Відповідальність держав-членів за порушення права Європейського Союзу

Щодо держав-членів ЄС, найбільш поширеним є інститут відповідальності за порушення права ЄС, що включає принцип відповідальності за неімплементацію директив та більш широкий принцип відповідальності за будь-які порушення державами-членами установчих договорів ЄС.

Francovich та Bonifaci v. Italy – Держава-член ЄС, яка вчасно не імплементувала директиву ЄС у національне законодавство, відповідальна перед індивідами, що зазнали шкоди у результаті такої бездіяльності держави. В результаті визначено умови, за яких держава є вiдповiдальною перед громадянами за неімплементацію директив:

1) неімплементована директива має надавати iндивiдам права;

2) обсяг цих прав має бути визначено на пiдставi директиви;

3) потрібна наявність причинно-наслiдкового зв’язку мiж порушенням та збитками, яких зазнав iндивiд.

Brasserie du Pкcheur SA v. Germany (1996) – «універсальний» принцип відповідальності держав-членів за порушення права ЄС1. Відповідно до цього принципу держава-член ЄС, визнана винною у порушенні права ЄС, зобов’язана відшкодувати збитки, завдані не лише неімплементацією директиви, але і за порушення інших зобов’язань, які випливають з установчих договорів ЄС.

Умови відповідальності держави-члена при порушенні права ЄС:

1) норма права ЄС, яку порушено, повинна надавати індивідові (позивачеві) певні суб’єктивні права;

2) порушення має бути достатньо серйозним;

3) має бути прямий причинно-наслідковий зв’язок між порушенням зобов’язання, яке покладено на державу-член ЄС, та шкодою, яку зазнав позивач

63. Прцчини і цілі введення громадянства Союзу. Громадянство Європейського Союзу і громадянство держав-членів. Підстави набуття і припинення громадянства Союзу. Інститут громадянства Союзу на сучасному етапі, перспективи подальшого розвитку.

Класична теорія громадянства розуміє в якості сутності цього юридичного інституту стійкий правовий зв’язок між певною людиною та певною державою, що виражається у взаємних правах і обов’язках. У зв’язку із зазначеним слід визначити, що громадянство Європейського Союзу це не зовсім громадянство в його звичайному розумінні. Громадянство ЄС не заміняє громадянства держави й не накладає додаткових обов’язків. Його одержують всі ті, хто на момент приєднання до ЄС мають громадянство держав-членів Європейського Союзу. Особливі права громадянина ЄС покладаються додатково до прав громадянина, гарантованим конкретною державою. Додатково до чинних сьогодні прав і обов’язків громадяни країн-членів ЄС знайдуть індивідуальні демократичні права громадян ЄС:

голосувати й балотуватися на виборах Європейського Парламенту й самоврядних утворень держави свого походження або перебування,

подавати петицію в Європейський Парламент по будь-якому пов’язаному з ЄС питанню.

Концепція громадянства Європейського Союзу звичайно аналізується на трьох на вид суперечливих рівнях: його інтеграція свіжою судовою практикою Європейського Суду (European Court of Justice) в існуюче вільне переміщення, його обмеження в договорах про вступ з новими Державами-членами щодо вільного переміщення робітників, і його перевизначення самими новими Державами-членами. Результат схожий на неясну картинку: у той час як Європейський Суд використовує громадянство, щоб залатати діри, залишені первинним і вторинним правом, в основному відносно недискримінації, договори про вступ дозволили "ре-націоналізацію" вільного переміщення проти перспектив рівності, закладених у концепції громадянства, що, також включає громадян з нових Держав-членів. Концепція громадянства сама по собі в нових державах-членах, як показують як приклад Латвія й Естонія з одного боку, і Угорщина – з іншого боку, дуже зв’язана (на жаль) з уроками минулого й тому дуже політизована; вона не була сформована щодо вільного переміщення в ЄС. Пропонується поступова "комунітаризація" самого громадянства, тим більше ЄС не вистачає компетенції в цій області, наприклад, приділяючи більшу увагу місцезнаходженню як базі для прав у Співтоваристві.

Введення громадянства Європейського Союзу – крок надзвичайно сміливий навіть для настільки згуртованого об’єднання держав, яким є ЄС. Громадянство, як ми вже відзначали – це стійкий правовий зв’язок людини й держави. Отже, щораз, торкаючись питання про громадянство, ми торкаємось питання про державний суверенітет. Тому в Договорі про ЄС (Маастрихтський договір) громадянство Союзу визначається гранично коректно, цьому присвячена ст. 17 Договору[23]. Амстердамський договір 1997 р. вносить нову редакцію даної статті: "Сьогоденням установлюється громадянство Союзу. Кожна людина, що має громадянство держави-члена, є громадянином Союзу. Громадянство Союзу доповнює, а не заміняє громадянство держав-членів"[24]. Зрозуміло, що громадянство Союзу й національне громадянство держав-членів не те саме. Громадянство Союзу субсидіарне національному. З формальної сторони, така кількісна констатація інституту громадянства Європейського Союзу найбільш прийнятна. Громадянин держави-члена автоматично стає громадянином Союзу. Йому не потрібно звертатися в які-небудь органи для придбання громадянства Союзу. Документи, що засвідчують громадянство – національні загальногромадянські й закордонні паспорти громадян держав-членів – уніфіковані за формою й змістом і носять позначку про входження держави в ЄС. Питання ж про наявність або відсутність в особи громадянства держави-члена, підстави його придбання й припинення, перебуває винятково в компетенції держав-членів, як це підкреслюється в Декларації про громадянство держави-члена.

