Устройство Европейского Союза

Европейский Союз

┌──────────────────────┬────────────────────────┬─────────────────────┐

│ II опора │ I опора │ III опора │

│ │ │ │

│ Общая внешняя │ Европейские сообщества:│ Сотрудничество │

│ политика и политика │ Европейское сообщество │ полиций и судебных │

│ безопасности │ Европейское сообщество │ органов в │

│ (ОВПБ) │ по атомной энергии │ уголовно-правовой │

│ │ (Евратом) │ сфере (СПСО) │

└──────────────────────┴────────────────────────┴─────────────────────┘

▲ ▲ ▲

│ │ │

┌───────────┴─────────────────────────┴────────────────────┴──────────┐

│ Институты союза │

│ Европейский парламент, Совет, Комиссия, Суд, Счетная палата │

└─────────────────────────────────────────────────────────────────────┘

▲ ▲

│ │

┌──────────────────┴─────────────────────────┴────────────────────────┐

│ Государства-члены │

├─────────────────────────────────────────────────────────────────────┤

│ Граждане союза │

└─────────────────────────────────────────────────────────────────────┘

Деление Союза на опоры должно исчезнуть после вступления в силу Лиссабонского договора 2007 г. Это приведет к существенному изменению всего устройства Европейского Союза.

Так, по лиссабонскому договору 2007 г. "храмовая структура из трех опор трансформируется в "локомотив" европейской интеграции. "Локомотив" Европейского Союза (EU) состоит как бы из "корпуса", "платформу" (или фундамент) которого составляют государства-члены и народы Союза, состоящие из граждан.

Динамику и способность к ускоренному развитию придают ему "колеса" - как бы представляющие собой двуединый договор (конституционного по своей сути характера) - т.е. краткий и направляющий обновленный Договор о Европейском Союзе 1992 г. и более объемный и детализированный Договор о функционировании Европейского Союза (ранее называвшийся Договором о Европейском Сообществе (EC) 1957 г.).

Разработанные и утвержденные государствами и народами договоры реализуют предоставленную ими Европейским Союзом компетенцию через обладающие властными полномочиями институты, которых в новом Союзе уже не пять, а семь. Статус института придается высшему органу политической координации - Европейскому совету, а также Европейскому центральному банку, приобретающему в условиях мирового финансового кризиса особое значение.

Опирающийся на укрепленный "корпус" из государств, народов и институтов, функционирующих на основе Договоров, единый Европейский Союз (в форме кабины на рисунке) уже не делится на опоры. Его дополняет в сфере своей специальной компетенции Евратом (в качестве организации, состоящей при новом Европейском Союзе, имеющей тот же состав и управляемой теми же институтами).

Две новых детали "локомотива европейской интеграции" внешне выделяются, напоминая очертания высокой "трубы" паровоза, - это Высокий представитель Союза по иностранным делам и политике безопасности (Высокий представитель) и один из ведущих политических руководителей "нового" ЕС, которым станет Председатель Европейского совета, избираемый из числа первых лиц государств-членов на два с половиной года.

Цели и задачи Союза, в качестве "обтекателя", показывают основное направление движения этого "локомотива" по рельсам интеграции.

Таким образом, в отличие от прежней схемы Европейского "дома" (храмовой структуры из трех опор) новая схема точнее отражает большую однородность, единство, управляемость и динамику "нового" Европейского Союза, которые стремится придать ему Лиссабонский договор 2007 г.

9. Реформа ЄС згідно Лісабонського Договору.

