Міжнародні аспекти аншлюсу Австрії

Мандатна система Ліги націй. Мандатная система

С точки зрения нового мироустройства очень большое значение имела и статья 22 Устава. Она была одной из самых больших по объему и содержала положения, касавшиеся международной опеки. В первую очередь речь шла об определении судьбы бывших германских колоний в Африке и Океании и об арабских провинциях Оттоманской Порты.

Идея опеки была построена на предположении великих держав относительно того, что большая часть неевропейских территорий, переставших быть под суверенитетом государств, управлявших ими до Первой мировой войны, была не в состоянии самостоятельно руководить собой в "особо трудных условиях современного мира". Исходя из этой логики, Лига и должна была доверить опеку над ними "передовым нациям мира", чтобы они управляли соответствующими территориями от имени Лиги и в качестве ее мандатариев.

Мандаты Лиги делились на три категории: А, В и С. Мандат "С" был самым широким и позволял мандатарию не допускать проникновения в подмандатную территорию иностранного капитала. Тип мандата зависел от оценки великими державами степени развития территории, в отношении которой он применялся. К классу "А" были отнесены территории Порты, к классу "Б" - владения Германии в Центральной Африке, к классу "С" - Юго-Западная Африка и острова Тихого океана. Мандат класса "С" позволял мандатарию управлять подмандатной территорией по своим национальным законам, что фактически превращало опекаемые территории в часть государства-мандатария.Германские владения были распределены между державами на совещаниях "версальской тройки" 6 мая и на заседании Верховного совета Антанты 7 мая 1919 г. в Париже. Оттоманские - на конференции в Сан-Ремо 19-26 апреля 1920 г. Вопрос о мандатах в зоне Тихого океана решался долго и был урегулирован только после Вашингтонской конференции 1921-1922 гг. (см. гл. 5 настоящего тома).

Великобритания получила манданты на Палестину (из состава которой выделила позднее подмандатную территорию Трансиордании) и Месопотамию (мандат был оформлен британо-иракским договором 1922 г.), а также Танганьику, части Того и Камеруна. Франция - на Сирию, Ливан и фрагменты Камеруна и Того, не вошедшие в мандат Великобритании. Бельгия - на Руанду-Бурунди. Япония - на Маршалловы, Каролинские и Марианские о-ва. Южно-Африканский Союз - на бывшую германскую Юго-Западную Африку, Австралия - на о. Науру, бывшую германскую часть о. Новая Гвинея и острова к югу от экватора. Новая Зеландия - на о-ва Западное Самоа

Имелось в виду, что в случае выхода державы-мандатария из Лиги наций утрачивал силу и выданный от имени Лиги мандат.Мандатну систему вигадали для юридичного закріплення розподілу колоній.Мандати групи „А”: колишні території Османської імперії (Сирія, Ліван, Палестина, Месопотамія) вони вважались найрозвинутішими серед колоній. Розділені між Францією і Британією по принципу протекторату. Тобто зовнішня політика і оборонні функції держави мандаторію. Франція отримала Сирію і Ліван.

Мандати групи „Б”: колишні Німецькі колонії в центральній та Східній Африці. Рівні права членів Ліги Націй на торгівлю на цих територіях. Англія отримала торг. опіку; Бельгія – території Руанди.Мандати групи „С”: південнозахідна Африка і острова Тихого Океану, Маршалові острови; Австралія отримала Нову Гвінею, Нова Зеландія – Західну Самоа..

8. Формування кордонів держав Центрально-Східної Європи в 1919-1923 рр. (Польща, Чехословаччина, Румунія). Польща була найбільшою державою. 29 січ. 1919 р. на паризькій мирній конференції Роман Дмовський (ендек) виступив за збільшення території Польщі. Він хотів приєднати до Польщі Галичину, Волинь, Поділля, Полісся, Литву, Білорусію, Познаньщину, Помор’я, Білорусь, Вар’ю, Мазури, верхню і Нижню Сілезію. Жюль Карбон очолив комісію, яка перевіряла претензії поляків. Противником польської точки зору виступив Д.Ллойд-Джордж. Полякам надали майже всі території, які вони вимагали. 28 черв. 1919р. поляки отримали Великопольщу, Верх.Сілезію, Вар’ю (за плебісцитом). Разом це 45 тис. км. кв. і 3 млн. нас. – 61 % були поляками. На Пн. Польщі була смуга земель, яка тягнулася до моря. В лип. 1920 р. Польща вела війну СРСР. Тому в Вармії і Мазурах, коли проводився плебісцит, люди проголосували проти того щоб приєднатися до Польщі. Серпень 1919 р.в Сілезії поляки підняли повстання, однак місцеві німці придушили це повстання. 20 бер. 1921 р. у Верх.Сілезії відбувся плебісцит – за нім. – 717 тис., за поляків – 404 тис. 2 травня 1921 р. в Сілезії почалося ще одне повстання. Поляки оголосили свій уряд і приєднали Сілезію до Польщі. 12 жовт. 1921 р. Сілезію було остаточно поділено. Поляки отримали 29% території. Польща зобов’язувалася 15 р. зберігати в Сілезії нім. Закони, також тут діяв власний сейм. 26 липня 1919 р. встановлювався кордон між Литвою і Польщею – т. зв. Лінія Фоша. 10 жовтня 1920 р. Польща мала визнати цей кордон. Генерал Люціїн Желіговський оголосив бунт , перейшов кордон з Литвою і 9 жовт. Захопив Вільнюс. Желіговський оголосив маріонеткову державу Серединна Литва. Всі ці дії відбувалися за керівництвом Ю Піл судського. Серединна Литва проіснувала 2 роки. 20 лют. 1922 р. сейм ухвалив приєднати Серединну Литву до Польщі. Ліга націй не допомогла Литві. 18 бер. 1921 р. Ризький договір з Росією визначив східний кордон (Галичина та Волинь відходили до Польщі). В бер. 1923р. Сх.. Галичину та Львів передали Польщі, з умовою культурної автономії для українців. Чехословаччина.Т. Масарик, Е. Бенеш, були на Паризькій мирній конференції. Чехи претендували на територію Судети. В гру. 1918 р. чеські війська вступили в Судети. 4 бер. 1919 р. чеські німці в Судетах почали демонстрації. Від Угорщини Чехословаччина отримала Словаччину і Підкарпатську Русь. Зазначимо, що за сілезький район Цешина, який до 1918 р. входив до складу Австро-Угорщини', з 1918 р. сперечалися Польща й Чехословаччина. З його 426 000 жителів 55% становили поляки, 27% — чехи, 18% — німці. Завдяки шахтам Остравсь-кого вугільного басейну ця маленька територія набула великого значення. Першою її зайняла Польща. У липні 1920 р. конференція послів вирішила поділити її, залишивши Чехословач-чині головні шахти та залізницю, що з'єднувала Богемію та Словаччину. Після розділу тут залишилася чимала частка польського населення, до того ж з великою народжуваністю. Це було зародком тривалого конфлікту між двома країнами. Румунія. Австрія віддала Буковину з Чернівцями Румунії. На сході Угорщина втратила більшу частину Трансіль­ванії на користь Румунії. Тиса залишилася Угорщині. На превелике невдоволення Румунії, кордон пройшов за ЗО кілометрів на схід від лінії, яку їм обіцяли в 1926 р. Східний Банат залишився Румунії тільки після того, як вона пішла на збройний конфлікт із Сербією. Попри протести радянської Росії Румунія зберегла Бессарабію й домоглася підтвердження анексії Південної Добру джі від Болгарії. З усіх «держав-наступниць» у Румунії проживали найчисленніші національні меншини (у 1927 р. на 12 500 000 румунів у ній налічувалося 1 308000 угорців, 780000 євреїв, 723 000 німців, 448 000 українців, 358 000 болгар, 308 000 росіян, 57000 сербів). Сен-Жерменським договором були передба­чені спеціальні заходи для захисту цих меншин

