Проблематика прози Є. Гребінки

Євгену Гребінці належить своєрідне місце в літературі 30 — 40-х років XIX ст. Найціннішу частину його художньої спадщини становлять байки, що відіграли не малу роль у розвитку нового українського письменства, проте трапляються у творчості поета й ліричні та прозові твори. Для прозового доробку Гребінки характерним є аполітичний метод відтворення і викриття гнітючої навколишньої дійсності, свідомий вибір насамперед демократичного героя, художня достовірність розповіді.

Одним із значних досягнень Гребінки-прозаїка є роман «Чайсковский». Наближаючись за принципами опрацювання історичної тематики до «Тараса Бульби» Гоголя, письменник правдиво відтворює окремі картини героїчного минулого, опоетизовує Запорозьку Січ як «козацьку вольницю» з її демократичними й водночас суворими законами, реалістичними мазками змальовує привабливі образи загартованих у боях з ворогом, мужніх і хоробрих, одержимих любов’ю до рідної землі рядових козаків-патріотів, чесних, доброї і широкої душі людських особистостей із багатим емоційним світом. В індивідуалізованих образах роману Гребінка «втілив свої уявлення про історичну людину. Романтичні тенденції у їх змалюванні – героїзація характеру й поведінки, поетизація козацької стихії, уславлення волелюбності й гіперболізація «природності» нарешті, підкреслення їхньої винятковості – поєднуються в романі з реалістичними. Роман «Чайковський», як і інші твори Гребінки на історичну тематику, тісно пов’язаний з фольклорними джерелами, народно-пісенною творчістю, введенням в твір народних пісень. У романі «Чайковський» у ряді художньо вмотивованих ліричних відступів проводиться глибока антитеза – протиставлення героїчного минулого й мізерного сучасного, цілісних сильних натур з благородними й чистими почуттями своїм сучасникам із розлінного поміщицького середовища – морально потворним жалюгідним обивателям.

Особливе місце у прозовому доробку Гребінки займає й повість «Кулик» (1841), присвячена найпекучішому питанню – кріпосництву, яке безжалісно топтало особистість людини-трудівника. У творі автор передає контраст між нелюдським середовищем і його жертвами. Повість «Кулик» за ідейно-естетичними якостями була кращим зразком тогочасної реалістичної прози. Як відзначали сучасники, вона засвідчила те, що обдарування цього автора міцніє і гуманне начало починає в його повістях переважати над комічним елементом… Особливо відзначали те, що автор умів змалювати своїх героїв вірними дійсності, тобто людьми нижчого класу і в той же час «людьми», і збудити до них співчуття, не ставлячи їх на ходулі фальшивої та нудної ідеалізації. Повість «Кулик» – безперечне досягнення Гребінки-прозаїка.

У своєму літературному розвитку Гребінка-прозаїк пройшов шлях від ранніх романтично-сентиментальних захоплень до принципів натуральної школи. Творчо сприйнявши ідейно-художні досягнення Гоголя, грунтуючись на життєвих спостереженнях, Гребінка створив низку яскравих творів, позначених реалістичною спрямованістю, гуманістичним ставленням до «маленької людини». Кращі повісті й оповідання письменника, написані з позицій естетики натуральної школи, разом із його класичними байками відіграли помітну роль у становленні й розвитку художнього реалізму в новому українському письменстві. Його проза стала надбанням як російської, так і української літератур.

