Драматургія Г. Квітки-Основ’яненка

Драматургічна творчість Григорія Квітки-Основ'яненка є цікавим і помітним явищем в українській літературі. Його п'єси «Сватання на Гончарів-ці» та «Шельменко-денщик» досі викликають інтерес та привертають увагу читачів, театральних діячів, кінематографістів.

Привабливість названих п'єс полягає насамперед у яскравості гумористичного зображення життєвих явищ та людських типів. Ці драматичні твори визначаються літературознавцями як соціально-побутові. Гостре бачення письменником соціальних процесів і глибоке знання та майстерне відтворення народного побуту справді дозволяють характеризувати п'єси таким чином. Спільними для них є поширені в літературі того часу образи крутія та хитрюги-москаля, які однаково спритно морочать голови як своїм землякам-гречкосіям, так і зросійщеним, «новомодним» паненятам, що бавляться у світських людей. Це надає творам легкого водевільного забарвлення, виповнює веселими сценами, побудованими на простеньких інтригах. Сюжети нескладні й традиційні, збудовані на любовній колізії, яка розвивається в декораціях українського села з його тинами, призьбами, садочками, гарбузами (призначеними, крім кулінарного вжитку, для з'ясування стосунків між женихами та їх обраницями) тощо. Але, мабуть, найбільшої принади п'єсам надають словесні баталії персонажів, а також промовисті репліки «в сторону», які веселять нас, втаємничують у справжні думки та якнайкраще розкривають характери героїв.

Об'єктом авторської іронії у «Сватанні на Гончарівці» є давній, як світ, спосіб налагоджувати матеріальні сімейні справи через вдале одруження дочки чи сина. Для прозорості, комічності зображення письменник доводить безглуздя ситуації до краю: Уляну не просто силують вийти заміж за багатого нелюба, її мають видати за безнадійного, знаного в навколишніх селах дурника, якого дражнять навіть малі діти. Це могло би виглядати зовсім не смішно, бо ж Стецькова розумова вада — нещастя для хлопця, але він так простодушно не усвідомлює її і так охоче та кумедно блазнює, теревенить, «виробляє коники», що з незмінним успіхом викликає мимовільний незлобливий сміх — як у інших персонажів, так і в читача. Зрештою, автор добродушно посміюється і з Прокопап'янички, що так і норовить, бідолаха, вислизнути від своєї грім-дружини до шинку, і з Одарки, яка снить Кандзюбиною худобою, і зі старого Кандзюби, який пом'якшує Стецьків «діагноз» тим, що «не зовсім би то і дурний», лиш «не всі вдома», а поза тим — «то зовсім парень-друзяка». Та й образ москаля Скорика, який сплітає на чужинський манер таке, що ледве купи тримається, і постать його помічника Тимоша з його зручним до всього «так-таки, так!», — теж позначені тонкою авторською іронією. Виконується закон водевілю: герої з піснями, сльозами та смішками наближаються до щасливої, хоч і не дуже переконливої розв'язки. Одне в ній невесело: вільна дівчина Уляна задля любові до Олексія-кріпака, одружившись, сама потрапляє в неволю. І коли Стецько із дражливим запалом вигукує своє «крепачка, крепачка!», то мимоволі згадаєш: що в розумного на думці, те у дурня на язику. Але щасливий фінал не ускладнюють вагання. Закохані молодята разом, любов перемогла, а там — як Бог дасть!

