Композиційна майстерність поеми Т.Г.Шевченка «Катерина»

Твір Шевченка "Катерина" — центральний в історії українського мистецтва XIX ст., охоплював чотири роки академічного навчання, а також вихід у світ "Кобзаря" та "Гайдамаків". Тут під претекстом матері-покритки відображений сформований погляд на національну ідею та долю України, прозвучав стихійний протест проти соціальної несправедливості й кріпацького рабства. За гостротою акцентування соціальних і національних проблем чогось подібного не було ні в російському, ні в європейському мистецтвах. У картині зібрано все: протест, відчай, осуд, сатира, гнівний виступ проти приниження людини, протиставлення Московії — Україні, офіцеру-москалеві — української дівчини. Останнє гостро натякалось, лише розкриваючись у плані соціальної нерівності, однак під невсипущим "недремним" оком самодержавства, присутність якого засвідчує той самий миколаївський верстовий стовп — знак імперської Росії.

Постать Катерини, голова якої фланкована з одного боку козацькими могилами в степу, з іншого — верстовим стовпом, вбирає славне минуле і сьогодення, вона є їх втіленням, образом і символом; в її людській поставі визначена органічна особливість країни. Драма Катерини набуває масштабнішого вияву, універсально втілюючи стан всієї країни впродовж тривалого історичного часу. Саме минуле наповнює картину глибшою змістовністю, відраховуючи знаками тривалий період боротьби, страждань, поневірянь України. Для пробудження національної свідомості потрібно було піднести почуття людської гідності. Тому постать Катерини втілює класичний ідеал, який для Шевченка був високим зразком, не обов'язково породжений академічною школою. Такий стильовий вираз на той час був найдоречнішим для визначення жанрового характеру картини. Однак ні до жодного з жанрів її конкретно не можна віднести, бо це — не побутова сцена, не історична, не алегорично-символічна, хоча з елементів кожного з них створювалася ця картина, складна за змістом і виражальними засобами. Адже для побутової картини, навіть драматичного змісту, саме така концептуальна масштабність не була необхідною, оскільки в тодішньому мистецтві лише відбувався період формування цього жанру (В.Венеціанов, П.Федотов, ранній К.Брюллов), без охоплення соціальних проблем.

"Катерина" Шевченка відображає пошуки збірного образу й утвердження національного ідеалу, властивих мистецтву країн слов'янського світу періоду піднесення у них визвольних рухів: за романтичною формою образів виражались патріотична ідея і національна тема (Додаток 3, іл. 243).

Ця тема розкривалась у фольклорному зображенні народного типажу, — образу країни. Так уособлюють Чехію — "Батьківщина" Йозефа Манеса, Хорватію — "Слунянка" Вєкослава Караса, Сербію — "Белградка" Катерини Іванович. І картина "На ниві" ("Весна") О.Венеціанова — опоетизований образ Росії.

Образом України стала "Катерина" Шевченка: глибше й повніше ніхто в XIX ст. так Україну не розкрив. Доля Катерини — доля всієї України. Відповідна алегорія визрівала на романтичних засадах. Так неухильно Шевченко входив у романтичне мистецтво. Його романтична візія, спираючись на реальну дійсність, глибоке пізнання цінності окремої людської особистості, неминуче засвідчувала свободу творчості, звільнення від магнетичного впливу Брюллова та сковуючих норм академізму. І хоча ідеї класицизму Шевченко таки не занедбає, проте повністю перебуватиме у стихії живописності, з зацікавленням до розв'язання художніх проблем предмета в середовищі через освітлення та повітряне оточення. Його турбуватиме живописне вирішення контрасту тіні та сонячного освітлення, що визріє в картинах "На пасіці" та "Селянська родина" (1843). Загалом складність світлотіні як образотворчого засобу, такої вражаючої у творчості Рембрандта, становить центр уваги Шевченка з метою глибшого розкриття душевного стану і внутрішнього світу людини. Передусім це втілено в "Катерині". Очевидно, що такі пластичні засоби засвідчують відмінне творче мислення від офіціозного академізму.

