Патріотичний зміст послання «І мертвим, і живим…» Т. Шевченка

Жанр послання як виразно домінуючий та визначальний окреслює форму твору "І мертвим, і живим... ", що вважається класичним видом послання у творчості Т. Шевченка. У цьому посланні Шевченко, ніби, змоделював образ національної еліти, показав якою вона повинна бути, визначив її політичні та морально-етичні параметри. Зробив це в основному через різке сатиричне заперечення всього того негативного, що було притаманне українському ліберальному панству. У цього послання довга адреса: “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє” Воно звернене фактично до всіх українців, тобто має всенаціональну адресу, і в цьому вагомий художній сенс, який дозволяє жити поезії у “великому часі”, тобто до сьогоднішнього дня і надалі нести свій художній смисл до всіх прийдешніх поколінь українського суспільства. Саме тому поетове послання зберігає актуальність для всіх періодів нашої історії.

Мертвими Шевченко вважає (як і Гоголь в своїй поемі “Мертві душі”) – поміщиків-кріпосників; живими - інтелігенцію, про яку Шевченко найбільше говорить у творі і дає їй досить глибоку, вичерпну характеристику; ненароджені – то простий народ, “брати незрячі, гречкосії”, поневолені, політично пасивні, не підготовлені до участі в суспільно-політичних змаганнях. Отже, у назві твору Шевченко виділив три групи персонажів, що уособлюють три верстви українського суспільства, і наголосив на властивих їм головних рисах.

Головна проблема твору – це обов’язок інтелігенції перед народом. В епіграфі послання визначено головну ідею твору: «Коли хто говорить: люблю Бога, а брата свого ненавидить, - лже оце» (слова з Біблії), автор натякає на панів-експлуататорів, які, знущаючись з народу, говорять, що його люблять.

«В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля» - пише Шевченко, вважаючи, що український народ має всі підстави для формування своєї самостійної держави й культури. У творі має місце діалог між паном і ліричним героєм про самобутність культури укр. народу та її роль у визволенні з-під ярма самодержавства. Правду треба шукати на власній землі, спираючись на свій народ, справжню волю можна здобути тільки шляхом єднання.

Шевченко ставить п’ять коротких запитань до укр. народу, намагаючись, таким чином, його сколихнути: «Що ми?», «Чиї сини?», «Яких батьків?», «Ким закуті?», «За що закуті?».

Ідея та значення творувплив на формування національної самосвідомості укр. народу, осуд байдужості до майбутнього свого народу, утвердження демократичного розуміння історії України та її культурного процесу.

Послання “І мертвим, і живим...” типовий зразок патріотично-політичної поезії. У стилі цього твору переплелися найрізноманітніші поетичні літературні традиції, що йшли з одного боку, від біблійної, давньоукраїнської, громадянської поезії, а з іншого – від власного досвіду автора-борця, автора-патріота своєї Батьківщини, в поезіях якого поєднувався високий ораторський стиль з народно розмовним забарвленням. Цей твір просто наскрізь просякнутий неабияким патріотичним запалом автора. Заклик “Розкуйтеся, братайтеся” на початку та прикінцеві рядки “Обніміться ж брати мої, молю вас, благаю!” творять своєрідну композиційну єдність, обрамлення. Ці найважливіші слова-звертання розгортаються в сюжеті за принципом градації, що не тільки посилює емоційність твору, а й акцентує увагу на шляхах реалізації поетової програми. Шевченко вірить: прийде час, настане радісний день, і оживе добра слава (слава України). Послання — твір-обвинувачення і, водночас, це таки послання до тих, хто житиме у майбутньому, хто не повинен забувати життя свого народу в минулому й на цьому минулому вчитися. Отже, як бачимо, цей твір Шевченка недарма став класикою жанру послання.

Поезія В. Забіли

Поетичну творчість В. Забіла розпочав, найімовірніше, в другій половині 30-х років. Уже 1838 р. російський композитор М. Глінка, здійснюючи поїздку Україною з метою набору співаків до придворної капели й гостюючи в маєтку В. Тарновського (у Качанівці) та познайомившись там із Забілою, поклав на музику два його вірші – «Не щебечи, соловейку» та «Гуде вітер вельми в полі».

Значна частина поетичних творів Забіли групується навколо любовної драми, яку пережив поет і якій судилося стати, можливо, чи не найголовнішою подією його життя, в усякому разі – його творчості.

