює тривогу. Справді, пролітаючи над Україною, ліричний герой милується теплим пейзажем, який викликає в читача радість і естетичне задоволення, але ненадовго, адже чарівна природа різко контрастує з картинами життя простих людей: «Он глянь, — у тім раї, що ти покидаєш, // Латану свитину з каліки зніма­ють, бо нічим обуть//Княжат недорослих…»

Далі спостерігаємо вже не літній, а зимовий пейзаж, який не кон­трастує з описом життя народу, а, навпаки, підсилює його, будучи спів­звучним: на тлі холодної пустелі чути дзвін кайданів. У цьому звуково­му образі втілено тисячі людей, засланих у Сибір на каторжні роботи. Хто такий «цар волі», про якого урочисто говорить оповідач? Дослід­ник творчості Шевченка Ю. Івакін зазначає, що в образ «царя волі» вкладено щось більше, аніж може вмістити образ дворянина із Сенат­ської площі, це образ величезної узагальнювальної сили: а й справді, ві­домо, що декабристів не таврували розпеченим залізом, а Шевченків «цар волі штемпом увінчаний». Цей образ ототожнений із Христом, ро­зіп’ятим між двома розбійниками, у нього від тернового вінця рани, які нагадують сліди від припікання металом.

У третій частині поеми ліричний герой переноситься до Петербур­га — міста, збудованого на кістках козаків. Душі померлих на будівниц­тві столиці символізують білі птахи (білий птах — символ Нового Запо­віту, уособлення Святого Духа), а одна з пташок символізує Павла По­луботка, якого дуже поважав Т. Шевченко.

Різкому висміюванню піддає автор поеми свого землячка, якого зуст­рів перед царським палацом, цей дрібний чиновник-хабарник відцурав­ся рідної мови, так і не навчившись літературної російської. Тут суржик виступає засобом характеристики героя, глузування з нього: «Так як же ти//Й говорить не вмиєш//По-здєшнєму?»…

Для викриття звироднілості й зажерливості панівної верхівки Т. Шевченко використовує різні сатиричні засоби, а найбільше — сар­казм: він наділяє панів емоційно-оцінними епітетами «пикаті», «пуза­ті», порівнянням «мов кабани годовані», називає їх «блюдолизами». їх­ню суть розкриває гротескна картина, яку І. Франко назвав «генераль­ним мордобитієм». По суті, у цьому епізоді узагальнено державно-бю­рократичну машину імперії, її політичний устрій, у якому вирішальни є кулак. Саркастичними коментарями ліричний герой наділяє царицю, називаючи її «цяцею», він розчарований, бо раніше повірив її «віршома­зам», описує її зовнішність, удаючись до карикатури — сатиричного за­собу: «Мов опеньок засушений, Тонка, довгонога». З осудом ставиться оповідач до Петра І й Катерини II, які зруйнували Запорозьку Січ і за­провадили кріпацтво: «Це той первий, що розпинав // Нашу Україну, // А вторая доконала //Вдову сиротину».

Гротесковим є й кінцевий епізод поеми, у якому від безглуздого крику царя провалюється під землю його челядь, без якої він стає жалюгідним, без­силим і смішним, саме в цей момент розкривається примарна сила царизму.

30. Срезневський Ізмаїл Іванович (13.06.1810, м. Ярославль — 09.02.1880, м. Санкт-Петербург) —філолог-славіст, фольклорист, етнограф, видавець, один із засновників харківського гуртка українськихпоетів-романтиків.

Народився в сім’ї вченого-літератора. З раннього дитинства жив у Харкові, де його батько працював професором університету. Протягом 1826—1829 рр. навчався на етико-політичному відділенні філософського факультету Харківського університету. Ще в студентські роки захопився українською усною поезією, життям і побутом українського козацтва. З його ініціативи та під його керівництвом організовується літературно-фольклористичнийгурток, у якому творчо працюють Л. Боровиковський, А. Метлинський,

М. Костомаров, М. Петренко. Після закінчення університету (1829) працював у Харківському дворянському депутатському зібранні, вів приватну педагогічну практику.
У 1831 р. разом із І. Розковшенком видає «Український альманах», де, крім цілої низки українських пісень і дум, були також надруковані твори Є. Гребінки, О. Афанасьєва-Чужбинського, О. Шпигоцького, Л. Боровиковського, П. Морачевського, І. Розковшенка.