9. Радянська Росія в системі міжнародних відносин 1920-х рр.Наприкінці 1921 р. радянські кордони в Європі та в Азії були визначені. Проте радянська проблема цим ще не була розв'язана. Жодна з великих держав ще не визнала новий уряд попри всі його зусилля. Щоправда, 16 січня 1920 р. Найвища міжсоюзницька рада Антанти дала дозвіл на обмін товарами між Росією й зовнішнім світом, що означало зняття блокади. Було укладено кілька угод про обмін військово­полоненими. Та до юридичного визнання було ще далеко. Сподівання Рад домогтися такого визнання з боку Китаю не здійснилися. 25 липня 1919 р. заступник народного комісара закордонних справ Лев Карахан опублікував маніфест «до китайського народу й до урядів Північного й Південного Китаю», в якому денонсував нерівноправні договори, укладені царським урядом, пропонував провести плебісцит уб Маньчжурії, відмовлявся від «боксерського відшкодування», зобов'язувався не втручатись у внутрішні справи Китаю. Після невдачі Генуезької та Гаазької конференцій у 1922 р. західні держави несхвальне ставилися до визнання СРСР, якого Ради дуже прагнули й висловлювались про це ще до 1920 р. і потім безпосередньо перед смертю Леніна (21 січня 1924 р.). Це бажання виразив Центральний виконавчий комітет СРСР, який утворив у 1923 р. Народний комісаріат закордонних справ, спільний для всіх радянських республік. Протягом цього ж року сталися численні інциденти, які свідчили про напруженість у відносинах між СРСР і західними країнами. Так, французький уряд, який утримував у Бізерті кілька російських військових кораблів, виведених з Чорного моря Врангелем, продав, декотрі з них Румунії Першою подала приклад Англія2 лютого 1924 р. Великобританія визнала де-юре радянський уряд, а 8 серпня вони уклали угоду замість торговельної конвенції від березня 1920 р. В угоді містилося зобов'язання обох країн не втручатись у внутрішні справи одна одної. ЗО листопада 1923 р. Муссоліні заявив, що «фашистський уряд не бачить жодної перешкоди для визнання де-юре радянської Росії. Він вимагає тільки економічних пільг». Це визнання з боку Італії відбулося 8 лютого 1924 р. майже відразу за підписанням торговельної угоди. Слідом за Англією та Італією* це зробили Норвегія (13 лютого), Австрія (25 лютого), Греція (8 березня), Швеція (15 березня), Данія (18 червня), Китай (31 травня), Албанія (6 липня), Мексика (кінець липня), Хіджаз (6 серпня), Угорщина (5 вересня). Франція визнала СРСР пізніше Затримка з визнанням пояснюється почасти тим, що 11 березня 1924 р., незадовго до падіння уряду Пуанкаре, фран­цузький парламент ратифікував Паризьку конвенцію про Бесса-рабію, укладену в 1920 р. Румунія відмовилася проводити плебісцит у цьому краї, який СРСР і далі вважав своїм. Нарешті, 28 жовтня 1924 р., Франція визнала де-юре Радянський Союз Визнання СРСР було доповнене 20 січня 1925 р. підписанням радянсько-японської угоди. Щодо США, де в той час правили ре­спубліканці, то вони не наслідували прикладу інших великих держав.

10. Вашингтонська конференція. Вашингтонська конференція — конференція з обмеження озброєнь та вирішення проблем Далекого Сходу та басейну Тихого океану, що склалась після Першої світової війни. Відбувалась з 12 листопада 1921 р. по 6 лютого 1922 р. у конгрес-холі.У роботі конференції взяли участь США, Великобританія, Китай, Японія, Франція, Італія, Нідерланди, Бельгія та Португалія. Також були присутні делегати від британських Домініон і делегат, що виступав від імені Індії.Вашингтонська конференція була скликана за ініціативою США, які розраховували домогтися сприятливого для себе вирішення питання про морські озброєння та закріплення нового співвідношення сил в Китаї та в басейні Тихого океану. Конференція також була спрямована проти національно-визвольного руху народів колоніальних і залежних країн. Радянський уряд, який не одержав запрошення на конференцію, заявив 19 липня і 2 листопада 1921 р. протести проти усунення РСФСР — однієї з головних тихоокеанських держав — від участі в роботі конференції, а 8 грудня 1921 направив протест проти обговорення на ній питання про Китайсько-східну залізницю. У грудні 1921 до Вашингтона прибула делегація Далекосхідної республіки, але вона не була допущена на конференцію. Основні договори. На Вашингтонській конференції були вироблені і підписані наступні основні документи:

Договір чотирьох держав (США, Великобританії, Франції та Японії) про спільний захист договірними державами їх територіальних «прав» у Тихому океані. Підписаний 13 грудня 1921. Договір мав на меті об'єднати сили союзників проти національно-визвольного руху народів басейну Тихого океану і Далекого Сходу. Договір передбачав також (під тиском американської дипломатії) ліквідацію Англо-японського союзу 1902 р., спрямованого в той період проти планів США на Далекому Сході та в басейні Тихого океану. Проти англо-японського союзу висловлювалися і деякі британські домініони (в першу чергу Канада), що побоювались посилення Японії за рахунок Китаю та інших країн Далекого Сходу.Договір п'яти держав(США, Великобританії, Японії, Франції та Італії) про обмеження морських озброєнь, що змінили співвідношення останніх на користь США. Підписаний 6 лютого 1922 р. Підписуючи цей договір, Великобританія підтверджувала свою вимушену згоду на відмову від безумовного переважання на морі. Договір встановлював певну пропорцію граничного тоннажу лінійного флоту його учасників: США — 5, Великобританія — 5, Японія — 3, Франція — 1,75, Італія — 1,75. Загальний тоннаж лінкорів, що підлягають заміні, не повинен був перевищувати: для США і Великобританії з 525 тис. т, для Японії 315 тис. т, для Італії та Франції по 175 тис. т. Встановлювався також тоннаж авіаносців: 135 тис. т для США і Великобританії, 81 тис. т для Японії і по 60 тис. т для Італії та Франції. Однак загальний тоннаж військово-морського флоту держав не обмежувався, і фактична перевага флоту Великобританії, таким чином, зберігалася. Японія домоглася зобов'язання американського та англійського урядів не споруджувати нових баз на островах Тихого океану на схід від 110-го меридіана східної довготи (за винятком островів поблизу узбережжя США, Канади, Аляски, зони Панамського каналу, Австралії, Нової Зеландії та Гавайських островів). Таким чином Японія забезпечила собі серйозні стратегічні переваги в цьому районі.

Договір дев'яти держав (США, Великобританії, Франції, Японії, Італії, Бельгії, Нідерландів, Португалії та Китаю). Підписаний 6 лютого 1922 р. Договір надавав країнам, які його підписали, «рівні можливості» у Китаї в області торговельної та підприємницької діяльності та зобов'язував не вдаватися до використання внутрішньої обстановки в Китаї з метою отримання спеціальних прав і привілеїв, які можуть завдати шкоди правам та інтересам інших держав — учасників договору. Китай розглядався учасниками договору як загальний об'єкт експлуатації. Цей договір був спрямований проти домагань Японії на монопольне панування в Китаї. Ще раніше, 4 лютого 1922 р., Японія змушена була підписати так звану Вашингтонську угоду — китайську-японську угоду про евакуацію японських військ з китайської провінції Шаньдун, а також про повернення Китаю залізниці Ціндао — Цзинань і території Цзяочжоу. Глава японської делегації дав зобов'язання, що японський уряд не буде вимагати від китайського уряду виконання п'ятої групи «двадцяти однієї вимоги» Японії про призначення японських радників при китайському уряді та ін. Однак вимога Китаю про виведення японських військ з Південної Маньчжурії Японія відхилила. Одночасно з Договором дев'яти держав 6 лютого 1922 було підписано Трактат про китайський митний тариф, де закріплювались митні нерівноправності Китаю. Вашингтонська конференція не внесла змін до існуючого на той час становища на Далекому Сході. Рішення, досягнуті на конференції, завершили переділ колоніальних володінь і сфер впливу, що відбувались після Першої світової війни імперіалістичних держав на Тихому океані та Далекому Сході. США ж домоглись ряду важливих поступок з боку Великобританії та Японії. Разом з тим рівновага була нестійкою. Вже в ході переговорів США заявили про недостатність японських поступок у Китаї, у свою чергу Японія відразу ж після конференції встала на шлях перегляду рішень конференції.

