Інституційні зміни в Євросоюзі відповідно до Лісабонської угоди

Розглянемо основні положенні, що були покладені в основу Лісабонської угоди і таким чином змінили інституційну будову ЄС.

По-перше, в ЄС вводяться посади президента і вищого представника із закордонної політики і спільної безпеки з адміністративними повноваженнями, з метою єдиного представництва і єдності поглядів ЄС на зовнішній арені.

У той же час, згідно з процедурою прийняття рішень в сфері зовнішньої політики кожна країна-член може заблокувати будь-які зовнішньополітичні кроки ЄС. [21]

За умови гіпотетичної участі України в ЄС такий чинник є сприятливим для нашої держави: Польща, наприклад цього року використала право вето, заблокувавши переговорний процес ЄС з Росією через заборону експорту в РФ польського м'яса.

А цей чинник може стати перешкодою на шляху прийняття рішення про членство України в ЄС, оскільки в образі нашої країни ЄС може отримати додатковий головний біль в зовнішній політиці, з огляду на ряд проблем в українсько-російських відносинах, в першу чергу в енергетичній сфері. А енергетика для ЄС є "ахіллесовою п'ятою".

По-друге, голосування за кваліфікованою більшістю (необхідно мати 55% країн-членів, які представляють не менше 65% населення ЄС для прийняття рішення) почнеться з 2014 року, з урахуванням "компромісу Іоанніна", який дозволяє до 2017 року будь-якій групі країн-членів ЄС (не менше чотирьох) вимагати нового обговорення текстів офіційних документів. [22]

Нова система голосування буде поширена на 50 додаткових сфер, включаючи поліцейське і юридичне співробітництво, боротьбу проти тероризму, освіту, економічну політику.

Президент Європейської Комісії також буде призначатись Європейською Радою на основі кваліфікованої більшості з врахуванням результатів європейських виборів на термін 2,5 роки.

Правило абсолютної єдності залишиться для сфер зовнішньої політики, оборонної політики, соціальної безпеки, фінансової сфери і культури.

Приєднання України до Європейської співдружності значно вплинуло б на процес прийняття рішень з її майже 9% від існуючої кількості населення Європейського Союзу - за даними Державного комітету статистики на 1 вересня 2007 року населення України складає 46,46 млн. осіб. [19]

Більшість нових країн-членів ЄС є вихідцями із колишнього соціалістичного табору і мають схожі проблеми зі вступом до ЄС, але населення переважної більшості цих країн є невеликим. Десять колишніх соціалістичних країн з населенням 102,52 млн. чоловік (21,2% чисельності ЄС) представляють 37% загальної кількості країн-членів ЄС.

Очевидно, що всі рішення після 2014 року будуть прийматись практично одноосібно старими членами ЄС, в першу чергу Францією, Італією, Німеччиною, Іспанією, Великобританією, не зважаючи на підходи до цих рішень з боку інших, нових країн-членів. [21]

Не дивно, що з червневого 2007 року саміту ЄС Польща вимагала перенесення терміну введення в дію системи голосування за кваліфікаційною більшістю. Польщі вдалось скористатись правом вето і перенести початок її дії практично на 2017 рік.

Фактор великої чисельності населення України є сприятливим для нашої країни, за умови вступу до ЄС, і несприятливим для старих країн-членів, оскільки збільшується вірогідність блокування рішень новими країнами-членами.

По-третє, посилюється роль національних парламентів. Законодавчі пропозиції ЄС ("зелені книги", "білі книги", комунікації і законодавчі програми) будуть направлятися в національні парламенти для їх детального вивчення і тільки після цього виноситись на прийняття в ЄС.

По-четверте, кількість депутатів Європейського Парламенту має зменшитись з 785 до 750, починаючи з 2009 року, тобто після виборів до Європарламенту. Кількість депутатів визначаються за коефіцієнтом від кількості населення країн-членів. [21]

Україна є п'ятою за населенням після Німеччини (82,54 млн. чоловік), Франції (59,9 млн. чоловік), Великої Британії (59,33 млн. чоловік) та Італії (57,48 млн. чоловік).

Україна могла б отримати близько 65 місць в Європарламенті, тоді як на сьогодні Польща має 51 місце, а європейські лідери відповідно: 96 - у Німеччини, 74 - у Франції і по 73 у Великої Британії і Італії.

По-п'яте, Європейська група набуває статусу офіційного органу ЄС, який буде наділений функцією координації економічних політик країн-членів зони євро. З одного боку, Україні ще далеко до вирішення цього питання, а з іншого боку, в новій угоді Україна - ЄС наша держава прагне прописати економічну інтеграцію, яка має реалізуватись в зоні вільної торгівлі, що неможливо зробити без набуття членства в Світовій організації торгівлі.