Зміст громадянства становлять взаємні права й обов’язки людини й держави. З юридичної точки зору, така конструкція можлива й стосовно до громадянства Союзу, тому що право Європейського Союзу наділяє правосуб’єктністю фізичних осіб. Маастрихтський договір визначає основні права громадян Союзу в статтях 17-21. Ст. 18 установлює право громадян Союзу на вільне пересування й постійне проживання на території держав-членів. Ст. 19 наділяє громадян Європейського Союзу правом обирати й бути обраним у Європейський Парламент і в місцеві органи влади в тій державі, де вони постійно проживають. Ст. 20 надає право користуватися на території третіх країн дипломатичним захистом з боку посольства або консульського представництва кожного з держав-членів. Ст. 21 Договору про ЄС проголошує право громадян Європейського Союзу на звернення з петиціями в Європейський парламент або до Омбудсмену Співтовариства. Відповідно до редакції ст. 21, внесеної Амстердамським договором, таке звернення з петицією можливо на кожній з 12 офіційних мов Союзу.

Необхідно ще раз відзначити, що це тільки основні права громадян Союзу. Інші права закріплюються іншими положеннями установчих актів Союзу, вторинним правом ЄС, рішеннями Суду. Нарешті, ст. 22 визначає, що Рада за пропозицією Комісії й після консультацій з Європейським Парламентом одностайною ухвалою може приймати положення, що мають метою усталити або доповнити права громадян Союзу. Право Європейського Союзу не містить "стандартного" переліку основних прав і свобод людини й громадянина, що як правило відбивається в конституціях держав-членів. Договір про Європейський Союз 1992 р. переборює цю недосконалість, установлюючи в ст. 6, що Союз поважає основні права особистості:

– гарантовані Європейською конвенцією про захист прав людини й основних свобод;

– що випливають із загальних конституційних традицій держав-членів, "як загальні принципи права Співтовариств".

Таким чином, Маастрихтський договір порушує питання про приєднання Європейського Союзу до Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р. Безсумнівно, громадянство Союзу надає якісно нові права громадянам держав-членів, пов’язані з розширенням їхніх просторових можливостей. Важливо й інше – положення про громадянство встановлюють безпосередній зв’язок між Союзом і громадянами. Інститут громадянства Європейського Союзу – втілення ідеї створити союз не тільки держав, але й народів, об’єднання людей. Громадянство Європейського Союзу має ідеологічне значення.

Зрозуміло, реалізація цієї ідеї не обходиться без складностей. Часто громадяни держав-членів Союзу погано інформовані про можливості, які надані їм європейським громадянством. Тому Комісія сьогодні проводить заходи щодо поширення інформації про громадянства Європейського Союзу. Так, з листопада 1996 року діє програма "Громадяни – вище всього", ціль якої складається в забезпеченні населення держав-членів Союзу інформацією про право громадян Союзу на проживання, навчання й роботу в будь-якій державі-члені. Планується створення й інших програм Комісії в цій області. Були випадки, коли спроби реалізувати права громадян Союзу громадянами однієї країни натикалися на нерозуміння з боку чиновників адміністративних органів іншої країни, що приводило до виникнення негативних ситуацій. Комісія ретельно контролює, досліджує й аналізує подібні прояви.

Громадянство Європейського Союзу – явище неординарне. Власне громадянство надає Європейському Союзу риси державності. Складність проблеми й у тім, що досвіду введення громадянства в об’єднанні держав, створеному на основі міжнародних економічних організацій, ніколи ні в кого не було. У Європейському Союзі це відбулося вперше. Саме тому при розгляді даного явища відчувається якась незавершеність. Це проявляється в суперечливості визначення, у відсутності чіткого переліку прав і обов’язків громадян Союзу, у тих труднощах, які виникають при реалізації положень про громадянство. Але ця "незавершеність" дає привід говорити й про перспективи подальшого розвитку даного інституту в законодавстві Європейського Союзу. Громадянство Союзу перебуває в стані становлення[25].

У громадян країн Європейського союзу є щось, про що багато хто навіть не підозрюють – так зване громадянство ЄС. Закріплено це Маастрихтським договором від 1993 року. Але хоча з моменту його укладення пройшло 10 років, про цей факт майже не говорять. І більшість громадян ЄС навіть не знають, що мають додаткові права. От маленьке й майже непомітне доповнення, що з’явилося в закордонних паспортах громадян ЄС в 90-і роки: на темно-червоній обкладинці документа стоїть тепер не тільки назва країни, громадянином якої ви є, але й ще дещо: "Європейське співтовариство". Саме це й означає, що ви – громадянин Європейського союзу. Громадянин ЄС може жити й працювати в будь-якому куточку Євросоюзу.

Багато хто про це або поняття не мають, або не уявляють собі, що ж це таке – "громадянство ЄС" і які права його наявність гарантує. Мало хто знає, що громадянин Євросоюзу, приміром, має право жити й працювати в будь-якому населеному пункті ЄС – причому, без спеціального дозволу на роботу. У той же час, переїзд в іншу державу ЄС обумовлений виконанням певних умов. Працівник по найманню повинен спочатку не тільки довести, що він працює, але й що його зарплата не нижче розміру соціальної допомоги, що нараховується в країні, у яку він має намір переїхати. Громадяни ЄС не тільки вправі жити й працювати в будь-якому населеному пункті Євросоюзу, але й брати участь у комунальних виборах, а також висувати на них свою кандидатуру.

