Послання «І мертвим, і живим...» Т. Шевченка. Засоби поетичної мови

І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє — поема-послання Тараса Шевченка, яка датується 14 грудням 1845 року.

Саме в 1845-1847 роках., коли Шевченко перебував в Україні, почала формуватися група молодих людей, про яких можна було говорити як про національну еліту, що тільки зароджувалась. Найвидатніші серед них – Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Микола Гулак та ще кілька чоловік, що почали організовуватись у таємне Кирило-Мефодіївске товариство. Проте у цього послання довга адреса: “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє”, і воно звернене фактично до всіх українців, і в цьому його вагомий художній сенс, який дозволяє, нести свій художній зміст до все нових і нових поколінь українського суспільства. Саме тому поетове послання зберігає актуальність для всіх періодів нашої історії.

У своєму класичному посланні “І мертвим, і живим...” Шевченко ніби змоделював образ національної еліти, показав якою вона повинна бути, визначив її політичні та морально-етичні параметри. Зробив це в основному через різке сатиричне заперечення всього того негативного, що було притаманне українському ліберальному панству. Мертвими Шевченко вважає – поміщиків-кріпосників; живими - інтелігенцію, про яку Шевченко найбільше говорить у творі і дає їй досить глибоку, вичерпну характеристику; ненароджені – то простий народ, “брати незрячі, гречкосії”, поневолені, політично пасивні, не підготовлені до участі в суспільно-політичних змаганнях. Отже у назві твору Шевченко виділив три групи персонажів, що уособлюють три верстви українського суспільства, і наголосив на властивих їм головних рисах.

Починається послання з зображення соціального стану України як колонії Росії. І в наступних частинах образ України залишається провідним. У своєму посланні, Шевченко поєднав всі відомі йому стилі послань – античне дружнє послання Овідія та Горація, романтичні російські послання Пушкіна Лермонтова і Жуковського та біблійну традицію апостольського послання – листа, зверненого до певної громади з мотивами Божої кари.

Шевченкове послання побудоване на внутрішній опозиції: з одного боку, поет дуже гостро, з усією силою сатиричного таланту картає земляків за їхні провини перед Україною, її народом, а з другого – намагається “по доброму” усовістити їх, звертається до їхніх гуманних і патріотичних почуттів з тим, щоб привернути до служіння знедоленій Батьківщині. В цьому і є величезна художня сила твору, який не тільки будить, тривожить громадянську совість, а й відкриває шлях, на якому можна спокутувати власні гріхи. Перші “штрихи”, що створюють узагальнюючий портрет адресатів послання такі:

Кайданами міняються,

Правдою торгують.

І Господа зневажають,

Людей запрягають, –Художня сила цих рядків – у їхній афористичності, яка, у свою чергу, ґрунтується на усних фразеологічних формулах. Ці обвинувачення звучать вельми загально. Сатирична градація відчувається в наступних рядках:

Схаменіться, недолюди,

Діти юродиві!- Тут проглядається подвійність у ставленні до адресата, про яку вже йшла мова: з одного боку, вкрай різке своїм негативним змістом слово “недолюди”, а з іншого, дещо м’якше, навіть по-батьківському співчутливе – “діти юродиві”.

У наступних рядках сатиричний сенс на певний час зовсім зникає. Від різкого обвинувачення, від сатиричних громів поет переходить на іншу тональність – тональність умовляння:

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну. – Саме зараз починає звучати один із головних мотивів твору – мотив повернення українського люду до інтересів Батьківщини. Поет умовляє, а тому говорить про Україну як про “рай тихий”, тобто підкреслює красу її природи. Мотив України як раю, що зіпсований її колоніальним положенням і буттям, є наскрізним у творчості Шевченка. Одночасно він показує, що Україна перебуває у скрутному становищі, а тому потребує допомоги.

Третій смисловий мотив твору – це заклик до єднання всіх національно свідомих сил України. Спочатку цей мотив звучав тільки у словах “Розкуйтеся, братайтеся”. Але на завершення послання він став головним. Недаремно Шевченко виніс тему єднання у кінцівку твору. Вона наділена певним очищаючим смислом. Це своєрідний завершальний акорд, який своїм оптимізмом немовби зрівноважує ту гірку розпачливу правду, що звучала упродовж усього твору:

Обніміте ж брати мої,

Найменшого брата –

Нехай мати усміхнеться,

Заплакана мати. – Слово “обніміте” Шевченко ставить в анафорі і повторює його двічі. Перший раз воно звернене до всіх представників суспільної верхівки. Удруге поет звертається до всіх станів українського суспільства.