Підписання Договору про реформи – нового базового документа, що визначає принципи функціонування Євросоюзу, відбулася в четвер, 13 грудня 2007 р., в монастирі ордена Святого Ієроніма в Лісабоні. Підписи під договором, який офіційно отримав назву Лісабонського, був схвалений у жовтні 2007 р., поставили глави держав і урядів 27 країн-членів ЄС. Очікується, що Лісабонський договір вступить у силу на початку 2009 року після його ратифікації всіма державами ЄС. За винятком Ірландії, яка має намір провести референдум, усі члени ЄС обмежаться ратифікацією договору національними парламентами. Новий базовий договір ЄС замінив проект європейської Конституції, від ратифікації якого було вирішено відмовитися після того, як вона була знехтувана більшістю французів і голландців у ході національних референдумів 2005 року. Лісабонський договір одночасно ввібрав у себе доповнені й перероблені положення раніше укладених угод про принципи життєдіяльності об’єднаної Європи – Римського договору (1957 року), Маастріхтського (1992 року), Амстердамського (1996 року) й Договору Ніцци (2000 року), на якому в період інституційної кризи ґрунтувалося функціонування інститутів ЄС. На відміну від проекту Конституції ЄС, Договір про реформи не містить згадки про конституційні символи Євросоюзу – прапори, гімни та єдиній валюти. Разом із тим, він передбачає введення посади президента Європейської Ради, яка обиратиметься на два з половиною роки й представлятиме організацію на міжнародному рівні. Верховний представник із загальної зовнішньої політики й політики безпеки, згідно з угодою, володітиме фактичними повноваженнями міністра закордонних справ ЄС. Він зводиться до рангу заступника голови Єврокомісії, і йому передаються функції єврокомісара із загальної зовнішньої політики та європейської політики сусідства. Структура виконавчої влади ЄС також зазнає зміни. З 2014 року кількість єврокомісарів буде еквівалентна двом третинам країн-членів ЄС. Сьогодні ж кожна з 27 держав представлена членом Єврокомісії. Договір підвищує роль Європарламенту. Згідно з документом, депутати, разом із країнами ЄС, матимуть право схвалення законодавчих актів у ряді "чутливих областей", таких як юстиція, безпека й імміграційна політика. Разом із тим, загальна кількість місць у Європарламенті скорочується з нинішніх 785 до 750. Крім того, національним парламентам буде вперше надано право брати участь у законотворчій діяльності ЄС. Вони, зокрема, отримають право вносити свої пропозиції до тексту законопроектів. У випадку, якщо одна третина національних асамблей буде проти, проект закону направлять на доопрацювання в Єврокомісію, на яку спочатку покладено завдання розробки проектів законодавчих актів. Сфери ухвалення рішень у Раді ЄС з формули кваліфікованої більшості голосів, а не за принципом консенсусу, розширені на сферу компетенції органів юстиції та поліції. Договір вводить також нову систему голосування за формулою так називаної "подвійної більшості". Нова система почне діяти з 2014 року за обумовленого Польщею перехідного періоду до 2017 року. Згідно з принципом "подвійної більшості", рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосували представники 55% держав ЄС, у яких проживає не менше 65% населення Євросоюзу. Проте, країни, яким не вдасться створити блокуючу меншину, зможуть відкласти рішення питання й запропонувати продовжити переговори. Окрім того, новий базовий договір про функціонування ЄС передбачає проведення загальної енергетичної політики та реалізацію загальної стратегії боротьби з глобальним потеплінням, надання солідарної допомоги одному або декільком членам на випадок терористичних атак або стихійних лих. Документ містить статтю про можливість виходу зі складу ЄС, рішення про яке ухвалюватиметься за підсумками загальних переговорів.

10. Прйнцип єдиної правосуб’єктності Європейського Союзу.

Она достаточно обширна, так как Союз вправе заключать международные договоры по вопросам, относящимся не только к его внешнеполитической, но и внутренней компетенции (например, соглашения по вопросам охраны окружающей среды, авторского права, в сфере борьбы с преступностью).

В настоящее время подавляющее большинство соглашений с третьими странами подписываются от имени Европейского сообщества (ЕС), поскольку именно здесь сосредоточена основная часть властной компетенции данной организации (см. вопросы N 25 и N 78).

В свою очередь, государства-члены не имеют права заключать соглашения, которые противоречат учредительным документам или законодательству Союза, а равно по вопросам, входящим в исключительную компетенцию последнего. Например, соглашения, предусматривающие снижение или отмену таможенных пошлин на продукцию из третьих стран, может заключать только ЕС.

Благодаря широкой международной правосубъектности Европейское сообщество получило возможность стать полноправным членом ряда международных организаций экономической направленности: ВТО (Всемирная торговая организация), Европейской экономической комиссии ООН и др. После вступления в силу Лиссабонского договора 2007 г. Европейский Союз приобретет единую международную правосубъектность, которая будет распространяться на все вопросы его компетенции. "Новый" Европейский Союз также становится правопреемником по всем международным договорам, ранее заключенным от имени Европейского сообщества.