Існує дві інстанції, куди громадяни ЄС можуть звертатися зі скаргами. Насамперед, це уповноважений ЄС із питань цивільного населення. До нього можна звертатися із приводу порушень у сфері діяльності різних органів і установ – наприклад, при оголошенні конкурсів на заміщення тієї або іншої вакантної посади. Так, був задоволений позов літньої людини, що звернулася до уповноваженого ЄС, з приводу відмови в прийомі на роботу: відповідно до закону, при відборі кандидатів на те або інше робоче місце роботодавець не має права враховувати фактор віку – у ЄС не допускається дискримінація людей похилого віку.

Розглядом загальних питань займається Петиційна комісія Європейського парламенту. Наприклад, сюди може звернутися той, хто не згодний із брюссельським законодавством. А наступним правом можуть скористатися насамперед громадяни таких європейських міні-держав, як, наприклад, Люксембург: якщо люксембуржець перебуває в країні, де немає люксембурзького посольства або консульства, то він може звернутися в розташоване тут дипломатичне представництво будь-якої іншої держави ЄС – приміром, при втраті закордонного паспорта або в пошуку правового захисту.

Але навіть, незважаючи на те, що про ці права мало хто знає, де хто з функціонерів ЄС не бачить сенсу в проведенні широкої інформаційної кампанії. На їх думку, той, хто має намір переїхати в іншу країну ЄС, може одержати всю необхідну інформацію в представництвах Європейської комісії, європейських інформаційних центрах, а також в Інтернеті. Кожний громадянин країни-члена Європейського Союзу (ЄС) одночасно є громадянином Європейського Союзу. Європейське громадянство доповнює громадянство держави-члена, але не заміняє його. Це означає, що громадянство Європейського Союзу саме по собі громадянством не є, а тільки супроводжує громадянство країни-члена ЄС. Отже, бути тільки громадянином Європейського Союзу неможливо.

Громадянство ЄС надає право на свободу переміщення (подорожі), право на проживання, роботу й навчання у всіх країнах-членах ЄС, а також рівні права на ринку робочої сили ЄС. Виключення становлять деякі сфери, у яких установлені обмеження (поліція, збройні сили, закордонні представництва). Крім того, громадянин ЄС може в будь-якій країні-члені ЄС надавати суспільні послуги, тобто вести самостійну бізнес-діяльність. У громадянина Європейського Союзу, крім економічних і соціальних прав, є ще й чітко визначені політичні права. Згідно до положень Маастрихтському договору, кожний громадянин ЄС може обирати та бути обраним на виборах у Європейський парламент і на місцевих виборах у країні-члені ЄС, громадянином якої він не є, але в якій він постійно проживає.

Громадянство Європейського Союзу також дає в широких межах право на консульський і дипломатичний захист у третіх країнах. Це означає, що, перебуваючи проїздом або проживаючи в державі, де немає дипломатичного представництва країни-члена ЄС, у особи, що має європейське громадянство є можливість звернутися за допомогою в дипломатичне представництво будь-якої держави-члена ЄС. Наприклад, подорожуючи по Єгипту й ставши жертвою крадіжки або нещасного випадку така людина може звернутися за допомогою в посольство Франції, що допоможе їй повернутися у свою країну.

64. Інкорпорація в правову систему Європейського Союзу Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р.

Правовий статус людини й громадянина в Європейському Союзі можна характеризувати як явище, джерелами якого є міжнародні акти. Визначаючи правовий статус людини й громадянина Європейський Союз, усвідомлюючи свою духовну й моральну спадщину, виходить із таких загальних і неподільних цінностей, як людське достоїнство, свобода, рівність і солідарність, і опирається на принципи демократії й законності. У центр своєї діяльності він ставить людську особистість, засновуючи громадянство союзу й створюючи сферу свободи, безпеки й правосуддя. Сприяючи збереженню й розвитку цих загальних цінностей, союз у той же час поважає як розмаїтість культур і традицій народів Європи, так і національну самобутність держав-членів і форми організації їхньої державної влади на національному, регіональному й місцевому рівнях; він прагне сприяти збалансованому й довгостроковому розвитку й гарантує вільний рух людей, товарів, послуг і капіталу, а також свободу створення об’єднань.

Визначаючи правовий статус людини та громадянина Європейський Союз як об’єднання демократичних держав, що визнали міжнародні акти про права й свободи людини безсумнівно як джерела цього статусу визнає міжнародні акти, такі як Загальну декларацію прав людини ООН, пакт про соціальні та економічні права ООН, міжнародний пакт про громадянські і політичні права ООН, конвенцію по захисту прав людини й основних свобод і інші міжнародні договори по правах людини. При цьому варто мати на увазі, що міжнародні пакти про права людини – це договори, держави – учасники яких офіційно домовилися й погодилися дотримуватися їхніх положень, уклали їх для того, щоб поважати, гарантувати й вживати заходів для повного здійснення широкого спектра прав і свобод людини.

Про значення Загальної декларації прав людини як правового джерела, що визначає правовий статус людини, говорилася вище.

Міжнародний пакт про громадянські та політичні права був прийнятий 16 грудня 1966 року, набув чинності 23 березня 1976 року. На сьогодні від розглядається як універсальний міжнародний документ, що містить каталог прав, що включає в себе усі права, записані в Загальній декларації прав людини 1948 року. Пакт є міжнародним договором і, отже, має обов’язкову силу для держав-учасників. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права був відкритий для підписання, ратифікації й приєднання 19 грудня 1966р. резолюцією 2200 А (XXI) Генеральної Асамблеї ООН; Набув чинності 3 січня 1976 р.[26].

