Міжнародні відносини на Далекому Сході та в Пд.-Сх. Азії в 1945-1954 рр. Утворення нових держав

Після капітуляції Японії, проголошеної 14 серпня 1945 р., в становищі азійських країн сталися глибокі зміни. З одного боку — Японія, поставлена під пильний контроль Сполучених Штатів. З іншого — Китай, де поновилася громадянська війна між на­ціоналістами на чолі з Чан Кайші та комуністами, очолюваними Мао Цзедуном.

Відбувається пробудження Південно-Східної Азії. В 1945 році в цьому регіоні єдиною незалежною державою був Таїланд. За кілька років усі колонії, які належали європейським державам, за винятком португальських Гоа та Тімору, набули незалежності. Британська Індія була поділена на два домініони — Індію та Пакистан, які практично були незалежними державами. Цейлон також став домініоном, аБірма здобула повну неза­лежність і відмовилась увійти до складу Британської співдруж­ності. Французький Індокитай деякий час був поділений на три «асоційовані держави», що належали до Французького союзу. Республіка Індонезія розірвала всі зв'язки з Нідерландами. Філіппінистали незалежними від колишньої метрополії — США. В 1957 р. дістала незалежність Малайзія. Загалом у цьому регіоні утворилося 10 нових держав.

Індія та Пакистан. В 1942 році британський уряд відмовився надати Індії незалежність, але пообіцяв зробити це після закінчення війни. Отож відразу після поразки Японії розпочалися переговори. Вони проходили дуже важко в зв'язку з тим, що в Індії домінували група індусів та мусульманська група. Кожна група мала своїх політичних представників: індуси - партія «Індійський національний конгрес», мусульмани – Мусульманська ліга. 19 квітня 1947 p. партія «Індійський національний конгрес», погодилась поділити Індію на дві частини: власне Індію і Пакистан. Індія й Пакистан погодилися на статус домініонів. Виведення британських військ було призначене на 15 серпня 1947 р. Між ними виникли серйозні конфлікти, головною причиною яких були Гайдарабад і Кашмір (займає північно-західну частину Індії і північну частину Пакистану). У грудні 1947 p. уряд Індії звернувся до Ради Безпеки. ООН призначила комісію, якій в Нью-Делі, після довгих переговорів, пощастило домогтись перемир'я, яке набуло чинності 1 січ­ня 1949 р.. Воєнні дії припинено вздовж демаркаційної лінії, на яку погодились обидві сторони.

Бірма. Після того, як Бірма була визволена від японців, сили національ­ного визволення заявили, що вони бажають, аби Бірмі найближ­чим часом була надана незалежність. 17 травня 1945 р. британський уряд опублікував «Білу книгу», в якій заявив, що його мета полягає в наданні Бірмі самовряду­вання та статусу домініону. Тривалий час велися переговори. 16 червня 1947 р. Установчі збори проголосили суве­ренітет Незалежної Республіки Бірми. Вони заявили також про відмову Бірми увійти до складу Британської співдружності. На зміну Аунг Санові прем’єром став Такін Ну. 25 вересня прийнято бірманську конституцію. Англо-бірманський договір, підписаний 17 жовтня, визнавав цілковиту незалежність Бірми, членство якої в Співдружності мало припинитись. Між обома країнами 6 січня 1948 року підписано військову угоду.

Філіппіни. Прийшли до незалежності майже таким самим шляхом, як і Бірма. 4 липня 1946 р. Філіппіни стали незалежною державою згідно з «Актом Тайдінгса Мак-Даффі» 1935 року. 5 жовтня цього ж року Конгрес Спо­лучених Штатів проголосував за прийняття закону, який передба­чав надання Філіппінам допомоги в розмірі 450 млн. доларів для сприяння відбудові країни. Був підписаний також договір про взаємну оборону (21 березня 1947 р.). Але за часів президентства Мануеля Рохаса (4 липня 1946 р. — 14 квітня 1948 р.), який колись співпрацював з японцями, та в період правління його наступника Ельпідіо Кіріно (вдруге обраного в 1949 році) колишні групи антияпонського Опору, прокомуністичні гукбалатти, розв'язали в центрі Лусона громадянську війну, яка в 1951—1952 pp. досягла апогею.