Здається, Україна вже долає останню перешкоду на шляху до СОТ, оскільки 24 жовтня делегація Киргизії на неофіційному засіданні робочої групи зі вступу України до СОТ в Женеві прилюдно визнала необґрунтованість вимог Бішкека до Києва обнулити імпортні мита на сільськогосподарську продукцію і пообіцяла підписати двосторонній протокол. [19]

Однак тут існують і інші проблеми. У сфері економічних відносин з найближчими сусідами, депутати Європейського парламенту 9 жовтня цього року привернули увагу української влади на те, що деякі положення угоди про Єдиний економічний простір (ЄЕП) можуть, у випадку імплементації, завадити намірам створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС.

І в такій ситуації перед Україною стоїть непростий вибір: ЄС чи ЄЕП, адже за січень-серпень 2007 року доля ЄС у загальному обсязі експорту України становила 29,9%, а доля країн ЄЕП - 31,6%, по імпорту ЄС - 35,1%, ЄЕП - 33,8%.

По-шосте, в Європейському Суді буде створено три додаткові посади генеральних адвокатів, з яких одну буде займати представник Польщі, що було зроблено за вимогою останньої. Це створило прецедент, який автоматично може перенестись на Україну, за умови її членства в ЄС.

По-сьоме, Хартія фундаментальних прав, яка вступить в силу в усіх країнах-членах ЄС, окрім Великої Британії і Польщі, визначає обов'язковість дотримання прав людини. Україна ж в цьому плані ще має ряд серйозних недоліків, що стосується і рівності перед законом, і захисту інтелектуальної власності, і боротьби з корупцією.

По-восьме, стосовно контролю за іміграцією в проекті договору вказано, що ЄС розвиває політику, спрямовану на "забезпечення контролю осіб і ефективне спостереження пересікання зовнішніх кордонів".

З урахуванням цього, для ЄС в сьогоднішній ситуації вигідніше мати Україну - сусіда, ніж Україну - члена, оскільки Україна як сусід може стати чудовим фільтром для міграційних потоків із Сходу, які становлять загрозу внутрішній ситуації в країнах - членах ЄС. [22]

Одночасно зростатимуть і вимоги та більш прискіпливе ставлення ЄС до нових кандидатів, прикладом чого є затягнутий переговорний процес із Туреччиною. [23]

У таких умовах, Україна, дотримуючись незворотного шляху на поглиблення європейської інтеграції, повинна спрямовувати основні зусилля на виконання домашнього завдання із проведення внутрішніх реформ, які, якщо і не виллються в безпосереднє членство в ЄС, то значно покращать життєдіяльність нашої держави і наблизять її до європейських стандартів.

23. Цілі, цінності та загальні принципи функціонування Європейського Союзу.

Принципы - это предписания основополагающего характера, которые определяют сущность, содержание и порядок применения остальных норм правовой системы.

В праве Европейского Союза существует своя собственная, присущая ему совокупность принципов. Некоторые из них сходны с принципами других правовых систем (внутригосударственного и международного права), а некоторые имеют оригинальную природу.

Общую совокупность принципов права Европейского Союза можно разделить на несколько групп, которые различаются своим назначением и сферой действия:

- принципы верховенства и прямого действия права Европейского Союза, определяющие его соотношение с правовыми системами государств-членов;

- общие принципы права - исходные начала правового регулирования, которые действуют во всех сферах ведения Союза и присущи также другим демократическим правовым системам;

- специальные принципы права Европейского Союза, имеющие силу в рамках отдельных отраслей или сфер его правового регулирования;

- принципы деятельности Европейского Союза, которые определяют порядок реализации Союзом имеющейся у него компетенции.

1. Принцип верховенства права Европейского Союза означает, что нормы данной правовой системы имеют большую юридическую силу, чем правила, установленные в рамках государств-членов.

Иными словами, в случае несоответствия (коллизии) между законом или другим источником национального права, с одной стороны, и источниками права Европейского Союза - с другой, надлежит руководствоваться последними.

Противоречия между предписаниями Европейского Союза и его государств-членов чаще всего обнаруживаются в национальных судах при рассмотрении конкретных дел. В подобных обстоятельствах судебные органы должны отдавать приоритет Договору о ЕС, регламенту, директиве, другому источнику права Союза, при необходимости "откладывая в сторону" противоречащий им внутригосударственный закон или подзаконный акт.

Если национальный суд испытывает трудности или сомнения, он может приостановить производство и направить преюдициальный запрос в Суд Европейских сообществ (см. вопрос N 55).

2. Принцип прямого действия означает, что право Европейского Союза наделяет субъективными правами и обязанностями не только государства-члены, но и непосредственно физических и юридических лиц. Последние могут основывать свои требования в национальных судах, "напрямую" ссылаясь на статьи учредительных документов или правовых актов Союза.

При этом в доктрине и судебной практике различаются два вида прямого действия - горизонтальное и вертикальное:

а) горизонтальное прямое действие - это прямое действие в "горизонтальных" правоотношениях, т.е. отношениях между частными лицами (например, обязательство из договора между двумя предприятиями-контрагентами);

б) вертикальное прямое действие - прямое действие в отношениях "индивид - власть", т.е. в правоотношениях между частными лицами и государственными органами и учреждениями.