4 листопада 1950 р. Комітет міністрів Ради Європи в Римі прийняв Європейську конвенцію про захист прав людини та основних свобод. Положення Конвенції сформульовані у формі строгих зобов’язань держав і безумовних прав індивідів, у той час як статті Хартії носять умовний характер. Можна сказати, що стосовно громадянських і політичних прав мова йде дійсно про їхній міжнародний захист, а у випадку соціально-економічних прав можна говорити про міжнародне співробітництво в справі заохочення й розвитку поваги до цих прав. Цінність Конвенції визначається фактично її механізмом, а не правами, які вона захищає. Уперше в історії людства існує міжнародний механізм, що функціонує поза державою й виражає загальні цінності всього людства. Цей механізм, по визначенню багатьох учених, є унікальним, життєвим і таким, що розвивається. На основі Конвенції були утворені й діють два органи: Європейська Комісія із прав людини і Європейський суд по правах людини, які наділені повноваженнями по розгляду скарг як держав, так і окремих осіб.

65. Хартія Європейського Союзу про основні права 2000 p., особливості та характеристика.

Безумовно, основним джерелом, що визначає правовий статус людини й громадянина в Європейському Союзі є Хартія основних прав Європейського Союзу від 7 грудня 2000 р. Хартія визначає фундаментальні права людини в ЄС, такі, як право на життя (включаючи заборону страти), право на цілісність особистості (включно із забороною на селекцію людей і клонування). Хартія також забороняє катування, рабство, примус до праці, торгівлю людьми.

У сфері свобод документ установлює такі права, як право на особисту свободу та безпеку, право на повагу особистого та сімейного життя, право на захист персональних даних, право женитися та створювати родини, право на свободу думок і сповідання релігії, право на свободу висловлення й інформацію, право на свободу зборів, право на свободу науки й мистецтв, право на освіту, право на вибір професії й роботи, право на ведення бізнесу, право на власність, право на притулок, право на захист у випадку переміщення або екстрадиції.

У Хартії також проголошується рівність всіх перед законом, заборона дискримінації, рівність між чоловіками й жінками, культурна, релігійна і язикова розмаїтість. Документ визнає права дітей і осіб похилого років, права на інтеграцію в суспільство осіб з фізичними або іншими обмеженнями.

У Хартії встановлені права працівників на одержання інформації, на протести, на захист у випадку необґрунтованого звільнення й чесні умови праці. Крім того, установлені права на охорону здоров’я й захист навколишнього природного середовища, визначені громадянські права. У документі також визначається, що будь-який громадянин Європи у випадку порушення його прав може звернутися до Європейського Омбудсмену. Хартія також надає право громадянам ЄС опротестовувати порушення своїх прав не тільки проти національних урядів, але й проти європейських керівних органів у Європейському суді в Люксембурзі.

Великобританія в ході переговорів про нову Угоду ЄС домоглася права не застосовувати на своїй території положення Хартії фундаментальних прав. Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск також заявив про намір одержати таке право для своєї країни. Не можна не згадати у зв’язку із цим Європейську конвенцію про громадянство від 6 листопада 1997 р., що встановлює принципи й правила, що стосуються громадянства фізичних осіб, і правила, що регулюють військовий обов’язок у випадках множинного громадянства, яким повинне відповідати внутрішнє законодавство держав-учасників.

В Європейському Союзі мають юридичну чинність також інші міжнародно-правові акти, які за своєю суттю є джерелами, що визначають правовий статус людини та громадянина. У той самий час можна привести також міжнародні документи, що регламентують більше вузькі відносини: Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти від 14 грудня 1960 року, Конвенція про захист прав культурних цінностей у випадку збройного конфлікту від 14 травня 1954 року, Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 7 березня 1966 року, Конвенція про політика в області зайнятості від 9 липня 1964 року, Конвенція про охорону материнства від 28 червня 1952 року, Конвенція про права дитини від 22 листопада 1989 року, Декларація прав дитини від 20 листопада 1959 року і ін.

66. Джерела правового статусу людини і громадянина в ЄС.

Права людини, демократія та верховенство закону є головними цінностями Європейського Союзу. ЄС розглядає права людини як загальні й неподільні. ЄС активно захищає права людини й у границях Cоюза, і в усьому світі. Політика ЄС в області прав людини зосереджена на захисті громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав. ЄС приділяє особливу увагу заходам щодо захисту прав жінок, дітей, меншостей і переміщених осіб.

Основним документом, що визначає права й свободи людини й громадянина в Європейському Союзі безумовно є Хартія основних прав (Charter of Fundamental Rights), яка була офіційно проголошена на саміті в Ніцці 7 грудня 2000 р. Хартія, створена на основі таких важливих джерел, як Європейська Конвенція по правах людини, загальні конституціональні традиції й інструменти міжнародного права, підтвердила й підкреслила значимість і важливість дотримання основних свобод для громадян ЄС. Хартія містить у собі громадянські, політичні, економічні та соціальні права, розділені на шість глав: достоїнство, свобода, рівність, солідарність, права громадян, правосуддя тощо.

Хартія, з належним обліком компетенції й завдань союзу, а також принципу ступінчатого поділу повноважень, знову підтверджує права, що випливають у першу чергу з конституційних традицій і загальних для держав-членів міжнародних зобов’язань, Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод, соціальних хартій союзу й Ради Європи, а також прецедентного права, установлюваного Судом Європейського Союзу і Європейським судом по правах людини. У цьому контексті Хартія буде інтерпретуватися судами союзу й держав-членів з урахуванням пояснень, підготовлених за пропозицією президії конвенції, що склала проект Хартії.

Хартія основних прав Союзу (надалі хартія) становить II частину конституційного договору. Хартія являє собою новий етап в інтеграції Європи. Преамбула хартії встановлює, що Європейський Союз (надалі Союз) усвідомлює свою духовну й моральну спадщину, що ґрунтується на людському достоїнстві, свободи, рівноправності, єдиних основних цінностях солідарності. Основою Союзу є принцип демократії й правової держави.

