Статья 49 Принципы законности и пропорциональности при определении преступлений и наказаний 3 часть

У грудні 2007 р. глави держав та урядів країн-членів ЄС підписали Лісабонський договір («Лісабонський договір, що вносить зміни у Договір про Європейський союз та Договір про створення Європейського Співтовариства»), вироблений на основі Договору про Конституцію для Європи 2004 року. Зазначимо, що його ледь не спіткала доля попередника, адже у 2008 році на референдумі в Ірландії проект ратифікації Лісабонського договору зазнав поразки. Проте з тривалими інституційно-політичними труднощами на повторному референдумі 2 жовтня 2009 р. громадяни цієї країни підтримали законопроект. 1 грудня 2009 р. Лісабонський договір набув чинності.

Договором було уточнено перелік механізмів здійснення СЗППБ, до яких віднесено: а) прийняття загальних директив; б) прийняття рішень щодо міжнародних дій ЄС, позиції Союзу з конкретних питань та укладення угод для виконання міжнародних дій і розробки спільної позиції; в) зміцнення системної співпраці між державами-членами у процесі реалізації політики Союзу. Винятково важливим є визначення зобов’язання усіх держав-членів гарантувати «взаємну солідарність» (фактично – єдність позиції) у питаннях зовнішньої політики і безпеки через механізм обов’язкових консультацій. Договір підтвердив право ЄС укладати міжнародні угоди з третіми країнами та організаціями.

Лісабонський договір до компетенції СЗППБ ЄС включив «усі сфери зовнішньої політики та усі питання, що стосуються безпеки Союзу, включно з поступовим розвитком спільної політики оборони, що може призвести до спільної оборони» (ст. 11, § 1). Юридичну основу для Спільної політики безпеки і оборони ЄС (СПБО) заклали три основні статті договору: про «постійну структурну співпрацю» з можливістю окремих груп країн утворювати військові формування для виконання визначених завдань; про «солідарність» дій ЄС у відповідь на терористичні, природні чи антропогенні катастрофи; про «взаємну допомогу» як зобов’язання країн-членів ЄС допомагати іншим країнам чи країні у випадку збройної агресії відповідно до Статуту ООН [5]. Загалом до завдань і напрямів СПБО включено: спільні дії щодо роззброєння; гуманітарні й рятувальні операції; запобігання конфліктам і миротворча діяльність; здійснення кризового управління. Ключовим принципом «структурної співпраці» держав в рамках СПБО є добровільність та можливість припинення участі (ст. 28Е, § 5).

Одним з досягнень Лісабонського договору стала спроба нової більш чіткої інституціоналізації СЗППБ. Новаторськими є доповнення про створення посади постійного голови Європейської Ради (головного політичного органу ЄС) – Президента ЄС, який серед іншого отримав повноваження представляти Союз на міжнародній арені. Однак головною дійовою особою у розробці, координації та впровадженні зовнішньої політики Євросоюзу став Верховний представник ЄС із закордонних справ і політики безпеки (неофіційна назва – «міністр закордонних справ»), який одночасно став віце-президентом Єврокомісії та головою Ради з питань зовнішньої політики ЄС. Йому підпорядковано новостворену дипломатичну інституцію – Європейську службу зовнішніх дій. Ця посада разом замінила дві колишні посади – Верховного представника ЄС зі спільної зовнішньої політики і політики безпеки та єврокомісара із зовнішніх відносин.

Змінено конфігурацію взаємин між ключовими органами Союзу у сфері СЗППБ у напрямку збільшення ролі міжурядової Європейської Ради, робота якої переведена на постійну основу, та зростання повноважень Європарламенту (отримав виключне право прийняття комунітарного законодавства, контролю за реалізацією політики через щорічні звіти та дебати, надання згоди на ухвалення визначених видів міжнародних угод ЄС). Зменшено повноваження Європейської Комісії. Високий представник ЄС, призначуваний Європейською Радою, отримав у підпорядкування систему закордонних представництв Європейського Союзу (колишні представництва Європейської Комісії), які отримали повноваження виступати від імені усього Союзу.

В рамках заходів з посилення СПБО Лісабонський договір передбачив створення Європейського оборонного агентства, покликаного посилити роботу з розвитку оборонних можливостей Союзу через встановлення єдиних оперативних вимог до збройних сил та посилення індустріально-технологічної складової сектора безпеки. У договорі окремо зазначено, що зобов’язання і кооперація в цій сфері мають узгоджуватися із зобов’язаннями держав-членів НАТО в рамках чинної системи колективного захисту (ст. 28, § 7).

