Міжнародні аспекти окупації Німеччини

Ще під час війни три головні держави, які воювали проти Німеччини, почали клопотатися проблемами її майбутньої долі. Основних проблем було 3: проблема окупації, проблема репарацій, проблема розділу Німеччини.

На конференції у Москві 19-30 жовтня 1943 р. Гопкінс, Іден і Молотов вирішили створити Європейську консультативну комісію, штаб-квартира якої мала бути в Лондоні; на комісію покладалося завдання запропонувати для урядів трьох держав умови капітуляції Німеччини та прин­ципи політики держав-союзниць щодо Німеччини. ЄКК провела перше офіційне засідання 14 січня 1944 p. Об'єднане Королівство репрезентував сер Вільям Стренг, Радянський Союз — Федір Гусєв, Сполучені Штати — Джон Вайнант. Англія запропонувала 15 січня 1944 p. угоду про зони окупації. За цією угодою Радянський Союз мав одержати Мекленбург, Померанію, Бранденбург, Саксонію-Ан-гальт, Тюрінгію. Британці мали зайняти північно-західну частину Німеччини, що включала в себе розви­нену промислову зону Руру. Американцям відводилася південна частина, зокрема всі території, котрі межували з Францією. Радянський Союз дуже швидко погодився на цей проект (18 лю­того 1944 p.). Аж у лютому 1945 р., під час англо-американської конференції на Мальті, президент Рузвельт погодився взяти пів­денну зону, проте з двома змінами: 1) Саар і Пфальц на лівому березі Рейну, на кордоні з Францією, переходили до англійської зони, а Гессен-Кассель та Гессен-Нассау увійшли до американської зони як її складова частина. 2) Американські війська діставали доступ до тих портів північного заходу Німеччини, які були в британській зоні.

Крім того, у жовтні 1944 р. під час візиту Черчілля та Ідена до Москви було вирішено, що Франція буде запрошена до ЄКК. Ця ухвала була опублікована 11 листопада, і з 27 листопада Франція почала брати участь у роботі комісії. Радянський Союз категорично відмовився поступитись на ко­ристь французів будь-якою частиною своєї зони в Берліні. Фран­цузам була виділена зона тільки за рахунок англійського та американського секторів. Франція із британської зони окупації отримала: Саар, Пфальц і частину Пд. Рейнланду. А з американської: частину Баден-Вюртембергу.

Відтак, окупація Німеччини була повністю підготовлена ще до зустрічі «великої трійки» у липні — серпні 1945 року. У Потсдамі СРСР запропонував відокремити від Німеччини важливі території, а саме Східну Пруссію, яка мала бути розді­лена між СРСР і Польщею. До Польщі мали відійти всі території, розташовані на схід від лінії Одер—Нейсе. Загалом від території Німеччини, яку вона займала в 1936 p., було відтято 24%.

Багато інших країн заявили про свої територіальні претензії. Даніявимагала гарантій для меншин Шлезвігу. Голландія претендувала на острів Боркум, який дозволив би їй контролювати річку Емс, на нове родовище нафти біля Бентгайма і на нове родовище вугілля біля Аахена. Польща хотіла одержати Франкфурт-на-Одері, Герліц і весь острів Узедом. Чехословаччина, яка виселила німецьку людність із Судетів, пре­тендувала на кілька міст, що лежали в межах нової польської території. Після польсько-чеського договору від 10 травня 1947 року вона відмовилася від своїх претензій. 10 вересня 1945 р. генерал де Голль уточнив французьку програму. Він вимагав, щоб лівий берег Рейну, був остаточно відібраний в Німеччини і переданий під контроль Франції, Англії, Бельгії та Голландії. Франція поставила вимогу про економічне відок­ремлення Саару. 19 липня 1946 року 79 с\г комун поблизу Тріра та люксембурзького кордону були об'єднані з Сааром. Проте утримати всі ці анексовані землі Франції не пощастило, частина їх з часом перейшла у руки англійців та американців.

Берлінові був наданий особливий статус. Саме місто і його околиці лежали серед радянської зони окупації, але не вважались її складовою частиною. Місто було розділене на чотири зони й окуповане військовими частинами чотирьох держав.

36. Мирні договори із європейськими країнами союзницями Німеччини в Другій світовій війні (у 37-му питанні можна те саме писати)

Для підготовки мирних угод з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною, та Фінляндією (хоча вона не була союзницею Німеччини) на Постдамській конференції 17 липня – 2 серпня 1945 р. було заплановано створити Раду міністрів закордонних справ. Для погодження питань, пов’язаних з мирними договорами, з 29 липня – 15 жовтня 1946 р. в Парижівідбулася мирна конференціяза участю 21 держави, які внесли свій внесок у перемогу над Німеччиною. П'ять переможених держав також надіслали своїх делегатів на цю конференцію. Їх було запрошено, аби заслухати їхні вимоги. У процесі роботи нерідко виникали конфлікти між прихильниками СРСР та західними державами. Загострилися територіальні питання між Болгарією та Грецією, а також між Югославією та Італією. Результати та умови мирних договорів, ухвалені «Радою чотирьох» на засіданні в Нью-Йорку 4 листопада 1946 р. Урочисте підписання п'яти договорів відбулося в Парижі 10 лютого 1947 р.

