Мирний договір у Сан-Франциско та міжнародні відносини на Далекому Сході в 1950-1960-х рр

Після закінчення воєнних дій на Далекому Сході і підписання акту про капітуляцію (2 вересня 1945р.), Японію було окуповано американськими військами, що виступали від імені всіх союзних держав. Верховна влада у країні перейшла до рук американської окупаційної армії, яку очолював генерал Д. Макартур.

Для підписання угоди про мир з Японією 20 липня 1951 р. у м. Сан-Франциско (США) було скликано мирну конференцію за участю делегацій 52 країн. На конференцію не була запрошена КНР якої уряд США не визнавав. Індія і Бірма, не згодні з америко-англійським проектом мирної угоди, не взяли участі у конференції. Відсутні були також делегації інших країн, з якими воювала Японія. Делегації СРСР, Польщі та Чехословаччини відмовилися поставити свої підписи під договором, вимагаючи запрошення для участі в роботі у конференції делегацій комуністичного Китаю, Монголії та інших своїх союзників. Крім того, СРСР вимагав вивести з Японії американські війська і ліквідувати бази США. Договір було прийнято 7 вересня 1951 р.За його умовами Японія визнавала незалежність Кореї і відмовлялась від претензій на Курильські о-ви, Пд. Сахалін, Тайвань та ряд інших островів. Підписаний договір вступив у дію 28 квітня 1952р.

У 1952 р. між Японією та США було укладено «договір безпеки». За ним США отримали право розмістити свої війська на японських о-вах а Японії дозволялося створити сили самооборони, на які можна було витрачати 1% валового національного доходу. У 1960 р. між Японією та США був підписаний договір про взаємне співробітництво та гарантії безпеки.

Тільки 19 жовтня 1956 р. у Москві було підписано спільну Декларацію СРСР і Японії, що юридично припиняла стан війни між державами та проголошувала відновлення миру і добросусідських відносин між двома країнами. Мирну угоду так і не було підписано, хоча 1956 р. радянське керівництво висловлювало готовність передати Японії 2 з 4 о-вів, суперечка про які була головною перешкодою на шляху до укладення угоди. Йшлося про о-ви Шикотан та Хабомаї. Проблему о-вів (Шикотан, Хабомаї, Кунашир, Ітуруп) не вирішено і до сьогодні. У грудні 1956 р. Японія вступила в ООН. З кінця 1950-х рр.. в Японії починається зростання економіки – т.зв. «економічне диво». Протягом 1955-1973 рр. темпи економічного зростання були найвищими світі і становили 11% на рік.

Китай. Після завершення ІІ Світової війни в 1945 р. у Китаї розпочалася війна між Народно-Визвольною армією (Мао Цзедун) та гомінданцями. Перемогу здобула КПК. На великому мітингу на площі Таньаньмень у Пекіні 1 жовтня 1949 р. оголошено про створення Китайської Народної Республіки. Уряд очолив Мао Цзедун, столиця – Пекін.

14 лютого 1950 р. було підписано між СРСР та КНР угоду про дружбу та взаємодопомогу, терміном на 30 років. Радянський Союз надав Китаєві позику розміром 300 млн. $, а також передав права на низку об’єктів на території КНР, що вважалися власністю СРСР. У 50-х рр.. у КНР було популярним гасло «Вчитися у СРСР». Мао Цзедун та його уряд на початку 1958 р. впровадили план розвитку економіки країни – політика «трьох червоних знамен». Та вже наприкінці 1960 р. стався значний спад промислового і с/г в-ва, різко погіршився рівень трудящих. Бажаючи відвернути увагу мешканців країни від економічної катастрофи, КПК вдалася до агресивних кроків у зовнішній політиці. Влітку 1958 р. китайські комуністи спровокували загострення ситуації навколо Тайваню, що вилилося у світову кризу. США, які 1954 р. підписали з Тайбеєм угоду про взаємодопомогу, пригрозили Китаю використанням проти нього ядерної зброї у випадку спроби висадки на Тайвані. Після придушення антикитайського повстання в Тибеті 1959 р. і переселення до Індії понад 20 тис. тибетців, китайські війська тричі (1959, 1961, 1962 р.) вторгалися до Індії. У серпні 1960 р. стався розрив у радянсько-китайських відносинах. Конфронтація поміж колишніми союзниками, СРСР та КНР, призвела до збройних сутичок між ними 14-15 березня 1969 р. на о-ві Даманський на р. Уссур. У 1962 р. виникла загроза війни з Бірмою. Результатом усіх цих кроків стало посилення міжнародної ізоляції КНР.

