Міжнародні аспекти розпаду СРСР та створення нових незалежних держав

Зникнення Радянського Союзу з політичної карти світу — одна з найважливіших подій другої половини XX ст. Розпад СРСР був зумовлений як об'єктивними, так і суб'єктивними причинами. До внутрішніх причинслід віднести насамперед однопартійність, яка самим своїм змістом заперечувала можливість існування альтернативних інституцій, поглядів, думок.

Серед економічних чинників віддавалася перевага політичним, командним, а не ринковим методам управління народним господарством. У соціальній сфері посилювався процес відчуження народу від влади та власності. Зовнішні чинники:

На міжнародній арені посилився накал «холодної війни». Захід намагався послабити СРСР, насамперед економічно.

Війна в Афганістані. Втрутившись до справ суверенної держави, розв'язавши на її території справжню бійню, СРСР був підданий широкому міжнародному осудові. Не користувалася ця агресія популярністю й усередині країни.

Корінним чином підривала радянську економіку гонка озброєнь. Намагаючись весь час триматися на висоті становища у цій сфері, СРСР виснажував свою й без того слабку, нестабільну, застійну господарську систему.

Всередині країни діяльно заявляли про себе нові лідери та еліти неросійських республік. Проте політична ситуація в кожній з них складалася по-різному. Найрішучіше були налаштовані народи Балти. Порівняно недавно, не з власної волі опинившись у складі СРСР, вони постійно нагадували про своє непереборне бажання вийти з нього. А Литва загалом стала лідером визвольного руху в Радянському Союзі.

Зростаюча слабкість центру викликала етнічні конфлікти на території СРСР(Першим виник вірмено-азербайджанський конфлікт, що спалахнув через спірність проблеми Нагірного Карабаху.)

Центральна влада втрачала позицію за позицією. Навесні 1990 р. вибори у республіках Балтії принесли перемогу політичним рухам, які виступали за повний суверенітет поза межами СРСР. Зміцнили свої позиції національно-демократичні сили в парламентах України, Молдови, Білорусі, інших республік. Знаменним стало явище, котре отримало назву «парад суверенітетів». Піонером у ньому стала Литва, Верховна Рада якої 11 березня 1990 р. проголосила відновлення повного державного суверенітету. А потім упродовж 1990 р. майже всі республіки, серед яких однією з перших була РРФСР (12 червня), ухвалили декларації про державний суверенітет.

Такий основоположний документ 16 липня 1990 р. прийняла й Верховна Рада Української РСР.

23 квітня 1991 р. М. Горбачов зумів підписати у підмосковній резиденції Ново-Огарьово угоду з керівництвом дев'яти союзних республік — Азербайджану, Білорусі,Казахстану,Киргизстану, Росії, Таджикистану, Туркменистану, Узбекистану, України. У цій угоді, відомій як «Заява 9 + 1», декларувалися принципи нового союзного договору.Горбачов прагнув створення Союзу Суверенних Держав (ССД) як федерації

Провал спроби державного перевороту різко прискорив розпад СРСР. М. Горбачов швидко втрачав свій вплив та владу. Скасовується більшість центральних державних органів. Відразу ж після провалу путчу вісім республік заявили про свою незалежність. Зокрема, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України, за яким колишня союзна республіка стала суверенною державою.

8 грудня 1991 р. в Біловезькій Пущі в Білорусі лідери Російської Федерації, України та Білорусі Б. Єльцин, Л. Кравчук та С. Шушкевич прийняли рішення про припинення існування СРСР і створення Співдружності Незалежних Держав.

60. Міжнародні аспекти розпаду Югославії та створення нових незалежних держав на Балканах.

