Система образів-персонажів у поемі гайдамаки

Постать Шевченка — це постать пророка, співця народного. Він був гнівним словом цілого поневоленого народу, в пам’яті якого дотлівали останні задимлені головешки з гайдамацьких пожеж. А бурхлива епоха одлунювала в змучених душах сліпих бандуристів, та й сама Україна була потрощеною бандурою з обірваними струнами.
Відомо, що той, хто не знає свого минулого, не вартий майбутнього. Звідки ж можна почерпнути знання про життя наших предків? З пісень та переказів, літописів, наукових праць істориків. До таких джерел належить і художня література, зокрема, поема Т. Г. Шевченка «Гайдамаки».
Вона змальовує картину селянського повстання 1768 року, вiдомого в iсторiї пiд назвою Колiївщина, приводом до якого були знущання конфедератiв над населенням Правобережної України. Почавшись у районi Чигирина, воно швидко поширилося майже на всю Київщину i частково на Подiлля й докотилося до Уманi. На його чолi спочатку стояв запорожець Максим Залiзняк, але потiм до нього приєднався уманський сотник Iван Гонта. Таким є iсторичне пiдгрунтя шевченкiвської поеми.
Головний герой твору – повсталий народ. «Гайдамаки» – поема полум'яного, грізного народного гніву, породженого соціальною і національною кривдою:
...Замучені руки Розв'язались – і кров за кров,
І муки за муки! Гайдамаки – це, стверджує поет, герої, орли:
На ґвалт України Орли налетіли …
Вони нещадні й непримиренні у своєму всенародному визвольному пориві, у відплаті панам за заподіяні кривди, знущання:
Як смерть люта, не вважають На літа, на вроду…
Де пройдуть – земля горить, Кров'ю підпливає.
Повстанці палко прагнуть визволення. Шевченко змальовує сильних, мужніх людей, які піднялися на захист Батьківщини, рідного краю від польських панів-поневолювачів.
Образ повсталого народу конкретизується в поемі в трьох героїчних постатях – Яреми Галайди, Максима Залізняка та Івана Гонти.
Ярема – узагальнений художній образ повстанця-гайдамаки. У передмові до поеми Т. Шевченко зазначив, що «Галайда вполовину видуманий», а в примітці додав: «… між Звенигородкою і Вільшаною по старому шляху Боровиків хутір і корчма, де б то Ярема Байстрюк, а потім Галайда був … наймитом». Це вказує на те, що образ Яреми-наймита, а згодом повстанця-гайдамаки має реальну основу, хоч у його створенні велика роль належить творчій уяві.
Ярема постає як типовий образ повстанця-гайдамаки, учасника всенародної війни проти польсько-шляхетського панування, у ньому втілені кращі риси народного характеру. Він сповнений ненависті, лютого гніву до ворогів і прагне помститися їм за всі кривди. Це почуття приводить Ярему в гайдамацький загін Максима Залізняка, де він своєю мужньою безкомпромісною поведінкою здобуває загальну шану.
Із наймита, над яким знущається хазяїн-корчмар, Ярема перетворюється на грізного месника, стає незламним борцем за народну волю й права. Він буває страшний у своєму праведному гніві:
А Ярема – страшно глянуть – По три, по чотири так і кладе.
Образи Залiзняка i Гонти надихали Шевченка змалку, з тих часiв, коли вiн слухав пiснi кобзарiв, у тому числi присвяченi Колiївщинi. Зрозумiло, чому вони постають у поемi зромантизованими та у дечому зiдеалiзованими.
Лiта орел, лiта сизий Попiд небесами,
Гуля Максим, гуля батько Степами, лiсами.
I образ, i стиль зображення Шевченко запозичує у народної пiснi, пiдкреслюючи народнiсть Залiзняка, який:
I воює, i гарцює З усiєї сили.
Залiзняк змальовується як цiлiсна особистiсть, що живе лише однiєю метою, проте це не заважає йому спiвчувати простим людям (наприклад Яремi) i взагалi бути близьким до них, за що гайдамаки називають його «батьком». Вiн вмiє не лише битися, а й вчасно пiдбадьорити гайдамакiв, пiдтримати їхнiй бойовий дух. Його образ – образ улюбленця народу, «громади в сiряках». Ярема, виведений в поемi саме як представник цього народу, символiчно стає Залiзняковi за сина:
Придбав Максим собi сина На всю Україну.
Хоч нерiдний син Ярема, А щира дитина.
Залізняк – ватажок повстання, патріот, улюбленець народних мас. Навіть запорожці, що не дуже довірливо ставляться до старшини, яка взяла участь у повстанні, шанують і уславлюють його: «У нас один старшина – батько Максим». Таким гайдамацьким батьком виступає Залізняк протягом усього повстання. Він виявляє високу мужність у бою, особистим прикладом запалює в душах повстанців іскру святого вогню, піднімає їх на боротьбу. Це щира душа, яка живе інтересами мас і кровно з ними зв’язана. Кобзар Волох співає про нього:
…Наш отаман, Орел сизокрилий!
Нема в його ні оселі, Ні саду, ні ставу.
Родиною йому були гайдамаки, найбільшим багатством – любов і повага товаришів: Залізняк – це втілення народного гніву проти панів, непримиренності, нещадності до ворогів.
Суворими барвами змальовано Івана Гонту. Головна його риса – почуття обов'язку перед народом, відданість його інтересам. Автор навмисне підкреслює його винятковість, навіть перебільшує риси його характеру – мужність, незалежність, силу волі. Приєднавшись до повстанців, узявши в руки «свяченого ножа», Гонта ні перед чим не зупиняється. Особливо яскраво це показано у глибоко трагічній сцені вбивства Гонтою своїх дітей. Образ Гонти як людини Шевченко змальовує в дусі народних традицій. Своїх дітей, що стали католиками, він убиває в ім'я того, щоб не було поговору, щоб не було зради. Саме цим зумовлені його слова, звернені до мертвих синів:
Сини мої, сини мої! На ту Україну Дивіться: ви за неї Й я за неї гину.
У поемі Шевченко змалював образ української дівчини Оксани.
Основа образу Оксани народнопісенна, тому вона – «зоря», «ясочка», «серцем грибка». Її карі очі, як зіроньки, сяють, у неї «білі рученята», «чорні брови». Проте Оксана ще красивіша духовно: читачеві імпонує її глибоке кохання до Яреми, вірність у почуттях, турбота про хворого батька, солідарність із повсталими.
Ліричність мови Оксани повністю відповідає її емоційній вдачі. Ось як вона звертається до свого коханого: «Прилітай же, мій соколе, мій голубе сизий!». Ніжність Оксани – риса національного характеру українок.