Затвердження і набуття чинності Лісабонського договору породило чимало суперечок щодо його значення для європейського співтовариства та країн, які ставлять завдання набуття статусу держави-члена ЄС. Інституційні новації, передбачені договором, створили правові умови для більш послідовної і впливової зовнішньої політики ЄС, адже на зовнішній арені Союз фактично представлений однією особою – Високим представником з потужною виконавчо-дипломатичною службою. Це певним чином автономізувало зовнішню діяльність Євросоюзу. Чітко визначено завдання і сферу компетенції СЗППБ. Передбачено нові можливості для поступового розвитку співпраці держав-членів ЄС у сфері безпеки й оборони.

Водночас концептуально цей напрям політики Євросоюзу фактично залишився на міждержавному рівні з більш чітким окресленням тенденції до наднаціональної інституціалізації. Як зазначають дослідники, творці євроінтеграції досі не можуть дати чіткої відповіді, чи є зовнішньополітична діяльність та безпека об’єктами інтеграції [6, 564]. Свідченням цьому є: міждержавний характер органів прийняття стратегічних рішень – Європейської Ради і Ради міністрів; збереження принципу одностайності під час голосування з питань зовнішньої політики і безпеки в Раді до 2014 року; можливість співіснування дипломатичних представництв ЄС і держав-членів у третіх країнах та організаціях; добровільність входження до механізмів і структур СПБО. Тому Лісабонський договір став результатом чергового компромісу між євроскептиками і єврооптимістами в ЄС. Однак у сьогоднішніх умовах безпрецедентного розширення Союзу, економічних труднощів та необхідності якнайшвидшого виходу з інституційної кризи цей документ дає юридичні підстави і можливості для ефективнішого функціонування організації та узгодженого представлення об’єднання на міжнародній арені.

Оновлений формат СЗППБ Європейського Союзу матиме вплив на його відносини з Україною. Стаття 7а Лісабонського договору передбачає «спеціальні відносини» з країнами-сусідами з метою розвитку близьких і мирних відносин співпраці, що, поряд із чітко визначеними пріоритетами ЄС у сфері міжнародних відносин, створює сприятливі умови для розробки і реалізації поглибленої двосторонньої Угоди про асоціацію України і Європейського Союзу. Ключові принципи організації європейської політики безпеки, насамперед добровільність участі та поєднання цивільних і військових механізмів діяльності, дають змогу Україні розвивати наявну співпрацю у сфері безпеки і оборони в рамках заходів СПБО ЄС.

72. Спільна оборонна політика ЄС. Інституційний механізм та повноваження.

Зовнішню політику традиційно розглядають як концептуально визна­чений курс певної держави в міжнародних справах, спрямований на систем­ний розвиток, підтримання та врегулювання відносин із іншими державами на основі певної мети та загальновизнаних принципів. Як правило, голов­ною метою зовнішньої політики є створення сприятливих умов для реалі­зації внутрішньої політики, остання, в свою чергу, суттєво впливає на першу. З цієї точки зору певним парадоксом виглядає розвиток спільної зовнішньої та оборонної політики (СЗОП) Європейського Союзу як інтеграційної структури країн-членів, які в іпостасі суверенних держав, здається, по­винні мати власні національні інтереси, котрі досить важко привести до спільного знаменника.

Тому досвід формування та перших спроб реалізації СЗОП є унікаль­ним у новітній історії міжнародних відносин, цікавим для інших інтегра­ційних об'єднань та таким, що безумовно заслуговує на ретельний науко­вий аналіз.

Насамперед необхідно проаналізувати причини цього явища. Впро­довж всього минулого XX ст. послідовно посилювався процес інтернаціо­налізації (як важливий фактор у розвитку людства взагалі, так і окремих націй зокрема), тим самим поступово розмивалися межі між "класичною" зовнішньою та внутрішньою політикою. Свідченням логічного втілення цього процесу і є, з нашої точки зору, формування спільної зовнішньої та оборонної політики Європейського Союзу. Можна сказати, що СЗОП по суті є адекватною відповіддю країн — членів ЄС на виклик нової системи міжнародних відносин.