44. Міжнародні аспекти проголошення незалежності країн Північної Африки.

Друга світова війна призвела до посилення національно-патріотичного руху в країнах Великого Магрибу (Арабського Заходу) – Тунісі, Алжирі, Марокко (власне Магриб), Лівії, Мавританії й Західній Сахарі.

Лідер впливового мусульманського релігійно-політичного ордену “сенусійя”, що відіграв провідну роль у боротьбі проти італійських колонізаторів, Саїд Ідріссі одразу ж виступив з вимогою об'єднанім Кіренаїки з Тріполітанією та Феццаном і повної незалежності для всієї Лівії. Його підтримав Єгипет, тому Генеральна Асамблея ООН 21 листопада 1949 р. ухвалила рішення про надання Лівії незалежності після прийняття конституції країни Національними зборами, в яких мали бути представлені Кіренаїка, Тріполітанія та Феццан. Підготовка до проголошення незалежності мала відбуватися під наглядом верховного комісара ООН та спеціальної міжнародної ради. Через рік із представників усіх трьох частин колишньої колонії було скликано Установчі збори, які вирішили проголосити об'єднану країну монархією з федеративним устроєм. Королем Лівії під іменем Ідріса І став емір “сенусійї”, 24 грудня 1951 р. він задекларував створення нової унітарної держави - Об'єднаного королівства Лівії (площа – 1,76 млн. кв. км, населення – 5 млн. чол. на 2000 р.).

Успіхи національно-визвольного руху в Індокитаї, а також загальне падіння престижу Франції активно вилинули на розгортання алжирського національно-визвольного руху.

Побоюючись державного перевороту, президент Французької республіки Рене Коті у травні 1958 р. звернувся до генерала Шарля де Голля з пропозицією очолити країну й своїм авторитетом покласти край міжфранцузьким уособицям.

25 вересня 1962 р. Установчі збори проголосили створення Алжирської Народної Демократичної Республіки (площа – 2,4 млн. кв. км, населення – 31 млн. чол. на 2000 р.), нова держава з перших днів свого існування стала на шлях радикальних реформ. ФНВ взяв курс на побудову “соціалізму в рамках національних цінностей та ісламу”, нова влада здійснила аграрну реформу, в ході котрої селяни за незначний викуп і при умові вступу в кооператив отримували конфісковану землю.

Після закінчення Другої світової війни французи розпочали в Тунісі обмежені реформи, бажаючи залучити до управління протекторатом лояльні до метрополії сили. Але скликаний з ініціативи головної патріотичної партії “Нового Дестуру” 23 серпня 1946 р. Національний конгрес прийняв декларацію незалежності, в якій проголосив "невід'ємне право туніського народу здобути недоторкану незалежність" й одразу ж після цього був розігнаний поліцією.

Через постійне погіршення ситуації в протектораті 31 липня 1954 р. французький уряд погодився на встановлення нових параметрів дипломатичних стосунків а Тунісом. Після швидких переговорів 3 червня 1955 р. було укладено угоду про надання протекторату широкої внутрішньої автономії. Туніс став автономною державою з внутрішнім суверенітетом. Франція зберігала в своєму віданні питання зовнішніх відносин та оборони. Переговори продовжилися на початку 1956 р. і завершилися 20 березня 1956 р. (День незалежності) підписанням угоди про повну самостійність Тунісу.

У червні 1945 р. під час зустрічі в Парижі з Ш. де Голлем марокканський султан запропонував укласти між Францією та Марокко угоду, що базувалася на рівноправності сторін. Але незадоволені повільними темпами та обмеженим характером реформ лідери національно-патріотичного руху організували в квітні 1947 р. хвилю потужних демонстрацій. Після двосторонніх переговорів повномасштабну міждержавну угоду, що підтвердила визнання Францією незалежності Марокко, було підписано 2 березня 1956 р. Іспанія визнала марокканську незалежність 5 квітня 1956 р. У серпні 1957 р, султан Мохаммед Бен-Юсуф прийняв титул короля під іменем Мохаммеда V.