В отличие от принципа верховенства, принцип прямого действия не имеет универсального характера. Его реализация в жизнь зависит от вида источника права Европейского Союза, в котором закреплена соответствующая норма:

- нормы регламентов ("законов" Союза) имеют прямое действие в полном объеме; более того, государствам-членам запрещено подменять регламенты своим внутренним законодательством (например, издавать нормативные акты, воспроизводящие предписания регламентов);

- нормы учредительных договоров имеют прямое действие, если они достаточно четко закрепляют субъективное право или обязанность, в том числе обязанности государств-членов.

Например, ст. 23 Договора о ЕС 1957 г., отменяющая таможенные пошлины или эквивалентные сборы внутри Сообщества, позволяет любому хозяйствующему субъекту предъявлять судебные иски, если какое-либо государство или иной субъект потребует уплаты подобного сбора.

С другой стороны, ст. 136 Договора о ЕС, согласно которой "Сообщество и государства-члены... ставят целями содействие занятости, улучшение условий жизни и труда...", не является нормой прямого действия, так как из нее невозможно вывести четкое субъективное право, которое можно отстаивать в судах.

Аналогичные условия действуют для норм, которые закреплены в соглашениях (международных договорах), заключенных ЕС с третьими странами, в том числе с Россией;

- директивы (основы законодательства Союза), по общему правилу, не имеют прямого действия, так как их нормы подлежат трансформации в национальное законодательство (см. вопрос N 5). Иными словами, директива действует "опосредованно", через изданные на ее основе нормативные акты государств-членов, в которых и закрепляются соответствующие права и обязанности частных лиц.

Но как быть, если некоторое государство-член не приняло в установленный срок (срок трансформации) необходимые меры в соответствии с директивой ЕС? Суд Европейских сообществ постановил, что в подобных условиях физические и юридические лица вправе опираться на положения директивы в спорах с государственными органами и учреждениями.

Таким образом, при определенных обстоятельствах директивы все же могут непосредственно наделять людей субъективными правами. В то же время содержащиеся в директивах обязанности частных лиц приобретают законную силу только после их трансформации в национальное законодательство.

Итак, директивы, в отличие от регламентов и учредительных договоров, способны обладать только вертикальным, но не горизонтальным прямым действием;

- в праве Европейского Союза существуют также источники, которые вовсе не имеют прямого действия. К ним относятся акты, принимаемые в рамках второй и третьей опор: общей внешней политики и политики безопасности - ОВПБ, сотрудничества полиций и судебных органов в уголовно-правовой сфере - СПСО (см. вопрос N 26).

Принципы верховенства и прямого действия права Европейского Союза имеют прецедентное происхождение: не будучи прямо закрепленными в учредительных договорах, они были установлены судебной практикой - решениями Суда Европейских сообществ.

Сначала, в 1963 г., Суд признал принцип прямого действия (решение по делу "Van Gend en Loos"), затем, в 1964 г., принцип верховенства (решение по делу "Costa")*(38). В последующие годы Суд Европейских сообществ уточнил содержание и условия применения названных принципов, в том числе провозгласил приоритет предписаний Сообщества над конституциями государств-членов (решение 1970 г. по делу "Internationale Handelsgesellschaft" и решение 1978 г. по делу "Simmenthal")*(39).

В 1980-е гг. из принципа верховенства Суд вывел принцип лояльной интерпретации, называемый также принципом косвенного действия. Данный принцип требует от судебных органов государств-членов осуществлять толкование национального законодательства в соответствии с правом ЕС, включая нормы, содержащиеся в директивах Сообщества1*(40).

В 1990-е гг. Суд установил принцип имущественной ответственности государств-членов перед физическими/юридическими лицами за ущерб, причиненный нарушением с их стороны норм права ЕС (принцип "Francovich", введенный Судом в решении 1991 г. по одноименному делу).

При подписании Лиссабонского договора о реформе Европейского Союза от 13 декабря 2007 г. (см. вопрос N 17) государства-члены в специальной декларации подтвердили свою приверженность принципу верховенства (примата) права Европейского Союза в том виде, как он был сформулирован судебной практикой Суда Европейских сообществ ("Декларация о примате" от 13 декабря 2007 г.).

Таким образом, и после вступления в силу Лиссабонского договора принцип верховенства, а равно принцип прямого действия права Европейского Союза будут регулироваться, применяться и охраняться на основании судебной практики (прецедентного права) Суда Европейских сообществ, переименованного Лиссабонским договором в Суд Европейского Союза (см. вопрос N 47).

24.

Общие принципы права выражают основополагающие ценности, которыми Союз должен руководствоваться в своей правотворческой и правоприменительной деятельности.

В качестве общих принципов права Сообщества (англ. general principles of Community law; франц. principes generaux du droit communautaire) они были сформулированы в решениях Суда Европейских сообществ. Последний, в свою очередь, отталкивался от принципов, выработанных в правовых системах государств-членов (начиная с римского права), а также в международном публичном праве*(41).

