Новаторство драматургії М. Костомарова

Коли на початку ХІХ століття українська література ще не мала жанрів української історичної поеми, історичного роману й повісті, історичної драми, М.Костомаров намагався започаткувати жанр історичної драми, протягом трьох тижнів у лютому 1838 р. написавши історичну драму "Сава Чалий".

Стосовно витоків драматургії Костомарова слід, отже, вести мову про європейські стимули творчих початків, прагнення письменника покласти в підґрунтя драматичного жанру, як і загалом мистецької літературної роботи, інтелект, ерудицію, ґрунтовне знання давньої класичної і сучасної йому європейської літератури. Одночасно письменник розумів і усвідомив потребу розширення, інспірацію національних первнів, виходу за рамки цих традицій з їх впливами романтичних німецьких традицій Шіллера. В "Автобіографії" автор відзначив вплив неприродної солодкавості, "напыщенности" німецького стилю на драму "Переяславська ніч", відхід у творі "від строгої узгодженості" з вимогами доби.

Драматургія Миколи Костомарова прикметна високою стильністю героїчних місць, широтою проблематики і тем, новаторством сюжетів, інтерактуальна в моделюванні культурних ландшафтів минулого (Боспорське царство, Рим), суспільного життя й етнічних міжнаціональних стосунків у Причорномор'ї і в Речі Посполитій, алюзіями в сучасні для автора обставини.

Драматургія вповні виявила оригінальність письменницького обдарування митця. Першим серед драматургів-романтиків ХІХ ст. він продуктивно опрацював історичні теми, художньо їх переломив націєтворчо. Як і в прозі, у драматургії Микола Костомаров інтерпретував ті сюжети з історії, у яких із особливою силою виявлялося прагнення народу до звільнення від іноземного поневолення, оборона віри і звичаїв. Стійкий у п'єсах із українського минулого інтерес до Хмельниччини, гайдамаччини.

П'єси Костомарова – принципово нове явище в розвитку української драматургії першої половини XIX ст. Драматургічна майстерність письменника-романтика, результативність його індивідуального внеску – в плеканні українською літературою ідеалів демократії та свободи. Хоч майже всі драматичні твори Костомарова виникли на історичному грунті, їх конфлікти, характери чільних героїв мають виразно національне начало і спрямування. У драматичних творах Костомарова щасливо поєднався талант майстра слова з великою ерудицією вченого-історика.

Незважаючи на те, що деякі драми писані російською мовою, вони наскрізно перейняті українськими націєтворчими ідеями і переконаннями автора. Драматург, як правило, звертався до складних суперечливих моментів історії, в фокусі яких поставали проблеми національної ідентичності українського народу, боротьба його за національне визволення. Сюжети і конфлікти драматичних творів служать автору для утвердження моральної вищості українського народу, його здатності до демократичного співжиття з іншими етносами. Костомаров намагався дати всебічне і естетично виразне висвітлення цих мотивів. Порушувані в його п'єсах проблеми, як правило, спроектовані на актуальні явища суспільної дійсності XIX століття, сфокусовані драматургом на становищі України в Російській імперії. Підтекстово автор формував місткі філософські узагальнення щодо самобутності українського народу, створення умов для реалізації його потенціалу.

Таким чином, художня творчість Костомарова сформувалася на грунті активізації пошуків національної самоідентичності в тогочасному суспільстві під впливом прогресивних західноєвропейських ідей, у координатах естетики романтизму з її національними ознаками. Костомаров знайшов власний дискурс естетичного виразу національної ідеї, розробивши його основні засади у взаємодоповнюючій і концептуально пов'язаній системі літературних жанрів та наукових досліджень. Костомаров-письменник витворив художній модус національної єдності й ідентичності у всій його моральній привабливості. Художня творчість Костомарова, натхненна Україною, виводить його за традиційні межі розуміння як одного з представників "харківської школи" поетів-романтиків, виявляє націєтворчу вагу його спадщини в загальноукраїнському і всеслов'янському суспільно-естетичному контексті, у творенні національного ідейно-культурного канону.