Поняття системи міжнародних відносин є важливим елементом науко­вого аналізу історії світової дипломатії. Кожна з відомих систем міжнарод­них відносин формується внаслідок суттєвих епохальних історичних подій, що створюють певну парадигму міждержавних відносин, радикально змінюють дипломатичний ландшафт, генерують нові "правила гри", які значною мірою залежать від співвідношення сил на міжнародній арені.

Таким Рубіконом по суті став розпад Радянського Союзу та СФРЮ, а також об'єднання Німеччини. Водночас "перехідний період" від модер­ної системи міжнародних відносин (з цим поняттям пов'язані Версальсько- Вашингтонська (1919-39), та Ялтинсько-Потсдамська (1945-89) системи міжнародних відносин) до постмодерної системи міжнародних відносин тривав, починаючи з часу операції "Буря в пустелі" проти Іраку, який за­хопив Кувейт (серпень 1990 — лютий 1991), та фактично закінчився операцією сил НАТО проти Югославії у спробі залагодити проблему Ко­сово (березень — червень 1999).

Зазначимо, що ідея "модерну" від часів Великої французької рево­люції Грунтувалася на формаційному баченні всесвітньої історії як процесу, покликаного створити передумови для реалізації спільної долі людства. Комуністи-ідеалісти вбачали її у створенні всесвітньої федерації радянських республік, капіталісти-прагматики — в розвитку ліберально орієнтованих вільних ринкових просторів. Тим самим по суті в надрах "модерну" формува­лася нова парадигма "постмодерну". У філософському розумінні цей термін означає певний скептицизм до універсальних теорій. На перший план виво­дяться мікропроцеси, відцентрові тенденції, фрагментація. Водночас впро­довж 1970-х років експерти Римського клубу постійно нагадували про загост­рення глобальних економічних, екологічних, науково-технічних, соціокуль- турних проблем²⁹.

Європейський інтеграційний проект за своєю суттю є постмодерніст- ським, оскільки він намагається подолати модерн, із яким був пов'язаний націоналізм, та вийти на рівень толерантного погодження різних національ­них інтересів.

Втіленням тенденцій актуалізації загальнолюдської взаємозалежності став процес глобалізації. Під поняттям глобалізація найчастіше розуміють об'єктивні тенденції розвитку світової економіки, пов'язані зі створенням спільних ринків, об'єднаних ідеалами вільної конкуренції та сучасними інформаційними технологіями, посилення тенденцій глобального поділу праці, активізації ролі транснаціональних корпорацій. З іншого боку,інтен­сивними стають процеси політичної глобалізації³⁰.

Наприкінці ХХ ст. інтеграційні структури почали виконувати важливі політичні функції (Європарламент, Західноєвропейський союз, Європол, Інтерпол), які суттєво обмежують національний суверенітет та стимулюють імперативну потребу в новій якості узгодження зовнішньої та оборонної політики. Водночас нова якість погодження спільної позиції країн — членів Європейського Союзу також об'єктивно обумовлюється викликом посилення позицій США та визначенням тенденцій розвитку декількох нових полюсів сили, які в ХХІ столітті претендуватимуть на головні ролі та відстоюватимуть власні правила гри.

Формування правових засад та принципів СЗОП Європейського Союзу. Потреба налагодження певних спільних механізмів узгодження позицій за­хідноєвропейських країн у рамках інтеграційної структури фактично виникла одночасно з формуванням Європейського Економічного Співтовариства.

Відповідно до положень Римського договору 1957 р. започатковувалася відповідна функціональна методика знаходження компромісних рішень, насамперед через наради міністрів закордонних справ та експертних груп.

За часів "холодної війни", коли тотальне протистояння демократичних країн Заходу та соціалістичного табору на чолі з СРСР вимагало високого ступеня консолідації із зовнішньополітичних та оборонних питань, ЄЕС демонстрував достатньо погоджену позицію з тогочасних актуальних пи­тань гонки озброєнь та гарантування безпеки Старого континенту.

Фундаментальні зміни відбулися на початку 1990-х років, коли насам­перед демократична трансформація в Центральній та Південно-Східній Європі стимулювала об'єктивну потребу розширення ЄЕС, водночас іма­нентна логіка процесу інтеграції імперативно вимагала пошуку нових форм взаємодії. З другого боку, розпад СРСР, ЧСФР, СФРЮ поставив складні питання геополітичної перебудови сусідніх до Західної Європи регіонів. Якісно новий виклик потребував адекватної відповіді.