Поглиблене розкриття змісту картини занурене в численних предметах-символах: кілька зламаних стеблин збіжжя, пусті колоски, дубова гілка, сокира та ін. Однак найважливіше те, що вибором сюжету Шевченко торкнувся двох аспектів: історичного і літературного. У цьому полягала програма романтизму, його характерна особливість, адже до Шевченка такого складного ракурсу в мистецтві, не лише в українському, ніхто не наважувався торкатися. У "Катерині" драма сучасника розглядається у контексті тривалої в часі історичної епохи, і сам учасник, виражаючи сутність епохи, став її втіленням та органічним образом. • Т.Шевченко у картині використав достатньо широкий інформативний матеріал, що й спонукало його до особливого рішення. Тут відчутна обізнаність з європейським мистецтвом Ренесансу і бароко, з українським іконописом та античною культурою. Весь цей комплекс скеровувався на вирішення не вузької за мелодраматичним сюжетом сцени, а високої трагедії, чого й вимагала епічно трактована історична епопея. Композиція центрична, ускладнена пояснювальним матеріалом, кожна деталь залучена для змістовного збагачення цілості. Бокові постаті вписуються в перебіг подій і сприяють монументалізації образу Катерини, драматичній напрузі твору. Постать Катерини виділена збільшенням силуету й активними червоно-білими кольорами: все чітко виражає внутрішній стан і затінене обличчя з опущеним поглядом не розриває цілісності, сприяючи благородній значущості образу.

Кольорова концепція Т.Шевченка органічна і природна, хоча у своєму спрямуванні залежна від живописних позицій К.Брюллова, що проглядає в розподілі великих кольорових плям, особливо світлових і затінених ефектів, у мотивах густого листя дерев на тлі неба. Однак вальорне* збагачення у Шевченка тонше і гармонійніше, оскільки спиралось на вивчення пленеру, що особливо виявилося пізніше, в акварелях Аральської експедиції (1848-1849). Головна проблема в картині — ставлення до предметного кольору, зображеного у зв'язку з довкіллям і в повітряному середовищі. Тут червоний колір виступає домінантою, що діє на просторово глибокий краєвид і золотистий передній план, трансформу-ючи всю тональність картини до перламутрово ослабленого звучання, що, у свою чергу, виключає суперечність головної постаті з кольоровим вирішенням картини.

Не менш складна композиційна побудова твору, що спирається на центральну ортогональну вісь — постать Катерини, перехрещену двома діагоналями, які надають композиції руху.

Для утвердження романтизму твір Шевченка "Катерина" мав велике значення. В ньому свідомо закладалось радикальне прагнення вийти за межі класичної традиції, проте зі збереженням її досконалих пластичних засад. Найголовніше, що Шевченко тут задекларував принциповий підхід до вибору сюжету. Це особливо було важливим для розгортання творчого життя в Україні, що згодом виявилося у творчості українських художників.

Лірика Є.Гребінки

1831 року на сторінках "Украинского альманаха" в Харкові побачив світ перший друкований твір Гребінки − вірш "Рогдаев пир". У вересні 1831 року повітове дворянство відрядило Гребінку у званні обер-офіцера у 8-й резервний Малоросійський полк, сформований для придушення польського повстання, але полк з Пирятина не вийшов, і у вересні, після поразки повстанців у Варшаві, Гребінка вийшов у відставку. 1834 року Гребінка переїздить до Петербурга, де восени вийшла його збірка байок "Малороссийские приказки", працює у комісії духовних училищ.

1836 року вийшов переклад поеми Пушкіна "Полтава" українською мовою. У червні 1835 року Іван Сошенко познайомив Гребінку з Тарасом Шевченком. З 1837 року працює вчителем російської мови у Дворянському полку. Бере участь в організації викупу Т. Шевченка з кріпацтва, збирає твори українською мовою й клопочеться про випуск їх у додатках до журналу "Отечественные записки". Одержавши відмову, із зібраних для додатків матеріалів укладає альманах "Ластівка", який вийшов 27 квітня 1841 року. 1840 року Гребінка допоміг Шевченкові у виданні "Кобзаря". Того ж року в журналі "Отечественные записки" вийшла Гребінчина повість "Записки студента", а в "Утренней заре" − повість "Кулик". 1842 року пише повість "Сеня".

У 1843 році Гребінка відвідав Україну, був у Харкові, разом з Шевченком побував у маєтку Т. Волховської в селі Мосівці. Того ж року в журналі "Отечественные записки" надруковано роман "Чайковський" з епіграфами, взятими із Шевченкових творів. 1844 року Гребінка одружився з Марією Василівною Ростенберг. Того ж року вийшов його роман "Доктор". 1845 року познайомився з П. Кулішем, написав нарис "Петербургская сторона". У 1847 році відкрив своїм коштом у селі Рудці Лубенського повіту на Полтавщині парафіяльне училище для селянських дітей. Того ж року вийшли повість "Заборов" та "Приключения синей ассигнации". З 1846 року Гребінка почав видавати зібрання своїх прозових творів. До кінця 1848 року він видав вісім томів. Помер Гребінка 3 грудня 1848 року в Петербурзі. Тіло його перевезли в Убєжище, де й поховали.