11. Локарнська конференція та проблема гарантійних договорів. Локарнська конференція - міжнародна конференція, що відбулася з 5 по 16 жовня 1925 у місті Локарно (Швейцарія). її учасники — Бельгія, Великобританія, Італія, Німеччина, Польща, Франція та Чехословаччина — підсумували тривалі переговори про гарантії кордонів, які склалися у Європі після Першої світової війни. Заключний акт Локарнської конференції констатував укладення договору між Німеччиною, з одного боку, і Бельгією, Великобританією, Італією та Францією, з другого, та 4 арбітражних договорів (угод) між Німеччиною, з одного боку, та Бельгією, Польщею, Францією і Чехословаччиною, з другого. У Локарно ці акти були парафовані, а остаточно підписані 1 грудня 1925 у Лондоні.

Основний договір — так званий Рейнський гарантійний пакт — набув сили після вступу Німеччини до Ліги Націй 14 вересня 1926. У ньому йшлося про недоторканність німецько-французьких та німецько-бельгійських кордонів, встановлених Версальським мирним договором 1919, і про збереження Рейнської демілітаризованої зони. Гарантами цього пакту стали Великобританія та Італія. Водночас пакт не передбачав жодних гарантій східних кордонів Німеччини. Франція, яка спочатку вимагала гарантій кордонів Польщі та Чехословаччини, в Локарно капітулювала перед Великобританією, відмовилась від своїх вимог, обмежившись прийняттям угод з названими країнами про взаємну допомогу згідно зі Статутом Ліги Націй. Ці угоди не ввійшли до системи гарантійних актів, у Заключному акті не відбиті, тому для інших учасників Локарнської конференції обов'язкової сили не мали. Відсутність гарантій східних кордонів свідчила про тимчасовий характер встановленого Версальським мирним договором 1919 державно-територіального устрою Східної та Південно-Східної Європи, що певною мірою спонукало німецьких реваншистів домагатися територіальних змін на свою користь. США офіційно в Локарнській конференції участі не брали, але чинили фінансовий тиск на Францію, якій довелося відмовитися від сподівань на ослаблення Німеччини і змиритися з тим, що вона визнавалася рівноправною державою. США та Великобританія були задоволені результатами Локарнської конференції. Більшість тогочасних політиків переоцінювала значення конференції, вважаючи, що її рішення сприятимуть стабілізації обстановки в Європі. В СРСР результати Локарнської конференції розглядали як спробу утворення єдиного антирадянського фронту.

12. Проблема «колективної безпеки» в 1920-х – на початку 1930-х років. Однак стабілізація міжнародних відносин ледве не перервалася новим вибухом воєнного конфлікту між Францією й Німеччиною. У зв'язку з економічною депресією Німеччина виявилася неспроможною платити репарації. Уряд же Пуанкаре рішуче вимагав від неї «безумовного виконання Версальського договору».

Міністр закордонних справ Німеччини В. Ратенау намагався це робити й поплатився своїм життям: 28 червня 1922 р. він загинув від вибуху гранати, кинутої терористом. Уряд К. Вірта в липні заявив, що він не спроможний продовжувати виплату репарацій і просить установити мораторій на 2 — 4 роки. На цей час Німеччина вже сплатила репарації на суму 3,4 млрд марок (у тому числі на 1,8 млрд марок готівкою і на 1,6 млрд марок поставками вугілля, лісу та ін.).

Пуанкаре відмовився від будь-яких поступок Німеччині й твердо вирішив окупувати Рур, щоб примусити Німеччину платити репарації. 11 січня 1923 р. війська Франції (5 дивізій) та Бельгії (2 дивізії), зміцнені танками й артилерією, окупували основні центри Рурського басейну.

Німецький уряд заявив протест, відкликав свого посла з Парижа й наказав населенню Руру вдатися до «пасивного опору», який часто ставав активним. У результаті німецька економіка була дезорганізована, Рур відрізано від усієї країни, тисячі німецьких підприємств зупинилися через нестачу вугілля й сировини. Німеччина втратила 88% видобутку вугілля й 70 % продукції чавуну.

США й Англія зайняли очікувальну позицію. Радянський Союз засудив дії Пуанкаре, підкресливши, що це — «небезпечна гра з вогнем», яка може викликати нову воєнну пожежу. СРСР направив населенню Німеччини десятки ешелонів із хлібом і продовольством.Уряд Пуанкаре взяв під контроль рурські залізниці, які експлуатувалися під наглядом військ окупантів. На шахти привезли тисячі французьких і бельгійських шах­тарів. Натомість з окупованої зони насильно виселили 145 тис. Німців. У Німеччині назрівала революційна ситуація. Спалахнуло повстання в Гамбурзі, економічний саботаж і зростання реваншизму німців ще більше ускладнили становище в країні.Окупація Руру мала тяжкі економічні та політичні наслідки для Франції. Зросли окупаційні витрати, а поставки вугілля з Руру скоротилися через саботаж німців. У са­мій Франції й серед світової громадськості ширилося осудження окупаційної політики уряду Пуанкаре.США й Англія, обмінявшись нотами, вирішили втрутитися, щоб «урятувати Європу від катастрофи». Державний секретар Юз, виступаючи в Нью-Хейвені наприкінці грудня 1922 р., заявив, що «серед ночі почув голос Божий», який порадив йому створити міжнародний комітет експертів для розробки репараційного плану й послати туди американських представників. Через рік — 12 жовтня 1923 р. — уряд Великобританії підхопив цю ідею й нотою до Вашингтона запропонував йому взяти на себе роль арбітра в репараційному питанні. Французькій дипломатії довелося відступити й дати згоду на створення такого комітету.У листопаді 1923 р. вирішено організувати два комітети експертів. Перший — для розробки планів стабілізації німецької марки й бюджету Німеччини. Другий — для пошуку шляхів повернення та припливу капіталів у Німеччину. Не чекаючи рекомендацій комітетів, США й Англія надали німецькому урядові першу велику позику.