В разные годы в качестве общих принципов Судом, в частности, были провозглашены:

- обязательность соблюдения основных прав личности и сами эти права (например, соблюдение права собственности как общий принцип права Сообщества). Таким путем Суд восполнял пробел в учредительных договорах, которые и в первоначальной, и в действующей редакции не содержат полноценного "билля о правах" (см. вопрос N 84);

- процессуальные права и гарантии применительно к делам, рассматриваемым наднациональными институтами (например, при наложении Комиссией штрафов на предприятия, нарушающие законодательство ЕС о конкуренции): право на защиту, конфиденциальность общения с адвокатом, право быть заслушанным и др.;

- принцип правовой определенности, или правовой безопасности (англ. legal certainty; франц. securite juridique), согласно которому законодательство ЕС должно быть ясным и предсказуемым для всех субъектов. Данный принцип, в частности, не разрешает придавать обратную силу мерам, ухудшающим положение лиц по сравнению с действующим правовым регулированием.

В 1990-е гг. ряд основополагающих правовых принципов были закреплены непосредственно в Договоре о Европейском Союзе (ст. 6). Это принципы свободы, демократии, уважения прав человека и основных свобод и принцип правового государства. В случае их "существенного и устойчивого" нарушения (ст. 7) государство может быть привлечено к ответственности в виде лишения отдельных прав, вытекающих из членства в Европейском Союзе (например, права голоса его представителей в некоторых институтах и органах последнего).

Лиссабонским договором 2007 г. (см. вопрос N 17) вышеназванные основополагающие принципы были дополнены и закреплены в качестве общих ценностей Европейского Союза. Согласно ст. 2 Договора о Европейском Союзе в редакции Лиссабонского договора "Союз основан на ценностях уважения человеческого достоинства, свободы, демократии, равенства, правового государства и соблюдения прав человека, включая права лиц, принадлежащих к меньшинствам. Эти ценности являются общими для государств-членов в рамках общества, характеризующегося плюрализмом, недискриминацией, терпимостью, справедливостью, солидарностью и равенством женщин и мужчин".

Специальные принципы права - это принципы, действующие в рамках отдельных сфер правового регулирования Европейского Союза*(42).

С учетом того, что исторически первой сферой интеграции в рамках Сообществ служила экономика, наиболее важными среди специальных принципов являются принципы, определяющие правовой режим внутреннего рынка ЕС: принципы свободы движения товаров, лиц, услуг и капиталов (ст. 14 Договора о ЕС). Каждый из названных принципов закрепляет комплекс субъективных прав физических и юридических лиц (прежде всего, предприятий), поэтому их часто обозначают термином "свободы": свобода движения товаров и т.д.*(43)

Существуют также принципы более узкой сферы действия: принципы бюджетного права, например принцип сбалансированности доходной и расходной части союзного бюджета (ст. 268 Договора о ЕС); принципы экологического права, например принцип "загрязнитель платит" (ст. 174 Договора о ЕС); принципы продовольственного законодательства Сообщества, например "принцип предосторожности" (ст. 7 Регламента (ЕС) N 178/2002 Европейского парламента и Совета от 28 января 2002 г. "Об установлении общих принципов и общих предписаний продовольственного законодательства, об учреждении Европейского органа по безопасности продуктов питания и о закреплении процедур, относящихся к безопасности продовольственных товаров"), и др.

Принципы деятельности Европейского Союза - это основные начала, регулирующие функционирование данной организации.

Наиболее важные из этих принципов закреплены в Договоре об учреждении Европейского сообщества (ст. 5):

- принцип законности, в соответствии с которым деятельность Сообщества и Союза в целом должна осуществляться в рамках полномочий и целей, зафиксированных в учредительных документах организации;

- принцип субсидиарности, требующий от Сообщества воздерживаться от вмешательства в те вопросы, которые государства-члены могут эффективно решать самостоятельно, собственными усилиями. Принцип субсидиарности, однако, не распространяется на сферы, отнесенные к исключительной компетенции ЕС (см. вопрос N 81);

- принцип пропорциональности, согласно которому действия Сообщества должны строго соответствовать (быть "пропорциональны") его целям.

Детальные условия реализации двух последних принципов закреплены в специальном протоколе к Договору о ЕС: Протокол "О применении принципов субсидиарности и пропорциональности".

Лиссабонский договор 2007 г. усиливает гарантии принципа субсидиарности, который служит барьером против "гиперцентрализации" в современной Европе. Согласно новой редакции упомянутого Протокола, национальные парламенты будут уполномочены ходатайствовать о пересмотре законопроектов Союза, когда по их мнению последние нарушают принцип субсидиарности. От имени своего парламента (или даже одной из его палат) любое государство-член должно получить возможность оспаривать в судах Союза европейские правовые акты, изданные вопреки принципу субсидиарности.

Все три рассмотренных принципа признаны Лиссабонским договором в качестве основополагающих принципов компетенции Европейского Союза в целом. При этом принцип законности получил новое официальное название - принцип наделения компетенцией (см. вопрос N 79).

Согласно параграфу 1 ст. 5 Договора о Европейском Союзе "принцип наделения компетенцией регулирует границы компетенции Союза. Принципы субсидиарности и пропорциональности регулируют осуществление данной компетенции".