В альманасі було опубліковано статтю І. Срезневського «Мысли и замечания», де автор ділиться з читачами власними міркуваннями про шляхи розвитку мови, яка, на його думку, від вираження того необхідного, що потрібно її носіям у житті, обов’язково приходить до відбиття найтонших нюансів і найглибших абстрагувань людського розуму. Ці роздуми молодого вченого про мову взагалі неспростовно свідчили про його впевненість у перспективах розвитку українського слова. І саме дітище Срезневського — «Украинский альманах» можна назвати одним із перших виявів української преромантичної літератури.

Із середини 1830-х рр. І. Срезневський активно виступає зі статтями й науковими розвідками на фольклорно-етнографічні, літературні й історичні теми. У статті «Взгляд на памятники украинской народной словесності» (1834) вчений доводить, що українська мова є цілком самостійною серед інших слов’янських мов.

У фольклорі Срезневський вбачав «багатюще джерело для майбутніх поетів». Зібрані ним по селах, переважно на території Харківської, Полтавської та Катеринославської губерній, тексти українських народних пісень і дум учений упорядкував і невдовзі опублікував серію збірників «Запорожская старина» (1833—1838). Вони стали знаковим явищем у розвитку українського романтизму. У 1838 р. Ізмаїл Іванович видав також «Украинский сборник», де видрукував зі своїми поясненнями «Наталку Полтавку».

У 1837—1839 рр. Срезневський працював професором політекономії та статистики Харківського університету. В 1839—1842 рр. здійснив наукову подорож по західних слов’янських землях, під час якої познайомився з багатьма діячами (за його власним висловом — «будителями») слов’янського відродження, зокрема з Галичини (Я. Головацький,

І. Вагилевич) та Закарпаття (О. Духнович). Ці контакти сприяли наступному зближенню діячів української культури з громадськими й літературними колами західних і південних слов’ян. Зібраний матеріал Срезневський використовував у курсі слов’янознавства, який читав у

1839—1842 рр. студентам Харківського університету.
Ці його лекції мали нечуваний успіх. За свідоцтвами колег ученого, «студенти всіх факультетів… юрбами йшли слухати красномовного професора; найбільша університетська аудиторія… не вміщала усіх охочих. Новизна предмета, жвавість викладу, то захопленого і приправленого цитатами з Коллара, Пушкіна й Міцкевича, то суворо критичного, та не позбавленого гумору й іронії, — усе це збуджувало студентську молодь, усе це було таким незвичайним і ще ні разу доти не траплялося, як розповідали, на університетській кафедрі». Наукові дослідження в цій царині викладені у праці вченого «Історичний огляд серболужицької літератури» (1844). У 1846 р. І. Срезневський захистив дисертацію «Святилища и обряды языческого богослужения древних славян по свидетельствам современным и преданиям» і став першим у Росії доктором слов’янської філології. Протягом 1847—1880 рр. він — професор кафедри слов’янознавства Петербурзького університету; з 1851 р. — екстраординарний, а з 1854 р. — ординарний професор Петербурзької АН. До останніх днів Срезневський живе й працює в Санкт-Петербурзі, де в університеті читає курс слов’янознавства, інтенсивно досліджує проблеми історії російської мови, палеографії, історії слов’янських літератур, народної творчості й міфології. Він опублікував багато пам’яток давньоруського письменства, склав фундаментальний словник давньоруської мови.
Серед головних праць І. Срезневського: «Історичний огляд серболужицької літератури» (1844), «Давні пам’ятки руського письма й мови (Х — ХІІ ст.) «(1866), „Давні глаголичні пам’ятки, в порівнянні з пам’ятками кирилиці“ (1866), „Слов’яноруська палеографія ХІ — ХІУ ст.“ (1885).

Помер І. Срезневський на 70-му році життя у Санкт-Петербурзі.