13. Пакт Бріана-Келлога та проблема міжнародного роззброєння.Найважливішим дипломатичним документом кінця 20-х років став пакт Бріана— Келлога, що був першим практично загальним міжнародним договором, який містив міжнародно-правові норми, спрямовані проти агресивних воєн. До пакту приєдналися майже всі держави (69), з них на вересень 1929 р. 49 держав, у тому числі Радянський Союз, ратифікували його, урочисто підтвердивши своє прагнення розв'язувати конфлікти тільки мирним шляхом і відмову від війни як знаряддя національної політики. Ідею боротьби за демократичний мир і відмови від будь-яких форм агресії вперше у XX ст. було проголошено на державному рівні в ленінському Декреті про мир. Безпосереднім попередником пакту дехто вважав Женевський протокол, розроблений Лігою Націй у жовтні 1924 р. і з вини уряду Англії не ратифікований. Келлог же більше посилався на рішення Панамериканської конференції в Гавані (січень — лютий 1928 р.), де в останньому документі, зокрема, декларувалося, що «наступальні війни є злочином проти людства», «неправомірними» й «забороненими». 6 квітня 1927 р. міністр закордонних справ Франції А. Бріан звернувся до США з пропозицією укласти двосторонній договір «про вічну дружбу і заборону звернення до війни як знаряддя національної політики». 20 червня він направив офіційну ноту у Вашингтон з проектом договору «про вічну дружбу», розраховуючи цим договором підняти авторитет Франції. Державний секретар США Ф. Келлог спочатку не звернув уваги на цю ноту, але потім вирішив використати ідею Бріана задля посилення впливу США на світову політику й створення нового політичного об'єднання держав на противагу Лізі Націй. 27 грудня він послав ноту-відповідь Франції з пропозицією укласти не двосторонній, а багатосторонній договір між «головними державами світу» про недопустимість війни між ними. Келлог познайомив уряди ряду держав з цим листуванням. Першою відповіла Німеччина (27 квітня 1928 р.), яка підтримала американський проект. Серйозні застереження зробив уряд Англії (19 травня), який категорично заявив, що не допустить будь-якого втручання в райони «особливого життєвого інтересу» для своєї країни. Отже, Лондон заздалегідь обумовлював собі «право» вести війни в таких районах як «захід самозахисту» Британської імперії. Одночасно він заперечував проти участі держав, «уряди яких не здобули ще загального визнання». Йшлося, зрозуміло, про СРСР, з яким уряд консерваторів рік тому розірвав дипломатичні відносини. Французький уряд висунув (21 квітня) свій контрпроект договору, обумовлюючи право «на законну самооборону в межах існуючих договорів». Уряди Японії та Італії вітали пакт як «цілковите знищення війни» й повторили французькі застереження 28 червня 1928 р. Келлог надіслав нову ноту й переглянутий проект договору 14 країнам. Уточнялося, що відмова від війни торкалася відносин між учасниками договору, а не між усіма країнами. В результаті тривалого дипломатичного листування з питання трактування поняття «війни поза законом» 15 держав (деякі з усними застереженнями) на чолі із США й Францією підписали в Парижі 27 серпня 1928 р. «Пакт загальної відмови від війни». Паризький пакт (який ще стали називати «пакт Бріана—Келлога») складався з преамбули та двох основних статей. У статті 1 сторони заявили, що «засуджують використання війни для вирішення міжнародних суперечок і відмовляються від неї як від інструмента державної політики в їхніх взаєминах». У статті 2 сторони визнали, що «для врегулювання всіх суперечок чи конфліктів... вони прагнутимуть удаватися тільки до мирних засобів». Договір, безперечно, мав позитивне значення.1. Надзвичайно важливим став сам факт колективного проголошення державами «права на мир» і відмови від «наступальної війни» як «інструмента державної політики».2. Безпрецедентними для того часу були масовість учасників договору, кількість країн, що підписали й ратифікували його.3. Універсальна форма пакту відкривала можливості приєднання до нього залежних і напівколоніальних країн. 4. Паризький пакт, як зазначав М. М. Литвинов у ноті послу Франції в Москві Ж. Ербетгу 31 серпня 1928 р., об'єктивно покладав «певні зобов'язання на держави перед громадською думкою». Справді, деякий час він служив відносною перешкодою для агресивних дій держав-учасниць.Разом з тим Паризький пакт мав серйозні недоліки.По-перше, його загальна декларативність і суто формальний характер. Відмова від «права на війну» не була підкріплена жодними зобов'язаннями держав у галузі роззброєння або хоча б обмеження гонки озброєнь.По-друге, невизначеність самого формулювання про заборону війни залишала простір для довільних тлумачень. Тим часом договір мав поставити поза законом будь-яку міжнародну війну й воєнні дії (інтервенції, блокади, воєнну окупацію чужої території, чужих портів і т. п.).По-третє, Паризький пакт знецінювався рядом застережень Франції, Англії та інших його головних учасників. Такі застереження («право на самооборону» тощо), хоч і не ввійшли до договору, проте давали можливість державам використовувати його в дусі своєї зовнішньої політики.Радянський уряд публічно відзначив принципові недоліки пакту й водночас заявив про свою готовність приєднатися до нього, підкресливши його значення в боротьбі за ослаблення воєнної небезпеки.27 серпня 1928 р., в день підписання пакту в Парижі, державний департамент США через своїх послів направив ноти ще 48 державам (у тому числі СРСР та 7 країнам — нечленам Ліги Націй) із запрошенням приєднатися до договору. Того ж дня посол Франції в Москві Ж.Ербетт передав таке запрошення радянському урядові.Президія ЦВК СРСР уже 29 серпня ратифікувала Паризький пакт після підписання його урядом. У ноті Ербетту М. М. Литвинов проаналізував недостатність і неконкретність формулювань договору, вказав на відсутність у ньому будь-яких гарантій виконання учасниками взятих зобов'язань. Радянські застереження, на відміну від західних, були спрямовані не на обмеження, а на всемірне розширення зобов'язань держав-учасниць. У ноті повідомлялося про приєднання СРСР до Паризького пакту. 6 вересня це було офіційно підтверджено радянською декларацією, переданою Ербетту.США ратифікували пакт 17 січня 1929 р. Радянський Союз, не чекаючи ратифікації з боку інших держав, запропонував 7 сусіднім країнам достроково ввести пакт у дію. Після дипломатичних переговорів СРСР, Естонія, Латвія, Польща й Румунія на конференції в Москві 9 лютого 1929 р. підписали протокол про негайне набрання Паризьким пактом сили. Пізніше до Московського протоколу приєдналися Туреччина, Іран та Литва. Пакт набрав сили 24 липня 1929 р. після ратифікації його іншими країнами.Пакт Бріана—Келлога не справдив надій людства. Відсутність гарантій і двозначність формулювань стали головною причиною підриву його ефективності. Держави-агресори — Японія, Німеччина та Італія на початку 30-х років першими грубо його порушили. Паризький пакт не міг відвернути небезпеку нової світової війни, зупинити агресорів. І все ж він залишив певний слід у теорії й практиці міжнародних відносин і міжнародного права. Ідея недопустимості війни, заборони на застосування сили в міжнародних відносинах знайшла своє відображення й була закріплена в Статуті 00Н та багатьох післявоєнних міждержавних договорах та угодах.

14. Міжнародні відносини на Далекому Сході в 1921-1928 рр. Період після Вашінгтонської конференції характеризується для Далекого Сходу тимчасовою відмовою Японії від претензій на Китай, поміркованою позицією японського міністра закордонних справ Сідехари. Відомо, що Китай був поділений між двома урядами: пекінським — єдиним, який визнавали держави, та південним, у якому провідну роль відігравав аж до самої смерті (12 березня 1925 p.) Сунь Ятсен, а також Гоміньдан, або націоналістична партія. Обидва уряди, і особливо пекінський, хиталися від нескінченних переворотів. Само­го Сунь Ятсена кілька разів усували від влади. І той, і інший уряди правили лише кількома провінціями. За решту боролись між собою численні генерали. Проблема, що ставала перед державами, поляга­ла в тому, з котрим урядом вести переговори. В кінці 1922 — січні 1923 р. до Пекіна виїхала радянська місія на чолі з Адольфом Иоффе, але для СРСР справжнім китайським урядом був південний. 26 січня 1923 р. Иоффе, який прибув на південь Китаю, підписав із Сунь Ятсеном, що тимчасово переховувався в Шанхаї, угоду, де визнавалося, що Китай ще недозрів до встановлення комуністичного ладу. Сунь Ятсен погод­жувався з тимчасовою окупацією Зовнішньої Монголії радянськими військами. Після смерті кутухту в 1924 р. цей край перетворено в Народну Республіку Зовнішньої Монголії. СРСР зобов'язувався сприяти об'єднанню Китаю та забезпеченню його незалежності від великих держав, що нав'язали йому «нерівноправні» договори. Після цього Йоффе вирядився до Токіо на переговори щодо передачі Північного СахалінуУ жовтні 1923 р. до Кантона прибула інша російська місія на чолі з Олександром Бородіним. Працюючи в тісному контакті з Сунь Ятсеном, вона запровадила реформу Гоміньдану, до якого увійшли члени китайської компартії Після смерті Сунь Ятсена головний військовий керівник Гоміньдану Чан Кайші віддалився від Радян­ського Союзу14 грудня 1927 р. СРСР розірвав дипломатичні відносини з націоналістичним урядом Гоміньдану.. Водночас СРСР вів переговори з пекінським урядом. 14 серпня 1923 р. інший радянський представник — Карахан — прибув до Харбіна й 2 вересня виїхав у Пекін. Після кількох місяців переговорів 14 березня 1924 р. парафовано підготовчу угоду, незважаючи на мовчазний опір інших держав. 31 травня Карахан і китайський міністр закордонних справ Веллінгтон Ку підписали остаточний текст угоди. У питанні про розмір мита, який мав становити 5%, в Шанхаї з 31 березня 1922 р. почала засідати комісія. На ній легко досягнуто згоди, незважаючи на короткочасний опір Італії, й нове мито було запроваджене з 17 січня 1923 р. Так само були реалізовані угоди щодо чужоземної пошти в Китаї та виведення японських військ із Шаньдуна. Японія, однак, відмовилася денонсувати угоду 1915 р., за якою оренда Порт-Артура й Дальнього подовжувалася з двадця­ти п'яти до дев'яноста дев'яти років. Крім того, незважаючи на тривалі переговори, Китай не зміг домовитися з Англією про порядок передачі Вейхая Китаєві, і в листопаді 1924 р. британський уряд вирішив перервати переговори на невизначений строк. Крім того, Франція, невдоволена тим, що китайці не хочуть сплачувати «боксерське відшкодування» у золотих франках, відмовлялася співпрацювати з комісією, доки ця проблема не буде врегульована, що сталося аж 12 квітня 1925 р. 26 жовтня 1925 р. в Пекіні відкрилася конференція з проблеми митних тарифів, яка висловилася за право Китаю на митну самостійність з 1 січня 1929 р. Але конференція на змогла продовжити свою роботу через посилення громадянської війни. Врешті, націоналістичний уряд домігся підписання декількох договорів, які визнавали митну самостійність Китаю: 21 липня 1928 р. із США, 17 серпня з Німеччиною, 22 листопада з Бельгією(з включенням умов, які клали край праву екстериторіальності), 27 листопада з Італією (на аналогічних засадах), 12 грудня з Данією, 19-го з Португалією. 27-го з Іспанією. Так само були укладені договори з Норвегією (12 листопада), Великобританією (20 грудня), Нідерландами (19 грудня) і Францією (22 грудня). В обмін на повну митну самостійність Китай надавав більшості цих країн статус найбільшого сприяння. Опинившись в ізоляції, Японія, зрештою, підписала (27 березня і 7 травня 1929 p.) угоди про відшкодування збитків, заподіяних під час заворушень у Шаньдуні, а її війська були виведені з Ханькоу та Шаньдуну. Щодо митної самостійності, то Японія визнала її за Китаєм лише в Нанкінському договорі 6 травня 1930 р.