Прояви українського національного відродження, зініційовані польським визвольним антиросійським рухом, ширилися на Лівобережній Україні. Водночас на Правобережній Україні, на колишніх українських землях Польщі, розвиток національної самосвідомості відбувався під впливом української школи польських письменників, найяскравішими представниками якої були Северин Гощинський, Богдан Залеський, Антін Мальчевський, Юлій Словацький, Тимко Падура. У ті часи починали свою діяльність Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак, Опанас Маркович. Уже було видано славнозвісний збірник українських пісень Михайла Максимовича. Надзвичайною популярністю користувалася "Енеїда" Івана Котляревського, яка започаткувала нову українську літературу, писану живою народною мовою. Ці прояви національного відродження в часи царювання Миколи І викликали непримиренну ворожість. Царизм в усіх проявах національного життя вбачав сепаратизм і вживав заходів щодо остаточної асиміляції українських провінцій.

Виник так званий романтичний напрям української літератури дошевченківського періоду, яка живилася подіями народного життя й надихалася ідеями національного відродження. Євген Гребінка, як і багато хто в українській, російській та польській літературі, вдавався в умовах миколаївської реакції до жанру байки, яка мала в Україні давні традиції й досягла найвищого рівня у XVIII столітті в "Баснях Харьковских" Григорія Сковороди та в російських байках Івана Крилова. Гребінка творчо переосмислив здобутки попередників у жанрі байки й надав їм ширшого жанрового звучання, ввівши в них українські реалії та думки, що відображають світогляд українського селянина.

У байках Гребінки відбито соціальні суперечності тогочасної дійсності. Езопівською, сповненою алегорій мовою, він, бачачи соціальну й національну несправедливість тогочасної царської Росії, наважувався говорити сувору і сміливу правду. Майже в усіх його байках хижакам і гнобителям протистоїть простий чоловік, який має здоровий глузд і мораль, і цим протиставляється автором багатим, крутіям, здирникам, чи нодралам. Наприклад, у байці "Ведмежий суд" він викриває тогочасні порядки, продажність і корупцію в судових установах миколаївської Росії, де судді, Ведмеді та Вовки, за доносом Лисиці готові розтерзати жертву, бідолашного Вола, за те, що той лиш "їв сіно, і овес, і сіль". Вола за скоєні злочини "справедливий" суд постановив ...четвертувать і м’ясо розідрать суддям на рівні часті, Лисичці ж ратиці оддать.

Більшість байок Гребінки − "Зозуля да Снігир", "Сонце да Хмари", "Рожа да Хміль", "Школяр Денис", "Грішник", "Ворона і Ягня", "Вовк і Огонь" та інші − своїм корінням сягають у народну творчість і побудовані на зіставленні двох моралей − панської і народної, хижацької і гуманної. Для своїх байок Гребінка використовує традиційні в народній творчості персонажі Ведмедя, Вовка, Лисиці, Орла, а з другого боку постають Віл, Зозуля, Снігир, Ягня, Конопляночка. Завдяки цьому образи й ідеї його творів були зрозумілими для народу й виконували свою моралізаторську та повчальну роль.

У своїх байках, коротких мініатюрах, побудованих, як у драматичних творах, на протиставленні й зіткненні характерів, добра і зла, Гребінка досяг простоти й легкості стилю, влучності характеристики персонажів, завдяки чому його твори стали явищем в українській літературі того часу.

Євген Гребінка успішно виступав і як прозаїк, автор історичних повістей, нарисів та роману "Чайковський", присвяченого подіям визвольної війни 1648−1654 років. Цей роман Іван Франко називав улюбленим твором галицько-руської молоді 60−70-х років. Створено його на основі родинних переказів, оскільки мати Гребінки походила з роду Чайковських. У "Чайковському" Гребінка, продовжуючи лінію М. Гоголя, творами якого тоді зачитувалися Росія й Україна, створив широке епічне полотно, зобразив суворе життя козаків, їхню мужність і вірність у дружбі.

Гребінка звертався й до так званих злободенних тем, дуже гостро вирішуючи тему маленької людини у жорстокому суспільстві. Недарма його роман "Доктор" майже через півстоліття після смерті Гребінки А.Чехов називав серед кращих творів тогочасної літератури, гідних для перевидання й народного читання. Велику популярність у другій половині XIX століття мали також повісті Гребінки "Приключения синей ассигнации" та "Кулик", в яких він у традиціях гоголівських творів показав жорстоку владу грошей у тогочасному суспільстві.

Окремою, а, може, з сьогоднішнього погляду, найяскравішою гранню творчості Гребінки є його лірична поезія українською та російською мовами. Кращі з поміж українських поетичних мініатюр − "Українська мелодія" ("Ні, мамо, не можна нелюба любить") стала народною піснею. А російський романс на слова Гребінки "Очи черные, очи страстные" приніс Гребінці ще й світову славу.