25. Основоположні принципи взаємодії Європейського Союзу з державами- членами.

Принцип прямої дії права ЄС, як і принцип верховенства, у найбільш повній послідовній формі встановлений рішеннями Європейського суду. Даний принцип є головною відмінністю права ЄС від міжнародного права, норми якого регулюють, насамперед, відносини держав і міжнародних організацій.

Регламенти, прийняті інститутами ЄС, є актами прямої дії: з моменту затвердження Радою (комісією, Радою разом з Європарламентом) і вступу в чинність будь-якого регламенту ЄС, що втримуються в ньому положення стають безпосередньо діючим правом на всій території Європейського Союзу, обов’язковими як для держав-членів, так і для індивідуумів.

Що стосується статей договору про ЄС, то для прямої дії права необхідно, щоб правила, що втримуються в них, були викладені ясно, в імперативній формі й не були додатково обумовлені результатами майбутньої діяльності держав-членів і інститутів. Якщо ж стаття має характер загального принципу або декларації, установлює мети й програму діяльності інститутів і держав ЄС, без точної й безумовної вказівки на конкретні права й обов’язки, що виникають у цьому зв’язку в держави, громадян і юридичних осіб, то мати пряму дію вона не буде.

Так, стаття Договору про ЄС, установчі цілі ЄС і окремих загальних політик (напр. ст. 2, 117, присвячені цілям соціальної політики), не є безпосередньо чинними правилами, тобто не надають громадянам або юридичним особам певних суб’єктивних прав і не накладає на них обов’язків.

Навпроти, ст. 12, що забороняє державам-членам збільшувати або вводити нові обмеження у взаємній торгівлі, є безпосередньо діючої, тому що «містить ясну й безумовну заборону, що є не позитивної, а негативним обов’язком [органів держав-членів]. Більше того, дану обов’язок не супроводжують застереження, що ставлять її виконання в залежність від прийняття в рамках національного права певних позитивних законодавчих мір. Сама природа даної заборони ідеально відповідає його здатності породжувати певні наслідки безпосередньо в правовий відносинах держав-членів їхніх суб’єктів».

Аналогічні умови про «ясне та безумовне» формулювання прав і обов’язків держав і індивідуумів для додання їм чинності безпосереднього діючого джерела права діє й відносно директив ЄС.

Незалежність європейського права. Автономність правового порядку Спільнот та однозначність його застосування у всіх країнах-членах багаторазово підкреслював Європейський Суд . Країни-члени, утворивши Спільноти, обмежили свою правотворчу діяльність і в результаті дозволили утворити правовий порядок, незалежний від національної та міжнародної правових систем. Цей порядок є однаково обов’язковим до виконання усіма країнами-членами та їх громадянами, а також повинен застосовуватися внутрішніми судами.

Примат над національним правом. Принцип примату (першості) Спільнот над національним правом країн-членів регулює, як потрібно поводитися, якщо виникає конфлікт між нормою національного права та правом Спільнот. За таких умов право Спільнот має першість перед національною нормою. Слід підкреслити, що тут йдеться виключно про першість у застосуванні. Якщо в національному праві наявне положення, яке суперечить праву Спільнот, це не означає, що воно є автоматично недійсним, а лише забороняється його застосування. Першість права Спільнот є наслідком зобов’язального характеру нормативних актів вторинного права (ст. 249 [189] Римського Договору ) і знаходить підтвердження в практиці Європейського Суду .

Безпосередність застосування.Безпосередність застосування права означає, що нормативні правові акти Спільнот є нормою прямої дії в країнах-членах без необхідності їх ратифікації чи інкорпорації з національним правом. Інакше кажучи, право Спільнот безпосереднім чином визнає право та накладає обов’язки на інституції спільнот, країни-члени та їх громадян. Цей принцип був визнаний Європейським Судом, незважаючи на початковий опір деяких країн-членів. .

Принцип рівності (заборона дискримінації). Принцип рівності означає, що жоден громадянин ЄС не може бути дискримінований з огляду на його громадянство, стать, расу, етнічне походження, релігію, переконання, фізичні чи психічні недоліки, а також вік чи сексуальну орієнтацію.

Принцип солідарності.Цей принцип сформульовано в статті 10 [5] Римського Договору: „Країни-члени вживатимуть усіх заходів загального чи приватного характеру, щоб забезпечити виконання зобов’язань, що випливають з цього Договору чи з дій, виконаних інституціями Спільноти. Ці країни будуть сприяти виконанню завдань Спільноти. Вони повинні утриматися від будь-яких дій, які могли б поставити під загрозу досягнення цілей цього Договору“. Принцип солідарності з одного боку означає, що країни-члени не можуть не виконувати права Спільнот, думаючи про свої національні інтереси, а з іншого – мусять робити все можливе, щоб постанови права Спільнот реалізувати якнайкраще.