15. Міжнародні аспекти мандатної політики в країнах Близького Сходу 1920-1930-х рр. Франція й Англія отримували від Ліги Націй мандат на управління територіями «Родючого півміся­ця»(Левант, Межиріччя та Стародавній Єгипет), щоб привести їх до повної незалежності. Протягом літа 1919 р. Фейсал зробив спробу посилити свою владу в Сірії, підписавши угоду з Хаїмом Вейцманом, що представляв «Сіоністську ор­ганізацію». Він провів вибори в сірійський Конгрес, який 2 липня1919 р. рішуче висловився в Дамаску проти статусу підмандатної території для Сірії (включаючи Кілікію), Іраку, Палестини, Лівану й відкинув сіоністські претензії на Палестину'. В червні президент Вільсон послав у Сірію й Палестину американську комісію (т. зв. комісію Кінг-Крейна), яка 28 серпня подала свою доповідь. Її висновки суперечили програмі сіоністів, а також і арабським претензіям на Кілікію. Комісія висловилася на користь системи мандатів. Але в жовтні 1919 р. президент Вільсон відхилив пропозицію Ллойд-Джорджа від 13 травня надати США мандат на Вірменію. Так само Англія відмовилася від будь-якого мандату на Сірію й порадила Фейсалові зблизитися з Францією. Христи­янське населення Лівану заявило про свою прихильність до Франції.Конференція в Сан-Ремо 25 квітня 1920 р. надала Франції мандат на Сірію (включно з Ліваном), а Англії — мандати на Палестину та Ірак.

16. Міжнародні відносини 1920-1930-х на Американському континенті. Більшість американських держав були членами Ліги Націй Взагалі латиноамери­канські республіки розраховували на Лігу Націй у своєму протистоянні імперіалізмові США. Але їх швидко спіткало розчарування. Політика Сполучених Штатів щодо інших американських держав спиралася на доктрину Монро й на висновки, які з неї зробив президент Теодор Рузвельт у 1904 рЗгідно з цими висновками, Вашінгтон визнавав можливість утручання в справи американських держав, але визнавав він її тільки за собою, цілковито від­сторонюючи Європу. Американська політика втручання провади­лася переважно на Великих Антільських островах і в Центральній Америці, причому демократ Вільсон практикував її так само, як і його республіканські попередники. Коли в 1921 р. до влади повернулися республіканці на чолі з Гардінгом, вони вирішили пом'якшити цю політику і, не відмовляючись від права на втручання, застосовувати її якомога рідше. Справді, Центральній Америці не загрожувала інтервенція з боку жодної неамериканської держави. Навпаки, саме до США зверталися європейські країни з метою забезпечити захист їхніх громадян і інтересів у цьому регіоні. Коли влітку 1922 р. мало не виник конфлікт між Нікарагуа, Сан-Сальвадором і Гондурасом, то, щоб забезпечити мир у цьому регіоні, Х'юз скликав у Вашінгтоні конференцію. Під головуванням державного секретаря п'ять республік Центральної Америки підписали 13 договорів про збереження миру, забезпечення роззброєння, координацію освіт­ніх, соціальних, фінансових програм тощо. Два документи конференції мали особливе значення, а саме: ухвали про створен­ня Трибуналу Центральної Америки (замість Суду 1907 р.) для розгляду конфліктів між республіками за винятком тих, які стосуються незалежного існування та суверенітету сторін, що підписали угоду. Крім того, конференція виробила договір про мир і дружбу, за яким сторони зобов'язувалися не втручатись у внутрішні справи своїх сусідів навіть у разі громадянської війни. Коли в 1923 р. в Гондурасі спалахнула революція, США розірвали стосунки з повстанцями й висадили там свої війська, але, на відміну від звичаїв минулого, вони не окупували країну цілком, а домовилися з чотирма іншими центральноамериканськими республіками й організували вільні вибори. Щодо американських інтересів у Мексиці, вони зазнавали там шкоди від експропріацій, націоналізації нафтопромислів, громадян­ської війни, фінансової кризи. Деякі кредитори спонукали американський уряд до збройного втручання. Х'юз визнав за краще вдатися до переговорів і в 1923 р. домігся гарантій з проблеми нафти (угоди Букарелі).Отже, американці поступово відмовлялися від висновків Руз­вельта та ідеї збройних інтервенцій.

17. Міжнародні відносини в Європі в період економічної кризи кінця 1920-х – початку 1930-х рр.. Економічна криза закономірно викликала майже всюди різке невдоволення, яке переростало в соціальні й політичні виступи. У Сполучених Штатах криза, безперечно, породила «ізоля­ціоністські» настрої. Американці спробували подолати свої труд­нощі, замкнувшися в собі й залишивши свободу дій іншим великим державам, які бажали змінити силою розподіл територій та багатств. Тим часом з огляду на хворобу й відставку Пуанкаре (липень 1929 р.) у Франції — країні, яка найбільше прагнула збереження Версальської системи, — почався період крайньої урядової нестабільності. Стався справжній розпад III Республіки. система якої. пристосована до періодів процвітання, виявилася неефективною в часи кризи. Тож роль Франції на міжнародній арені стала обмсженішою. Укладені нею союзи послабшали. Сама її імперія захиталася від заворушень, викликаних кризою, зокрема в Індокитаї в 1930 і 1931 pp. Щодо Англії, то вона намагалась подолати кризу, скасовуючи вільний обмін, девальвуючи фунт і посилюючи свої зв'язки зі Співдружністю системою «імперських переваг». Вона в такий спосіб відійшла від справ у Європі й навіть на Далекому Сході. На тлі такої ізоляції або ослаблення великих держав криза підірвала повагу до Веймарської республіки в очах німецької громадськості, збільшила число безробітних у Німеччині, викликала глибоке невдоволення німецької дрібної буржуазії й створила сприятливий грунт для бурхливого розвитку націонал-соціалізму. Нацистська партія здобула великий успіх на виборах 1930 p., ще більший успіх — на виборах 1932 p., завдяки чому ЗО січня 1933 p. Гітлер прийшов до влади. В Італії криза поступово спрямувала Муссоліні на силову політику, від якої він доти ухилявся. В Японії міністр закордонних справ Сідехара — людина твердих миролюбних поглядів — починаючи з 1931 p. був вибитий з колії тиском військових і моряків, яких підтримували все дужчі й дужчі течії громадської думки. Так економічна криза стала головною винуватицею нерівноваги, яка виникла й посилилася між глибоко миролюбними, але ослабленими великими державами й диктаторськими чи військо­вими режимами, які прагнули зруйнувати статус-кво нехай навіть ціною війни. Але, як уже зазначалося, все це проявлялось поступово й стало очевидним лише починаючи з 1933 р. У 1929—1933 pp. цей рух ще тільки намічався.

