Створення Ізраїлю та Близькосхідна проблема в 1948-1956 рр

Після закінченя Другої світової війни ситуація в Палестині загострилася. Щоб привернути увагу світового співтовариства до палестинської проблеми, єврейські воєнізовані фомування озгорнули диверсійну та терористичну діяльність. 31 жовтня 1945 р. загони організації «Хагани» знищили в кількох місцях колії та станційні споруди, паралізували систему залізничного сполучення країни. Проте уряд ніяк не реагував на ці дії, відповідно бойовики перейшли до терористичних актів проти представників британської адміністрації. Почалися масові арешти євреїв, а ті у відповідь 24 липня 1946 р. підірвали єрусалимський готель «Цар Давид», у якому розташовувався штаб англійських військ та офіси цивільної адміністрації. Звжаючи на такий розвиток подій, у січні 1947 р. британці змушені були розпочати евакуацію з Палестини британських підданих. В Тель-Авіві та Єрусалимі введено військовий стан. Британці намагалися дійти компроміс із арабами та євреями, але цього не сталося, тому в лютому 1947 р. Великобританія передала вирішення палестинської проблеми на розгляд ООН. В квітні створено спеціальний комітет ООН у справах Палестии в складі 11 держав, який розробив проект незалежного Ізраїлю. 29 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея ООН більшістю голосів (33 – за, 13 - проти), прийняла резолюцію № 181 про розподіл Палестини на єврейську та палестинську держави(42, 88 % - територія арабів, 56, 47 % - євреям, 0,65 % - нейтральна зона, в яку увійшов Єрусалим із околицями). Євреї вітали це рішення, арабський світ категорично заперечував резолюцію ООН. Почалися сутички між арабами та євреями. Зокрема, у с. Дейр-Ясін 9 квітня 1948 р.єврейське угруповання «Іргун Цвай Леумі» замордували 254 арабів. Такими терористичними актами євреї намагалися витіснити арабів із прилеглих територій. 14 травня 1948 р. британський мандат на Палестину припинив дію і було проголошено державу Ізраїль. Першим прем’єром став Давид Бен-Гуріон, а президентом – Х. Вейцман. Створення незалежної єврейської держави стало можливим завдяки підтримці США та СРСР, які, керуючись власними інтересами, вважали позитивним послаблення англ.. впливів на Близькому Сході. Проте вже наступного дня розпочалася 1-ша арабо-ізраїльська війна (15 травня 1948 р. – 20 липня 1949 р.). Ізраїльтяни називають її «війною за незалежність». З півночі наступали війсьа Лівану та Сирії, зі сходу – Трансйорданія, з півдня – Єгипет і Саудівська Аравія., а також Ірак надіслав свої війська. Гасло арабів: «скинемо євреїв у море». Араби діяли некоординовано, була відсуня єдність сил, а ізраїльтяни отримавши зброю з СРСР, Чехословаччини та фінансову допомогу США, а також завдяки власній армії (ЦАХАЛ) здобули перемогу. Багато зусиль доклав і представник ООН на Близькому Сході граф Фольк Бернардот, під керівицтвом якого відбулися 2 перемир’я: 18 червня та 18 липня 1948 р. Проте члени організації «Іргун Цвай Леумі» вбили Ф. Бернардота, що і призвело до продовження війни. Остання віськова операція відбулася 6-9 березня 1949 р.Мирні договори між арабськими державами та євреями відбулис на о. Родос. Ізраїль підписав угоди про перемир’я з Єгиптом у лютому 1949 р., з Ліваном – у березні, з Трансйорданією – у квітні, Сирією – в липні. Саудівська Аравія формально не брала участі у війні, а Ірак відмовився підписувати мирну угоду. У результаті цієї війни територію колишньої Палестини було поділено таким чином: Галілея і весь Негев відійшли до Ізраїлю; Іудея, Самарія,, частина Єрусалиму – до Йорданії; а сектор Газа – до Єгипту. Таким чином, Палестинської держави створено не було. проблема утворилася навколо Єрусалиму. 9 грудня 1949 р. Генеральна Асамблея ООН поставила питання про поділ Єрусалиму на 2 частини і таким чином врегулювати лінію кордону. У відповідь Ізраїль проголосив своєю столицею Єрусалим, а 16 грудня король Абдалах І (Трансйорданії) приєднав зх. берег р. Йордан, проголосивши утворення Хашимітського королівства Йорданії. Було скликано парламент з представників палестинців та йорданців, який 24 квітня 1950 р. ратифікував це рішення.

Розстановка сил на Близькому Сході суттєво змінилася після антимонархічного перевороту у Єгипті 23 липня 1952 р., який позбавив влади короля Фарука. Головою держави став М. Нагіб, водночас ативну боротьбу за владу розпочав полковник Гамаль Абдель Насер, прихильник більш радикальних кроків у боротьбі з Англією та Ізраїлем. Розгорнулася дискусія навколо Суецького каналу, який був власністю Франції, Туреччини та Великобританії. Єгипет вимагав повного виведення британських військ з каналу, але було досягнуто порозуміння укладено угоду 19 жовтня 1954 р., за якою впродовж 20 місяців британці мали вивести свої війська із зони каналу. Після того у Єгипті було проведено плебісцит й обрано 1-им президентом Г. А. Насера. Зміцнення нового єгипетського уряду загострило ситуацію навколо Ізраїлю. Активізовують свою діяльність арабські партизани – «федаїни». У відповідь на їх напади Ізраїль здійснює військові рейди на територію Сирії (жовтень і грудень 1955 р.), а також до сектору Гази (лютий і серпень). В кінці 1955 р. Сирія, Саудівська Аравія та Єгипет створили військові структури спільного військового командування. У квітні 1956 р. до них приєднався Йємен. Створюючи анти ізраїльську коаліцію, 25 жовтня 1956 р. Єгипет підписав з Йораднією та Сирією угоду про спільне військове керівництво.

Згодом розгорнулася проблема навколо Суецького каналу, який опинився в руках англійців та французів. 26 липня 1956 р. Г. А. Насер оголосив про націоналізацію каналу, що викликало обурення з боку Франції та Англії, але підтримку з боку арабського світу. Власниці каналу винесли питання на вирішення у міжнародному суді. Великобританія в свою чергу заморозила рахунки Єгипту у свої банках, на які надходили прибутки із Суецького каналу. Протягом літа-осені 1956 р. Франція та В. Б. почали готувати таємну операцію проти Єгипту. 25 жовтня 1956 р. у Севрі під Парижем між трьома державами (Франція – Крістіан Піно, В. Б. – Патрік Дін, Ізраїль – Д. Бен-Гуріон) підписано таємну угоду про спільні дії, які розпочалися 29 жовтня наступом ізраїльських військ на півночі Синаю – операція «Кадеш» («Очищення»). 31 жовтня розпочалася операція «Мушкетер» - повітряне бомбардування Єгипту з боку Франції та Англії. Вже 6-7 листопада 1956 р. бойові дії були припинені і Суецький канал був заселений британським та французьким населенням. Проте у квітні 1958 р. на переговорах у Римі західні держави визнали націоналізацію Суецького каналу. Єгипет зобов’язався сплатити колишнім власникам компанії компенсацію. Суецька криза для Єгипту завершилася дипломатичною перемогою.