В то же время в связи с сохранением Европейского сообщества по атомной энергии международные договоры по вопросам атомной энергетики по-прежнему будут заключаться институтами Союза от лица Евратома (см. вопрос N 17). Источниками, в которых закреплена компетенция Европейского Союза, служат его учредительные документы: Договор об учреждении Европейского сообщества 1957 г. (Договор о ЕС), Договор об учреждении Европейского сообщества по атомной энергии 1957 г. (Договор о Евратоме) и Договор о Европейском Союзе 1992 г. (см. вопрос N 15).

Подавляющее большинство вопросов, входящих в компетенцию данной организации, содержатся в первом источнике, т.е. в Договоре о ЕС 1957 г. Подписанный одновременно с ним Договор о Евратоме носит узкоспециальный характер и закрепляет полномочия наднациональных институтов в сфере атомной энергетики.

В Договоре о Европейском Союзе 1992 г. устанавливаются его полномочия по вопросам общей внешней политики и политики безопасности (ОВПБ), сотрудничества полиций и судебных органов в уголовно-правовой сфере (СПСО), т.е. в рамках второй и третьей опор.

Таким образом, в настоящее время компетенция Европейского Союза содержится в трех основных источниках:

- в Договоре о ЕС 1957 г., прежде всего в его части третьей "Политика Сообщества";

- разделах V и VI Договора о Европейском Союзе: в положениях об ОВПБ и СПСО;

- разделе втором Договора о Евратоме 1957 г. "Положения по содействию прогрессу в области атомной энергии".

Именно в данных источниках сосредоточены уполномочивающие статьи, т.е. положения, наделяющие институты Союза полномочиями принимать меры по конкретным вопросам общественной жизни. Ссылки на эти статьи обязательны в преамбуле каждого правового акта Союза.

После вступления в силу Лиссабонского договора 2007 г. о реформе Европейского Союза (см. вопрос N 17) вся внутриполитическая компетенция организации, т.е. компетенция по регулированию общественных отношений в пределах территории Союза, будет закреплена в части третьей Договора о функционировании Европейского Союза под названием "Внутренняя политика и деятельность Союза". Эта часть включает 24 раздела, посвященные отдельным сферам внутриполитической деятельности Союза: раздел I "Внутренний рынок", раздел XX "Окружающая среда" и т.д.

Базовые положения о внешнеполитической компетенции организации, т.е. компетенции по развитию отношений с третьими странами и международными организациями, будут содержаться в Договоре о Европейском Союзе (раздел V "Общие положения о внешнеполитической деятельности Союза и специальные правила об общей внешней политике и политике безопасности"). Остальные правила о внешней политике Союза закреплены в части пятой Договора о функционировании Европейского Союза "Внешнеполитическая деятельность Союза" (включает семь разделов).

Полномочия институтов Союза в области мирного использования атомной энергии будут по-прежнему регулироваться Договором о Евратоме (раздел II "Положения о содействии прогрессу в области атомной энергии").

11. План Монне - Шумана.

Історично першим кроком, з якого починалося будівництво Європейського Союзу й у результаті побудова єдиної системи акціонерного права, послужила заява (декларація), з яким в 1950 р. виступив у Парижі міністр закордонних справ Франції Робер Шуман.

Реальним автором даного плану, однак, був не Р. Шуман, а інший політичний діяч - Жан Монне (1888-1979), у той час - комісар по плануванню Французької Республіки, потім - перший Голова Верховного органа ЄОВС (1952- 1955 р.), засновник і керівник Комітету боротьби за Сполучені Штати Європи (1955-1975 р.).

План Монне-Шумана не обмежувався, однак, поточними ініціативами. У ньому була закладена програма наступного розвитку, поглиблення інтеграції в Європі, що визначає подальший розвиток Європейських співтовариств і Союзу. Ця програма відома зараз за назвою "комунитарний метод" - на відміну від "міжурядового методу", прийнятого в міжнародних (міжурядових) організаціях і заснованого на традиційних формах дипломатії й співробітництва держав-учасників без якого б те не було обмеження їхньої самостійності, суверенітету. [10]

"Комунитарний метод", розроблений Ж. Монне, містить у собі чотири основних положення.