Наприкінці 80-х - початку 90-х років у Югославії сплелися воєдино застарілий міжетнічний конфлікт, тобто взаємні образи, нанесені народами цих держав один одному за довгий час їхнього проживання на одній території або ж поруч один з одним і соціально-політичні протиріччя. Абсолютизація прав етнічних общин на створення державних утворень у сполученні з важкою психологічною й політичною спадщиною тоталітаризму й ідеологічним комунізму, що вкоренилися у свідомості багатьох політиків і простих людей різних національностей роблять виниклі конфлікти надзвичайно важко розв'язними. Подібні процеси відбуваються й на пострадянському просторі.

До пори до часу владі СФРЮ вдавалося не допускати крайніх проявів націоналізму і сепаратизму. Однак у 1991-1992 рр.. етнічна нетерпимість, що посилювалася тим, що багато кордону між союзними республіками були спочатку проведені без належного врахування національно-етнічного складу населення, набула дуже великого розмаху, і багато політичних партій стали виступати під відверто націоналістичними гаслами.

На цій хвилі відбулись зрушення у свідомості населення і стала домінувати думка, що з кризи можна вийти шляхом утворення окремих національних держав.

27 квітня 1992 р. Сербія і Чорногорія проголосили утворення нової держави – Союзної Республіки Югославії. Всі інші колишні союзні республіки стали незалежними.

У результаті саме в ці роки відбувся розпад СФРЮ: у 1991 р. з неї виділилися Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Македонія, а в 1992 р. сформувалася нова югославська федерація - Союзна Республіка Югославія (СРЮ), до якої увійшли Сербія і Чорногорія . Цей швидкоплинний розпад СФРЮ протікав у різних формах - як щодо мирних (Словенія, Македонія), так і вкрай запеклих (Хорватія, Боснія і Герцеговина).

У березні 1992 р. розгорівся етнічний конфлікт у Боснії і Герцеговині (БіГ). У цій новоутвореній державі проживали три етнічно-релігійні групи: серби (православні), які складали 32,3% населення; хорвати (католики) – 17% та серби і хорвати, які сповідували іслам (43,7%) і отримали назву «босняки». Сербська частина населення на чолі з Радованом Караджичем прагнула приєднання БіГ до СРЮ (Тут вони ще 15 січня 1992 р. проголосили Сербську Республіку БіГ), мусульманська на чолі з Алієм Ізитбеговичем – незалежності і єдність БіГ (1 березня 1992 р.; 10 березня БіГ була визнана США і країнами ЄС); хорватська – приєднання районів компактного проживання хорватів до Хорватії. Спроба розділити республіку вилилась у тривалу війну, яка відзначилась особливою жорстокістю, етнічними чистками, концтаборами. Скориставшись воєнною перевагою, серби оволоділи 70% території БіГ (хорвати контролювали 20%, мусульмани – 10% території БіГ). Основні бої розгорілися в районі міста Сараєво. Всі спроби світового співтовариства врегулювати конфлікт мирними засобами наштовхувались на збройний опір сербів. Навіть введення військ ООН, які повинні були роз’єднати воюючі сторони, забезпечити мирне населення всім необхідним і тим самим створити сприятливі умови для вирішення конфліктної ситуації за столом переговорів, не мали успіху.

Найбільш мирний характер мало відділення Словенії, в ході якого хоча і не вдалося уникнути невеликого збройного конфлікту, але він виявився лише епізодом у цьому досить спокійному "шлюборозлучному" процесі.

Македонія була єдиною республікою СРЮ, якій вдалось уникнути збройного конфлікту у період здобуття незалежності. Але проти утворення Македонії виступали Греція і Болгарія, які боялись сепаратистських рухів у себе з боку македонців. Завдяки президентові Б.Трайковському, який взяв орієнтир на Захід, за допомогою США і ЄС, конфлікт було подолано. Як гарантія існування нової держави на її території були розміщені війська ООН.

Стосовно відносин з Чорногорією після тривалих переговорів було укладено домовленість про перетворення федерації Югославії на конфедерацію. З 14 березня 2002 р. Югославія припинила своє існування.