18. Спроби створення системи колективної безпеки в Європі у 1930-х рр.. Бріан із симпатією стежив за різними рухами, що ставили за мету створення «Сполучених -Штатів Європи», такими, як «Пан-Європа» графа Куденова-Калержі, «федеральний комітет європейської співпраці» на чолі з Емілем Борелем, «Європейський митний союз» на чолі з сенатором Івом Ле Троке. 5 вересня 1929 р. на десятій Асамблеї Ліги Націй Бріан виступив з великою промовою, в якій він досить розпливчасте виклав ідею євро­пейської федерації. Штреземан, який брав участь у сесії (вона відбувалася за кілька днів до його смерті), палко підтримав Бріана. Делегати від 27 європейських держав — членів Ліги Націй доручили французь­кому міністрові підготувати меморандум з цього питання. Такий меморандум, складений Алексісом Леже, був надісланий їм 1 травня 1930 р. Ним передбачалося поширити на всі держави режим безпеки, створений Локарнським пактом. Бріан вписував свою систему в межі Ліги Націй, але передбачав і незалежні органи на кшталт установ Ліги Націй:— європейська конференція представників усіх європейських

держав — членів Ліги Націй,

— виконавчий орган — постійний політичний комітет,

— служба секретаріату.

Отже, всупереч принципам, викладеним у 1929 р., почати пропонувалося саме з установлення політичних зв'язків. Бріан, як і раніше, не мав чіткого плану щодо економічної структури й говорив далі про збереження політичного суверенітету для кожної держави. Уряди 26 європейських країн надіслали свою відповідь на меморандум у період від 25 червня (Іспанія) до 4 серпня 1930 р. (Швейцарія). Тільки Югославія й Болгарія повністю пристали до проекту Бріана. Інші подали більш-менш чіткі критичні заува­ження. Німеччина побоювалася, що Європейський союз закріпить її східні кордони. Італія погоджувалася з принципом європейської співпраці й відкидала принцип європейської єдності. До того ж вона хотіла включення в союз держав, що не були членами Ліги Націй: СРСР. Туреччини. Нарешті, Великобританія, прагнучи розвитку співробітництва з домініонами, опиралася створенню особливих європейських органів. Вона бажала тільки, щоб у рамках Ліги Націй періодично скликалися зустрічі європейських держав — її членів Під час 11-ї сесії Асамблеї, 8 вересня 1930 р., Бріан опублікував«Білу книгу» зі своїм меморандумом, відповідями держав і доповіддю. Після виходу книги в світ почалось обговорення. Майже одразу стала помітна різниця між позицією Бріана, що проводив ідею європейського «федерального зв'язку», без якого його проект не мав сенсу, й позицією британського пред­ставника Гендерсона, який удавався тільки до терміну «співро­бітництво». На пропозицію Франції та Югославії вирішено було створити «Комісію з вивчення Європейського союзу». Комісія на чолі з Бріаном працювала впродовж усього 1931 року. Вона розглядала переважно економічні питання, але не досягла ніякого результату.

19. Країни Східної та Південної Європи в системі міжнародних відносин 1920-1930-х рр..У Східній і середземноморській Європі період 1925—1929 pp. видався менш бурхливим, ніж попередній. З 1924 p. (смерть Леніна) по 1927 p. (виключення Троцького з компартії) СРСР, визнаний уже більшістю європейських держав, переживає тяжку внутрішню кризу, яка заважає йому активно втручатися в європейську політику. Він боїться створення «антирадянського фронту» і вбачає загрозу в Локарнському договорі. Категоричному засудженню піддається Ліга Націй: «Є тільки один засіб, щоб уникнути імперіалістичного ярма, — заявляє в квітні 1926 p. виконком Комінтерну, — це зруйнування Ліги Націй». Проте добровільний відхід від справ Чичеріна (весна 1928 р.) через незгоду з його заступником Литвиновим приведе до певної активізації.

Італія ж, навпаки, веде більш енергійну політику, зокрема, в Придунайському і Балканському регіонах, і ця активність викликає посилення французьких альянсів.

Нарешті, в зоні Середземного моря головними подіями є конфлікти Греції з її сусідами — Туреччиною, Болгарією, Югославією, Албанією та Італією.

20. Міжнародні аспекти японської експансії 1930-х рр.. у Китаї. У 1929 p. Японія тримала майже під цілковитим своїм контро­лем Південну Маньчжурію. японці мали на думці підкорити собі всю Маньчжурію, причому деякі їхні діячі вважали, що це буде перший етап на шляху завоювання Монголії, Північного Китаю, а там уже й усього Китаю. Такою була, зокрема, позиція командування японських військ, розташованих у районі Гуаньдуну. Аж ось, немовби щоб дати їм приводи для втручання, сталося кілька інцидентів: 27 липня 1931 р. біля Мукдена вбито японського капітана Накумару. 18 вересня 1931 р. сталася подія, яка хоч і не була дуже серйозна, все ж дозволила військовим розпочати бойові дії. Китайці трохи пошкодили колію японської Південної Маньчжурської залізниці, підірвавши бомбу поблизу розташування японських солдатів. Армія одразу вступила в Мукден, потім у Чанчунь і Гірін. За кілька тижнів вона взяла під свій контроль усю Маньчжурію Зі свого боку, китайський уряд відмовився вступати в переговори, подав скаргу до Ліги Націй і наказав бойкотувати японські товари. Але, оскільки країна не була підготовлена з воєнного погляду, він не наважився оголосити війну. Вже ЗО вересня 1931 р. Рада Ліги Націй зажадала від Японії відведення своїх військ у міру того, як буде забезпечено захист її громадян24 жовтня Рада Ліги Націй оприлюднила нову резолюцію з вимогою негайного виве­дення японських сил. Захист японців мав бути забезпечений Китаєм під контролем нейтральних держав. 26 жовтня Японія відхилила таке вирішення. Вона вимагала попереднього укладення китайсько-японської угоди, що підтвердила б привілеї Японії в Маньчжурії. 9 грудня на прохання Китаю Рада вирішила відрядити на місце подій комісію на чолі з лордом Літтоном. Японія дала згоду, сподіваючись виграти час. 11 грудня ліберальний японський кабінет повалився й був замінений більш консервативним урядом на чолі з Інукаї, що його підтримував генерал Аракі, один з проводирів націоналістичного руху. Відтоді становище загострилось, а воєнні операції розшири­лися. Почалася справжня війна, в результаті якої японці заволоділи фортами й двадцятикілометровою зоною на захід від Шанхая. Звичайно, Китай подав новий протест у Лігу Націй, але та знову не наважилася оголосити Японію агресором. ЗО січня Рада Ліги призначила нове розслідування. 1 березня вона закликала обидві сторони до перемир'я, яке було укладене 5 травня. Однак шанхайська справа була лише маневром відвернення уваги. Японія послідовно проводила свою політику в Маньчжурії5 лютого 1932 р. японці заволоділи Харбіном, другим за величиною містом Маньчжурії. Вони успішно вели бойові дії проти • китайських провінційних військ генерала Ма Чаншена, і в серпні 1932 р. регулярні китайські сили припинили опір. Водночас японське командування організувало в провінції Ляонін, де проживала половина населення Маньчжурії, рух «за незалежність Маньчжурії». китаєць Чжао Сінпо, опублікував 18 лютого 1932 р. декларацію про незалежність Маньчжурії. 28 лютого японці зібрали в Мукдені 600 чоловік без повноважень, які й затвердили декларацію. 1 березня було скликано «Маньчжурський конвент», який 9 березня призначив правителем краю Пу І — колишнього китайського імператора, якого скинули з престолу в лютому 1912 р. внаслідок республіканської революції, коли він ще був малолітньою дитиною. Ставши імператором Маньчжурії, він прибрав ім'я Кан Те, а нова держава стала зватися Маньчжоу-го. 2 вересня укладено японо-маньчжурську угоду, якою на Японію покладалося забезпечення «зовнішньої і внутрішньої оборони країни», а також надавалося право мати тут свої війська. Владу здійснювали на ділі японці, яких призначали генеральними секретарями міністерства або «радниками». Маньчжоу-го мала, отже, фіктивну незалежність, а насправді була японським протекторатом. Скликана в Женеві б грудня Надзвичайна Асамблея заслухала китайського та японського представників. Китай вимагав, щоб Ліга Націй засудила агресора й проголосила недійсною «маріонеткову державу» Маньчжоу-го. Ліга Націй морально засуджувала Японію, але офіційно не оголошувала її агресором і не ухвалювала ніяких санкцій проти неї. Японія доповнила свій перший успіх захопленням Жехе — гірського району між Маньчжурією та Великою китайською сті­ною Під приводом того, що Жехе належить де-юре Маньчжоу-го, 1 січня 1933 р. Японія захопила місто Шаньхайгуань на східному кінці Великої китайської стіниКитаєві не лишалося нічого іншого, як поступитися. 31 травня 1933 p. Японія й Китай уклали перемир'я в Тангу. За його умовами з китайського боку Великої стіни мала бути створена демілітаризована зона в 13 тисяч квадратних кілометрів. Китайський уряд зобов'язувався поводитись мирно й уживати заходів проти бойкотування японських товарів. Проте в угоду про перемир'я не було включено політичні умови, і Китай у принципі не позбувся жодного зі своїх прав.