Італія. Було досягнуто компромісу, взявши за основу «французьку лінію», запро­поновану Жоржем Бідо: за Італією лишалася долина Каналу, Горіція та Монфальконе. Трієст і прилегла до нього отримували міжнародний статус. У договорі містилися також і тези про репарації. Сполучені Штати більше не вимагали від Італії погашення її воєнних боргів. Великобританія повелася так само, як США, і відмовилася від частини кораблів, які мали бути передані їй за умовами мирних договорів. Що ж до Радянського Союзу, то він забрав усі належні йому італійські кораблі і наклав вето на прийняття Італії до ООН. Крім того, була значно обмежена чисельність італійських сухопутних, повітряних і морських сил. Італія втратила Албанію, яка знову стала незалеж­ною державою, а також Ефіопію. Віддала Греції острів Родос та острови Додеканес.

Румунія. Радянський Союз лишив собі Бессарабію та Північну Буковину. Крім того, за радянсько-чехословацьким договором від 29 червня 1945 р. до СРСР відходила Підкарпатська Русь (Закарпаття). Ухвала Другого Віденського арбітражу від 30 серпня 1940 р. анулювалася. Румунія знов повертала собі Трансіль­ванію, і її кордон з Угорщиною відновлювався в тому вигляді, який існував на 1 січня 1938 р. За окремим румуно-болгарським договором до Болгарії відходила Пд. Добруджа. Отож, Румунія мала вихід до моря лише у вузькій смузі, а СРСР утримував частину територій у гирлі Дунаю. Румунія мала сплатити СРСР репарації на суму 300 млн. доларів.

Болгарія. Її кордони лишалися такими, якими вони були на 1 січня 1941 р., тобто Болгарія зберігала південну частину Добруджі. Її претензії на узбережжя Егейського моря і Західну Фракію не були задоволені. Болгарія мала заплатити репарації Греції в розмірі 45 млн. і Югославії — 25 млн. доларів.

Угорщина. Кордони з Австрією та Югославією відновлювалися в тому вигляді, в якому вони існували на 1 січня 1938 р. Кордон між СРСР та Угорщиною проходив межею колишньої Підкарпатської Русі, анексованої Ра­дянським Союзом. Щодо її кордону з Чехословаччиною, то ухвали 1-го Віденського арбітражу від 2 листопада 1938 р. були анульовані, як наслідок, уся південна частина Словаччини пере­ходила до Чехословаччини. Угорщина поступалася Чехословаччині селищами Горвальг'ярфан, Оросвар та Дунашун поблизу австрійського кордону. Репарації становили 300 млн. доларів, які треба було внести протягом п'яти років починаючи з 20 січня 1945 р., з яких 200 млн. — СРСР і 100 млн. — Чехословаччині та Югославії.

Фінляндія. На південному сході росіяни займали частину Карелії, а також території на північний захід від Ладозького озера включно з Виборгом. Вони відмовились від півострова Ханко, переданого в оренду Росії 1940 року, але домоглися надання їм в оренду на 50 років з оплатою в 5 млн. фінських марок щорічно островів Порккала-Удд та вузької смуги у фінській затоці на відстані 13 км від столиці Гельсінкі. СРСР анек­сував на півночі район Петсамо і відтак позбавив Фінляндію виходу до Північного Льодовитого океану. Аландські острови лишалися демілітаризованими. Накладено великі репарації – 300 млн. доларів СРСР у вигляді поставок товарів.

Передбачалося виведення окупаційних військ з території цих держав, окрім Угорщини та Румунії, де радянські війська залишилися. Мирні договори із союзниками Німеччини після ІІ світової війни суттєво відрізнялися тим, що не були принизливими для переможених держав, як це сталося після І світової війни.

38. Міжнародні кризи 1947-1948 рр. та початок «Холодної війни»

11 листопада 1945 р. Друга світова війна закінчилася, в якій і СРСР і США і Великобританія, Франція воювали на одному боці. Але якщо об’єднуючим фактором була боротьба з більш серйозним ворогом, то на момент закінчення другої світової війни СРСР як і західні країни змінюють свою зовнішньополітичну орієнтацію. В тодішньому світі СРСР була ослаблена країна, а з іншого боку сильний в економічному і військовому плані противник США. Тому протистояння йшло саме по цій вісі – СРСР – США, яке найактивніше починається у 1947 р.