Обніміться ж, брати мої.

Молю вас, благаю!

Заклик “Розкуйтеся, братайтеся” на початку та прикінцеві рядки “Обніміться ж брати мої, молю вас, благаю!” творять своєрідну композиційну єдність, обрамлення. Ці найважливіші слова-звертання розгортаються в сюжеті за принципом градації, що не тільки посилює емоційність твору, а й акцентує увагу на шляхах реалізації поетової програми. Шевченко вірить: прийде час, настане радісний день, і оживе добра слава України. Ця думка посилена наступними рядками, що нагадують біблійний стиль:

І світ ясний невичерпний

Тихо засяє...

Послання “І мертвим, і живим...” типовий зразок політичної поезії. У стилі цього твору переплелися найрізноманітніші поетичні літературні традиції, що йшли з одного боку, від біблійної, давньоукраїнської громадянської поезії, а з другого – від власного досвіду автора-тираноборця, в поезіях якого поєднувався високий ораторський стиль з народно розмовним забарвленням. Цей твір став класикою жанру послання.

76. Початки прози в західноукраїнській літературі (перевірити)

На західноукраїнських землях унаслідок колоніальних умов і політики денаціоналізації щодо українського народу, нерозвиненості соціальної структури суспільства, відірваності від основної частини України, притлумленості національної самосвідомості, віддаленості української інтелігенції від суспільного життя, розвиток літератури, особливо прозових жанрів, відбувався з деяким запізненням.

Найвагоміший внесок у національно-культурне відродження, становлення нової, народної, літератури в Західній Україні зробили діячі прогресивного літературного угруповання «Руська трійця» — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Національне пробудження у Східній Галичині почалося і розвивалося в атмосфері слов'янського відродження, на яке орієнтувалася «Руська трійця» і яке мало значний вплив на неї (з художніми і науковими творами слов'янських, як і західноєвропейських, авторів гуртківці мали змогу ознайомитися у львівській бібліотеці Інституту Оссолінських, читальний зал якої відкрився 1832 p., і в приватних колекціях).

На початку 30-х років «Трійця» виявила інтерес до збірника «Народні сербські пісні» (1824) та наукових розвідок провісника сербського відродження Вука Караджича, до праць словенського філолога-славіста Варфоломія Копітари і багатьох польських учених — істориків. Їх захопила й поетична і прозова творчість «української школи» в польському романтизмі, причому М. Шашкевич переклав рідною мовою уривок з поеми Северина Гощинського «Канівський замок». Серед читаних побратимами книг — «Історія держави Російської» Миколи Карамзіна, збірки російського фольклору.

Також серед помітних явищ прози цього періоду були романтичні «повістки» продовжувача просвітительських і романтичних традицій «Руської трійці» Миколи Устияновича «Месть верховинця» (1849), «Страсний четвер», створені за мотивами народних легенд, казок і пісень про опришків. Тема опришківства розробляється також в оповіданні «Син опришка» (1862) Федора Заревича (1835—1879), який, крім того, відгукувався на нові ідеї 60-х років, зокрема в повісті «Хлопська дитина» (1862) вивів своєрідний образ різночинця.

Визначним прозаїком на західноукраїнських землях цього часу став Юрій Федькович. Шлях Федьковича-прозаїка почався барвисто-поетичними повістями, оповіданнями й новелами з життя буковинського селянства, в центрі яких родинно-побутові проблеми («Люба — згуба», 1863; «Таліянка», 1864; «Побратим», 1865; «Безталанне закохання», 1867). Домінуючі в їх художній системі романтичні принципи виявляються в розробці незвичайних, гострих конфліктів, внутрішньому драматизмі й напруженості сюжетів, у піднесеній поетизації гордих і сильних натур, у бурхливості, гіпертрофованості почуттів героїв. В оповіданнях та новелах «Штефан Славич» (1863), «Хто винен?» (1863), «Серце не навчити» (1863), «Сафат Зінич» (1865), «Три як рідні брати» (1865) реалістично зображується трагічна доля гуцулів — жовнірів цісарської армії з її жорстокою муштрою, кийковим режимом, з бездушністю військової верхівки. Такі ж сильні й правдиві картини яскраво відбивають тяжкий стан буковинської селянської бідноти, наймитства..