Для держав-членів хартія виконує завдання орієнтира на збереження й розвиток єдиних цілей, і основні права, що містяться в хартії, являють собою права людини. Європейський Парламент, Рада й Комісія відповідний текст урочисто оголосили хартією основних прав Європейського Союзу. Хартія – це політичний документ, що ще не є юридично сполучним інститутом між державами-членами ЄС, але вона є політична домовленість, і її включили в конституційний договір. У хартії затверджуються права, які випливають із загальних державно-правових правил, міжнародних обов’язків держав-членів, договору ЄС, установчих договорів об’єднань, конвенції по захисту прав людини й основних свобод, із прийнятих Європейським Союзом і Європейською Радою соціальних хартій, а також із судової практики Суду Європейського Союзу і Європейського Суду по правах людини. Конвенції по правах людини й пакти ООН були основою при створенні каталогу основних прав.

Основні права, що містяться в хартії, несуть у собі принцип неподільності, що міститься в традиційному трактуванні прав людини, де сполучене покоління прав людини й політичних прав з поколінням економічних, соціальних і культурних прав, а також колективних прав. Сучасний устрій миру (у тому числі Європейський Союз) усе більше ґрунтується на взаємній залежності. Хоча права людини входять до складу багатьох міжнародних документів, їх розглядають як єдине ціле. Звідси також випливає принцип, відповідно до якого права людини можна розглядати тільки разом з обов’язками перед Союзом, інститутами Союзу, державами-членами й окремими особами. Преамбула хартії встановлює, що володіння правами накладає відповідальність і обов’язки перед іншими особами, людським суспільством і майбутнім поколінням.

Значення хартії виражається в зосередженні прав і їхньої значимості в конституціях держав Європи й міжнародних договорів. Оскільки хартія містить загальновизнані права людини, які встановлені в різних міжнародних договорах по правах людини, ці права застосовні вже прямо у внутрішньодержавних правах. Хартія встановлює основні права, які є в громадян Європейського Союзу, у кожного з них (у тому числі в людей, що легально проживають на території Європейського Союзу) і в юридичних осіб, місце розташування яких зареєстровано на території держав-членів.

Хартія складається з 54 статей, які розподілені в 7 главах. Перші шість глав (Достоїнство, статті 61-65 , Свободи, статті 66-79, Рівноправність, статті 80-86, Солідарність, статті 87-98, Права громадян, статті 99-106, Правосуддя, статті 107-110) містять найважливіші принципи й неподільні цінності, на які опирається Європейський Союз. Сьомий розділ (Загальні положення, статті 111-114) установлює загальні підстави й поширення виконання хартії. Права людини, що розглядалось вище, визначені також в загальній декларації прав людини ООН, у пакті соціальних і економічних прав ООН, у міжнародному пакті про громадянські і політичні права ООН, у конвенції по захисту прав людини й основних свобод і в інших міжнародних договорах по правах людини. Тому аналіз змісту Хартії доцільно розглядати у порівнянні з вказаними документами.

Перший розділ розглядає людське достоїнство (стаття 61), право на життя (стаття 62), право на недоторканість особи (стаття 63), заборона катувань і жорстокого або принизливого обігу або покарання (стаття 64), заборона рабства й примусової праці (стаття 65). Стаття 62 установлює право на життя. Право на життя встановлює також стаття 3 загальної декларації прав людини ООН, стаття 2 Європейської конвенції про права людини. У державах-членах Євросоюзу й у країнах, що приєднуються, страта скасована. Вимога про скасування страти в Європі випливає із протоколу номер 6 Європейської конвенції про права людини про скасування страти.

Стаття 63 співвідноситься зі статтею 62 і розвиває далі права, які пов’язані з розвитком науки й техніки. «Конвенція про права людини й біомедицина» Ради Європи й додатковий протокол, що забороняє клонування людини, докладно розглядають тематику, що міститься в статті. Стаття 65 установлює заборону на рабство й примусову працю, сюди ж ставиться заборона на торгівлю людьми. У цей час торгівля людьми є однієї з визнаних форм рабства, з якої особливо широко борються держави-члени Європейського Союзу.

Гарантуються свободи, визнані в правовому просторі Європейського Союзу: право на свободу й безпеку (стаття 66), повага до особистого й сімейного життя (стаття 67), захист особистих даних (стаття 68), право одружуватися й створювати родину (стаття 69), свобода думки, совісті й релігії (стаття 70), свобода вираження й інформації (стаття 71), свобода зборів і об’єднань (стаття 72), свобода мистецтв і наук (стаття 73), право на освіту (стаття 74), свобода вибору професії й право на працю (стаття 75), свобода підприємництва (стаття 76), право на власність (стаття 77), право на притулок (стаття 78), захист у випадку виселення, вигнання або видачі (стаття 79).

Стаття 77 установлює, що кожний має право на повагу до приватного й сімейного життя, житла й засобам спілкування. Цей принцип є вже й у загальній декларації прав людини (стаття 12). Державні установи, місцевого самоврядування і їхні офіційні особи не мають права втручатися в сімейне або приватне життя, інакше, як у випадках і в порядку, установлених у законом, з метою захисту здоров’я, моральності, громадського порядку, прав і свобод інших людей, з метою припинення злочину або піймання злочинця. Стаття 69 установлює, що право на одруження й право на створення родини гарантують внутрішньодержавні закони, що регулюють використання цих прав.