79.Проблематика Шевченкової прози.Мабуть, не помилюся, коли скажу, що мало хто знає, що, окрім поезії, Тарас Шевченко писав і прозу. До нас дійшли дев’ять російськомовних повістей, а також «Щоденник», писаний Шевченком якраз у момент очікування на звільнення із заслання та під час повернення його до Петербурга. Прозові твори були написані у засланні впродовж 1852—1858 рр. Серед них: повісті «Наймичка», «Близнецы», «Художник», «Музыкант», «Прогулка с удовольствием и не без морали». Проза Шевченка не так часто, як його поезія, ставала об’єктом уваги, про неї значно менше писали, вона рідко перевидавалася, тож широка публіка її зовсім не знає. Існують також вагомі причини для цього. Адже, по-перше, проза Шевченка є російськомовною. Як пояснювати звернення національного поета до мови імперії та в який контекст доречно ставити російськомовні повісті Шевченка? Як така проза співвідноситься з україномовною лірикою поета? Які форми самоідентифікації — і мовної, і біографічної — Шевченко виробив у своїй прозі? Хто промовляє в них — сам Шевченко чи вигаданий ним персонаж? Усі ці та інші питання досі не мають остаточних відповідей. По-друге, проза Шевченка не є такою досконалою, як його поезія, а коли порівнювати її з літературною технікою середини XIX століття, то вона виглядає дещо застарілою не лише порівняно з іншими європейськими авторами того часу, а й з українською чи російською літературою середини XIX століття. До того ж, Шевченкові повісті не публікувалися за життя поета, хоч він цього прагнув, і вперше були оприлюднені у друкованому вигляді лише 1888 р. І нарешті, в оцінці повістей Шевченка нам складно позбутися авторитету Пантелеймона Куліша, який, прочитавши повісті, сказав, що якби мав гроші, то викупив би їх і спалив, аби вони не підривали авторитет Шевченка як великого поета...

І все ж проза Шевченка — явище напрочуд цікаве. У них вимальовується зовсім інакша постать автора, аніж та, до якої ми звикли, читаючи Шевченкові вірші. Ці повісті сповнені біографічних, психологічних, емоційних деталей, які проливають світло на постать самого Шевченка. Також вони містять безліч відсилань до творів літератури і мистецтва, культури, політики та естетики, тобто відображають світогляд духовного й інтелектуального життя автора. Нарешті, в них особливо виразно виявилися погляди Шевченка на освіту, виховання, національну свідомість, на взаємини між батьками й дітьми, чоловіками й жінками. У них Шевченко як оповідач накреслює карту уявлюваної ним України та подорожує нею разом зі своїми героями. Їх загалом можна розглядати як втілення авторських цивілізаційних проектів, оскільки, хоч би як дивно це звучало, Шевченко був не лише поетом, а й просвітником-реформатором. Звичайно, все це дещо підриває сакральний образ національного поета як Кобзаря, однак дає змогу побачити особистість, яка стоїть за цим образом.