45. Міжнародні аспекти проголошення незалежності країн Тропічної та Південної Африки.

На час закінчення Другої світової війни в Тропічній та Південній Африці було лише три незалежні держави: Ефіопія, Ліберія та Південно-Африканський Союз.

Але, незважаючи на лібералізацію колоніального режиму, в багатьох французьких володіннях відбулися національно-визвольні виступи. У 1947 р. почалося повстання мальгашів на Мадагаскарі, яке з великими труднощами вдалося придушити лише регулярній французькій армії.

Унаслідок міждержавних переговорів у 1960 р. Франція надала повну незалежність решті своїх колишніх африканських володінь: Мавританії, Малі, Чаду, Нігеру, Сенегалу, Берегу Слонової Кістки (з 1986 р. - Кот-д'Івуар), Верхній Вольті (з 1984 р. - Буркіна-Фасо), Дагомеї (з 1975 р. - Бенін), Центральноафриканській Республіці, Габону та Конго (Браззавіль). Тоді ж незалежність отримали Мадагаскар і Того а також французький Східний Камерун. У 70-х рр. самостійними стали останні французькі колонії: Коморські острови в 1975 р. і Джібуті в 1977 р. Франція зберегла на території частини своїх колишніх колоній військові бази й у наступні роки неодноразово брала участь у вирішенні етнічних та міжнародних конфліктів на континенті.

Дещо складніше деколонізаційні процеси проходили в британських колоніях Тропічної Африки. Лондон дотримувався чіткої схеми поступової передачі влади в колоніях спочатку органам автономного самоуправління, а згодом і повністю незалежним національним урядам. Першою серед британських колоній 6 березня 1957 р. незалежність отримав Золотий Берег, що, об'єднавшись у тому ж році з контрольованим адміністрацією ООН Британським Того, проголосив незалежність як Республіка .

У багатій природними ресурсами Нігерії (924 тис. кв. км, населення – 123 млн. чол. на 2000 р.), яку Лондон уважав найціннішою серед своїх африканських володінь, англійці поводилися винятково обережно. У 1954 р. у країні запроваджено часткове самоуправління на федеративній основі, а 1 жовтня 1960 р. уся повнота влади мирним шляхом була передана представникам місцевого населення. Нігерія залишилася членом Британської Співдружності, її першим президентом став Нанді Азіківе. Упродовж 1963-1966 рр. незалежність отримали: Сьєрра-Леоне, Уганда, Гамбія, Танганьїка та Занзібар, Замбія і Ботсвана.

У ході тривалих консультацій було досягнуто угоди про мирну передачу влади в Кенії місцевому населенню й створено нову незалежницьку партію "Національна спілка африканців Кенії" (КАНУ), що здобула перемогу на парламентських виборах 1961 р. Після того, як на наступних виборах у травні 1963 р. КАНУ підтримало 75% виборців, 12 грудня Кенія проголосила незалежність. Дж.Кеніата став її першим прем'єр-міністром, а згодом і президентом (до смерті у 1978 р.).

Найбагатша природними ресурсами провінція країни Катанга 11 липня 1960 р. оголосила незалежність, її лідер Моїс Чомбе зумів забезпечити собі таємну підтримку західних власників.

У 1968 р. отримали незалежність іспанські колонії Фернандо-По та Ріо-Муні, які, об'єднавшись, створили Екваторіальну Гвінею.

27 лютого 1976 р., за день до остаточного припинення іспанської присутності у Західній Сахарі ліворадикальний Народний фронт визволення Сегіет-ель-Хамра і Ріо-де-Оро (ПОЛІСАРІО) проголосив незалежну Сахарську Арабську Демократичну Республіку.

У 1974 р. Португалія визнала незалежність Гвінеї-Бісау.

Мозамбіку (801,5 тис. кв. км, населення – 19 млн. чол.), який проголосив незалежність 25 червня 1975 р.