Стаття 70 установлює, що в кожного є право на свободу думки, совісті й віросповідання. Це право включає свободу міняти віру або переконання, а також свободу одному або разом з іншими привселюдно або приватно виконувати релігійні обряди. Аналогічні принципи встановлюються в загальній декларації прав людини (стаття 18). У Європейській конвенції про права людини (стаття 9) на додаток до цього додане, що свободу проповідувати свою релігію й переконання можна обмежити тільки рамками, передбаченими законом, і якщо це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах суспільної безпеки або для захисту громадського порядку, здоров’я й моральності, прав і свобод інших осіб. Стаття 70 п.2 установлює право відмови від виконання військової служби з переконань, використання цього права визнається й регулюється національними законами.

Стаття 74 установлює право кожного на освіту та на доступ до професійно-технічного навчання й підвищення кваліфікації. Подібним чином це право встановлюється й у загальній декларації прав людини в статті 26.

Стаття 77 установлює право володіти отриманою законним шляхом власністю, використати її й успадковувати, а також установлює захист інтелектуальної власності.

Стаття 78 установлює, що право на притулок гарантовано Женевською конвенцією від 28 липня 1951 року й Протоколом від 31 січня 1967 року, що стосується статусу біженця, і відповідно до конституційного договору. У цій статті є конкретне посилання на конвенцію ООН, що є загальновизнаним договором про права людини. Стаття 79 доповнює попередню статтю відповідними положеннями.

У III главі («Рівність») цій частині встановлюються загальновизнані основи рівності: рівність перед законом (стаття 80), заборона дискримінації (стаття 81), культурна, релігійна і язикова розмаїтість (стаття 82), рівність чоловіків і жінок (стаття 83), права дитини (стаття 84), права людей похилого віку (стаття 85), інтеграція людей з недоліками в суспільство (стаття 86). Стаття 80 установлює, що всі рівні перед законом. За аналогією загальна декларація прав людини встановлює, що все народжуються вільними й рівними по своєму достоїнству й правам. Стаття 81 установлює, що заборонено всяку дискримінацію, у тому числі дискримінацію по статі, расі, кольорам шкіри, етнічному або соціальному походженню, генетичним особливостям, мові, віросповіданню або переконанням, політичному або якому-небудь іншому поглядам, приналежності до національних меншостей, власності, народженню, інвалідності, віку або за половою орієнтацією.

Стаття 82 установлює надання уваги меншостям через повагу до культурної, релігійної і язикової розмаїтості. Стаття 83 установлює, що рівність чоловіків і жінок повинна забезпечуватися у всіх сферах, включаючи працевлаштування, роботу, оплату. Рівність чоловіків і жінок забезпечується рівним захистом прав людей різних підлог. Стаття 84 установлює, що й діти мають право на необхідні для їхнього благополуччя захист і догляд. Вони можуть вільно виражати свої думки. Ці думки повинні враховуватися в питаннях відповідно до їх віку й зрілості. У будь-якій діяльності, що стосується дітей, незалежно від того, чи здійснюється вона суспільними органами влади або приватними установами, головна увага повинна приділятися інтересам дитини. Кожна дитина має право підтримувати особисті відносини й прямій контакт із обома батьками, якщо це не суперечить його інтересам.

Права дітей установлені ООН у конвенції про права дитини, у прийнятті якої брали участь всі держави-члени й держави-кандидати Євросоюзу, що уможливлює застосовувати вимоги конвенції всім державам. Хартія містить у першу чергу загальновизнані права, які не перешкоджають систематичному дотриманню прав дитини, що містяться в конвенції. Стаття 85 визнає права людей похилого віку на гідне й незалежне життя і їхнє право на участь у соціальному й культурному житті. Стаття 86 указує, що Союз визнає й поважає право людей з недоліками одержувати пільги, націлені на забезпечення їх незалежності, їх соціальної й професійної інтеграції й участі в житті суспільства.

IV-та глава Хартії має назву «Солідарність». Солідарність (єдність, спільність інтересів) як окреме основне право дотепер не розглядалася в міжнародних договорах по правах людини, хоча воно й існувало весь цей час. У першу чергу солідарність проявляється у втіленні в життя третього покоління «колективних» прав людини. Солідарність є основною людською цінністю, що поширюється на окремі родини, групи людей, громади, жителів держав або цілі етнічні групи. У цій частині гарантується право працівників на інформацію й консультацію в межах підприємства (стаття 87), права на колективні переговори й дії (стаття 88), право на одержання послуг із працевлаштування (стаття 89), захист у випадку необґрунтованого звільнення (стаття 90), гарні й справедливі умови праці (стаття 91), заборона дитячої праці й захист молоді на роботі (стаття 92), на захист сімейного й професійного життя (стаття 93), соціальне забезпечення й соціальну допомогу (стаття 94), охорона здоров’я (стаття 95), доступність служб загальекономічного характеру (стаття 96), захист навколишнього середовища (стаття 97), захист споживача (стаття 98).

Стаття 92 установлює заборону на дитячу працю. Мінімальний вік працевлаштування не повинен бути нижче мінімального віку закінчення школи, крім правил, передбачених для користі молоді й за обмеженими виключеннями. При допуску молоді до роботи повинні забезпечуватися умови праці, що відповідають її віку, і передбачатися захист від економічної експлуатації й будь-якої роботи, що може завдати шкоди їхньої безпеки, здоров’ю або фізичному, розумовому, моральному або соціальному розвитку молоді або бути перешкодою одержанню освіти. Стаття 32 конвенції ООН по правах дитини також передбачає умови при надходженні дітей на роботу.