Федеративна мета. "Шляхом об'єднання основних виробництв і створення нового Верховного органа. справжня пропозиція [план Шумана] забезпечить створення первинних реальних підвалин Європейської федерації, необхідної для збереження миру".

Поступовість інтеграції. Федерація як кінцева мета інтеграційного процесу не означає негайної організації Сполучених Штатів Європи (чого бажали деякі радикальні прихильники федералістських поглядів). Мова йде про поступовий рух у заданому напрямку - федералізації, що триває й донині. З урахуванням різноманіття й суперечливості Європи, як відзначалося в плані Шумана, необхідно в першу чергу забезпечити "злиття невід'ємних інтересів", насамперед на основі економічного об'єднання. Звідси випливає третя посилка "комунитарного методу".

Обмеження державного суверенітету й будівництво федеративної Європи - тривалий, поетапний процес. Його першим конкретним кроком став Паризький договір 1951 р.

Реалізація першого пункту "порядку денного", що втримується в плані Шумана, зайняла біля двох років. Незабаром після оголошення знаменитої декларації від 9 травня 1950 р. почалася міжурядова конференція по виробленню тексту угоди, а 18 квітня 1951 р. по її підсумках у Парижі був підписаний Договір про установу Європейського об'єднання вугілля й сталі (неофіційну назву - Паризький договір). Документ набув чинності після ратифікації всіма учасниками 23 липня 1952 р. [11]

Сторонами Договору про ЄОВС і, відповідно, державами - членами нової організації, як ми вже відзначали вище, виступили шість країн Західної Європи: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Франція й ФРН. До участі в ЄОВС активно запрошувалася й Великобританія, однак уряд цієї країни в той момент ще не був готовий зважитися на такий крок (через небажання поступатися суверенітетом).

Як і передбачалося в плані Шумана, Договір про ЄОВС охоплював всі три найважливіші сфери громадського життя, які відтепер ставали також сферами інтеграційного процесу.

В економічній сфері передбачалося злиття національних господарств у загальний ринок, що з урахуванням предмета Договору про ЄОВС повинен був поширюватися тільки на вуглевидобуток і сталеливарне виробництво, тобто виступав як загальний ринок вугілля й сталі.

Договір про ЄОВС не тільки проголошував створення загального ринку й установлював його гарантії (наприклад, заборона мит і кількісних обмежень на рух товарів). Правовий режим загального ринку одночасно містив у собі також однакове регулювання ключових аспектів економічної діяльності: інвестицій і фінансової допомоги підприємствам (гл. ІІІ Договору про ЄОВС), виробництва (гл. ІV), цінової політики (гл. V), охорону конкуренції (гл. VІ й VІІ) і ін.

Загальний ринок ЄОВС, таким чином, засновувався як регульований ринок, що цілком відповідало поглядам Ж. Монне, що був активним прихильником планування економічної діяльності. Саме загальний ринок послужив каталізатором у створенні й розробці загальних доктрин акціонерного права.

Закономірне питання: чому загальний ринок був створений у першу чергу саме в рамках двох зазначених галузей? Тому було дві головних причини:

- перша причина пов'язана з тим, що така стратегія в повній мірі відповідала духу комунитарного методу, а саме принципу поступовості інтеграції. Загальний ринок - це досить серйозний експеримент, що може мати й негативні наслідки.

- інша причина лежить в особливостях політичної ситуації в Західній Європі до кінця 1940- х рр., а саме в так званій "німецькій проблемі".

Після 1945 р. дві німецькі землі - Рур і Саар - були відірвані від інших частин колишньої Німецької імперії й фактично перебували під керуванням Франції. Однак з моменту відновлення в 1949 р. у рамках західної частини Німеччини єдиної держави - ФРН - остання почала активно вимагати повернути їй ці території. Західну Німеччину в її домаганнях підтримували Великобританія й США, які вважали за необхідне зміцнити ФРН як форпост проти очікуваної "агресії зі Сходу". [14]

Діючим і досить ефектним виходом із цієї колізії саме й став план Шумана. З одного боку, спірні території вертаються ФРН. З іншого боку, все виробництво вугілля й сталі, центр якого перебував саме в Рурі й Саарі, переходить у руки наднаціонального органа, незалежного від німецького, французького й інших урядів і діючого в спільних інтересах.