Антикріпосницька направленість простежується і в повістях Т. Шевченка, написаних російською мовою. Коли саме поет почав працювати над повістями, конкретних даних немає, можливо це було ще до арешту 1850 р. Але повісті «Наймичка» і «Варнак» датуються 1844-1845 р., можливо, з обережності. Після смерті Миколи І Шевченко відмовився від фіктивних дат і не приховував від друзів, що пише повісті, підписуючи їх «Кобзар Дармограй».
За життя автора повісті так і не були надруковані. Після смерті Шевченка рукописи цих творів знаходились у М. Костомарова! Тільки у 80-ті роки XIX сторіччя дев'ять повістей Кобзаря (за свідченням самого Шевченка, їх було близько двадцяти) побачили світ у газеті «Труд», журналах «Исторический вестник» и «Киевская старина», а у 1888 р. з'явились окремим виданням «Поэмы, повести и рассказы Т. Г. Шевченко, писанные на русском языке».
За тематикою проза Шевченка є органічним продовженням його поезії. І хоча в мистецькій досконалості вони поступалися перед поемами, проте містили глибшу, ніж в останніх, характеристику персонажів, мали більш чіткий побутовий фон. Отже, кожна з повістей Шевченка — це не розширений переказ змісту поеми, а новий оригінальний твір.
У повісті «Наймичка» поет продовжує розкриття образу жінки-матері вкріпосному суспільстві. Його наймичка Лукія виявляє моральну стійкість, вдруге зустрівшись зі своїм спокусником. У ліричних відступах, які органічно входять у композицію, автор виражає ставлення до зображуваних подій, вболіває за долю героїні, підносить гуманність і благородство простих людей-трудівників.
Повісті «Варнак» і «Княгиня» теж містять виразні антикріпосницькі мотиви.
Єдиною з повістей Т. Шевченка, де дія відбувається не в Україні, е повість «Несчастный». Автор показує, як формується характер людини в умовах існуючої дійсності, що призводить до морального звиродніння і падіння.
Найбільша повірть Шевченка «Прогулка с удовольствием и не без морали» засуджує антинародний характер кріпосницького суспільства. Прийом подорожі, вжитий у творі, відкрив можливості для широкого показу життя різних соціальних груп населення самодержавної Росії.
А у повістях «Художник» та «Музикант» Шевченко порушує проблему становища митця в кріпосному суспільстві.
Повість «Художник» містить міркування автора про до л і видатних митців минулого. На його думку, талант не може розвинутися повно в умовах експлуататорського ладу, бо гноблення у всіх його проявах перешкоджає мистецтву.
Повість знайомить нас з трагічною долею талановитого юнака, вихідця з народу. Твір автобіографічний, у ньому використано багато фактів з життя самого Т. Г. Шевченка та його видатних сучасників. Друга частина повісті являє собою листи героя до оповідача. Така форма викладу допомагає краще розкрити образ головного героя у його творчому зростанні. Тут також містяться автобіографічні елементи, що перемежовуються з авторським вимислом.
Образ кріпосного художника приваблює своєю чистотою і благородством. До нього з симпатією ставляться і оповідач, і такі видатні особистості, як Венеціанов та Брюллов. Навіть зовнішність юнака викликає симпатію: ^олго я держал рисунок в руках и любовался запачканным лицомявтора. В неправильном и худощавом лице его было что-то привлекательное, особенно в глазах, умных и кротких, как у девочки». Незвичайна зовнішність юного художника відразу впала в очі і Карлу Брюллову: «Физиономия его мне нравится — не крепостная».
Але найбільше вразив великого майстра надзвичайний талант хлопчика-кріпака. Становлення цього таланту е водночас становленням особистості юного художника. Його цікавив не лише живопис, який просто був частиною його єства. Хлопчика цікавили література і театр, він дуже швидко з несміливого підлітка-кріпака перетворився на освічену, ерудовану людину.
Вражає благородство юнака у ставленні до його приятеля Демського. Він із власних коштів заплатив за квартиру помираючого приятеля, за свої гроші поховав його. А яке благородство виявив герой у ставленні до дівчини-сироти Паші! Дізнавшись про те, що Пашу скривджено негідником мічманом, художник врятовує дівчину від безчестя, одружившись з нею.
Водночас поглиблюється конфлікт талановитої людини з навколишнім оточенням. Спочатку художника не допускають до конкурсу в Академії, а потім вів змушений стати ремісником, щоб утримувати сім'ю.. «...Пропавший человек, ничего больше, — говорить про художника Михайлов. — Сначала он повторял все свою «Весталку», и повторял до того, что и на толкучем перестали брать его копии; потом принялся раскрашивать литографии для магазинов, а теперь не знаю, что он делает. Вероятно, пишет портреты по целковому с рыла».
Нестерпні умови життя призвели до загибелі таланту, внаслідок чого художник божеволіє й помирає.
У повісті «Художник» Тарас Шевченко<>/a< розкрив також образи своїх сучасників, художників Венеціанова і Брюллова, які сприяли викупу героя твору, кріпосного художника, з панської неволі. Для змалювання цих видатних особистостей свого часу автор використав автобіографічні дані і відомі йому факти з життя митців.
Олексія Гавриловича Венеціанова Шевченко характеризує як «человеколюбца-художника», який звершив «великодушные подвиги на поприще искусства». Саме до нього звертається за порадою оповідач, як до людини, яка вже не раз мала справу з кріпосниками з метою викупу талановитих художників; 3 усіх скрутних ситуацій Венеціанов «выходил с честью». Таи сталося і цього разу: просидівши годину у передпокої поміщика, Олексій Гаврилович домовився про викуп юного художника.
Більш повно розкрито образ Карла Павловича Брюллова, якого, за прикладом Василя Жуковського, сучасники називали Карлом Великим. Брюллов завжди підтримував молодих художників. Для нього не існувало соціальної нерівності, а мав значення лише талант. Іноді він навіть обідав зі своїми учнями в недорогому ресторані, бо «ему нравилось, как истинному артисту, наше разнохарактерное общество».
Учні вважали Брюллова надзвичайною людиною, здатною відмовитись від аристократичної розкоші заради спілкування з друзями.
Отже, слід відзначити, що у повістях Т. Шевченка подано глибоку соціальну мотивацію взаємин між персонажами, широко змальовано соціально-побутовий фон. Деякі повісті перегукуються з соціально-побутовими поемами Кобзаря, але є цілком оригінальними. Образи ж повістей переконливо доводять, що головною причиною морального звиродніння поміщицького середовища є неробство і паразитизм.