Принцип субсидіарності. Принцип субсидіарності окреслює поділ повноважень між країнами-членами та Спільнотою, що є сформульовано в ст. 5 [3b], доданій до Римського Договору Маастрихтським Договором: Спільнота діє в рамках своїх повноважень, визначених цим договором, та поставленими тут перед нею цілями. У сферах, які не підпадають під її виключну компетенцію, Спільнота діє відповідно з принципом субсидіарності. Тоді, коли цілі пропонованої дії не можуть бути досягнуті в достатній мірі країнами-членами, то беручи до уваги масштаби та результати пропонованої дії, можуть бути більш успішно досягнуті Спільнотою. Будь-які дії Спільноти не можуть провадитися далі того, що є необхідним для досягнення цілей цього Договору. Простіше кажучи, принцип субсидіарності означає, що справи, до яких Спільнота не має виключної компетенції, не можуть реалізовуватися , поки країна-член може самостійно досягти дану ціль, принаймні так само добре, як би це могла зробити Спільнота.

26. Поняття та сутність права ЄС.

Право Европейского Союза (англ. European Union Law; франц. droit de l'Union еurорееnnе) - самостоятельная правовая система, возникшая в результате усилий по строительству "единой Европы".

Будучи интеграционным по своему характеру, право Европейского Союза вводит единые (единообразные) правила поведения граждан и организаций во многих областях их жизни, закладывая тем самым юридические основы для создания "как можно более тесного союза народов Европы" (ст. 1 Договора о Европейском Союзе). Именно в нормах данной правовой системы закреплены принципы единого внутреннего рынка ЕС и правовой режим единой валюты евро; статус "европейских" институтов (Европейский парламент, Совет Европейского Союза и др.) и "европейских" юридических лиц ("европейское акционерное общество" и др.); условия и порядок выдачи "европейского ордера на арест", единой (шенгенской) визы и т.д.

В отличие от правовых систем отдельных государств (национального, или внутригосударственного, права) право Европейского Союза распространяет свое действие на территорию свыше 20 государств - членов Европейского Союза (см. вопрос N 2).

Право Европейского Союза занимает самостоятельное положение и по отношению к международному (публичному) праву, в частности, потому, что оно создается в рамках единой политической организации (Европейский Союз), наделенной властными полномочиями и обладающей рядом общих признаков с федеративным государством (федерацией).

С целью подчеркнуть своеобразие права Европейского Союза и его отличия от классических правовых систем (внутригосударственного и международного права) в научной литературе оно часто характеризуется как наднациональное (надгосударственное) право. В современной западной доктрине получил также распространение термин транснациональное право1*(4), который делает акцент на способности норм Европейского Союза действовать "через" государственные границы, не ограничиваясь территорией одной-единственной страны.

Класифікація джерел права Європейського Союзу. Подібність і відмінність джерел права Європейського Союзу і джерел інших правових систем. Установчі договори як первинне джерело права ЄС

Первинним джерелом права ЄС є три договори про створення співтовариств разом із додатками і протоколами до них та з наступними змінами і доповненнями, а саме:

· договір про заснування Європейського об’єднання вугілля і сталі 1951 року;

· договір про заснування Європейського Економічного Співтовариства 1957 року (Римський договір);

· договір про заснування Європейського співтовариства з атомної енергетики 1957 року;

а також договори, що доповнюють їх:

· договір про злиття 1965 року;

· акти про приєднання 1972-го (Великобританія, Ірландія, Данія), 1985-го (Іспанія, Португалія), 1994 року (Австрія, Фінляндія і Швеція);

· Єдиний європейський акт 1986 року;

· договір про Європейський Союз 1992 року (або Маастрихтський договір);

· Амстердамський договір 1999 року (або консолідований договір, що об’єднав Римський і Маастрихтський договори та вніс до них зміни).

· Ніццький договір 2001 року.

З моменту набуття чинності до цієї категорії відноситиметься також і Ліссабонський договір 2007 року.

Ці установчі договори містять у собі основні фундаментальні положення щодо цілей ЄС, його організаційної структури, modus operandi (порядку дії), а також основні принципи економічного права ЄС. Таким чином, вони встановлюють конституційну структуру життя ЄС, тобто становлять той кістяк, який доповнюється законодавчими й адміністративними актами, що приймаються в інтересах співтовариства його органами. Договори як правові механізми, створені безпосередньо країнами-учасницями ЄС, відомі як "первинне законодавство". Їх можна вважати своєрідною Конституцією ЄС.

Вторинне законодавство складають правила, директиви, рішення, рекомендації та думки органів європейського Союзу; міжнародні договори з країнами, що не входять до складу ЄС; угоди про асоціацію, угоди про партнерство і співробітництво; основні принципи міжнародного права; угоди між країнами-членами Європейського Союзу; правові інструменти співтовариства як вторинне джерело права ЄС.