У лютому 1992 р. було підписано Маастрихтський договір, який запо­чаткував процес створення функціонального механізму спільної зовнішньої та оборонної політики Європейського Союзу. На порядок денний була по­ставлена проблема поступового перетворення Західноєвропейського союзу на структурну одиницю Європейського Союзу в галузі безпеки та оборони. Однак зберігалася невідповідність між проголошеною метою посилення впливу ЄС на міжнародній арені та неефективним механізмом імплемен­тації політичних рішень. Колишній державний секретар США Г. Кіссінджер іронічно запитував, який номер телефону має особа, відповідальна за про­голошену спільну зовнішню та оборонну політику ЄС. Певний час це пи­тання не мало логічної відповіді.

Амстер дамський договір 1997 р. удосконалив правові засади форму­вання СЗОП Європейського Союзу. Було створено посаду Уповноваженого з питань спільної зовнішньої та оборонної політики ЄС, на яку був обраний колишній генсек НАТО X. Солана (тим самим підкреслювалася по­слідовність у зміцненні трансатлантичної солідарності), створено відповід­ний адміністративний підрозділ, виділено фінансування. Таким чином, Європейський Союз поряд із політичним та економічним фундаментом от­римав третю структурну опору — військову. Амстердамський договір також запровадив інструмент створення "Спільних стратегій" з метою координації спільної політики ЄС щодо інших країн та регіонів.

Водночас залишалося невирішеним принципове питання процедури прийняття рішень з актуальних питань спільної зовнішньої та оборон­ної політики, адже право вето, по суті, могло заблокувати (як це промови­сто засвідчив досвід балканського врегулювання) процес ефективного проведення відповідного курсу.Врегулювання цього питання залишилося на порядку денному подальших узгоджень. Воно є ключовим для розвитку спільних погоджених принципів зовнішньої та оборонної політики. Звичай­но, певні фундаментальніпринципи, такі як наявність спільних цивіліза- ційних цінностей, поширення демократії, захист прав людини тажиттєво важливих інтересів країн — членів ЄС, апріорі існували та будуть існува­ти як надійні орієнтири відповідного зовнішньополітичного курсу. Проте фундаментальною проблемою є іманентна суперечність: з одного боку, ЄС об'єктивно досяг функціонального рівня інтеграції федеративної дер­жави (спільне право на всій території, спільна грошова одиниця — євро, єдина система структур, що здійснюють державну владу — Європейська комісія, Європейський парламент, Європол, реалізація тенденції до про­ведення спільної зовнішньої та оборонної політики), з другого, — до складу ЄС входять незалежні суверенні держави, кожна з яких має власні інтереси. Тому Європейська комісія може розробляти текст міжнародного договору до стадії його парафування, а його підписання лишається в компетенції на­ціональних урядів та парламентів, оскільки фінансові витрати на дотриман­ня міжнародних зобов'язань несуть держави-члени³¹.

Ключовим моментом "нейтралізації" названої суперечності є нала­годження взаємодії між країнами — членами ЄС за моделлю німецько- французького партнерства. З 1963 р. до червня 2001 р. відбулося 77 самітів вищого політичного керівництва двох держав. Париж підтримує намір Бер­ліна стати постійним членом реформованої Ради Безпеки ООН (хоча Іспанія та Італія виступають за ротацію нових країн-членів від Європейського Со­юзу в майбутній розширеній та реформованій Раді Безпеки ООН), в стадії реалізації перебуває спільна оборонна супутникова програма "Геліос-2".

Починаючи з часу приходу лейбористів до влади у Великобританії (1997), посилюється вісь Париж —Берлін — Лондон. Водночас поширює­ться розуміння необхідності реалізації спільної зовнішньої та оборонної по­літики, адже неможливо мати сильну Європу зі слабкими інститутами.