21. Міжнародні аспекти італійської агресії в Ефіопії. італійці, розпочали агресію проти Ефіопії — члена Ліги Націй, щоб помститися за поразку під Адуа 1896 року та заснувати велику колоніальну імперію.Італія готувала агресію проти Ефіопії декілька років. Ефіопія (Абіссінія) володіла значними природними багатствами. Вже з 1934 р. італійська вояки організувала ряд провокацій на кордоні Ефіопії з Італійським Сомалі. Ефіопія неодноразово зверталася до Ліги Націй зі скаргами на порушення Італією договору про ненапад.

У травні 1935 р. комісія Ліги Націй доповіла, що винуватців «інциденту» на кордоні вона... не виявила. Ефіопія звернулася до США по допомогу. Але конгрес США ЗІ серпня 1935 р. прийняв об'єднану резолюцію про нейтралітет. Продовжуючи через посередників торгувати з Італією, США одночасно попереджали, що не допомагатимуть жертві агресії. Інші західні держави, боячись за свої колонії в Африці, холодно поставилися до закликів Ефіопії про допомогу. Англія та Франція на переговорах з Італією навіть запропонували їй запровадити спільний мандат над Ефіопією. Це над рівноправним членом Ліги Націй!Негус Ефіопії Хайле Селассіє 1 у вересні 1935 р. інформував Лігу Націй, що ефіопські війська вже кілька місяців як відведеш на ЗО км від кордону. Та все було даремно. Заохочувана політикою великих західних держав, Італія без оголошення війни 3 жовтня 1935 р. вторглася в Ефіопію.Італія з початку війни зосередила на кордонах Ефіопії близько 500 тис. солдатів, майже 400 літаків, 400 танків і 800 гармат. Ефіопія, феодальна країна, не мала єдиної армії, її війська були оснащені в основному холодною зброєю. Явна нерівність сторін. І все ж ефіопський народ чинив героїчний опір агресорові.Результат війни по суті визначався позицією великих держав. Яка ж була їхня позиція?

Англія та Франція, які побоювалися зазіхань Італії на їхні володіння в Східній Африці та Середземномор'ї, не заважали італійській агресії проти Ефіопії. Більше того, в грудні 1935 р. міністр закордонних справ Англії Гор уклав таємну угоду з прем'єром Франції Лавалем про розчленування Ефіопії на зони впливу (половина Ефіопії призначалася Італії). Це викликало величезне обурення громадськості й вимушену відставку урядів обох країн. Англія та Франція в цілому потурали Італії.США позбавили Ефіопію можливості купувати американську зброю, але поставляли її Італії через посередників. Так, якщо середньомісячний експорт зброї й військових матеріалів зі США до Італії в 1934 р. не перевищував 25 тис. дол., то в жовтні 1935 р. (після нападу на Ефіопію) він становив 368 тис. дол., у листопаді — 584 тис. дол. Поставки нафти в італійські володіння в Африці 31934 по 1935 р. збільшилися в 149 разів.

З великих держав тільки Радянський Союз підніс голос на захист ефіопського народу. Він попереджав, що італійська агресія є загрозою загальному миру. СРСР закликав до колективних санкцій проти Італії й заявляв про готовність виконати свої зобов'язання перед Лігою Націй. Рада Ліги Націй нарешті вирішила оголосити обмежені фінансові та економічні санкції проти Італії. Асамблея Ліги Націй підтримала ці напівзаходи (Австрія, Угорщина й Албанія взагалі голосували проти, Швейцарія втрималася), хоч згідно з міжнародним договором належало розірвати з агресором усі зв'язки. Але навіть ці обмежені санкції могли б стати вирішальними, якби вони виконувалися. В тому-то й справа, що більшість членів Ліги Націй їх не виконувала, а США взагалі не були членом Ліги Націй. Суецький канал залишався відкритим для італійських кораблів. Практично тільки Радянський Союз послідовно виконував санкції щодо Італії.

Політика західних держав дала Італії змогу розгромити Ефіопію. 5 травня 1936 р. італійські війська вийшли в Аддис-Абебу. 9 травня Муссоліні проголосив приєднання Ефіопії як колонії до Італії, а італійського короля — «ефіопським імператором». Ефіопський народ не припиняв активну партизанську війну проти Італії, сковуючи у своїй країні майже півмільйонну італійську армію.

22. Міжнародні аспекти громадянської війни в Іспанії. Наприкінці 1935 р. активізував свою діяльність Народний фронт Іспанії, керований комуністами. В лютому 1936 р. партії Народного фронту перемогли на виборах в кортеси (парламент) і створили республіканський уряд єдиного фронту. Представники правих сил і військового командування на чолі з генералом Франко почали готувати військовий переворот. Характерно, що посольства США, Англії та Франції в Мадриді знали про це й за 3-4 дні до заколоту повідомляли свої міністерства про дії заколотників. Використовуючи як привід убивство поліцією депутата-монархіста Сотело, фашисти після спеціального кодового заклику мадридської радіостанції - “Над усією Іспанією безхмарне небо” - розпочали 17 липня 1936 р. заколот в Іспанському Марокко та на Канарських островах, а 18 липня - в самій Іспанії. Заколот спочатку було придушено, але уряди Німеччини та Італії одразу ж втрутилися, надали широку військову допомогу заколотникам і надіслали своїх “добровольців” в Іспанію. Вже наприкінці 1936 р. на боці фашистів у громадянській війні в Іспанії брали участь 55 тис. На березень 1937 р. там було вже близько 100 тис. інтервентів з Німеччини та Італії.

Громадянська війна й воєнна інтервенція фашистських держав в Іспанії викликали широкий резонанс у світі.

Франція, побоюючись потрапити в оточення з двох боків диктаторськими режимами, спочатку навіть допомагала республіканському урядові Іспанії. Та згодом французький уряд став потурати фашистам. За його пропозицією 26 серпня 1936 р. 27 країн вирішили обрати політику “невтручання”. У вересні в Лондоні вони створили “міжнародну комісію невтручання”. Проте фактично більшість західних урядів підтримувала фашистів, побоюючись перемог народних фронтів у своїх країнах.США солідаризувалися з позицією Англії та Франції. Розвиваючи ідеї “Акта про нейтралітет”, уряд США в серпні 1936 р. наклав “моральне ембарго” на експорт зброї до Іспанії. Для Німеччини та Італії інтервенція була засобом створення разом із заколотниками генерала Франко нового вогнища війни. Тож вони не тільки придушували демократію, а й здійснювали репетицію майбутніх воєн.Радянський Союз, який спочатку ввійшов до “міжнародної комісії невтручання”, вже в жовтні 1936 р. висловив протест проти того, що комісія фактично сприяла фашистським заколотникам, і невдовзі покинув цю комісію.

СРСР вимагав від західних держав установити контроль над португальськими портами, протестував проти їхнього фактичного втручання в громадянську війну в Іспанії на користь заколотників. Радянський уряд майже три місяці обережно реагував на численні прохання республіканців про поставки радянської зброї. Йому не хотілося йти на воєнний конфлікт із Німеччиною та Італією, тим більше що на Далекому Сході радянським кордонам загрожувала японська вояччина. Тим часом об'єднані фашистські війська підійшли до Мадрида. Республіканський уряд знову звернувся до Москви з проханням прийняти на зберігання частину свого золотого запасу з тим, щоб за цей рахунок направити в Іспанію радянську зброю. 17 жовтня 1936 р. Радянський Союз дав згоду. Іспанське золото загальною вагою близько 510 т перевезли до Одеси.