Стаття 94 установлює, що для боротьби з асоциальністью й бідністю Союз визнає й поважає право на соціальну допомогу й допомогу в житловому пристрої, щоб гарантувати гідне існування всім тим, хто відчуває недолік засобів до існування, відповідно до правил, установленим законодавством Союзу й національних законів і практикою. Стаття 95 установлює право кожного на медичну профілактику й лікування на умовах, установлених відповідно до національних законів і практикою. При розробці й проведенні в життя політики й дій Союзу у всіх сферах варто забезпечувати захист здоров’я людей на високому рівні.

Стаття 97 установлює, що високий рівень захисту навколишнього середовища й робота з поліпшення навколишнього середовища повинні бути складовою частиною політики Союзу й забезпечуватися відповідно до принципу її довгострокового розвитку. Охорона навколишнього середовища є однієї з основних сфер співробітництва держав, членів Євросоюзу. Передумовою цього може стати тільки висока самосвідомість, закладена ще в дитинстві. Абзац 1 статті 29 конвенції ООН про права дитини встановлює, що навчання дитини повинне бути спрямоване на виховання поважного її відношення до навколишнього середовища.

Стаття 98 установлює, що політика Союзу повинна гарантувати високий рівень захисту прав споживача. У цей час захист прав споживача – тема, що стосується кожного з нас, тому що Євросоюз своєю політикою дає напрямки, за яких стежать держави відповідно до внутрішньодержавних правових актів. Це припускає поінформованість споживача в області захисту своїх прав.

П’ята глава Хартії визначає права громадян Європейського Союзу. У цій частині встановлюється право обирати й виставляти свою кандидатуру в Європейський Парламент (стаття 99),право обирати й виставляти свою кандидатуру на муніципальних виборах (стаття 100), право на гідне управління (стаття 101), право доступу до документів (стаття 102), Європейський омбудсмен (стаття 103), право звертатися із клопотанням (стаття 104), право свободи пересування й місця проживання (стаття 105), дипломатичний й консульський захист (стаття 106).

Стаття 99 установлює, що кожний громадянин Союзу має право обирати й виставляти свою кандидатуру на виборах у Європейський парламент у державі-члені ЄС, у якій він проживає, на тих же умовах, що й піддані цієї держави. Громадянин Союзу є підданий держави-члена співдружності, тому він є й членом Союзу. Союзне громадянство доповнює громадянство держави співдружності й не заміняє його. Стаття 100 установлює, що кожний громадянин Союзу має право обирати й виставляти свою кандидатуру на муніципальних виборах у державі-члені, у якій він проживає, на тих же умовах, що й піддані цієї держави.

Стаття 101 є так званим новим правом, що виникло у зв’язку з необхідністю активізувати роботу інститутів Європейського Союзу й наблизити їхню діяльність до людей. Стаття встановлює, що кожний має право на те, щоб його справи розглядалися установами й відомствами Союзу неупереджено в розумні строки. Тут же закріплюється право кожного на відшкодування Союзом будь-якого збитку, заподіяного його установами або службовцями при виконанні своїх обов’язків, відповідно до принципів, загальних для законодавств держав-членів. Відповідно до цього положення установи й службовці Європейського Союзу відповідають за заподіяний збиток. Стаття гарантує право кожного звертатися по допомогу в інститути Союзу на одній з мов законодавчого договору й одержувати відповідь на тій же мові.

Стаття 103 установлює, що будь-який громадянин Союзу й будь-яка фізична або юридична особа, що перебуває або має зареєстроване відділення в державі-члені має право звертатися до омбудсмену у зв’язку з випадками, що відкрилися, адміністративної самоправності в роботі інститутів або установ союзу, виключення становить тільки діяльність Європейського Суду й Верховного Суду. Європейський омбудсмен є зовсім незалежним при виконанні своїх завдань.

Стаття 105 установлює, що кожний громадянин Союзу має право вільного пересування й проживання в межах країн співдружності. На жаль, ця стаття не стосується трудової діяльності, тому частина країн співдружності встановила тимчасові обмеження для працівників нових країн, що приєдналися, які бажають приступитися до роботи в державах-членах Союзу. Стаття встановлює, що право вільного пересування й проживання можна надавати відповідно до конституційного договору й підданим третіх країн, які законно проживають на території держав-членів Союзу. V глава Хартії встановлює, крім прав громадян, також права кожної людини (стаття 101 і 105).

Права й свободи пов’язані зі здійснення правосуддя закріплені в VI главі Хартії. Положеннями цієї частини гарантується право на ефективний правовий захист і справедливий суд (стаття 107), презумпція невинності й право на захист (стаття 108), принцип законності й принцип пропорційності карних злочинів і покарань (стаття 109), право не піддаватися суду або покаранню повторно в карному порядку за той самий злочин (стаття 110). У цій главі зібрані загальноприйняті принципи правової держави, які містяться в загальній декларації по правах людини, інших договорах ООН по правах людини, у Європейській конвенції про права людини.

Стаття 107 установлює, що кожний, чиї гарантовані законодавством Союзу права й свободи виявилися порушені, має право на ефективний правовий захист через суд відповідно до умов дійсної статті. Відразу застережується, що особам, що мають недолік коштів, повинна надаватися юридична допомога в такому ступені, у якій вона необхідна, щоб гарантувати ефективний доступ до правосуддя. Можливість реалізації даної статті буде залежати від доступності правової допомоги в державі. Стаття 108 установлює, що кожний, кому пред’явлене обвинувачення, уважається невинним доти, поки його провина не доведена в законному порядку. Це загальновизнаний юридичний принцип, що випливає із загальної декларації прав людини (стаття 11), інших договорів ООН по правах людини, Європейської конвенції о правах людини (стаття 6).