У грудні 2000 р. на саміті Євросоюзу в Ніцці було прийнято нову ре­дакцію Амстердамського договору, текст якого врегульовує питання рефор­мування механізму прийняття рішень, що є імперативною передумовою вступу до ЄС нових країн-членів. Названий договір (протягом 2001 р. проходить складну процедуру ратифікації національними парламентами 15 нинішніх держав — членів ЄС) встановлює норму прийняття важливих рішень більшістю голосів у дві третини від загальної кількості мандатів у Європейській комісії. Зокрема, такий порядок голосування встановлює­ться щодо важливих питань спільної зовнішньої та оборонної політики, наприклад при виборі спеціального уповноваженого з питань СЗОП, при прийнятті спільних рішень щодо політики ЄС відносно певних країн³². Отже, важливим є майбутній розподіл голосів (за критерієм кількості насе­лення) у Європейській комісії нового Європейського Союзу, розрахованого на 27 країн-членів (табл. 3, стор. 176)³³.

Таким чином, найбільші та найпотужніші країни — члени ЄС спромог­лися зберегти контроль за прийняттям всіх стратегічних рішень. Водночас правові засади формування та реалізації спільної зовнішньої та оборонної політики ЄС ще тривалий час перебуватимуть у стадії перманентних змін відповідно до імперативів розвитку європейського інтеграційного процесу.

Пріоритети спільної зовнішньої та оборонної політики ЄС. Фундамен­том спільної зовнішньої та оборонної політики Європейського Союзу є загаль­ноєвропейські цінності, імперативи збереження миру та захисту прав людини.

На визначення головних напрямів зовнішньополітичного активності країн — членів Європейського Союзу впродовж 1990-х років суттєво впли­вали загальні тенденції розвитку фактично постмодерної системи міжна­родних відносин. Масштабні регіональні конфлікти на Балканах, Близькому Сході, Кавказі, Північній Африці імперативно вимагають активізації спільної зовнішньої та оборонної політики ЄС. Серед безумовних пріори­тетів СЗОП можна виділити такі:

— захист глобальних інтересів, спільних цінностей країн — членів Європейського Союзу;

— забезпечення сприятливих умов для розширення ЄС;

— зміцнення європейської безпеки, оборонної ідентичності з одночас­ним збереженням трансатлантичної солідарності;

— ефективна участь у вирішенні гострих міжетнічних, міжконфесій­них конфліктів на Балканах, Середземному морі, Близькому Сході, Кавказі і Корейському півострові;

— налагодження стабільних відносин із пострадянськими країнами, насамперед, Росією та Україною;

— реалізація спільного курсу щодо країн Азії, Африки та Латинської Америки;

— забезпечення ефективних гуманітарних міжнародних операцій;

— непоширення ядерної зброї, роззброєння та контроль над зброєю масового знищення;

— гарантування "внутрішньополітичних аспектів" (нелегальна імміграція, боротьба з організованою злочинністю, нелегальна торгівля наркотиками) СЗОП;

— сприяння міжнародному співробітництву з метою забезпечення миру, демократії та захисту прав людини;

— захист навколишнього середовища.

Водночас по кожному з названих ключових напрямів реалізації СЗОП аналітики спостерігають доситьсуттєві протиріччя в позиції на­самперед найбільших країн — членів ЄС, а саме ФРН, Франції, Велико­британії, Італії. Найвпливовіші держави не поспішають підпорядковувати свою зовнішню політику єдиному підходу.

Наприклад, Франція та Великобританія мають різні позиції щодо особ­ливої ролі США в Європі. Італія тривалий час виступала з суттєвими засте­реженнями щодо військової операції в Косово. Найбільше розбіжностей між провідними країнами — членами ЄС спостерігається в близькосхідній політиці, хоча Євросоюз з часів угоди в Осло 1993 р. є найбільшим спонсо­ром палестинської автономії. Франція досить активно підтримує палестинців в арабо-ізраїльському конфлікті, наголошуючи на самостійній ролі посеред­ників ЄС, Німеччина краще розуміє ізраїльську позицію. Великобританія ра­зом із США наполягає на продовженні санкцій проти Іраку, Франція з комер­ційних міркувань виступає за скасування обмежень на зв'язки з Багдадом.

Лише наприкінці 1990-х років із прийняттям Пакту стабільності для Південно-Східної Європи Європейський Союз по суті вперше проявив на Балканах злагоджену загальну політику для всього регіону, відкривши для його країн європейську інтеграційну перспективу. У квітні 1999 р. за участю ЄС та середземноморських країн було підписано Хартію миру та стабіль­ності для регіону Середземного моря.