Залізняк і Гонта зображені як непримиренні месники за народні кривди. Шевченко з великою любов’ю змалював образи борців проти влади панів. Саме тому твір мав велике виховне значення для багатьох поколінь борців за народне щастя. Поет постійно наголошує на глибоко повчальних уроках Коліївщини:
Слухайте, щоб дітям потім розказать,
Щоб і діти знали, внукам розказали,
Як козаки шляхту тяжко покарали… Змальовуючи боротьбу українського народу в минулому, Шевченко прагнув збудити героїчний дух народних мас, підняти їх на боротьбу проти самодержавно-кріпосницького ладу. Приклад ватажків гайдамацького руху, на думку поета, повинен нагадувати сучасником про славні традиції народного опору панівним класам, їх імена не повинні забуватись. І для нас вони завжди будуть прикладом мужності і вірного служіння рідній землі.

Творчість Івана Вагилевича

Іван Вагилевич (нар. 02.09.1811, с. Ясень, тепер Рожнятівського р-ну Івано-Франківської обл. — 10.05.1866, м. Львів) — поет — романтик, філолог, фольклорист, етнограф, громадський діяч.

Початок літературно-художньої творчості І. Вагилевича припадає на середину 30-х років, коли було написано романтичні балади «Мадей» і «Жулин і Калина», опубліковані на сторінках альманаху «Русалка Дністровая», основані на фольклорно-міфічному матеріалі і стилізовані під народні пісні. У першій опоетизовано ватажка «гарних легіників», що веде боротьбу з іноземними напасниками. Образ героя окреслюється романтичними барвами: куди він махне «ясним мечем», «кров рікою точить», куди «ратищем засвище — кінь їздця волочить». Увесь твір, незважаючи на поразку верховинців, наснажено пафосом героїчної боротьби проти поневолювачів, у ньому відчуваються ремінісценції з «Слова о полку Ігоревім». Балада «Жулин і Калина» розгортає інтимну тему, причому в її реалізації помітний вплив «Світезянки» Міцкевича. Баладу «Жулин і Калина» І.Вагилевич назвав казкою. Вона побудована на гуцульській демонології і має в своїй основі народний сюжет про нещасливе кохання. Вірний романтичній традиції - зображувати виняткових героїв у виняткових обставинах,- автор перенаситив твір «сивими туманами», «пітьмою», «хащами», «болотами», «вовчими зірницями», а відтак «розпукою», «сльозами», «серцями закервленими». Причина страждання й трагедії Жулина - розбита любов. Гине вродлива Калина-відьма, гине через неї і Жулин: «Вергся в синій вир глибокий, в ріку бистренькую».