З певних джерел відомо, що жінка, яку кохав Забіла, вийшла заміж за іншого десь у 1835 чи 1836 році. Це й дає підстави відповідно встановити – певна річ, приблизне – датування чималого масиву ліричних звірень поета. Їхня зміст і чимала сукупність справді наштовхують на думку, що вони є своєрідним супроводом усієї любовної пригоди: від обнадійливого початку із сподіванками на щасливе подружнє життя і до трагічного фіналу. Звідси висновок, що переважна частина всіх відомих на сьогодні віршів Забіли була написана в другій половині й наприкінці 30-х років; очевидно, ряд творів написано пізніше (серед них ті, в яких згадка поета про свою нещасливу пригоду уже втрачає враження щойно пережитого та набирає рис мелахнолійного осмислення всього, що сталось, із залученням тих чи тих паралелей та потягом до світопереживальних узагальнень).

Дебют поета відбувся 1841 р в альманасі «Ластівка», де надруковано три його вірші – «Голуб», «Пісня» та «Повіяли вітри буйні…». Два вірші – «До батька» та «Не щебечи, соловейку» – надруковано далеко пізніше, 1857 р. у «Черниговских губернских ведомостях».

Віршові твори Забіли, починаючи з 40-х років, а можливо й раніше, користувались великою популярністю у місцевої освіченої публіки, побутували в багатьох рукописах і копіях, які лягли пізніше в основу посмертного видання збірок – «Співи крізь сльози» та виданні «Твори Віктора Забіли». У 1936 р. виявлено друковану збірку поезій Забіли (без титульної сторінки й вихідних даних), доти невідому й незареєстровану в жодному бібліографічному покажчику. Час появи друком цієї збірки, що включала 19 поетичних творів, віднесено Є. Кирилюком до початку 40-х років ХІХ ст.

Реальний прототип жіночого образу, що стоїть у центрі лірики Забіли, – Любов Білозерська, сестра В. Білозерського та О. Білозерської (виступала в літературі під псевдонімом Ганна Барвінок).

Дружні взаємини пов’язували В. Забілу з Т. Шевченком; поети познайомились у травні 1843 р. в Качанівці.

У поетичних творах Забіли йдеться безпосередньо про внутрішній світ поета. Очевидно, тільки окремі зразки народної пісенності, а ще більше – інтуїтивне відчуття нового творчого стилю могли підказати хутірському поетові, що предметом лірики цілком може стати його власне переживання – нещаслива любов.

Вірші поета, тематично об’єднані навколо цієї події, становлять більшість у його доробку, хоч і не твроять чогось на взірець поетичного циклу. Крім того, викладаючи в тому чи тому вірші нібито головну тему своєї лірики, Забіла воднораз зачіпає велику кількість інших мотивів, образів, які іноді мають дуже опосередкований і віддалений стосунок до теми.

Яскравим і оригінальним мотивом у поезії Забіли є порівняння (по суті, ототожнення) прикрих почуттів героя й сліпоти (або ж аберрації зору). Мотив цей кілька разів розгортається у низці віршів («От і празника дождались…», «Сирота» та ін.), постаючи, на тлі фольклорної емблематики, досить незвичною метафорою («Дивлюсь на все, як без очей, Бо щастя не маю…», «Ох! Як важко жить такому, Кому світ немилий, Кому очі зав’язані На вік його цілий Не хусткою, а долею!..»). Крім поверхового зв’язку з плачем, сьозами, за якими не видно світу, сліпота має й самостійне образне значення. Поет усвідомлює свою нещасливу любовну пригоду як наслання сліпоти, яка застує навколишній світ. Це – своєрідне визнання неповноцінності свого внутрішнього бачення світу, що не залежить від волі поета. Однією з виразних прикмет поетики Забіли є характерність його описів. Звертають на себе увагу, зокрема, картина селянської праці на полі – з подробицями обіду, збирання дітьми колосків на полі та їхні пустощи («Будяк») опис споруди для весілля та деяких незвичайних рис самого обряду («Весілля»), хуртовини, яка застає подорожніх серед поля («Вечоріє, смеркається…»), змалювання колишнього й теперішнього вигляду коня, з яким був на службі, та дозвілля тієї пори («До коня»), пригоди на річці тощо.

Поезія К. Устияновича

Його діяльність художника й літератора була тісно пов’язана з просвітительським народницьким рухом у Галичині й спрямовувалась жа обстоювання самобутності української культури. 1836 написав перший вірш народною мовою («Сльоза на гробі М. Гарасевича»), що й зблизило його з Маркіяном Шашкевичем; далі до 1846 майже нічого не писав, вражений кампанією проти народної мови.