Водночас спільні документи, як правило, обминають конфліктні су­перечливі питання, що засвідчує загалом компромісний характер спільної зовнішньої політики ЄС, але ставить під сумнів ефективність відповідної політики. Яскравим прикладом цього є проблема прийому до ЄС нових держав-членів.

Випробування СЗОП імперативами розширення ЄС. Офіційно Євро­пейський Союз водночас проводить подвійну політику розширення за раху­нок вступу нових країн та поглиблення економічних і політичних аспектів інтеграційного процесу між "старими" країнами-членами.

Реальний початок розширення Європейського Союзу на Схід — це екс­порт стабільності повсюди у Європі. Вступ до міцного союзу розвинених країн є головною метою країн "молодої демократії", котрі шукають гаран­тій миру та стабільності. Водночас прийом нових країн-членів, які перебува­ють на різних етапах насамперед економічного розвитку послабить гомо­генність Євросоюзу та створить нові перешкоди на шляху формування іде­альної мрії єврооптимістів щодо створення Сполучених Штатів Європи.

Прийом до Європейського Союзу ще близько 13 країн створить вели­чезні інституційні та конституційні проблеми, що вимагатиме радикального перегляду нормативної бази ЄС.

Після розширення Євросоюзу бракуватиме спільної культурної іден­тичності. Це може суттєво ускладнити проведення спільної зовнішньої та оборонної політики. Вже на переговорному етапі щодо прийому нових країн-членів процес розширення відбувається досить повільно з об'єк­тивних причин. Дванадцять офіційних кандидатів (так званої "люксембург- ської групи" (1998) — Польща, Чехія, Угорщина, Словенія, Естонія, Кіпр, і так званої "Гельсінської групи" (1999) — Словаччина, Болгарія, Латвія, Литва, Румунія, Мальта), а також потенційний кандидат — Туреччина (перманентні протиріччя з Грецією можуть ще довго ускладнювати шлях Анкари до ЄС) перебувають на різних етапах складного процесу підго­товки до вступу в ЄС. Зараз можна лише констатувати, що після реально­го розширення Європейського Союзу реалізація СЗОП може ще більше ускладнитись.

Спільна оборонна політика ЄС і трансатлантична солідарність. Починаючи з другої половини XX ст.,система європейської безпеки має складний інтегрований трансатлантичний характер.

Питання посилення європейської оборонної ідентичності не є абсо­лютно новим для Північноатлантичного альянсу. Єврогрупа НАТО була створена ще наприкінці 1968 р. (за її межами з європейських країн — членів НАТО перебуває лише Ісландія), Франція повернулась до її складу у 1995 р. Нову якість ця проблема набула в умовах формування сучасної системи європейської безпеки. Адже навряд чи можна побудувати справді ефективну систему безпеки для кожної країни — члена ЄС ексклюзивно.

На початку 1990-х років розпочалася діяльність німецько-французь­кого Європейського корпусу, у вересні 1998 р. було створено німецько- датсько-польський військовий корпус, в травні 2001 р. мова зайшла про за- початкування польсько-чесько-словацького спільного корпусу. Ці тенденції по суті є першим кроком до створення в недалекому майбутньому єдиної європейської професійної армії. Проте поки що фінансові витрати країн — членів ЄС на оборону на декілька порядків менші за проголошені амбіції.

Починаючи з 1996 р., ЗЄС проводить власні командно-штабні навчання, але поки що не має в своєму розпорядженні збройних сил, які можна вико­ристовувати без санкції НАТО. Тому виник проект створення до2003 р. власних сил швидкого реагування чисельністю 60 тис. вояків, які має очо­лити фінський генерал ГуставХегглунд. Однак впродовж 1999-2001 рр. Туреччина, занепокоєна своєю ізоляцією від формування спільної зовніш­ньої та оборонної політики ЄС, блокує можливість використання силами ЗЄС військового потенціалу та ресурсів НАТО.

Треба зазначити, що не в інтересах ЄС протиставляти свої оборонні струк­тури Північноатлантичному альянсу. Цього не буде доти, доки існуватимуть стабільні трансатлантичні зв'язки. Посилення європейської оборонної іден­тичності є запорукою подальшого ефективного функціонування НАТО, адже операції під прапором єдиної Європи матимуть стандарт Альянсу. Західноєвропейський союз розглядається як "шарнір" між ЄС та НАТО. Починаючи з 2000 р., цю функцію ЗЄС фактично виконує у миротворчій операції на території Косово, хоча військово-політична роль США на Бал­канах все ще є визначальною.