Право, створене органами ЄС на виконання повноважень, наданих установчими договорами, називають вторинним законодавством. Його вважають другим найбільшим за обсягом джерелом права ЄС. До цієї категорії входить велика кількість законодавчих актів, різних за типом, порядком дії та прийняття. При заснуванні співтовариства головним завданням у сфері законотворення було визначення того, які форми матимуть законодавчі акти ЄС, яку сферу дії вони охоплюватимуть та який ефект справлятимуть.Органи співтовариства були покликані встановити однакові економічні, соціальні та екологічні умови життя в різних країнах-членах ЄС і зробити це в найбільш ефективний спосіб, аби впровадження їх рішень не залежало від "доброї волі" країн-членів. Передбачалося, що для всіх жителів країн-учасниць ЄС повинні бути створені найкращі з можливих умови життя, але за цього право ЄС не повинно втручатися в національну систему права більше, ніж це необхідно. Отже, законодавча система співтовариства базується на такому принципі: якщо в усіх країнах-учасницях ЄС мають бути вжиті однакові навіть у деталях заходи, то національні правові механізми повинні бути замінені законодавством ЄС; проте якщо це не є необхідним, то в рамках національної правової системи країн-учасниць мають бути створені належні правові механізми. Засновуючись на цьому принципі, співтовариством було розроблено велику кількість правових механізмів для того, щоб забезпечити їх спільне з національними правовими системами функціонування при виконанні різноманітних завдань. По-перше, найбільш радикальним механізмом є заміна національних правил нормами ЄС. По-друге, існують такі норми співтовариства, які впливають на правові системи країн-учасниць лише опосередковано. По-третє, можуть уживатися заходи, котрі впливають лише на певну (визначену або невизначену) кількість адресатів з огляду на необхідність урегулювання конкретної ситуації. І нарешті, передбачено також існування таких правових актів, які не мають зобов’язальної сили ні для країн-учасниць, ані для їх громадян.

Нормативні акти ЄС з врахуванням спрямування (тобто того, для кого вони призначені) та сили дії правових інструментів можна класифікувати таким чином:

Регламенти (regulations), або "закони ЄС", є такими правовими інструментами, які дають органам ЄС змогу безпосередньо впливати на національне законодавство держав-членів. Існують дві дуже незвичні для міжнародного права особливості, які відмежовують їх від інших подібних правових актів: по-перше, вони діють для всіх країн-учасниць однаково, не зважаючи на кордони; по-друге, вони застосовуються напряму, тобто не потребують імплементації в національне законодавство і вважаються його безпосередньою складовою з моменту набуття чинності. Вони визначають мету і засоби її досягнення. Всі пункти правил регламентів є обов’язковими для виконання, а відтак будь-яке неповне або вибіркове застосування їх виключається. Регламенти мають визначальне значення в системі законодавства ЄС. Наприклад, 1990 року було прийнято 4000 таких документів. Відповідно до принципу розділення повноважень існують регламенти Ради ЄС, регламенти Європейської комісії, а також спільні регламенти Ради ЄС, Європейської комісії та Європейського парламенту, ідентичні за характером та дієвістю. Регламенти мають загальну (тобто безособову) дію. Вони стосуються систем або структур, а не окремих осіб чи певних організацій. Регламенти застосовуються прямо в кожній державі-учасниці. Перенесення їх до національного законодавства відбувається автоматично. Регламенти набирають чинності одночасно й однаково в усіх державах-учасницях. У кожному регламенті визначається дата початку їх застосування, вони вступають у силу лише за умови їх обов’язкового опублікування в "Офіційному бюлетені ЄС". Більша частина регламентів ЄС стосуються спільної аграрної політики, але також значною мірою і законодавства про конкуренцію.

Директиви, або засоби гармонізації, зобов’язують кожну державу-учасницю досягати наміченого результату, лишаючи вибір порядку і засобів виконання цього завдання за національними владними структурами. З юридичної точки зору, директиви не мають загальної дії, але на практиці (за певними винятками) вони застосовуються у відношенні до сукупності держав-учасниць. Характер їх виконання варіюється в різних країнах-членах, оскільки директива передбачає обов’язковість результату, а засоби його досягнення держави визначають на свій розсуд. На практиці директиви відрізняються високою точністю, і тому держави-учасниці мають дуже обмежений простір для маневрування. Нині контроль з боку ЄС за виконанням директив у відведені строки посилюється. Директиви також мають велике значення у системі законодавства ЄС. Проте на відміну від регламентів їх основною метою є не уніфікація законодавства країн-учасниць, а його гармонізація. Директива є основним інструментом побудови спільного ринку. Європейське аграрне право, право товариств, соціальне право будуються за допомогою директив і гнучко поєднують волю Союзу з національними формами застосування. З 1984 по 1993 рік було прийнято 300 директив для реалізації ідеї спільного ринку. Відтак директиви часто використовувалися для гармонізації національної політики, яка стосується спільного ринку, наприклад, системи оподаткування, закону про підприємства, митної справи, інвестиційного контролю, переміщення робочої сили, офіційного визнання спеціалістів, відповідальності за якість продукції, що випускається (для цього застосовуються жорсткі стандарти визначення якості продукції), законів, що стосуються екології, тощо. Як і регламент, директива має бути опублікована в "Офіційному бюлетені ЄС", але в даному випадку публікація не є умовою набуття цим документом чинності.