Перебуваючи у Славську, художник підтримує зв’язок зі Львовом, і, бажаючи працювати над освітою широких мас, включається до співпраці з групою представників української інтелігенції, яка в 1868 році заснувала у Львові культурно-освітнє товариство «Просвіта». Багато часу він присвячує літературній роботі. Його вірші з’являються в журналі «Галичанин», а пізніше в журналі «Основа».

Деякі ранні поезії Устияновича написані ще «язичієм» (суміш церковнослов’янських, російських, українських та польських слів). Після повернення з Росії художник докладно вивчає твори Шевченка та Марка Вовчка й під їх впливом починає писати українською літературною мовою.

В оповіданнях Марка Вовчка Устияновича захопили, за його власним свідченням, «сповійна гармонія слів, незрівняна простота стилю, високогу-манні ідеї тих повістей, непорочна любов до народу…»

Прочитавши коректуру своїх творів, що друкувались у Коломиї, Устиянович вирішив припинити їх випуск. Частину надрукованих «язичієм» творів він спалив, а свою історичну драму «Ярополк» почав переробляти на живу літературну мову.

Літературні твори Устияновича в основному були присвячені часам Київської Русі. Ця тематика характерна і для його ранніх живописних творів (наприклад, «Василько Теребовельський»). Тут могли мати вплив «королівські» драми Шекспіра, якими Устиянович захоплювався і, як сам згадує, мав намір створити українську «королівську драму».

Пожвавлення літературної і художньої діяльності Устияновича пов’язано з перебуванням його в домі В. Федоровича, громадського діяча, знавця і збирача творів народного мистецтва.

У Федоровича постійно збиралися вчені, художники та письменники. Тут бував у 1883 році й Іван Франко. Перебування в такому середовищі позитивно впливало на творчу діяльність Устияновича. Він остаточно закінчує роботу над деякими своїми літературними творами, малює портрет В. Федоровича, подарований пізніше львівській «Просвіті». При допомозі того ж В. Федоровича виходить у Львові в 1875 році перший том літературних творів Устияновича («Письма К. Н. Устияновича», частина перша, що складалася з вступу і двох історичних поем «Вадим» та «Іскоростень»).

У вступній статті до цієї збірки Устиянович писав, пояснюючи провідну думку своїх поем: «В сих думах старався я познакомити краян наших з мрачною старовиною, вияснити віру предків наших і в історичній правді показати минувші заглибші часи» Змальовуючи стародавні часи Київської Русі, часи Рюрика («Вадим») і Ольги («Іскоростень»), автор майстерно переплітає історичні моменти з мотивами народних переказів та міфологічних образів.

Протягом двох наступних років виходять ще два томи літературних творів Устияновича, куди увійшли дума «Святослав Хоробрий», історична трагедія в 5-ти діях «Олег Святославич Овруцький» та трагедія в 6-ти діях «Ярополк Перший Святославич, великий князь київський». Останній твір Устиянович присвятив своєму батькові.

Князівські міжусобиці, боротьба за владу в період феодальної роздробленості, інтриги дружинників і бояр — це тема обох трагедій. Опираючись, в основному, на відомості літопису Нестора, Устиянович намагався додержуватись історичної правди, його історичні поеми і трагедії — це спроба відтворити в поетичних образах стародавні часи Київської Русі. Проте критики, а між ними й І. Франко, хоч і визнавали важливість задуманої Устияновичем справи, все-таки закидали йому, що ці твори перевантажені безліччю подій та епізодів, як, наприклад, трагедія «Ярополк», або великою кількістю міфологічних образів, як у поемі «Іскоростень». Слабким місцем драм Устияновича була також штучна театральність і невиразність окремих сцен, часто нав’язувані читачеві суб’єктивні міркування автора. Позитивними моментами тогочасна критика вважала влучну характеристику окремих персонажів, образність деяких картин, соковиті описи природи та подекуди справді живу народну мову. Трагедія «Ярополк» в свій час була досить популярною у Львові. Особливо відомою стала одна з пісень цієї трагедії — «Пісня Норманів» з музикою композитора А. Вахнянина. Відомо також, що Устиянович працював над драмою «Богдан Хмельницький», але пізніше сам спалив значну частину свого рукопису .