Тим самим за допомогою ЄОВС і створення загального ринку вугілля й сталі Німеччина й Франція, пішовши на поступки суверенітету, змогли кожна по-своєму досягти своїх цілей: перша - повернути території, друга - убезпечити себе від військової погрози. Саме в рамках ЄОВС і його загального ринку були створені умови для примирення цих двох провідних держав Західної Європи. "Вісь" Франція - ФРН, утворена саме в ті роки, і донині залишається напрямною силою західноєвропейської інтеграції.

У політичній сфері Договір про ЄОВС передбачав створення загальних органів влади, для позначення яких був вибраний термін "інститути".

Головним серед них став Верховний орган, наділений як правотворчими, так і адміністративними повноваженнями. У фінансовій сфері Верховний орган був наділений правом установлювати збори, покладені безпосередньо на підприємства (ст. 49), а в окремих випадках і повноваженнями штрафувати їх (ст. 66). [15]

Договір про ЄОВС дав старт процесу економічної, політичної й правової інтеграції країн Західної Європи, але лише у двох сферах громадського життя. За цим, першим кроком неминуче повинен був піти другий: поширення інтеграції на все господарство, створення наднаціональної організації загальноекономічної компетенції.

Ця подія відбулася 25 березня 1957 р. у Римі, де був підписаний Договір про установу Європейського економічного співтовариства, що вступив у силу (після завершення ратифікації державами-членами) 1 січня 1958 р.

Договір про ЄЕС переніс принципи, установлені в ЄОВС, на всю сферу економічних відносин.

В економічній сфері створювався загальний ринок, що тепер охоплював всі галузі й сектори господарства (крім вугілля й сталі, які продовжували регулюватися Договором про ЄОВС). З урахуванням більших масштабів перетворень був установлений перехідний період - 12 років, протягом якого принципи загального ринку поступово повинні були вводитися в дію (ст. 8).

Поряд із загальним ринком у ведення нового Співтовариства перейшли розробка й здійснення загальної політики в різних сферах економічного й соціального життя: загальної аграрної, транспортної політики й т.д. (ст. 3).

У юридичній сфері ще більшою мірою, чим Паризький договір 1951 р., Договір про ЄЕС відкрив шлях для наднаціональноі правотворчості інститутів за допомогою нормативних актів, судових прецедентів і міжнародних договорів Співтовариства з іноземними державами й міжнародними організаціями.

При цьому норми права, створювані в рамках ЄЕС, мали своїм предметом набагато більше широке коло суспільних відносин (вся господарська сфера й багато питань соціального характеру).

ЄЕС - не єдине Співтовариство, що з'явилося в 1957 р. Одночасно з ним на підставі окремого договору була створена ще одна організація, за допомогою якої країни-учасниці (ті ж, що в ЄЕС і ЄОВС) сподівалися спільно, на основі "комунитарного методу" освоїти нову в той час і досить перспективну наукову й промислову сферу - ядерну енергію й, можливо, скласти конкуренцію двом ядерним наддержавам - СРСР і США.

Створені в 1950- ті рр. три Європейських співтовариства являють собою організації, що включають ті самі країни Європи (тоді, нагадаємо, їх було шість), що ставлять перед собою однакові цілі й діючі, у принципі, в одній і тій же сфері громадського життя (соціально-економічні відносини).

Процес формування "європейської" зовнішньої політики почався ще в 1960-ті рр. Маючи міжнародну правосуб'єктність, ЄЕС, а також два інших Співтовариства одержали можливість виступати єдиними представниками всіх своїх країн і народів у міжнародних відносинах.

Економічною основою для єдиного зовнішньополітичного курсу ЄЕС стало дострокове створення в 1968 р. митного союзу, у результаті чого весь простір Співтовариств перетворилося в єдину митну територію, на границях якої діє єдиний митний тариф.

Предметом зовнішньої політики Співтовариств служили тільки питання зовнішньої торгівлі й інші, здебільшого економічні відносини. У той же час інші, чисто "політичні" питання міжнародного життя як і раніше вирішувалися державами-членами самостійно. [17]

Європейське політичне співробітництво (ЕПС) було створено як спеціальний організаційний механізм координації дій держав - членів Європейських співтовариств на міжнародній арені з метою поступового формування "європейської" зовнішньої політики (термін "політичне" у цьому випадку ставився лише до питань зовнішньополітичної спрямованості).