На Закарпатті умови для розвитку прози були ще менш сприятливі, ніж у Галичині та на Буковині. Ті нечисленні оповідання, повісті, нариси, які з'явилися тут у 50—60-ті роки XIX ст., написані «язичієм» і належали до застарілої класицистичної або сентиментально-романтичної школи.

77. Проблематика поеми Т. Шевченка «Сон»

Поема «Сон»(1844) була написана у «Період трьох літ» (1843 – 1845), саме тоді були написані «Чигрине, Чигрине» (1844), і «Розрита могила» (1833). Твори цього періоду, як і поема «Сон» характеризуються закликами до безкомпромісної, революційної боротьби. Ця думка осягнула Шевченка після того, як він вісім місяців провів в Україні і був під безпосереднім враженням від тогочасної дійсності. Свій «Сон» Шевченко охрестив комдією, проте за жанром цей твір є першим зразком в Україні політичної сатири. Скоріш за все, твір Шевченко писав без розрахунку на легальне друкування, це пояснюється розкутість автора в засобах змалювання картин і портретів. «Сон» — нищівна сатира на деспотичний режим Миколи І(першого), Ставлячи на першому місці серед катів і грабіжників народу російського царя, що "неситним оком за край світа зазирає", поет засуджує загарбницьку політику імператора та його попередників. Ненаситність царя. автор передає через його бажання забрати загарбане в домовину. Підзаголовок поеми («Комедія») вказує на його комічно-сатиричний характер. «Сон» написаний від першої особи у формі розповіді. Це дало авторові змогу виразити власне ставлення до зображуваних подій. Оповідач ніби пролітає у сні над безмежними просторами України і Росії, де спостерігає страшні картини життя народу, знущання поміщиків, чиновників, царя. Ці картини начебто витвір сонної уяви (таке сниться лише юродивим та п’яницям). Як самостійний персонаж оповідач бере безпосередню участь у всіх подіях, про які розповідає.Художній прийом сну, обраний Шевченком, допомагає і розкриттю ідейно-тематичного змісту поеми, і жанровим особливостям, бо життя, змальоване у творі, дійсно нагадує сон, оскільки суперечите усім реаліям. Проблематика твору — показ страшного життя українського народу; співчуття оборонцям волі, що страждають на каторгах, осуд українців, які заради чинів забувають свій край, свою мову, втрачають національну та людську гідність, засудження самодержавної політики російського царату.

Композиційно, поема не поділена на розділи, але ми можемо виділити в ній вступ і три частини. У вступі можна спостерігати роздуми оповідача про суспільні умови, які призводять до розбрату і морального звиродніння. Взагалі вступ має сатиричний характер. У першій частиш оповідач прощається з «безталанною вдовою» Україною, яку спочатку змальовано як земний рай, оповитий красою, а потім як пекло, у якому панують жорстокість і деспотизм. В умовно виділеній другій частині поеми герой переноситься до Сибіру, щоб сховатись від пануючого на землі зла, але перед ним відкривається нова картина неволі — життя каторжників. Серед них є і злодії, і борці за свободу, політичні засланці. Тут автор зображує «царя волі». Це збірний образ, позбавлений конкретних рис. «Цар волі» є уособленням служіння народові, віри й героїзму. У третій частині картина каторги змінюється картиною царської столиці. Автор змінює тут і стиль розповіді, і характер героя-оповідача, який перетворюється на простакуватого селянина, що вперше потрапив до столиці. Зміна образу оповідача — це засіб сатиричного зображення для використання зневажливої мови, іронічної розповіді. І знову засіб контрасту в показі життя панівного класу (царя та панства) і простого народу підсилює сатиричне зображення панівної верхівки. Нищівна сатира Шевченка досягає найвищого напруження й виразності у викритті коронованих осіб, придворних і усіх правлячих кіл.