Індонезія. 2 січня 1949 р. Неру оголосив про скликання в Нью-Делі паназійського з'їзду. На цьому з'їзді, в якому взяли участь Туреччина, арабські країни, Іран, Афганістан, Пакистан, Цейлон та Австралія, була поставлена вимога про повернення Індонезійській Республіці всіх її територій та про виведення іноземних військ. 7 січня ця проблема розглядалась у Раді Безпеки ООН. Було вирішено винести питання незалежності на конференцію, яка проходила в Гаазі 23 серпня по 2 листопада 1949 р. На якій було вирішено: Передати верховну владу республіці «Сполучених Штатів Індонезії», до складу яких входять Республіка Індонезія і 14 автономних держав; Створити «Нідерландсько-індонезійський Союз» під верхов­ною владою Нідерландського суверена; Вивести нідерландські війська. 27 грудня 1949 р. Індонезія стала незалежною державою. В серпні 1950 р. вона відмовилася від федерального устрою, плани якого виношували Нідерланди, і назвала свою країну Індонезійською Республікою. «Нідерландсько-індонезійський Союз» пішов у небуття.

Індокитай. На початку 1945 р. ситуація в Індокитаї була подібною до становища в Індонезії. Після поразки Японії у війні Індокитай окупували китайські війська на північ від шістнадцятої паралелі та бри­танські — на південь. 28 лютого 1946 p. Франція підписала з Китаєм угоду, за якою Юньнанська залізниця переходила до французів, а націоналістичний уряд Китаю одержував пільги для своїх громадян, що мешкали в Індокитаї. Крім того, китайці обіцяли вивести свої війська з Тонкіну та Лаосу. До французьких володінь, крім В'єтнаму, розділеного на два протекторати (Тонкій та Аннам) і колонію (Кохінхіну), відійшли також дві округи, населення яких складалося з лаосців та кам­боджійців. Камбоджі (7 січня 1946 p.) та Лаосу (27 серпня) надавався статус автономій у межах Французького союзу та Індокитайської федерації. 8 березня 1946 p. – за цією угодою Франція визнавала В'єтнамську Республіку як незалежну державу, що мала свій уряд, свій парламент, свою армію та свою фінансову систему і входила як складова частина до Індокитайської федерації та до Французького союзу. 6 червня 1947 р. був підписаний протокол, який обумовлював незалежність В'єтнаму та його право самостійно визначити статус своїх територій. 19 липня подібні угоди були укладені з Лаосом і 9 листопада —з Камбоджею. Французькі Національні збори ратифікували їх 29 січня 1950 року. Це дало можливість французькому урядові в 1950 та 1951 pp. передати місцевим урядам ті повноваження, які ще лишалися за французькими властями. В січні 1950 p. CPCP та КНР визнали де-юре уряд Хо Ші Міна, а Великобританія та Сполучені Штати оголосили 7 лютого 1950 р., що вони визнають уряд Бао Дая та уряди Лаосу і Камбоджі. Так само вчинили й інші держави, зокрема Австралія та Нова Зеландія.

Корея. Була поділена по «38 паралелі». У пн.. частині півострова утримувався прокомуністичний режим (керівник Кім Ір Сен) столиця Пхеньян, а на пд.. Кореї уряд очолив Лі Син Ман, столиця Сеул. Кім Ір Сен хотів шляхом зброї обєднати півострів. 25 червня 1950 р. армія Пн. Кореї, вторглася у Пд. Корею, відповідно остання, щоб захистити свої права, звернулася до ООН за допомогою. Рада Безпеки ООН розглянула ситуацію, яка склалася і прийняла рішення допомогти Пд. Кореї. Було вислано військовий контингент, який складався із військових із 17 країн під командуванням Дугласа Макартура, який розробив план захоплення. Протягом 1950-1951 рр. відбувалися бойові дії, які періодично приносили перемоги і поразки обидвом сторонам. В квітні 1951 р. було проведено операцію «Райпе», коли американські війська вишли до «38 паралелі». Розпочалися переговори про укладення миру, але проблемою була передача полонених. Проте 27 липня 1953 р.було укладено домовленість, що межею залишається «38 паралель» і 4 км від неї у обидві сторони. Питання про обєднання Кореї обговорювалося у Швейцарії протягом 26 квітня – 4 червня 1954 р., але досягти домовленостей не вдалося. Відповідно Корея залишилася і до сьогодні поділеною.