У п'єсі «Шельменко-денщик» трохи інші мотиви в персонажів при дуже схожому простенькому сюжеті: Прісеньку не хочуть видати заміж за любого, та незаможного капітана Скворцова, бо є у Шпаків на прикметі багатший Лопуцьковський. Закохані врешті досягають свого, не без підтримки спритного капітанового денщика Шельменка, який у мистецтві брехати перевершує всіх персонажів твору, разом узятих. Передфінальний прийом простий і теж типово водевільний: старий Шпак не бачить очевидних речей і благословляє на шлюб замасковану під молодого офіцера власну дочку, вважаючи її, з вини Шельменка, донькою свого заклятого ворога Тпрунькевича. Всі дійові особи п'єси мають «говорящие фамилии», всі дуже вміло типізовані — настільки, що нагадують рухливих ляльок із персональними амплуа і нав'язливими ідеями: Аграфена Семенівна (у своєму «малоросійському» минулому — Горпина) манірно марить Петербургом, її донька Евжені — заміжжям і світським веселим життям, Лопуцьковський — вояжем до Воронежа, пани Шпак і Опецковський — англійською та «гішпанською» політикою, в якій нічого не тямлять, але яку з легкістю невігласів «вирішують» на свій провінційний лад. Зрештою, у фіналі твору присутній ще один філологічний курйоз: Шпака примирює із зятем прізвище — Скворцов, бо ж таки одного пращура Шпака нащадки, хоч один із них — «московський шпак».

Легкість інтриг, музикальність дійства, дотепність ситуацій та реплік, майстерність характеротворення і типізації, блискучість діалогів і влучність авторської іронії та сатири— усе це дозволяє із задоволенням сприймати п'єси Квітки-Основ'яненка і забезпечує їм належне місце у класичній українській драматургії.

27. Жанрова специфіка твору Т. Шевченка «Великий льох»

Мiстерiя Великий льох дуже оригiнальний твiр , який вирiзняється серед iнших творiв Тараса Шевченка. Великий льох твiр насамперед фiлософський, iдею якого приховано за символiчними образами, майстерно змальованими автором. Оригiнальними є передусiм сам жанр i композицiя твору. Мiстерiï були поширенi ще до Шевченка i зображували здебiльшого картини з життя Iсуса Христа. Але Тарас Шевченко теж звертається до жанру мiстерiï. Напевно, саме в такiй формi найкраще було викласти тi фiлософськi думки, якi поет прагнув донести до читачiв. Цiкавою є i композицiя мiстерiï: твiр складається з трьох частин, у кожнiй iз яких дiють три персонажi. У своєму творi Шевченко майстерно поєднав мiстичне та реальне, створивши таким чином картину суспiльного ладу сучасноï йому Украïни. Образи першоï частини мiстерiï це душi померлих, яких не пускають до раю через те, що вони якимось чином допомагали катам Украïни. Причому йдеться не про нацiональну зраду, а про незначнi вчинки. Одна з дiвчат, наприклад, напоïла царевого коня, коли цар повертався пiсля Полтавськоï битви. Таким чином Шевченко наголошує на тому, що не слiд миритися з поневолювачами й катами народу навiть у дрiбницях. У другiй дiï змальовано дiалог трьох ворон украïнськоï, польськоï та московськоï. Кожна з них розповiдає про своï дiяння, хвалиться власною пiдступнiстю та жорстокiстю. Одна з ворон пророкує, що народиться дитина, другий Гонта, який буде вiдчайдушно боронити свiй народ. Усi три ворони вирiшують утопити дитину. Ворони уособлюють ворогiв, яким чужа мораль, якi зреклися свого народу, зреклися моральних цiнностей. Аж ось з'являються три калiки-лiрники. Це дуже яскравi образи, якi символiзують слiпе поколiння, байдуже поколiння, яке нiби не бачить усього, що вiдбувається навколо. У своïй мiстерiï Великий льох за допомогою мiстичних образiв та образiв-символiв Тарас Шевченко викриває гнобителiв свого народу, причому робить це з великою художньою майстернiстю, сатирично та емоцiйно. Мiстерiя Великий льох має також повчальне значення: вона актуальна i зараз. Цим твором Шевченко намагається розбудити у своïх сучасниках людську гiднiсть, нацiональну свiдомiсть, закликає до боротьби iз гнобителями украïнського народу.