Індивідуальні рішення (Європейської комісії чи Ради Європейського Союзу), або "адміністративні засоби", – це документи, всі елементи яких є обов’язковими для виконання визначеними ними суб’єктами. Рішення мають чітко окреслені межі сфери дії. На відміну від регламентів вони адресуються окремій особі, певній організації або конкретній державі. Самі рішення є адміністративними інструментами застосування права Союзу. Прикладом цього може слугувати рішення Ради ЄС від 19 листопада 1990 року (90/674/СЕЕ) стосовно створення Європейського банку реконструкції та розвитку. Публікація рішень в "Офіційному бюлетені ЄС" обов’язкова, проте це не є умовою набуття ними чинності.

Рекомендації і думки (Єврокомісії та Ради) не мають обов’язкової сили. Відтак вони слугують не джерелом права, а скоріше корисним інструментом орієнтації поведінки і законодавства держав. Ці документи адресуються державам та учасникам економічної діяльності. Думки й рекомендації відображають лише погляд, часто спрямований на перспективу. Прикладом може бути рекомендація Єврокомісії від 22 травня 1990 року стосовно необхідності прийняття "європейського переліку" професійних захворювань.

Міжнародні договори співтовариства. Ще одним джерелом права ЄС є його міжнародні договори, що пов’язано з роллю співтовариства на міжнародній арені. У такий спосіб співтовариство може укладати міжнародні угоди з країнами, які не входять до його складу, а також з іншими міжнародними організаціями. Ці угоди охоплюють велике коло відносин – від співробітництва у сфері торгівлі, промисловості, технічної та наукової кооперації до торгових угод щодо окремих товарів. Разом зі зростанням економічної могутності та торгової активності країн-членів ЄС протягом останніх років суттєво зросла і кількість міжнародних договорів, укладених співтовариством з країнами, які не входять до складу цієї організації.

Можна виділити два основних види міжнародних договорів між Європейським Союзом і країнами, які не входять до його складу: Угоди про асоціацію закріплюють особливий вид відносин між ЄС і іншими країнами, які не обмежуються лише торгівлею і включають також тісне економічне співробітництво та фінансову допомогу. Існує два різних види угод про асоціацію: по-перше, це угоди, які запроваджують особливі зв’язки між окремими країнами-учасницями ЄС і країнами, які не входять до його складу; по-друге, це угоди, метою яких є підготовка до вступу до ЄС або створення митного союзу. Основною причиною укладення угод про асоціацію першого типу можна назвати існування тісних економічних, історичних і політичних зв’язків між країнами-учасницями ЄС та іншими державами, як, наприклад, зв’язки між Бельгією, Францією, Нідерландами, Італією і їхніми колишніми колоніями. Запровадження в межах співтовариства єдиної системи тарифів без преференцій серйозно ускладнило б розвиток торговельних відносин з такими країнами. З огляду на це було укладено спеціальні угоди, покликані обмежити дію деяких положень про вільну торгівлю у відношенні до таких країн. Водночас було значно знижено тарифи на товари походженням із цих країн. Фінансова та технічна допомога співтовариства цим країнам надавалася через Європейський фонд розвитку.

Асоціація може також відіграти роль підготовчого етапу до вступу в ЄС. Вона може слугувати попередньою стадією процесу приєднання, протягом якої країна, що виявила бажання влитися до складу ЄС, може працювати над перетворенням власної економіки відповідно до стандартів співтовариства. Цей шлях виявився дуже корисним для Греції, яка була асоційованим членом ЄС починаючи з 1962 року. Інша угода про асоціацію була укладена в 1964 році з Турецькою Республікою, однак цей досвід виявився для неї далеко не таким успішним.

Дві інші угоди про асоціацію, метою яких було створення митного союзу, були укладені з Мальтою в 1971 році та з Кіпром у 1973 році. Подібна стратегія ЄС мала місце й у відносинах з країнами Центральної та Східної Європи. "Європейські угоди", укладені з Польщею, Угорщиною, Чеською Республікою, Словаччиною, Болгарією та Румунією, мали на меті здобуття цими країнами членства в ЄС у майбутньому. Завданням таких угод є допомога таким країнам у створенні необхідних передумов для здобуття членства в Союзі. Окремо слід виділити угоди про асоціацію, укладені з Польщею, Угорщиною, Чеською Республікою та Кіпром. Як уже зазначалося, ці країни вже пройшли попередню стадію переговорів про приєднання і в них розпочався процес моніторингу національного законодавства на предмет його відповідності вимогам співтовариства (так звана screening procedure).

Угоди про партнерство та співробітництво не ставлять такої далекосяжної мети, як угоди про асоціацію; вони зорієнтовані головним чином на інтенсифікацію економічного співробітництва. Яскравим прикладом таких угод є договори, укладені з державами колишнього СРСР, у тому числі з Україною. Угоди такого типу було укладено також із країнами Магрибу (Алжиром, Марокко і Тунісом) та Машреку (Єгиптом, Йорданією, Ліваном і Сирією), а також з Ізраїлем.

27. Система права Європейського Союзу: основні способи побудови. Предметний, функціональний і структурний підходи. Галузі та інститути права Європейського Союзу. „Інституційне” і „матеріальне” право Європейського Союзу.