М.Гоголь як український письменник

Дискусія про те, якій культурі, російській чи українській, належить ім’я Гоголя, триває багато десятиріч, то згасаючи, то розгоряючись із новою силою. Загальновідома теза про те, що Микола Гоголь – російський письменник. Та чи так це насправді?

Шевченко, Куліш, а пізніше Драгоманов послідовно вважали його українським письменником, що писав російською мовою. Сам же Гоголь у своїх листах писав: “...Сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская. Знаю только, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому перед малороссиянином”. Проте сумнівів щодо любові Гоголя до неньки України не може виникнути, адже ментально він на все життя залишився українцем, і, мешкаючи тривалий час у Петербурзі, не втрачав духовного зв’язку з Батьківщиною. Гоголь завжди духовно живився Україною, її історією, народною культурою, її легендами, міфами, переказами. На час від’їзду з України внутрішній світ його був наповнений національною історичною міфологією, українською казкою, легендою, звичаями й обрядами, емоційним переживанням життя і побуту земляків. І хоча Микола Гоголь вирушив до Петербурга з рукописом далеко не оригінальної поеми “Ганс Кюхельгартен” та “Книгою всякої всячини” – юнацьким плодом самоосвіти і поривань до творчої праці, проте доволі швидко з’являться з-під його пера і “Миргород”, і “Вечори на хуторі біля Диканьки”, які принесуть йому славу, враз перетворивши на модного письменника.

Однією з найголовніших тем, над якими працював геніальний письменник, завжди була козаччина. Та й сама Україна, за визнанням Миколи Гоголя, асоціювалася в нього з періодом Гетьманщини – добою автономної козацької держави. Досить перегорнути сторінки роману “Гетьман”, збірок “Миргород” та “Вечори на хуторі біля Диканьки”, повістей “Пропала грамота” і “Страшна помста”, щоб зрозуміти, що письменник не лише захоплюється звитягою та сміливістю козаків, загальним духом козаччини, а й із жалем констатує безповоротність тих часів.

Одним із найвизначніших творів Гоголя стала повість “Тарас Бульба”, у якій автор із захопленням говорить про козацьку доблесть, здатність у найкоротший термін зібрати могутню боєздатну армію. Та найбільше захоплення письменника викликає козацька вдача, а також устрій Запорізької Січі.

Не за мовою, то за духом Микола Гоголь – український письменник, і цю історичну правду маємо нині в незалежній Україні утверджувати на повний голос! Український російськомовний письменник. Це світовий закон: якщо письменник через певні обставини творив іншою мовою, але душею був із рідною нацією, то він і належить рідній нації.

Нащадок українських гетьманів

У Петербурзі 1829 року він публікує свій перший твір – поему “Ганц Кюхельгартен”. Через рік у журналі “Отечественные записки” з’являється повість “Басаврюк, або вечір проти Івана Купала”, перша з циклу “Вечори на хуторі біля Диканьки”. Романтична спрямованість, опоетизованість життя надавали творам М.Гоголя особливого колориту. Ґрунтовні знання усної народної творчості дозволили автору виводити картини дійсності у глибокому взаємопереплетенні з вимислом, але мовби на реальному ґрунті життя. Особливо привабливим був ліризм, проникливість і любов автора до зображуваного, що неминуче справляло враження на читача, захоплюючи його уяву.

З другої половини 30-х років подальший розквіт таланту Миколи Гоголя пов’язаний з його драматургією. Знаменитими стали його твори: “Вечори на хуторі біля Диканьки”, “Мертві душі”. Етапною навіть в історії театру стала його соціальна комедія “Ревізор”. Невдовзі після прем’єри п’єси Гоголь виїжджає на досить тривалий час за кордон. Він відвідує Німеччину, Швейцарію, Францію, Італію. У 1842 році з’являється друком знаменитий роман-поема “Мертві душі”.

Останні роки життя письменника сповнені драматичних пошуків себе в Істині. Прямим підтвердженням тому було видання “Вибраних місць із листування з друзями”. У 1848 році письменник повертається на батьківщину, посилено працює над другим томом “Мертвих душ”, але незадовго перед смертю спалює рукопис. Тяжка хвороба обірвала життя неповторного майстра слова 21 лютого 1852 року.