Важливе значення в процесі формування та реалізації спільної зовні­шньої та оборонної політики ЄС має трансформація позиції країн-членів, які традиційно дотримуються політики нейтралітету. Наприклад, Австрія, яка1955 р. проголосила політику постійного нейтралітету, ставши 1995 р. членом Європейського Союзу, визнала необхідність координації своєї полі­тики безпеки з ЄС. Фактично вступ у НАТО стає для Відня лише питанням часу, він значно спроститься після приєднання до цього військово-політич­ного блоку Словенії та Словаччини. Формально позаблокова Швеція наго­лошує на своїй готовності у разі необхідності змінити свій статус. Те саме стосується Ірландії, хоча Дублін матиме певні проблеми з участю в май­бутніх силах швидкого реагування Євросоюзу, зважаючи на свій фактичний статус військового нейтралітету.

Водночас спільна оборонна політика вимагатиме більших фінансо­вих витрат, що стимулює в певних політичних колах негативне ставлення до СЗОП.

Стверджуючи, що європейська оборонна ініціатива — невдалий проект, євроскептики наголошують, що сьогодні люди не захочуть гинути за єдину Європу. Можливо, вони не захочуть взагалі за щось гинути, алеоб'єктивна реальність спонукатиме до цього.

Важливим напрямом оборонного інтеграційного розвитку є посилен­ня військово-промислової кооперації. Практика співробітництва довела, що в умовах загострення конкуренції на світовому ринку високотехнологі- чних озброєнь найбільш ефективною є кооперація між двома-трьома учас­никами. Наприклад, реалізується проект винищувача "Єврофайтер", німецька фірма "Краусс — Маффей", британська "ГКН", французька "ГІАТ" беруть участь у проекті виробництва "європейського танка", німецький концерн Daimler — Chrysler Aerospace(DASA) та французька Aerospace Matra беруть участь у створенні Європейського аерокосмічного концерну³⁴. Серед практичних кроків з формування спільної оборонної політики назвемо спроби поступового встановлення контролю Європей­ського Союзу за експортом зброї європейських виробників.

Можливо, з огляду на гіпотетичну перспективу реалізації ефективної спільної оборонної політики, Євросоюзу не варто ховатися під американським щитом, оскільки це поглибить його технологічну таінформаційну залежність від Сполучених Штатів. Проте більша автономія європейського ВПК поки що не ставить під сумнів американське технічне лідерство. До того ж нових форм набуває трансатлантична взаємодія між європейським та американ­ським ВПК, свідченням цього є налагодження зв'язків між DASA та NorthropGrumman³⁵. Становище радикально не зміниться, доки США зали­шатимуться країною, чий річний військовий бюджет дорівнює сумарним витратам на оборону шести наступних за цим показником держав світу. Тому зараз будувати безпеку в Європі без участі США — утопія.

Майбутнє трансатлантичної солідарності вирішальним чином зале­жить від відносин між Європейським Союзом та Сполученими Штатами.

Нові тенденції розвитку відносин між ЄС та США. Американський стратег З. Бжезінський слушно зауважує, що геостратегічна зацікавленість США в Європі величезна. Військова присутність на Старому континенті дає можливість США вирішувати головне геостратегічне завдання — конт­роль Євразії³⁶. Водночас європейці, скаржачись на американську гегемо­нію, почувалися впродовж десятиліть "холодної війни" зручно під амери­канською військово-політичною парасолькою. На межі XXI століття, коли США посилюють свою роль єдиної наддержави, для Вашингтона важливе значення має сильна Європа, спроможна брати на себе левову частку фінансової та військово-політичної відповідальності за зміцнення транс­атлантичної безпеки.

Але об'єднана Європа не може довічно погоджуватися з американ­ським патронатом, водночас вона не може конкурувати з США за рівнем військово-політичної могутності. Крім того, Сполученні Штати мають в Європі надійних союзників (Великобританія, певною мірою Німеччина), які виступають за збереження на найближчу перспективу американської присутності. Адміністрація Буша має намір зберегти в Європі 100-тисячне військове угруповання, хоча Південно-Східна Азія відповідно до нової військової доктрини стає головним пріоритетом Пентагона.