Оригінальна творчість І. Вагилевича поєднувалася з перекладацькою діяльністю: 1838 р. в «Часописі Чеського музею» були надруковані переклади трьох фрагментів з «Краледвірського рукопису» B. Ґанки, «Суду Любушиного» з його ж «Зеленогірського рукопису». І. Вагилевичу належать переклади восьми сонетів з поеми Я. Коллара «Донька Слави». Ще 1835 р. І. Вагилевич здійснив прозовий переклад «Слова о полку Ігоревім» (надруковано 1884 р. під назвою «Повість о полку Ігоревім»): це був перший (дещо раніше виконаний переклад М. Шашкевича не зберігся) переклад староруської пам'ятки українською мовою (шкода, що він не став тоді фактом літературного життя, не вплинув на національне відродження галичан). Давньоруську пам'ятку письменник трансформував і польською мовою. У співавторстві з А. Бельовським 1840 р. переклав польською мовою «Повість врем'яних літ» (надруковано 1864 р. під назвою «Нестор»), а також здійснив варіант перекладу цього літопису українською мовою (надруковано латинкою П. Свєнціцьким у часописі «Siolo» в 1866 — 1867 рр.).

І. Вагилевич писав і польською мовою. Ці твори укладено в чотири групи: «Думки» (ліричні вірші), «Думи» (поезії в прозі), «Епіка» (фрагмент з віршованої повісті «Упир»), «Драми» (фрагмент п'єси «Марія»). За своїми мотивами, тональністю, образністю і ліричні, й епічні твори виконані в романтичній манері.

Творчість Я. Головацького

Народився Я.Головацький 20 жовтня 1814 року в селі Чепелях, Золочівського округу (нині Бродівський район, Львівської області).

Вперше опублікував свої твори у альманасі «Русалка Дністровая»: вмістив тут поезію «Два віночки», переклади сербських народних пісень «Три тузі» і «Смерть милих» та бібліографічний опис давніх слов’янських рукописів, наявних у бібліотеці Онуфріївського монастиря у Львові. Найширше поетичний доробок Я.Головацького за його життя був представлений у другій частині альманаху «Вінок русинам на обжинки», що вийшов у Відні через десятиліття після «Русалки Дністрової». Крім «Двох віночків», тут було надруковано поезії «Весна» «Туга за родиною», «Річка», «Над Прутом», а також - понад двадцять перекладів із сербського фольклору. За винятком вірша «Над Прутом» це все твори середини 1830-х років. Із пізніших поезій Я.Головацького відомі окремі його присвяти, послання «Братові з-за Дунаю» та мініатюра «Любов і вражда».

Поетична творчість Я. Головацького 30 — 40-х років наснажена патріотичною ідеєю. У поезії «Два віночки» йдеться про далеку Україну, де загинув «козаченько»: не повернутися коханому, як не повернутися назад водам річки, що «за сім літ вплили». Фольклорний мотив вічної розлуки закоханих знайшов тут утілення у відповідному жанрі романтичної балади. Образ рідної землі постає з вірша «Туга за родиною», де образ родини має широке значення: це й «мила родинонька», «домовая сторононька», які асоціюються з «солоденькою рідною мовою», зворушливими «співаночками» — голосом з рідного краю.

Як своєрідна естетична декларація поета сприймається вірш «Весна», в якому створено символічний образ працьовитої галичанки, котра дбайливо впорала свій «городочок». Жінка засіває землю добірним зерном, сподіваючись на гарний урожай, вона вірить, що її ревна праця буде винагороджена. Ця праця «пов'яжеться паростками, устелиться барвінками на цілую долиноньку, на рідную родиноньку». Ідеї єднання українців проймають вірші «В альбом Ізмаїлу Срезневському»:

Їзв’яжімся, рідні діти,-

Час вже нам відмолодіти!

Срою пісню заспіваймо,

Своєй сили добуваймо -

Та все піде влад!

Та ж ідея єдності лежить в основі послання «Братові з-за Дунаю»:

Тільки ви, сердечні

Вкраїнські орлята,

Діти одной крові,-

Ви наша отрада!

Почуття туги й жалю, виявлені у поезії «Моя доля», передають пригніченість особистості в умовах гнобительського суспільства.