Одним з ініціаторів повороту у зовнішньополітичному курсі США був дипломат Дж. Кеннан. Протягом 1945-1946 pp. він звернувся до держдепартаменту США з трьома записками. Найбільш відома з них - так звана «довга телеграма» з Москви від 22 лютого 1946 p. Головні ідеї Дж.Ф.Кеннана полягали у наступному: СРСР буде намагатися поширити кордони соціалістичного табору, по-перше, в країнах Центральної та Східної Європи, по-друге, через вплив на комуністичні партії Західної Європи, по-третє, буде підтримувати національно-визвольний рух з метою послаблення там позицій західних держав; необхідне гуртування країн Заходу для протидії радянській загрозі. 5 березня 1946 p. колишній прем'єр-міністр Великобританії У.Черчілль у присутності президента США Г.Трумена виступив з промовою у м. Фултон. Він стверджував, що почалася епоха протистояння двох систем: демократичної й тоталітарної. Замість фашизму виник новий ворог - комуністичний тоталітаризм, який несе загрозу світу. СРСР перегородив Європу «залізною завісою», створивши собі сфери впливу у Центральній та Східній Європі. Він використовує для розширення сфери своєї експансії комуністичні партії. Радянському Союзу повинна проти стояти асоціація англомовних народів, США мають взяти на себе основний тягар боротьби з комунізмом, а Великобританія стане ланкою, що пов'яже Північну Америку, західноєвропейські держави, британські колонії та домініони. Й.В.Сталін оцінив промову У.Черчілля як заклик до війни проти СРСР. Проте й радянські лідери зробили чи мало для розпалювання вогнища «холодної війни». 9 лютого 1945 p. Й.В.Сталін виступив з промовою перед виборцями. Він, зокрема, стверджував, що внутрішні конфлікти капіталізму неминуче призведуть до нових війн. А ці війни, у свою чергу, послаблюють капіталістичну систему, прискорюють її неминучий крах внаслідок соціалістичних революцій. У квітні 1945 p. різкий конфронтаційний виступ міністра закордонних справ СРСР В.М.Молотова під час установчої конференції ООН у Сан-Франциско отримав назву «першого пострілу у «холодній війні».

Розпочинається боротьба за сфери впливу. Першими країнами, які розглядались були Туреччина і Греція. Перша спроба СРСР встановити контроль над Туреччиною, переглянути статус проток Босфор і Дарданелл. Але досить відмовившись від прямого впливу над Туреччиною, СРСР перекинув свої зусилля на Грецію. Розуміючи, що безпосередньо вводити свої війська в Грецію нереально, СРСР намагався використати традиційний шлях підтримання комуністичної партії. Робив це СРСР через сусідів Югославію, Болгарію, Албанію. Але в лютому 1947 р. Великобританія передає право допомагати Туреччині і Греції США. В 1947 році Конгрес виділяє 400 млн. доларів на боротьбу з поширенням впливу СРСР згідно доктрини Трумена. Наступник кроком США у затвердженні свого впливу в Європі був так званий план Маршала – це план допомоги США Західній Європі. 5 червня 1947 року Держсекретар Маршал проголосив цей план. США для того, щоб захистити Європу від післявоєнного хаосу інвестує в економіку всіх країн Європи гроші для того щоб налагодити економіку. з одного боку США пропонують ідею підтримання і відновлення економіки, з іншого зрозуміло, що вони намагаються прив’язати економіку Західної Європи до своїх цілей. До участі в плані були запрошені СРСР та держави Східної Європи. Країни, які приймали допомогу, мали надати відомості про стан своєї економіки, про втрати під час війни, про валютні резерви та плани використання допомоги. На основі цих даних конгрес США приймав рішення про розмір допомоги. Її розподілом займався виконавчий комітет Організації європейського економічного співробітництва.

12-15 липня 1947 р. на Паризькій конференції 16 державами було прийнято пропозицію США та утворено Організації європейського економічного співробітництва. Для СРСР неучасть у плані Маршала була помилкою з точки зору економічної, але політична точка зору взяла верх. План Маршала, створивши дуже гарні умови для відновлення економіки в Західній Європі, одночасно створив економічно базу для майбутньої військової інтеграції. На перших етапах мова йшла про загрозу з боку Німеччини а не СРСР. 4 березня 1947 року в Дюнкеркупідписується угода між Великобританією і Францією, фактично направлена на запобігання агресії з боку Німеччини. 17 березня 48 рокупідписується т. зв. Брюссельський пакт військово-політичний західний союз. До нього ввійшли Англія і Франція і країни Бенілюксу (Бельгія, Голландія, Люксембург). Військова взаємодопомога передбачалась, якщо виникають будь-які загрози інтересам країн. Постійно діючими органами була консультативна рада, військовий комітет, військовий штаб. На чолі штабу стояв англійський фельдмаршал Монгомерік. Тут захвилювались США, розуміючи що створення західноєвропейської інтеграції може вийти з під їх контролю. В березні 1948 року було опубліковано проект атлантичного пакту. Для того, щоб прийняти участь у майбутній військово-політичній інтеграції США пішли на резолюцію Ванденберга. Ця резолюція звільняла США від обов’язку не вступати у воєнні та політичні інтеграції за межами континенту. Таким чином, ставлення до плану Маршала визначило союзників і противників СРСР та США.