М.Петренко як поет-романтик

Михайло Михайлович Петренко — автор 19 поезій, надрукованих протягом 1841–1848 років, та п’єси «Панська любов», яка не збереглась.

про ранги) без права спадкоємства.

1841-го дебютував із віршами в альманасі «Сніп». 1844 року М. Петренко затверджений у чині губернського секретаря, з 1845-го почав виконувати обов’язки столоначальника, а з 1846-го — столоначальника карного суду. Йому було присвоєне звання колезького секретаря. 1847-го київський генерал-губернатор Д. Бібіков відправив цареві доповідну записку в справі Кири-ло-Мефодіївського товариства, у якій серед інших значилися імена Т. Шевченка і М. Петренка.

1848-го вийшла друком окрема збірка віршів поета — «Думи та співи».

Михайло Михайлович був одружений на дворянці Ганні Євграфівні Миргородовій. У них було п’ятеро дітей: Микола, Марія, Євграф, Людмила та Варвара.

Поет брав участь у Кримській війні, за що був нагороджений медаллю «На згадку про вій-ну 1853–1856 рр.».

Незабутньою подією в житті М. Петренка стала його зустріч у Лебедині з Т. Шевченком під час останнього приїзду Кобзаря в Україну в червні 1859 року. Вони спілкувалися як побратими по перу, у взаємній прихильності яких не можна сумніватись.

Помер М. Петренко 25 грудня 1862 року. Поховано його в Лебедині. Могилу, на жаль, не знайдено. Однак лебединські дослідники точно встановили місце, де проживав поет,— це вулиця Димитрова, 12. Будинок зберігся до сьогоднішнього дня.

М. Петренко збагатив українську поезію жанром вірша-роздуму, вірша-медитації. Він до-бре знав творчість сучасних йому українських та російських поетів, активно збирав усну народ-ну творчість. Петренко був ініціатором популярних тоді українських музично-пісенних вечорів у Харкові.

Найвідоміший його твір — поезія «Небо» («Дивлюсь я на небо...») — покладений на му-зику Людмилою Александровою, випускницею Варшавської консерваторії, дочкою харківсько-го поета й військового лікаря Володимира Александрова. Вірш набув широкої популярності як українська народна пісня літературного походження.

Тема недолі, скарги на життя, незадоволення земним буттям, бажання заховатися від си-рітського горя звучить у поезії. Переважають у ній мотиви втечі від реалій, пошуку щастя. Лі-ричний герой твору — одинокий сирота, який скаржиться на долю, він чужий, змалку нелюбий, наймит, хлопцюга приблудний.

Літературні критики відносять цю поезію до такого різновиду, як вірш-медитація. Дійсно, у ній передано глибокі філософські роздуми про життя і смерть, долю й недолю, духовність.

Герой поезії усвідомлює себе частиною природи й прагне злитися з нею, поривається до неба, хоче втекти від земних буднів: «Я б землю покинув і в небо злітав! / Далеко за хмари, по-дальше од світу, / Шукать собі долі...» У творі використано такий прийом, як антитеза. Тугу за гармонією реального життя й ідеалу, їх несумісність автор передав через народнопоетичні об-рази-символи, характерні для романтизму: космічні (небо — символ недосяжності; сонце — вища космічна сила, осяяння, слава, велич; місяць — символ циклічного ритму часу, вічності, постійного оновлення; земні символи (земля — мати-годувальниця, багатство, щедрість, родю-чість, гріхопадіння; світ — приземленість, буденність), абстрактні символи (крила — символ мрії, творчості, натхнення), птахи (сокіл, орел — символ відваги, сміливості, гордості, чоловічої краси, далекоглядності, духовного злету).

У характерному для романтизму настрої поет розкриває збентеженість душі ліричного ге-роя. Поезія Петренка пройнята пронизливою тугою, гострим відчуттям самотності, розчаруван-ня і, разом з тим, палкою любов’ю до життя, пориванням до світлого, високого.

Риторичні фігури («Чому мені, Боже, ти крижів не дав?», «Хіба ж хто кохає нерідних ді-тей?»), повтори («Чужий я у долі, чужий у людей»), розлогі метафори підкреслюють прирече-ність на самотність.