З огляду на міждержавний статус Європейського Союзу Хартія в главі VII визначила загальні положення про тлумачення й застосування хартії. У цій частині встановлюється область застосування (стаття 111), сфера застосування й тлумачення прав і принципів (стаття 112), рівень захисту (стаття 113), заборона на зловживання правами (стаття 114).

Стаття 111 установлює, що положення хартії, з урахуванням принципу ступінчастості передбачені для інститутів і установ Союзу й для держав-членів лише в тім, що стосується виконання законодавства союзу. Тому вони поважають права, випливають їхнім принципам і компетентно їх розвивають відповідно до конституційного договору. Обмовляється також, що хартія не розширює прав Союзу, не покладає надії на нові завдання й не змінює основні положення в інших главах конституційного договору.

Стаття 112 установлює, що обмеження визнаних хартією прав і свобод повинне встановлюватися законодавчо й з урахуванням сутності цих прав і свобод. Відповідно до принципу пропорційності можна встановлювати обмеження тільки у випадку, якщо вони потрібні й дійсно відповідають загальноприйнятим інтересам Союзу або необхідні для захисту прав і свобод інших осіб. Таким чином, хартія відповідно до цієї статті визнає основні права, які випливають із загальних законодавчих традицій держав-членів, ці права трактуються відповідно до цих традицій. Стаття 113 установлює, що статті хартії не можуть трактуватися як обмежуючі або суперечні правам людини й основним свободам, визнаним у відповідних сферах їхнього застосування законодавством Союзу, міжнародним правом і міжнародними угодами, укладеними Союзом або всіма державами-членами Союзу, включаючи Європейську Конвенцію про права людини, і Конституціями держав-членів Союзу.

Таким чином, хартію необхідно трактувати в повному обсязі як сукупність прав і свобод, які підтримують збереження й розвиток загальноєвропейських цінностей.

Крім закріплення фундаментальних прав і свобод особлива увага в Європейському Союзі приділяється правам біженців і емігрантів, а також боротьбі з расизмом, ксенофобією й іншими видами дискримінації відносно меншостей. ЄС має давні традиції гостинного відношення до людей з інших країн, що приїжджають на роботу або змушених покинути свій будинок через війну або переслідування. У ЄС законодавчим шляхом установлені права п’яти мільйонів робочих-емігрантів, включаючи право родин на возз’єднання. Певні кроки були зроблені для створення Загальноєвропейської системи біженців (Common European Asylim System) з погодженими процедурами присвоєння й позбавлення статусу біженця. Крім того, для надання допомоги при розміщенні, інтеграції й добровільній репатріації біженців був створений Європейський фонд біженців (European refugee fund).

Відповідно до Програми дій Співтовариства по боротьбі з дискримінацією (Community Action Programme to Combat Discrimination) ЄС фінансує діяльність по боротьбі з расизмом і ксенофобією в границях Союзу, включаючи міжнаціональні обміни й створення мережі неурядових організацій, що спеціалізуються на захисті прав людини. Програма також підтримує контроль за дотриманням прав людини в ЄС і оцінює дії країн-учасниць в області прав людини. Політичним пріоритетом для ЄС є дії по запобіганню торгівлі людьми, особливо, жінками й дітьми. У ЄС існує ряд програм по боротьбі з торгівлею людьми й сексуальним використанням дітей. Такі проекти фінансуються в рамках програми "Agis", що підтримує співробітництво представників правоохоронних органів країн ЄС.

Захист осіб, що належать до меншостей, є невід’ємною частиною політики ЄС в області прав людини. Стаття 6 Угоди про ЄС посилається на Європейську конвенцію про захист прав людини й основних свобод, стаття 14 якої говорить, що "користування правами й свободами, визнаними в дійсній Конвенції, повинне бути забезпечене без якої б то не було дискримінації по ознаці статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, приналежності до національних меншостей, майнового положення, народження або по будь-яким іншим ознакам".

Більше того, Хартія основних прав установлює рівність перед законом всіх людей (стаття 20), а також забороняє дискримінацію по будь-якій підставі (стаття 21) і жадає від ЄС захисту культурної, релігійної й лінгвістичної розмаїтості. Серед програм по фінансовій підтримці проектів, присвячених питанням меншостей, можна назвати програму "Європейська ініціатива для демократії й прав людини". Для підтримки проектів по захисту прав людини в усьому світі Європейським Союзом фінансується Європейська ініціатива для демократії й прав людини (European Initiative for Democracy and Human Rights). Річний бюджет цієї програми, створеної в 1994 році, становить 100 мільйонів євро. Програма спрямована на розвиток демократії й поваги прав людини й підтримує проекти в чотирьох основних сферах:

– зміцнення демократії, правильного управління й верховенства закону (розвиток політичного плюралізму, вільних засобів масової інформації і якісної судової системи);

– знищення страти в тих країнах, де вона ще існує;

– боротьба із застосуванням катувань за допомогою мір превентивного характеру (таких як, навчання працівників поліції) і репресивних мір (таких як, створення міжнародних трибуналів і карних судів);

– боротьба з расизмом і дискримінацією за допомогою виховання поваги до політичних і громадянських прав.

Програма фінансує проекти, пов’язані з рівноправністю статей і захистом дітей, підтримує спільні проекти між ЄС і іншими організаціями, що займаються захистом прав людини, такими як: Організація об’єднаних націй (ООН), Міжнародний комітет Червоного Хреста, Рада Європи, Організація по безпеці й співробітництву в Європі (ОБСЄ).

67. Принципи правого статусу людини і громадянина в ЄС.