Крім цього, Радянський Союз відкрив іспанському урядові кредит у 85 млн крб., населення СРСР зібрало 56 млн крб. у фонд допомоги іспанському народу. До березня 1936 р. Радянський Союз встиг поставити республіканському уряду до 500 тис. т зброї, боєприпасів та інших матеріалів. Декілька радянських пароплавів з борошном і продовольством німецькі та італійські підводні човни потопили в Середземному морі. Тисячі іспанських дітей, вивезені з Іспанії, на багато років знайшли собі притулок у Радянському Союзі.На допомогу Іспанській республіці в складі “Інтернаціональної бригади” прибули 42 тис. добровольців з 54 країн (у тому числі понад 3 тис. радянських громадян, з яких кількасот чоловік там загинули). Але сили були нерівними. Німеччина та Італія в цілому відрядили до Іспанії за три роки війни близько 300 тис. своїх солдатів та офіцерів.

Спільна інтервенція Німеччини та Італії в Іспанії ще більше зблизила обидві фашистські держави й сприяла оформленню їх воєнно-політичного блоку. 25 жовтня 1936 р. в Берліні була підписана угода про німецько-італійський союз. Німеччина та Італія домовилися про розмежування сфер своєї експансії на Балканах і в Дунайському басейні, а також про тактику у війні проти Іспанської республіки. Німеччина офіційно визнала загарбання Італією Ефіопії. Так була створена вісь “Берлін — Рим”.

А рівно через місяць — 25 листопада 1936 р. — в Берліні був підписаний договір між Німеччиною і Японією, відомий як “Антикомінтернівський пакт”. Цим пактом обидві сторони зобов'язувалися вести спільну боротьбу проти Комуністичного Інтернаціоналу, рекомендували те ж саме будь-якій третій державі, котрій “загрожує підривна робота Комінтерну”. Термін дії пакту визначався в 5 років. У додатковому протоколі сторони зобов'язувалися вживати необхідних заходів щодо “агентів Комінтерну”. А в секретному додатку зазначалося, що у випадку війни з СРСР сторони не будуть полегшувати його становище. Протягом строку дії договору вони зобов'язувалися “без взаємної згоди не укладати з СРСР ніяких політичних договорів, які б суперечили духові даної угоди”. Вже наступного дня (26 листопада) японська вояччина влаштувала провокацію проти СРСР. У районі озера Ханко батальйон японських солдатів зі зброєю вдерся на радянську територію. Радянські прикордонники розгромили провокаторів. “Антикомінтернівський пакт” викликав бурхливу реакцію протесту в СРСР. 6 листопада 1937 р. до “Антикомінтернівського пакту” приєдналася Італія. Через місяць вона теж вийшла з Ліги Націй. Таким чином, фашистські держави — Німеччина та Італія разом із мілітаристською Японією досягли політичної єдності, яка пізніше була закріплена укладенням тристороннього воєнного союзу, котрий відіграв вирішальну роль у розв'язанні другої світової війни.Тим часом іспанські заколотники зазнали поразки під Мадридом. Але Італія та Німеччина посилили свою допомогу Франко. Німецька авіація бомбардувала іспанські міста.Західні держави продовжували негласно підтримувати режим Франко. В 1937 р. лише одна Англія надала таємну позику Франко на суму в 1 млн ф. ст. Франція передала йому золотий фонд Іспанії. 27 лютого 1939 р. уряди Франції та Англії офіційно визнали фашистський режим в Іспанії. Французьким послом при Франко був призначений маршал А. Петен — майбутній глава капітулянтської Франції.

В березні 1939 р. “п'ята колона” в Мадриді за підтримки англійської й французької агентури здійснила переворот. Мадрид був захоплений фашистами, республіка роздавлена. 2 квітня 1939 р. вже й США офіційно визнали франкістський уряд.Отже, спільними зусиллями гітлерівської Німеччини, фашистської Італії, Англії, Франції та США Іспанська республіка була потоплена в крові. Це стало ще одним кроком до розв'язання Німеччиною другої світової війни через якихось 5 місяців.

Міжнародні аспекти аншлюсу Австрії

Після приходу до влади А. Гітлера Німеччина приєдналася до групи агресивних держав. У липні 1933 р. за пропозицією Б. Муссоліні було підписано «Пакт згоди і співробітництва» між Англією, Францією, Італією та Німеччиною. За цим пактом передбачалося широке співробітництво держав з питання перегляду Версальської системи і юридично закріплювалася рівність Німеччини в озброєнні. Однак ратифікацію цього договору було зірвано. Для А. Гітлера перегляд умов Версальського договору був лише першим кроком на шляху до світового панування. Другим кроком мало стати об’єднання всіх німців в одній державі, що передбачало приєднання Австрії, населених німцями районів Франції, Бельгії, Чехословаччини, Польщі, Литви.

Приєднання Австрії було одним із важливих завдань політики Німеччини. Першим кроком до приєднання було підписання 11 липня 1936 р. австро-німецької угоди. Згідно з якою Німеччина визнавала повний суверенітет Австрії. Обидві країни зобов’язувалися не втручатися у внутрішні справи одна одної. Австрія ставала т. зв. німецькою державою. Також в австрійський уряд ввійшли прихильники нацизму Глайзе Гостенау та Гвідо Шмідт, які активно вели пропаганду проти політики К. Шушнінга. Австрійський канцлер розуміючи всю гостроту ситуації 22 квітня 1937 р. зустрівся у Венеції з Б. Муссоліні та міністром закордонних справ Італії графом Чіано і просив допомоги. Дуче нагадав Шушнінгу, що і досі підтримує незалежність Австрії, але відкидає ідею реставрації Габсбургів, таким чином не пообіцяв нічого конкретного.

25 листопада 1936 р.було укладено антикомінтернівський пакт у Берліні між Японією та Німеччиною – проти комуністичного інтернаціоналу. 6 листопада 1937 р. Італія приєдналася до пакту. З нагоди підписання Антикомінтернівського пакту, фон Ріббентроп мав розмову з Б. Муссоліні з приводу австрій­ського питання, і їхня розмова показала глибокі зміни в позиції Італії. Слова дуче: «Австрія — це німецька держава № 2. Вона ніколи не зможе нічого зробити без Німеччини, а тим більше проти Німеччини. Тому він заявив, що вже втомився охороняти австрійську незалежність, надто коли австрійці більше самі не хочуть її». Це була т. зв. згода на аншлюс Австрії, адже Італія мала власні проблеми, вела війну з Іспанією. 4 лютого 1938 р. відбулися зміни у вермахті. Міністром закордонних справ став Й. Ріббентроп, а начальником штабу генерал Кейтель. 12 лютого 1938 р. у Берхтесгадені відбулася зустріч Шушнінга і Гітлера, на якій останній висунув ультиматум Автрії, щоб міністром внутрішнім справ став нацист А. Зайс-Інкварт. Шушнігові довелося прийняти цей ультиматум, і феде­ральний президент Міклас теж урешті скорився. Період з 12.02 по 12. 03. 1938 р. називають «4-ри тижневою агонією Австрії». Адже небезпека близького аншлюсу була очевидна. Ситуацію, яка склалася Шушніг хотів вирішити провівши плебісцит, 9 березня він оголосив, що 13 березня відбудеться плебісцит. Гітлер боячись результатів плебісциту, вирішив здобути Австрію силою. 11 березня Гітлер надіслав директиву про військове вторгнення у Австрію, відповідно Шушнінг відкликав плебісцит. Також фюрер зажадав відставки Шушнінга і призначення Зайс-Інкварта канцлером. 12 березнядо Австрії ввійшли німецькі війська. Вже 13 березня новий уряд Австрії прийняв аншлюс; Австрія стала провінцією 3 рейху. 10 квітня було проведено плебісцит, де 97 %населення виступили за аншлюс. 2 квітня західні держави визнали аншлюс. Гітлер офіційно повідомив лише Муссоліні. СРСР виступив проти аншлюсу. Визначив дії Німеччини як агресію та загрозу безпеці в усьому світі.